Постанова

від 27.04.2021 по справі 319/1495/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 27.04.2021 Справа № 319/1495/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №319/1495/18 Головуючий у 1 інстанції: Мальований В.О.

Провадження № 22-ц/807/326/21 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2021 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Дашковської А.В.,

суддів: Кримської О.М.,

Гончар М.С.,

секретар: Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2020 року у справі за позовом Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення,

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2018 року Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про виселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що Куйбишевській районній державній лікарні ветеринарної медицини на праві власності належить двокімнатна квартира загальною площею 41,4 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

У квартирі на даний час проживають ОСОБА_1 та його син ОСОБА_2 , які заселились у вищевказану квартиру без жодних правових підстав. У жодних відносинах, в тому числі трудових, відповідачі з Куйбишевською районною державною лікарнею ветеринарної медицини не перебувають.

Керівництво лікарні неодноразово зверталось до відповідачів з пропозицією звільнити житлове приміщення в добровільному порядку, однак відповідачі відмовляються звільнити займане нежитлове приміщення.

На підставі зазначеного просило виселити відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що квартира належить лікарні, ОСОБА_1 та його син ОСОБА_2 заселились у вищевказану квартиру без жодних правових підстав, кошти за користування житлом лікарня не отримує, судом першої інстанції не було взято до уваги рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 13 листопада 2018 року у справі №319/1292/18, залишене без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 21 грудня 2018 року, про відмову у визнання права власності відповідачів на спірну квартиру та рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 09 січня 2020 року у справі №319/29/19, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 09 червня 2020 року, про відмову у визнання права власності відповідачів на квартиру за набувальною давністю, не прийнято до уваги постанову Верховного суду України від 22 червня 2017 року у справі №6-2010цс16, просила скасувати рішення суду та постановити нове рішення про виселення відповітів без надання іншого житлового приміщення.

ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що він проживає у вказаній квартирі з 1969 року, ОСОБА_2 - з 1989 року, він обіймав посаду конюха та кочегара ветділянки, кватира була надана попередником позивача, вони утримують квартиру в належному стані, сплачують всі належні платежі, рішенням виконавчого комітету Куйбишевської селищної ради Куйбишевського району Запорізької області від 11 грудня 2003 року №188 йому було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, відповідно до договору купівлі-продажу від 25 вересня 2002 року він придбав у власність в будинку АДРЕСА_3 , вхід в яку здійснюється через квартиру АДРЕСА_4 , а тому виселення унеможливить доступ відповідачів до своєї кімнати.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За змістом п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За приписами частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод , кожен має право на повагу до свого житла. Вказане право охоплює право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що особи, які самоправно зайняли жиле приміщення, підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2004 року, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Куйбишевської селищної ради № 188 від 11 грудня 2003 року, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно , що двокімнатна квартира АДРЕСА_2 належить Куйбишевській районній лікарні ветеринарної медицини (а.с. 6,7).

Згідно вказаного свідоцтва про право власності двокімнатна квартира загальною площею 41,4 кв.м, житловою 19,6 кв.м. має технічні характеристики: кухня №1 пл.9,0 кв.м., житлова №2 пл. 9,2 кв.м, житлова №3 пл. 10,4 кв.м, коридор №4 пл. 5,9 кв.м, коридор №5 пл. 4,4 кв.м, коридор №6 пл. 2,5 кв.м, сарай літ.Б - 1/2 частина, сарай літ.В 1/2 частина, погріб (а.с.6).

За адресою АДРЕСА_5 ОСОБА_1 зареєстрований з 22 січня 1999 року , ОСОБА_2 зареєстрований - з 02 листопада 2005 року , що підтверджується листом Більмацького РС УДМС України в Запорізькій області за .№2330-236/2330.1-20 від 20.10.2020 року, довідкою Більмацької селищної ради від 12.09.2018 року за № 02-01/126. При цьому в довідці зазначено, що в будинковій книзі відсутня інформація про дату та місце реєстрації, є тільки запис №109 - ОСОБА_4 , дата народження, син (а.с.130, 114, 115).

Згідно з листом Державного архіву Запорізької області від 29.09.2020 року за №01-32/с-2097, в протоколах засідань виконавчого комітету Куйбишевської селищної ради депутатів трудящихся (з 1977 р. - народних депутатів) Куйбишевського району Запорізької області з 1969 року по 1997 рік рішення про надання спеціального ордеру на заселення ОСОБА_5 та членів його сім`ї у квартиру АДРЕСА_6 відсутнє (а.с.120, 128).

Матеріали справи містять договір купівлі-продажу від 25 вересня 2002 року, за умовами якого ОСОБА_1 набув право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_7 . Згідно вказаного договору купівлі - продажу, у власність покупця перейшла кімната АДРЕСА_8 , житловою площею 8,5 кв.м. (а.с.72).

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 13 листопада 2018 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 в задоволенні позову відмовлено (а.с.20-21).

Листом № 326 від 14.09.2018 року начальник Куйбишевської РДЛВМ Наумович Т.В. звернулась до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з пропозицією в добровільному порядку звільнити житлове приміщення в строк до 15 жовтня 2018 року (а.с. 15).

Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів.

На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.

За приписами ст.47 Житлового кодексу УРСР норма жилої площі в Український РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Разом з тим, статтею 122 ЖК УРСР врегульовано питання видачі ордеру на службове жиле приміщення.

Згідно положень зазначеної норми ЖК України на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

З інформації, наданої Куйбишевською районною державною лікарнею ветеринарної медицини на запит суду щодо працевлаштування та звільнення ОСОБА_5 , 1943 року народження, в установах, які були попередниками позивача, вбачається, що ОСОБА_5 був зарахований на посаду конюха Кобилянського ветеринарного відділу 02.12.1969 року (наказ № 132 від 04.12.1969); переведений кочегаром ветеринарної станції з 01.01.1970 (наказ № 139 від 31.12.1969); звільнений з займаної посади згідно поданої заяви з 01.04.1970 (наказ № 36 від 30.03.1970) (а.с.114).

Листом від 18.09.2020 року за №2330-207/2330.1-20 від 18.09.2020 року за №2330-207/2330.1-20 завідувач Більмацьким РС УДМС України в Запорізькій області повідомив суд, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , значиться померлим, на момент смерті був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_9 (а.с.124).

Відповідно до ч.2 ст.123 ЖК УРСР до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення. Так, за змістом ч.2 ст.61 ЖК УРСР договір найму жилого приміщення укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що доказів правомірного вселення у спірну квартиру, укладання договору найму з власником житла відповідачі суду не надавали.

Проте, з наданих відповідачами копій квитанцій до прибуткових касових ордерів за період з 1990 року по 1996 рік, які містять підписи посадових осіб та печатки установ: Куйбишевської станції по боротьбі хворобами тварин, Районного підприємства ветеринарної медицини смт. Куйбишеве, вбачається, що ОСОБА_1 сплачував квартплату, починаючи з 1990 року (а.с.77).

Матеріали справи містять також відповідні копії квитанцій до прибуткових касових ордерів про сплату ОСОБА_1 квартплати у 2000, 2005-2007 роках з підписами посадових осіб та печаткою Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини (а.с.76).

Зазначені докази позивач у справі не оспорював та не спростовував.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ( Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine , заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється згідно із законом , не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як необхідне в демократичному суспільстві .

Формулювання згідно із законом не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення ЄСПЛ у справі Кривіцька та Кривіцький проти України , § 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також необхідним у демократичному суспільстві , тобто, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності та бути співмірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі Зехентнер проти Австрії ( Zehentner v. Austria ), заява № 20082/02, § 56).

Вирішуючи питання про необхідність у демократичному суспільстві виселення відповідачів із житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Крім того, принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини ( Stankova v. Slovakia ), заява № 7205/02, § 60-63).

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування житлом особою, яка володіє таким приміщенням незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року № 14-181цс18 (справа № 653/1096/16-ц).

Суд першої інстанції правильно зазначив у рішенні про те, що на момент реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_1 (22 січня 1999 року), реєстрація місця проживання проводилася на підставі Тимчасової інструкції про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України за № 66-дск від 03 лютого 1992 року (надалі по тексту - Тимчасова інструкція) та Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України за № 700 від 10 жовтня 1994 року (надалі по тексту - Положення).

Підставою для реєстрації місця проживання особи за певною адресою є заява про реєстрацію місця проживання (форма № 15 до п. 49 Тимчасової інструкції). Така заява повинна містити відомості про підстави для реєстрації місця проживання заявника за зазначеною ним адресою (ордер, свідоцтво про право власності - документи, що підтверджують право власності) або договір найму (піднайму, оренди ) разом з обов`язковою письмовою згодою власника житла на реєстрацію місця проживання заявника у разі відсутності документів, зазначених як підстава для реєстрації вище.

Отже, обґрунтованим є висновок суду про те, що відповідачі були зареєстровані в житловому будинку АДРЕСА_9 та проживають на підставах, що не суперечило чинному законодавству, при цьому власник квартири з моменту реєстрації відповідачів у вказаному будинку і до моменту звернення до суду не порушував питання скасування реєстрації місця проживання відповідачів чи визнання недійсною реєстрацію їх місця проживання.

Суд правомірно не взяв до уваги посилання представника позивача на той факт, що реєстрацію відповідачів за адресою АДРЕСА_10 , слід розуміти, як їх зареєстроване місце проживання в кімнаті АДРЕСА_11 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , вказавши, що ці доводи не підтверджені належними доказами, оскільки реєстрацію ОСОБА_1 у спірній квартирі здійснено 22 січня 1999 року, в той час як кімнату № НОМЕР_1 в кватирі АДРЕСА_12 згідно договору купівлі-продажу відповідач придбав 25 грудня 2002 року .

За поясненнями відповідача ОСОБА_1 вхід в кімнату АДРЕСА_11 , площею 8,5 кв.м., яка придбана на підставі договору купівлі-продажу від 25 вересня 2002 року, здійснюється через спірну квартиру АДРЕСА_4 , оскільки власники 5/6 частини квартири АДРЕСА_12 заклали прохід до зазначеній кімнати.

Отже, тривалий час, майже 30 років проживання відповідачівОСОБА_1 , ОСОБА_2 в житлі, незалежно від його правового режиму, на думку колегії суддів, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Посилання апеляційної скарги на те, що суд не взяв до уваги рішення Куйбишевського районного суду, ухвалене у справі №319/1292/18 від 13.11.2018 року, та рішення Куйбишевського районного суду у цивільній справі №319/1292/18 від 13.11.2018року, якими позивачам відмовлено в задоволенні позовів доКуйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини відповідно: про визнання права власності на квартиру та про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю, не спростовує висновків суду щодо відсутності підстав для їх виселення з цієї квартири.

Ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій позивач не надав переконливих доказів, того що для захисту своїх майнових прав на даний час для державного підприємства Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини є нагальна потреба у виселенні відповідачів зі спірної квартири, а отже не спростував висновків суду першої інстанції.

Як вбачається з Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №242098751 (а.с.197), ОСОБА_2 не має у власності іншого житла.

При вирішенні даної справи, встановлюючи баланс між інтересами, зареєстрованих у спірній квартирі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у збереженні житла та інтересами держави в особі власника, оцінивши у сукупності з іншими доказами у справі доводи про те, що відповідачі тривалий час проживають у квартирі, сплачують витрати на її утримання, квартплату (а.с.76, 77), ремонт майна та інші платежі, з`ясувавши зв`язок відповідачів із спірною квартирою як із житлом, існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем, що є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення їх з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення не має.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору ; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини залишити без задоволення.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2020 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 29 квітня 2021 року.

Головуючий А.В. Дашковська

Судді: О.М. Кримська

М.С. Гончар