Постанова

від 07.04.2021 по справі 561/272/20

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 561/272/20

провадження № 51-6132км20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

секретаря судового

засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

засудженого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7

на вирок Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2020 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року щодо

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя

АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, востаннє вироком Гощанського районного суду Рівненської області від 03 жовтня 2019 року за ч. 2

ст. 185, ст. 71 Кримінального кодексу України (далі КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 4 роки 2 місяці,

засудженого за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2020 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3

ст. 185 КК, та призначено йому покарання:

- за ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки;

- за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк4 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Остаточне покарання за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання до нього невідбутої частини покарання за вироком Гощанського районного суду Рівненської області від 03 жовтня 2019 року з урахуванням п. б. ч. 1 ст. 72 КК призначено

ОСОБА_7 у виді позбавлення воліна строк 4 роки 3 місяці.

ПродовженоОСОБА_7 запобіжний захід у виді тримання під вартою до 11 жовтня 2020 року.

Строк відбуття покарання ОСОБА_7 ухвалено обчислювати з дати фактичного затримання, тобто з 05 березня 2020 року.

За вироком суду першої інстанції ОСОБА_8 визнано винуватим у тому, щовін

14 січня 2020 року близько 23:00, перебуваючи на АДРЕСА_1 , діючи повторно, з корисливих мотивів, скориставшись тим, що його дії ніким не будуть помічені, проник через паркан

на територію Будинку молитви, розташованого в АДРЕСА_2 , користувачем якої є Релігійна громада християн віри євангельської у АДРЕСА_1 , розбив металевим предметом скло вікна цокольного поверху вказаної будівлі, відчинив віконну стулку та проник через її отвір усередину. Там в одній із кімнат у сейфі він виявив грошові кошти в сумі 3500 грн, викрав їх та залишив приміщення. Викраденим ОСОБА_7 розпорядився на власний розсуд. Такі його дії кваліфіковано за ч. 3 ст. 185 КК, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно,

з проникненням у приміщення.

Крім того, 26 січня 2020 року приблизно о 17:00 ОСОБА_7 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, у приміщенні залу кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », розташованого у АДРЕСА_3 ), повторно, таємно, шляхом вільного доступу викрав із шухляди барної стійки грошові кошти в сумі 6915 грн та згодомпокинув приміщення кафе. Викраденими коштамивін розпорядився на власний розсуд, спричинивши потерпілій особі ФОП ОСОБА_9 матеріальний збиток на зазначену суму.

Рівненський апеляційний суд ухвалою від 22 жовтня 2020 року залишив без змін вирок місцевого суду щодо ОСОБА_10 .

Вимоги і доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі з уточненнями захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати ухвалені щодо засудженого ОСОБА_7 судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Стверджує, що місцевий суд безпідставно визнав винуватим підзахисного у вчиненні злочину, передбаченого

ч. 2 ст. 185 КК, необґрунтовано пославшись на протокол пред`явлення особи для впізнання від 31 січня 2020 року та протокол проведення слідчого експерименту

від 10 квітня 2020 року. Вказує, що суд першої інстанції послався у вироку як на доказ винуватості засудженого на протокол пред`явлення особи для впізнання від 31 січня 2020 року, однак безпосередньо не допитав свідка ОСОБА_11 , яка згідно з цим протоколом упізнала ОСОБА_7 як особу, що заходила в приміщення кафе 26 січня 2020 року і після виходу якої було виявлено відсутність грошових коштів. Тому, суд не мав права посилатися у вироку на цей доказ. Крім того, вважає, що протокол проведення слідчого експерименту від 10 квітня 2020 року за участю ОСОБА_7 також сумнівним доказом, оскільки, на його думку, працівники поліції під час проведення цієї процесуальної дії чинили психологічний тиск на його підзахисного.

Не оспорюючи в касаційному порядку доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину та кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 185 КК, захисник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій лише

в частині невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. Вважає, що місцевий суд призначив

ОСОБА_7 занадто суворе покарання за ч. 3 ст. 185 КК, а суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок у цій частині, не врахував позиції потерпілого та Релігійної громади християн віри євангельської, які просили призначити мінімальну міру покарання. Крім того, апеляційний суд належним чином не перевірив доводів щодо невинуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК,

та безпідставно відмовив у задоволенні його апеляційної скарги.

Позиції учасників судового провадження

Захисник і засуджений підтримали доводи, викладені у касаційній скарзі

з уточненнями, та просили задовольнити скаргу.

Прокурор просила залишити касаційну скаргу захисника без задоволення.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи захисника, засудженого та прокурора, перевіривши касаційну скаргу з уточненнями, матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій

у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

У касаційній скарзі, як убачається з її змісту, захисник ОСОБА_6 не заперечує встановлених фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікації дій засудженого ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 185 КК, однак не погоджується з призначеним за цією статтею покаранням.

Водночас захисник заперечує доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

Згідно із ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального

та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, однобічність та неповнота судового розгляду самі собою можуть бути підставою для зміни чи скасування вироку місцевого суду апеляційним судом (статті 409, 410 КПК).

Підставами ж для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами нижчих інстанцій

норм матеріального і процесуального закону, а вирішуючи питання щодо

законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень, виходить

із установлених фактичних обставин, викладених у рішеннях судів першої

та апеляційної інстанцій.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, як про це ставить питання у касаційній скарзі захисник.

За статтею 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим

і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно

з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим

є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

До того ж, положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний

доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних

доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів згідно зі ст. 94 КПК є виключною компетенцією суду, який постановив вирок, і ці вимоги закону судом першої інстанції дотримані у повному обсязі.

Свій висновок щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, суд першої інстанції належним чином умотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які були оцінені відповідно до закону і в їх сукупності правильно визнані достатніми

та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку. Місцевим судом дії засудженого ОСОБА_7 щодо події від 26 січня 2020 року у межах пред`явленого обвинувачення кваліфіковано правильно за ч. 2 ст. 185 КК, а саме як таємне викрадення чужого майна, вчинене повторно. Вирок відповідає вимогам статей 370, 373, 374 КПК, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Рішення суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, з чим погодився й апеляційний суд, обґрунтовано безпосередньо дослідженими доказами. Так, місцевий суд, проаналізувавши докази в їх сукупності, спростував доводи ОСОБА_7 про невчинення ним крадіжки грошових коштів з приміщення кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », і зазначив, що досліджені докази є належними та допустимими і стосуються предмета доказування, доводять факт вчинення ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, а саме викрадення ним грошових коштів на суму 6915 грн 26 січня 2020 року близько 17:00

у приміщенні кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », що на вул. Л. Українки, 3-А.Свідок ОСОБА_12 , яка була безпосередньо допитана у місцевому суді, зазначила, що того дня працювала офіціанткою (барменом) у кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », після обіду була на роботі, коли у кафе зайшов ОСОБА_7 , з яким раніше вона знайомою не була. Він сів за перший столик біля барної стійки та замовив 100 г горілки. Виконуючи роботу, вона тимчасово відлучалася із залу кафе. Коли ОСОБА_7 розраховувався, помітила, що він спостерігає за шухлядою, куди вона поклала гроші. Після цього відлучилася щоб принести томатний сік, а коли повернулася до приміщення кафе, ОСОБА_7 вже

не було. Згодом, помітила, що в шухляді за барною стійкою відсутні грошові кошти, повідомила роботодавця і викликала працівників поліції.

Крім того, свідок ОСОБА_13 (повар кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 ») під час допиту всудовому засіданні вказала, що 26 січня 2020 року перебувала на роботі разом із барменом ОСОБА_12 . Бачила, як у приміщення кафе зайшов ОСОБА_7 , який запитав у неї про вартість 100 г горілкиі якого вона скерувала до ОСОБА_12 . Через деякий час бармен тимчасово залишила приміщення залу кафе, а їїпопросила приглянути за ним. У цей час там перебував ОСОБА_7 за столиком біля барної стійки, інших осіб не було. Потім ОСОБА_12 повторно залишила приміщення та через деякий час вказала

на відсутність у касі грошових коштів, повідомила власника і викликала поліцію.

Крім наведених судом першої інстанції показань, винуватість засудженого обґрунтовано сукупністю інших доказів, зокрема фактичними даними, що містяться:

у протоколі огляду місця події з фототаблицями від 26 січня 2020 року; акті ревізії товарно-матеріальних цінностей по кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », згідно з яким станом на 26 січня 2020 року виявлено недостачу грошових коштів на суму 6915 грн; акті інвентаризації товарно-матеріальних цінностей по кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », за яким станом на 26 січня

2020 року у кафе виявлено недостачу грошових коштів на суму 6915 грн; протоколі пред`явлення особи для впізнання від 31 січня 2020 року, з якого вбачається,

що ОСОБА_11 впізнала ОСОБА_7 як особу, яка входила у приміщення кафе ІНФОРМАЦІЯ_2 26 січня 2020 року і після виходу якої було виявлено відсутність грошових коштів; протоколі проведення слідчого експерименту від 10 квітня 2020 року

у приміщенні кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » у смт Зарічне, проведеного за участю ОСОБА_7 , під час якого він відтворив події 26 січня 2020 року та вказав, як саме здійснював крадіжку.

Сукупність наведених у вироку доказів є достатньою та підтверджує правильність висновків суду першої інстанції стосовно доведеності винуватості ОСОБА_7

у вчиненні таємного викрадення чужого майна, вчиненого повторно. Суд належним чином дослідив докази у справі, детально виклав їх зміст у вироку і дав їм правильну оцінку, з якою погодився апеляційний суд. Докази, наведені у вироку, узгоджуються між собою, не містять суперечностей і не викликають сумнівів щодо належності, допустимості, достовірності, а тому суд правильно обґрунтував ними обвинувачення ОСОБА_7 та, визнавши його винуватим, кваліфікував дії за зазначеним у вироку законом про кримінальну відповідальність.

При цьому доводи захисника про те, що суди обох інстанцій безпідставно послалися

як на доказ винуватості ОСОБА_7 на протокол пред`явлення особи для впізнання від 31 січня 2020 року, згідно з яким ОСОБА_11 упізнала ОСОБА_7 як особу, яка входила у приміщення кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » 26 січня 2020 року і після виходу якої було виявлено відсутність грошових коштів, оскільки ОСОБА_11 не була безпосередньо допитана в суді першої інстанції, жодним чином не впливають на висновок місцевого та апеляційного судів щодо належності та допустимості цього доказу. Так, як видно

з оскаржуваних судових рішень і матеріалів судової справи, сторона захисту

не наполягала на допиті цього свідка під час судового розгляду кримінального провадження. Це ж вбачається і з апеляційної скарги захисника ОСОБА_6 , який лише акцентував увагу на тому, що вищевказаний свідок не була безпосередньо допитана в місцевому суді, однак не заявляв клопотання про її допит ні в апеляційній скарзі, ні безпосередньо під час апеляційного розгляду. Апеляційний суд у своєму рішенні також звернув увагу на відсутність клопотань сторін про дослідження доказів у порядку ч. 3 ст. 404 КПК, у тому числі й допиту свідка ОСОБА_11 .

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками місцевого та апеляційного судів щодо допустимості фактичних даних, що містяться у протоколі пред`явлення особи для впізнання від 31 січня 2020 року.

Крім того, доводи, викладені у касаційній скарзі,про те, що під час проведення 10 квітня 2020 року слідчого експерименту за участю ОСОБА_7 до нього застосований примус, не впливають на висновок про допустимість цього доказу з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Згідно з ч. 3 ст. 240 КПК до участі в слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник.

Частиною 6 ст. 240 КПК передбачено, що за результатами проведення слідчого експерименту слідчий, прокурор складає протокол за вимогами цього Кодексу. Крім того, у протоколі докладно викладаються умови і результати слідчого експерименту.

Як убачається з протоколу проведення слідчого експерименту від 10 квітня 2020 року, його було проведено за участю ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_14 , який за дорученням Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги здійснював його захист за призначенням під час досудового розслідування та судового розгляду в місцевому суді, а також у присутності двох понятих. Крім того, відповідно до протоколу ні від ОСОБА_7 , ні від його захисника жодних зауважень щодо проведення цієї процесуальної дії не надходило, у тому числі щодо застосування примусу.

Як встановлено з протоколу проведення вказаного слідчого експерименту

і фототаблиць до нього (т. 1, а. с. 276281), ОСОБА_7 добровільно та без будь-якого примусу повідомив обставини події із зазначенням місця, де він сидів за столиком

у кафе, а також місце, з якого він таємно викрав грошові кошти.

Також Суд зважає на те, що ОСОБА_7 ні під час досудового розслідування, ні під час судового розгляду в місцевому суді не зазначав щодо застосування до нього примусу

в ході проведення вищевказаної процесуальної дії та не заперечував того, що заявив про застосований до нього примус лише в суді апеляційної інстанції. Так, із журналу та технічного звукозапису судового засідання від 22 жовтня 2020 року (т. 2, а. с. 137) вбачається, що засуджений ОСОБА_7 зазначав про застосування до нього примусу, однак на запитання колегії суддів апеляційного суду, у чому саме полягав застосований до нього примус, останній конкретної відповіді не надав та не пояснив, чому про такий примус не повідомив захисника і не звернувся з відповідною заявою до правоохоронних органів.

Враховуючи вищевказане, відсутні підстави вважати, що під час зазначеної слідчої дії було істотно порушено вимоги КПК, а заперечення обвинуваченим у судовому засіданні відомостей, які слідчий, прокурор перевіряв або уточнював за його участю під час слідчого експерименту, не може автоматично свідчити про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту.

Крім того, оскаржувані судові рішення не ґрунтуються лише на фактичних даних, отриманих з протоколу проведення слідчого експерименту від 10 квітня 2020 року,

а обґрунтовані також показаннями свідків та іншими доказами.

Доводи захисника про невідповідність ухвали апеляційного суду вимогам статей 370, 419 КПК безпідставні та спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення

і матеріалами кримінального провадження.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду стосовно законності

й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку,

та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції,

тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.

Згідно зі ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах, та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу,

й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.

Вказаних вимог закону судом апеляційної інстанції під час перегляду вироку дотримано.

Покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки призначене ОСОБА_7 за ч. 2

ст. 185 ККз урахуванням ст. 65 КК, а саме ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, відсутності обставин, що обтяжують та пом`якшують покарання, є необхідним і достатнім для його виправлення й попередження нових злочинів.

Що стосується призначеного ОСОБА_7 покарання за ч. 3 ст. 185 КК, на думку колегії суддів, воно також є справедливим.

Відповідно до статей 414, 438 КПК скасування судового рішення з підстави невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення

та особі засудженого можливе лише за умови, якщо таке покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Крім того, як видно із законодавчих приписів, значення заходу примусу для досягнення його мети (ст. 50 КК) визначається не лише його суворістю, а й домірністю,

яка є проявом справедливості.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають врахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини,

що пом`якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності

та індивідуалізації, покарання за своїм видом і розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

У цьому кримінальному провадженні, як видно зі змісту наданих судових рішень,

не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання ОСОБА_7 призначено з порушенням визначених у законі загальних засад.

Місцевий суд урахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, який відповідно до ст. 12 КК належить до тяжкого; ступінь суспільної небезпечності скоєних злочинів; наявність обставин, що пом`якшують покарання (активне сприяння розкриттю злочину), та відсутність обтяжуючих обставин; те, що ОСОБА_7 за місцем проживання характеризується посередньо, як особа, схильна до вживання алкогольних напоїв, що наведено

в характеристиці з місця проживання; на обліку у лікаря психіатра та нарколога не перебуває; немає постійного місця роботи; раніше неодноразово судимий за крадіжки, востаннє вироком Гощанського районного суду Рівненської області від 03 жовтня

2019 року за ч. 2 ст. 185, ст. 71 КК, за яким йому призначено покарання у виді обмеження волі на строк 4 роки 2 місяці.

Крім того, вказівка захисника ОСОБА_6 на те, що суд апеляційної інстанції, перевіряючи висновки місцевого суду щодо призначеного покарання, повинен був врахувати позицію потерпілого та Релігійної громади християн віри євангельської, які просили призначити мінімальну міру покарання, також не є безумовною підставою для зміни оскаржуваних судових рішень у частині призначеного йому покарання, оскільки при вирішенні цього питання судом враховано сукупність всіх обставин.

За змістом ухвали апеляційного суду доводи щодо суворості призначеного покарання цей суд перевірив та обґрунтовано визнав безпідставними, зазначивши, що не вбачає переконливих доводів для ухвалення рішення про визнання призначеного судом першої інстанції покарання таким, що не відповідає тяжкості вчиненого ним злочину

в рамках цього кримінального провадження внаслідок суворості, а отже і не вбачає підстав для пом`якшення призначеного покарання.А тому призначене місцевим судом ОСОБА_7 покарання є цілком достатнім для його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів.

Правових підстав вважати таке покарання за наявних у справі матеріалів явно несправедливим унаслідок суворості немає, а тому колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання в межах, наближених до мінімальної межі санкції ч. 3 ст. 185 КК відповідає загальним засадам, визначеним статтями 50, 65 КК.

Вирок Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2020 року та ухвала Рівненського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_7 відповідають вимогам статей 84, 94, 370, 374, 404, 412415, 419 КПК, є законними, обґрунтованими і вмотивованими.

Інші доводи захисника, що стосуються оцінки фактичних обставин та дослідження доказів, Суд не бере до уваги, оскільки вони не є предметом касаційного розгляду згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК.

Суд не має підстав вважати рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що суперечать нормам процесуального права щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення.

Істотних порушень вимогкримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, які могли би бути безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, колегією суддів не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 369, 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 серпня

2020 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3