Рішення

від 14.04.2021 по справі 183/1010/20

НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 183/1010/20

№ 2/183/587/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2021 року м. Новомосковськ

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Городецького Д.І.

секретаря судового засідання Пономаренко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Губиниської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області, третя особа - Новомосковська районна державна нотаріальна контора Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, -

в с т а н о в и в :

19 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, третя особа - Новомосковська районна державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.

Ухвалою суду від 20 лютого 2020 року позовну заяву залишено без руху, позивачу надано строк для усунення її недоліків.

04 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненим позовом, згідно якого усунула недоліки первісної заяви.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дід ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина, зокрема, на земельну ділянку загальною площею 0,4384 га. в межах згідно з планом, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,2500 га, кадастровий номер 1223284000:04:008:0287 та для ведення особистого підсобного господарства - 0,1884 га, кадастровий номер 1223284000:04:008:0288.

За життя, ОСОБА_2 залишив заповіт, посвідчений 12 жовтня 1999 року секретарем Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Чміль С.В. за реєстровим № 106, відповідно до якого все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він по закону матиме права заповів їй, ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 зазначила, що у встановлений законом строк вона звернулася до Новомосковської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області з заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а в подальшому, з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну земельну ділянку, проте відповіддю державного нотаріуса Крутько Л.П. від 26 грудня 2012 року за вих. № 2648/01-31 їй було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, у зв`язку тим, що з поданих документів вбачається, що цільове призначення земельної ділянки, не відповідає цільовому призначенню земельної ділянки, зазначеного в Державному акті, а саме: в Державному акті на право приватної власності на землю серії ІІ-ДП № 033842, виданого на ім`я ОСОБА_2 відносно земельної ділянки площею 0,4384 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, в той час як у Витязі з Поземельної книги про земельну ділянку № ВТ-122320015692012 і № ВТ-122320015792012 від 07 грудня 2012 року цільове призначення спірної земельної ділянки зазначене: 0,2500 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,1884 га - для ведення особистого підсобного господарства.

Позивач ОСОБА_1 вказує на те, що Державний акт на право приватної власності на землю серія II-ДП № 033842 від 10 листопада 1999 року, виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської сільської ради № 8 від 19 липня 1993 року.

Водночас, згідно витягу з рішення виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області № 8 від 19 листопада 1993 року про передачу у приватну власність, зокрема ОСОБА_2 , цільове призначення спірної земельної ділянки зазначено: 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 0,19 га - для ведення особистого підсобного господарства.

Зазначені обставини унеможливлюють позивачем отримати свідоцтво про право на спадщину на спадкову земельну ділянку за заповітом після смерті діда ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В зв`язку з наведеним, в позовній заяві ОСОБА_1 просила суд:

- визнати за нею право власності на земельну ділянку загальною площею 0,4384 га в межах згідно з планом, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,2500 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0287 та для ведення особистого підсобного господарства - 0,1884 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0288 (Державний акт на право приватної власності на землю серія II-ДП № 033842,виданого 10 листопада 1999 року Миколаївською сільською радою Новомосковського району Дніпропетровської області, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 13348), в порядку спадкування за заповітом після смерті діда - ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою суду від 05 березня 2020 року відкрите провадження у справі.

Ухвалою суду від 26 серпня 2020 року зобов`язано Новомосковську районну державну нотаріальну контору Дніпропетровської області надати на адресу суду належним чином завірену копію спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою суду від 19 лютого 2021 року залучено до участі у справі в якості правонаступника третьої особи - Новомосковську районну державну нотаріальну контору Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та в якості правонаступника відповідача - Губиниську селищну раду Новомосковського району Дніпропетровської області.

Ухвалою суду від 19 лютого 2021 року закрите підготовче провадження у справі, справа призначена досудового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 в судове засіданні не з`явилася, згідно заяви просила слухати справу у її відсутність, вимоги підтримала, просила позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача - Губиниської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області в судове засідання не з`явився, звернувся до суду з заявою про розгляд справи за його відсутності, просив ухвалити рішення згідно до вимог чинного законодавства.

Представник третьої особи - Новомосковської районної державної нотаріальної контори Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)в судове засідання не з`явився, згідно заяви просив розглядати справу без його участі.

У зв`язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Суд, дослідивши надані сторонами письмові докази, дійшов такого до такого висновку.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 72 роки помер ОСОБА_2 , про що 17 червня 2011 року виконавчим комітетом Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області зроблено відповідний актовий запис за №44, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29 червня 2011 року.

Після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина, зокрема, на земельну ділянку загальною площею 0,4384 га в межах згідно з планом, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,2500 га, кадастровий номер 1223284000:04:008:0287 та для ведення особистого підсобного господарства - 0,1884 га, кадастровий номер 1223284000:04:008:0288.

За життя ОСОБА_2 залишив заповіт, посвідчений 12 жовтня 1999 року секретарем Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Чміль С.В. за реєстровим № 106, відповідно до якого все своє майно де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він по закону матиме права заповів ОСОБА_1 (номер у спадковому реєстрі 46749718), що підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) № 29391458 від 20 січня 2012 року .

Встановлено, що спадкова справа № 395, після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 заведена 19 липня 2011 року Новомосковською районною державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, номер у спадковому реєстрі 51448995, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 27551861 від 19 липня 2011 року та Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 63218580 від 19 січня 2021 року.

Встановлено, що спадкодавець ОСОБА_2 на день смерті був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 разом з дружиною ОСОБА_3 , сином ОСОБА_4 , невісткою ОСОБА_5 та онукою ОСОБА_1 (позивач), що підтверджується довідкою виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області від 10 січня 2012 року за вих. № 22.

Зі спадкової справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 у визначений законом строк звернулася до Новомосковської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області з заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті діда ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а в подальшому з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну земельну ділянку. Крім позивача до нотаріуса також звернулася дружина спадкодавця ОСОБА_3 , яка в свою чергу відмовилася від прийняття спадщини після смерті чоловіка, як на частку в спільному сумісному майні, на користь онуки ОСОБА_1 .

З матеріалів спадкової справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом Серія ВТВ № 150990 від 26.12.2012 року за реєстровим № 2-4756 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтво про право на спадщину за заповітом Серія ВТВ № 150991 від 26.12.2012 рокуза реєстровим № 2-4758на земельну ділянку площею 3,590 га (ріллі 3,590 га), кадастровий номер 1223284000:03:042:0856, розташована на території Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області та свідоцтво про право на спадщину за заповітом Серія ВТВ № 150992 від 26.12.2012 року за реєстровим номером 2-4761 на грошові внески з належними до них відсотками, що належали померлому ОСОБА_2 . Зазначені обставини підтверджуються Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 63218580 від 19 січня 2021 року.

В той же час, відповіддю державного нотаріуса Крутько Л.П. від 26 грудня 2012 року за вих. № 2648/01-31позивачу ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 0,4384 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку тим, що з поданих спадкоємцем документів вбачається, що цільове призначення земельної ділянки, не відповідає цільовому призначенню, зазначеного в Державному акті, а саме: в Державному акті на право приватної власності на землю серії ІІ-ДП № 033842, виданого на ім`я ОСОБА_2 відносно земельної ділянки площею 0,4384 га., цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, в той час як у Витязі з Поземельної книги про земельну ділянку № ВТ-122320015692012 і № ВТ-122320015792012 від 07 грудня 2012 року цільове призначення спірної земельної ділянки зазначене: 0,2500 га. - для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,1884 га. -для ведення особистого підсобного господарства.

Дійсно Державний акт серії ДП№ 033842, виданий 10 листопада 1999 року Миколаївською сільською радою Новомосковського району Дніпропетровської області на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської сільської ради № 8 від 19 липня 1993 року на ім`я ОСОБА_2 на право приватної власності на землю площею 0,4384 га. в межах згідно з планом, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , земельна ділянка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку.

В той же час, згідно з Витягом з рішення виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області № 8 від 19 листопада 1993 року про передачу у приватну власність, вбачається, що ОСОБА_2 було передано у приватну власність земельну ділянку з цільовим призначенням: 0,25 га. - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 0,19 га. - для ведення особистого підсобного господарства.

Крім того, з Витягу з Поземельної книги про земельну ділянку № ВТ-122320015692012 і № ВТ-122320015792012 від 07 грудня 2012 року, цільове призначення спірної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 зазначено: для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,2500 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0287 та для ведення особистого підсобного господарства - 0,1884 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0288.

У зв`язку з встановленим, суд дійшов переконання, що при оформленні та видачі Державного акту Серії ІІ-ДП № 033842, було допущено помилку в цільовому призначенні земельної ділянки.

Вирішуючи питання по суті заявлених вимог, суд застосовує наступні норми права.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ч.1 ст.16 ЦК України, кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зі змісту ч.2 ст.16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Відповідно до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно ст. 1216, 1222, 1223 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неоохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

На підставі ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно до вимог ст. 1268 ЦК України, 1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. 2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. 3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. 5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Вимогами статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. 2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

На підставі статті 1270 ЦК України, 1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

У відповідності до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Стаття 131 ЗК України передбачає, що громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

На підставі ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах із збереженням її цільового призначення.

Пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного суду від 30 травня 2008 року N 7 Про судову практику у справах про спадкування з метою забезпечення однакового застосування законодавства про спадкування судам надані такі роз`яснення:Відповідно до статті 1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Правило статті 1225 ЦК про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.

Спадкодавець може передавати за заповітом частину належної йому земельної ділянки, тоді інша частина цієї ділянки спадкується за законом. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно, то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно та на частину ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, незалежно від змісту заповіту.

За такими правилами здійснюється й перехід права на землю при спадкуванні права на частину нерухомого майна, а якщо був установлений порядок користування ним - то з урахуванням цього порядку.

Згідно з пунктом г частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.

Згідно статті 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Належність позивачу ОСОБА_1 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 встановлено в судовому засіданні та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Згідно з абзацом 3 ч.2 ст.331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16 травня 2013 року Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування спори про визнання права власності на земельну ділянку та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування, зокрема у випадках, якщо відсутній отриманий спадкодавцем державний акт про право власності на земельну ділянку, зареєстрований належним чином, якщо спадкодавцем не був отриманий державний акт про право власності на земельну ділянку, або в державному акті є неточності, які підлягають виправленню, розглядаються судами з урахуванням вимог закону та роз`яснень, викладених в пунктах 10, 11 ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7, про те, що відповідно до статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, а також право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною у порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; свідоцтвом про право на спадщину (ч. 1 і ч. 2 ст. 126 ЗК України).

Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами; одержання у встановленому порядку Державного акта на землю; реєстрація права власності на земельну ділянку.

Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретну земельну ділянку не виникає та відповідно до ст. 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія п. 1 розділу Х Земельного Кодексу України Перехідні положення .

Відповідно до Законів України Про державний земельний кадастр та Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з 1 січня 2013 року державні акти на право власності на земельну ділянку не видаються. Натомість, згідно із статтею 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , правовстановлюючим документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, яка передана фізичним та юридичним особам шляхом безоплатної передачі із земель державної чи комунальної власності за рішеннями органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, є свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Відповідно до п.п.4.15, 4.18 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року видача свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Згідно положень Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року №7 Про судову практику у справах про спадкування , свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (п. 23 Постанови).

Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розгляду у позовному провадженні.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.

Зважаючи на відмову нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину, іншого шляху окрім звернення до суду за захистом порушеного права у позивачанемає та відповідно ст.16 ЦК України він обрав правильний спосіб захисту своїх порушених прав.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі , під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення,суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За встановлених обставин, зважаючи на те, що позивач ОСОБА_1 набула право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , а тому з цих підстав до останньої переходить право власності на всю земельну ділянку, яка знаходиться під цією будівлею.

У зв`язку з наведеним, позовні вимоги підлягають задоволенню, за позивачем в порядку спадкування за заповітом слід визнати право власності на земельну ділянку, на якій знаходиться житловий будинок, який вона успадкувала за заповітом.

У відповідності до ст. 133 ЦПК України, 1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. 2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. 3. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, в тому числі на професійну правничу допомогу.

На підставі ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.

В той же час, враховуючи відсутність вини відповідача, суд приходить до висновку, що судові витрати повинні бути покладені на позивача.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 6-10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258-259, 263-268, 273, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Губиниської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області, третя особа - Новомосковська районна державна нотаріальна контора Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку загальною площею 0,4384 га. в межах згідно з планом, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,2500 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0287 та для ведення особистого підсобного господарства - 0,1884 га., кадастровий номер 1223284000:04:008:0288 (Державний акт на право приватної власності на землю серія II-ДП № 033842,виданого 10 листопада 1999 року Миколаївською сільською радою Новомосковського району Дніпропетровської області, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 13348), в порядку спадкування за заповітом після смерті діда - ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Судові витрати покласти на позивача ОСОБА_1 .

Учасники справи:

-позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ;

-відповідач: Губиниська селищна рада Новомосковського району Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 04338457, місцезнаходження за адресою: 51250, Дніпропетровська область, Новомосковський район, смт. Губиниха, вул. Шевченка, буд. 16;

-третя особа: Новомосковська районна державна нотаріальна контора Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), код ЄДРПОУ 05466105, місцезнаходження за адресою: 51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, площе Героїв, буд. 1.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 14 квітня 2021 року.

Суддя Д.І. Городецький