Постанова

від 22.04.2021 по справі 640/19498/19

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 квітня 2021 року

Київ

справа №640/19498/19

адміністративне провадження №К/9901/30887/20

№К/9901/36627/20

№К/9901/3054/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду :

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу № 640/19498/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Анвітрейд" до Офісу великих платників податків ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, провадження у якій відкрито за касаційними скаргами Офісу великих платників податків ДПС на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2020 року (головуючий суддя - Шулежко В. П.), додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2020 року (головуючий суддя - Шулежко В. П.), постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року (головуючий суддя - Шурко О. І., судді: Василенко Я. М., Ганечко О. М.), додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року (головуючий суддя - Шурко О. І., судді: Василенко Я. М., Ганечко О. М.),

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Анвітрейд (далі - позивач, ТОВ Анвітрейд ) звернулось до суду з позовом до Офісу великих платників податків ДПС (далі - Офіс ВПП ДПС, відповідач), в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 21 жовтня 2019 року , просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 23 вересня 2019 року №0000081401 та №0000091401.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ТОВ Анвітрейд мало право на віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість (далі - ПДВ), сплачених за тимчасовими митними деклараціями при ввезенні товарів на митну територію України. На думку позивача, норми податкового законодавства не ставлять у залежність право платника податків на податковий кредит від типу митної декларації (тимчасова митна декларація) як підставу виникнення такого права. Оскільки надані товариством тимчасові митні декларації підтверджують факт сплати (нарахування) податку на додану вартість та які у розумінні закону є митними деклараціями, що підтверджують право на податковий кредит, тому донарахування позивачу сум ПДВ та зменшення від`ємного значення згідно з оскаржуваними податковими повідомленнями-рішеннями є неправомірними.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, позов задовольнив повністю, податкові повідомлення-рішення визнав протиправними і скасував.

Додатковим рішенням від 24 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, Окружний адміністративний суд міста Києва стягнув на користь ТОВ Анвітрейд понесені ним витрати зі сплати судового збору у сумі 19210 , 00 грн, а також на професійну правничу допомогу у сумі 287358 , 74 грн за рахунок бюджетних асигнувань Офісу ВПП ДПС .

Додатковою постановою від 25 листопада 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Офісу ВПП ДПС на користь ТОВ Анвітрейд понесені ним судові витрати на правову (правничу) допомогу в розмірі 158747,80 грн.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.

Посадові особи Офісу великих платників податків ДПС на підставі наказу від 19 липня 2018 року №1323 провели документальну планову виїзну перевірку ТОВ Анвітрейд з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 16 липня 2015 року по 31 березня 2018 року, валютного законодавства за період з 16 липня 2015 року по 31 березня 2018 року, з питань єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 16 липня 2015 року по 31 березня 2018 року, за результатами якої складено акт №2484/28-10-14-01-02/39898416 від 21 серпня 2019 року (далі - Акт перевірки) .

В Акті перевірки зроблено висновки про порушення ТОВ Анвітрейд :

підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України (далі - ПК України) та пункту 5 П(С)БО 15 Доходи , затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 листопада 1999 року №290, в результаті чого занижено податок на прибуток всього у сумі 1006601 грн;

пункту 198.2, пункту 198.6 статті 198, пункту 201.12 статті 201 ПК України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за період з 1 червня 2016 року по 31 березня 2018 року в сумі 380396006 грн .

На підставі висновків Акта перевірки Офісом ВПП ДПС прийнято податкові повідомлення-рішення від 23 вересня 2019 року:

№0000081401, яким ТОВ Анвітрейд зменшено розмір від`ємного значення суми податку на додану вартість на 22338791,00 грн;

№0000091401, яким ТОВ Анвітрейд збільшено грошове зобов`язання з податку на додану вартість на загальну суму 475465008,00 грн, в тому числі за податковим зобов`язанням - 380396006,00 грн та за штрафними (фінансовими) санкціями - 95099002,00 грн.

Суди встановили, що порушення позивачем норм податкового законодавства контролюючий орган пов`язував із тим, що за період з 16 липня 2015 року по 31 березня 2018 року TOB Анвітрейд задекларовано податкового кредиту з податку на додану вартість у сумі 3487152135 грн, на формування показників якого мало вплив здійснення операцій з купівлі дизельного палива та сплата податку на додану вартість на митниці на підставі оформлених тимчасових митних декларацій (IM 40 ТН та IM 40 ТФ) зі сплатою ПДВ на суму 3141252497 грн, за якими завершено митне оформлення на суму ПДВ 2738517696 грн. В Акті перевірки зазначено, що TOB Анвітрейд в порушення пункту 198.6 статті 198 ПК України віднесено до складу податкового кредиту суми ПДВ згідно з тимчасовими митними деклараціями, а не за деклараціями, якими закінчено митне оформлення товару.

Задовольняючи позов і скасовуючи податкові повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у період з червня 2016 року по березень 2018 року позивачем дійсно сплачено усі суми податку на додану вартість за тимчасовими митними деклараціями до декларування відповідного податкового кредиту, що підтверджено наявними в матеріалах справи доказами . При цьому, відповідачем в Акті перевірки не ставиться під сумнів факт сплати позивачем ПДВ до або під час подання тимчасових митних декларацій. Також, тимчасові митні декларації, оформлялись позивачем протягом періоду, що перевірявся, відповідно до вимог чинного митного законодавства України, що не заперечувалось контролюючим органом.

Суди попередніх інстанцій, здійснивши аналіз норм МК України, дійшли висновку, що тимчасова митна декларація складається на бланку єдиного адміністративного документа (п. 14 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 року № 450), проте , залежно від причини та умов її оформлення розрізняється за типом від інших . При оформленні тимчасової митної декларації податки і збори за заявленою в ній імпортною операцією сплачуються в загальному порядку і в повному обсязі. Відстрочення сплати податків і зборів до оформлення додаткової декларації не передбачене. Тож по суті тимчасова митна декларація це повноцінна митна декларація, яка вже після завершення її оформлення надає право на випуск товару у вільний обіг. За таких обставин платники ПДВ мають право на включення до складу податкового кредиту суми ПДВ, які були сплачені ними при ввезенні товарів на митну територію України, за умов якщо платником сплачено повну суму ПДВ щодо таких товарів, оформлено митну декларацію відповідно до вимог чинного законодавства України, яка підтверджує сплату ПДВ. При цьому, регламентоване митним законодавством поняття митної декларації охоплює, зокрема, й тимчасову митну декларацію, а у свою чергу норми податкового законодавства не містять імперативних приписів саме щодо неможливості включення до складу податкового кредиту сум ПДВ, сплачених на підставі тимчасової митної декларації.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції у додатковому рішенні зазначив, що при зверненні до суду з позовом позивачем сплачено судовий збір у сумі 19210,00 грн, що підтверджується квитанціями від 11 жовтня 2019 року № 26456, від 21 жовтня 2019 року №235, яка підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень .

Також представник позивача надав копію договору про надання правової допомоги від 23 листопада 2018 року, укладеного між TOB Анвітрейд (Клієнт) та АО Прайсуотерхаус Куперс Лігал (Адвокатське об`єднання), відповідно до умов якого на замовлення Клієнт, Адвокатське об`єднання зобов`язується надати правову допомогу на умовах, що зазначені у Договорі, а Клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання Договору.

Суд першої інстанції зазначив, що на виконання зазначених умов представником позивача надано акти виконаних робіт разом з додатками до них від 4 листопада 2019 року, від 24 грудня 2019 року, від 23 січня 2020 року . Згідно з наданими рахунками від 24 листопада 2019 року №39800381, від 24 грудня 2019 року №39800429, від 23 січня 2020 року №40800004 Адвокатським об`єднанням виставлено позивачу рахунки за надання правничої допомоги на загальну суму 429413,13 грн, оплата яких підтверджується платіжними дорученнями №82 від 23 січня 2020 року на суму 208876,52 грн, №81 від 23 січня 2020 року на суму 115913,31 грн, №80 від 23 січня 2020 року на суму 104623,30 грн.

Окрім того, представник позивача надав договір від 26 листопада 2019 року б/н, укладений між TOB Анвітрейд та ТОВ Експертно-дослідна служба України , з надання послуг з проведення судово-економічної експертизи та договір від 28 листопада 2019 року №07/11, укладений між ТОВ Анвітрейд та Науково-дослідним центром судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України, з проведення судово-економічної експертизи. На підтвердження виконання умов вказаних договорів надані копії акту здачі-прийняття робіт від 16 грудня 2019 року та акта попереднього розрахунку вартості експертного дослідження від 27 листопада 2019 року, оплата яких підтверджена платіжними дорученнями від 29 листопада 2019 року №474, від 10 грудня 2019 року №537, від 29 листопада 2019 року №475 на загальну суму 235086,40 грн.

Проаналізувавши надані позивачем копії документів на підтвердження обґрунтованості розміру понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено необхідність виконання окремих робіт, які не входять до предмету доказування у справі. Вказаний в актах час роботи адвокатів та їх помічників не відповідає складності справи та обсягу наданих послуг, а вартість правничої допомоги, заявлена до відшкодування, є завищеною. Тому, керуючись критеріями, визначеними у статті 134, частині дев`ятої статті 139 КАС України, суд дійшов висновку, що заява позивача підлягає частковому задоволенню та на його користь підлягають стягненню судові витрати на професійну правничу допомогу в загальній сумі 287358,74 грн.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що у судовому засіданні представником позивача відкликано клопотання про проведення судово-економічної експертизи від 18 листопада 2019 року . Також суд визнав завищеними і необґрунтованими заявлені до стягнення суми за послуги з проведення судово-економічної експертизи, оскільки експертизи проводилися за ідентичним обсягу матеріалів, наданих позивачем. Водночас, позивачем не обґрунтовано в чому полягає різниця їх вартості, а також не доведено необхідність укладення декількох договорів на проведення експертизи. У зв`язку з наведеним суд визнав, що позивачем не доведена необхідність проведення експертизи, її вплив на прийняття рішення по справі та потреба у використанні наданих висновків експерта при винесенні рішення, а тому відмовив у задоволенні вимог позивача про відшкодування витрат на проведення судово-економічної експертизи на загальну суму 235086,40 грн.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами суду першої інстанції, викладеними у додатковому рішенні від 24 березня 2020 року, і за наслідками апеляційного перегляду постановою від 15 жовтня 2020 року залишив його без змін.

Крім того, суд апеляційної інстанції, розглянувши заяву ТОВ Анвітрейд про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у справі, ухвалив додаткову постанову від 25 листопада 2020 року. Апеляційний суд зазначив, що позивачем заявлено до відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, у сумі 201482,37 грн. При цьому, Офіс великих платників податків ДПС на виконання частин шостої - сьомої статті 134 КАС України подав до суду клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в якому зазначено, що розмір витрат на правничу допомогу є не обґрунтованим, не співмірним та таким, що не підтверджується наданими доказами.

Проаналізувавши надані позивачем докази, а також доводи Офісу ВПП ДПС, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вказані в додатку № 1 послуги не підтверджуються повністю матеріалами справи. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд дослідив докази обсягу фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, обсягу наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи і дійшов висновку про наявність підстав для стягнення витрат на правову (правничу) допомогу в сумі 158747,80 грн.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Офіс ВПП ДПС подав касаційні скарги, у яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нові, якими в задоволенні позову, а також розподілі судових витрат на професійну правничу допомогу відмовити.

Касаційна скарга на судові рішення по суті спору обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права (пункти 198.2, 198.6 статті 198 , пункт 201.12 статті 201 ПК України, статтю 260 МК України) та порушили норми процесуального права (статтю 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)) , що призвело до неправильного вирішення справи. На переконання скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2020 року у справі №817/743/16, відповідно до якої у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку. Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені відповідними митними деклараціями. Тимчасова або неповна декларація не є завершальним документом, її подання не є фактом завершення декларування, а передбачає лише спрощений порядок випуску товарів у вільний обіг.

Касаційні скарги на додаткові судові рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що суди застосували норми права (статтю 30 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність , статті 134, 139, 242 КАС України) без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/2816/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16. На переконання скаржника, у цій справі судами першої та апеляційної інстанції проігноровано твердження відповідача, що розмір стягнутих судових витрат на правничу допомогу є необґрунтованим, оскільки розмір витрат є завищеним .

У відзивах на касаційні скарги позивач зазначає, що судами попередніх інстанцій правильно було застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстав для їх скасування немає.

Верховний Суд відкрив касаційні провадження за скаргами Офісу ВПП ДПС на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Згідно з ухвалами про відкриття касаційних проваджень предметом перевірки під час касаційного перегляду є застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та доводи відзивів на касаційні скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Колегією суддів визначено, що питаннями, які є предметом перевірки в касаційному порядку, є правильність застосування судами попередніх інстанцій: 1) пунктів 198.2, 198.6 статті 198 , пункт 201.12 статті 201 ПК України, статті 260 МК України щодо наявності у позивача права на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями; 2) статті 30 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність , статті 134, 139, 242 КАС України під час вирішення питання розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої - третьої статті 341 КАС України, в редакції, чинній з 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Підпунктом в пункту 185.1 статті 185 ПК України визначено, що об`єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з ввезення товарів на митну територію України.

Відповідно до частини першої статті 260 МК України якщо декларант або уповноважена ним особа не володіє точними відомостями про характеристики товарів, необхідні для заповнення митної декларації у звичайному порядку, вона може подати митному органу тимчасову митну декларацію на такі товари за умови, що вона містить дані, достатні для поміщення їх у заявлений митний режим, та під зобов`язання про подання додаткової декларації у строк не більше 45 днів з дати оформлення тимчасової митної декларації.

Частиною десятою наведеної статті визначено, що оформлення митним органом тимчасової або періодичної митної декларації передбачає необхідність виконання вимог цього Кодексу, передбачених для поміщення товарів в обраний митний режим та сплати митних платежів або забезпечення їх сплати відповідно до розділу X цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 261 МК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі подання відповідно до статей 259 і 260 цього Кодексу попередньої, тимчасової або періодичної митної декларації декларант або уповноважена ним особа повинні протягом строків, визначених відповідно до цього Кодексу, подати органу доходів і зборів додаткову декларацію, яка містить точні відомості про товари, задекларовані за попередньою, тимчасовою або періодичною митною декларацією, що подавалися б у разі декларування цих товарів за митною декларацією, заповненою у звичайному порядку.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 МК України митна декларація - заява встановленої форми, в якій особою зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, та передбачені законодавством відомості про товари, умови і способи їх переміщення через митний кордон України та щодо нарахування митних платежів, необхідних для застосування цієї процедури.

Системний аналіз положень Митного кодексу України в редакції, яка набрала чинності з 1 червня 2012 року, зумовлює висновок про те, що митне законодавство України під терміном митна декларація передбачає декілька її видів, а саме митна декларація, заповнена у звичайному порядку, попередня митна декларація, тимчасова митна декларація, періодична митна декларація, додаткова декларація.

Незважаючи на те, що стаття 4 Митного кодексу України окремо не містить визначення поняття тимчасова митна декларація , аналіз норм цього Кодексу , а також Положення про митні декларації та Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа, дає підстави для висновку про те, що тимчасова митна декларація є заявою, в якій зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів і в якій містяться відомості про товари, що переміщуються через митний кордон, тобто є митною декларацією. Для оформлення всіх видів митних декларацій (митної декларації, заповненої у звичайному порядку, попередньої, тимчасової митної декларації періодичної та додаткової митних декларацій) використовуються бланки єдиного адміністративного документа .

Таким чином, декларування і сплата митних платежів при ввезенні товарів на митну територію України, у тому числі імпортний податок на додану вартість, здійснюється Декларантом на підставі ТМД й уточняється, у разі потреби, на підставі додаткової декларації.

Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, підпункту а пункту 198.1, пункту 198.2 статті 198 ПК України податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов`язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України - дата складення платником податкової накладної за такими операціями, за умови реєстрації такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Відповідно по пункту 187.8 ПК України датою виникнення податкових зобов`язань у разі ввезення товарів на митну територію України є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв`язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними / розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 Податкового кодексу України.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 201.12 статті 201 ПК України у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку.

Таким чином, у контексті спірних правовідносин, з моменту подання платником податків тимчасової митної декларації для митного оформлення ввезених на митну територію України товарів у останнього виникають відповідні податкові зобов`язання зі сплати ПДВ, але після сплати цього податку до бюджету платник податків набуває право на віднесення таких сум до податкового кредиту відповідного періоду. Таке розуміння норм ПК України відповідає характеру і змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває у прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми ПДВ до бюджету, а не від стадії або завершення митних процедур, як помилково вважає контролюючий орган. При цьому тимчасова митна декларація (як один із видів митних декларацій), оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум ПДВ до податкового кредиту на відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

Слід зазначити, що виключно Податковим кодексом України визначаються правила оподаткування податком на додану вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України.

За положеннями цього Кодексу у разі ввезення товарів на митну територію України право платника податку на віднесення фактично сплачених сум податку на додану вартість на погашення податкових зобов`язань до складу податкового кредиту виникає на підставі митних декларацій та не поставлено у залежність від процедури завершення митного оформлення. Платник податку відображає податковий кредит в декларації з податку на додану вартість на підставі належно оформлених ТМД, які містять електронний підпис і штамп митного органу, який здійснив випуск ввезених товарів у вільний обіг.

Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 480/660/19, зазначивши, що контролюючий орган безпідставно пов`язував право на податковий кредит із моментом завершення митних формальностей, адже положення статті 198 ПК України чітко вказують на момент, з якого у платника податку виникає право на формування податкового кредиту - дата сплати податку за податковими зобов`язаннями. У цій справі Верховний Суд зазначив, що документи повинні розглядатися виходячи з їх змісту, а не особливостей їх оформлення. Подання декларації до митних органів є юридично значимим фактом, який тягне за собою виникнення обов`язків зі сплати податків, а тому, відповідно, датою виникнення податкових зобов`язань є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Таким чином, у цій справі суди попередніх інстанцій при вирішенні спору правильно застосували норми права і доводи касаційної скарги Офісу ВПП ДПС це не спростовують.

Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 червня 2015 року у справі №2а-108022/12/2670 є недоречними, оскільки цей висновок щодо правозастосування формувався за іншого правового регулювання на підставі норм Митного кодексу України в редакції, яка втратила чинність 1 червня 2012 року. На цю ж правову позицію Верховного Суду України послався Верховний Суд у постановах при вирішенні справ № 826/5939/16 та № 817/743/16, про які зазначав відповідач у касаційній скарзі в обґрунтування неправильного правозастосування судами попередніх інстанцій. Таке посилання колегія суддів вважає нерелевантним, оскільки, крім вказаного, фактичні обставини справ є відмінними від справи, що розглядається. Зокрема, у справі № 826/5939/16 предметом спору була бездіяльність податкового органу щодо приведення у відповідність до поданої декларації з ПДВ рахунку підприємства в системі електронного адміністрування ПДВ в частині збільшення значення суми податку, а у справі № 817/743/16 правовідносини стосувалися формування податкового кредитну з ПДВ на підставі попередніх вантажно-митних декларацій.

Перевіряючи правильність застосування судами норм права під час вирішення питання про розподіл судових витрат, в тому числі на професійну правничу допомогу, колегія суддів виходить з такого.

Статтею 132 КАС України визначено види судових витрат. Так, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно з частинами першою - третьою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134 КАС України).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Частиною сьомою статті 139 КАС України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 КАС України).

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію (зокрема, постанови від 20 травня 2020 року у справі №240/3888/19, від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, від 11 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18), що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката застосуванню підлягає частина п`ята статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Проаналізувавши висновки судів попередніх інстанцій та доводи, викладені у касаційних скаргах, суд вважає, що висновки судів у цій справі при вирішенні питання розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду і саме виходячи з критеріїв співмірності, а також з урахуванням доводів Офісу ВПП ДПС, викладених у запереченнях проти заявленого розміру судових витрат, суди попередніх інстанцій зменшили суму заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу. Доводи скаржника в цій частині зводяться до незгоди із правовою оцінкою наданим позивачем доказам, однак, такі доводи відповідно до статті 341 КАС України виходять за межі касаційного перегляду і не є свідченням неправильного застосування судами норм статей 134, 139 КАС України .

Відповідно до частин другої і третьої статті 343 КАС України у попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 355 КАС України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, встановленими статтею 34 та главою 9 розділу II цього Кодексу, з урахуванням особливостей, зазначених у цій главі. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення .

Отже, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у цій справі встановлена за результатами касаційного перегляду справи, порушень норм процесуального права судом касаційної інстанції не встановлено, що є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 341, 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Офісу великих платників податків ДПС залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2020 року, додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2020 року, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 640/19498/19 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіМ.М. Гімон І.В. Дашутін М.М. Яковенко