Ухвала

від 06.04.2021 по справі 910/13885/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/13885/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. головуючого, Берднік І.С., Волковицької Н.О.,

розглянувши матеріали касаційної скарги заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року (головуючий Іоннікова І. А., судді Тарасенко К. В., Разіна Т. І.) і рішення Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2019 року (суддя Ковтун С. А.) у справі

за позовом заступника військового прокурора Чернівецького гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України

до: 1) Чернівецької обласної ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Чернівецький цегельний завод №3", 3) Сторожинецької районної державної адміністрації,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернівці,

про визнання недійсним рішення та договорів оренди землі,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (далі прокурор) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року і рішення Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2019 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

У жовтні 2018 року прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до (1) Чернівецької обласної ради, (2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Чернівецький цегельний завод №3", (3) Сторожинецької районної державної адміністрації про:

- визнання недійсним пункту 2 рішення Чернівецької обласної ради від 10.11.1999 № 118-8/99 щодо вилучення з землекористування військової частини НОМЕР_1 на території Кам`янської сільської ради Сторожинецького району земельної ділянки площею 2,3 га (пасовище) (далі спірна земельна ділянка) та надання зазначеної земельної ділянки в постійне користування Відкритому акціонерному товариству "Чернівецький цегельний завод № 3" для розширення кар`єру глини;

- визнання недійсними укладених між Сторожинецькою районною державною адміністрацією та Відкритим акціонерним товариством "Чернівецький цегельний завод № 3" договорів оренди землі від 02.08.2004 щодо надання в оренду пасовищ площею 1,09 га та 1,22 га відповідно.

Позов мотивований тим, що спірна земельна ділянка з 1981 року на підставі відповідного державного акта перебувала у постійному користуванні Чернівецької КЕЧ району у складі земель військового містечка №172 загальною площею 31,6 га, проте у 1999 році була вилучена Чернівецькою обласною радою зі складу земель оборони незаконно, з перевищенням повноважень, без відповідної згоди Міністерства оборони України.

Рішенням Господарського суду міста Києва 21 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року, у позові відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що вилучення спірної земельної ділянки із землекористування Чернівецької КЕЧ відбулося у зв`язку з добровільною відмовою землекористувача та з дозволу Міністерства оборони України на таке вилучення, а отже з дотриманням вимог чинного на момент виникнення спірних правовідносин земельного законодавства.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, прокурор звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.

Суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11.09.2019 у справі № 924/174/18, від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 щодо застосування статей 13, 77, 84 Земельного кодексу України, статей 1, 4 Закону України "Про використання земель оборони", статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України", відповідно до яких виключні повноваження щодо розпорядження землями оборони належать Кабінету Міністрів України, а тому відчуження таких земель здійснюється з обов`язковим наданням згоди Кабінету Міністрів України, яка на вилучення спірної земельної ділянки не надавалася.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden»).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3727/15 стосуються правовідносин припинення права постійного користування землями оборони, які мали місце у 2004 році, тобто під час дії Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-III, положеннями якого розпорядження землями державної власності віднесено до виключної компетенції Кабінету Міністрів України.

У справі № 924/174/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про незаконність надання у 2017 році органом місцевого самоврядування дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель оборони, які перебували в постійному користуванні Квартирно-експлуатаційного відділу, без згоди Міністерства оборони України, що є істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони.

У той же час за обставинами справи, що переглядається, вилучення спірної земельної ділянки зі складу земель оборони відбулося за згодою Міністерства оборони України та мало місце у 1999 році, тобто у період чинності Земельного кодексу України від 18.12.1990 № 561-XII, який містив принципово відмінне регулювання правового режиму земель оборони ніж законодавство, яке врегульовувало земельні правовідносини, яких стосуються висновки Великої Палати Верховного Суду у наведених скаржником судових рішеннях.

З огляду на зміст зазначених постанов Великої Палати Верховного Суду правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та принципово відмінну сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року і рішення Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2019 року у справі № 910/13885/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Волковицька Н.О.