Рішення

від 13.05.2021 по справі 400/5403/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2021 р. № 400/5403/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, вул. Одеська, 4, с. Коблеве, Березанський район, Миколаївська область, 57453

про:визнання протиправним та скасування рішення від 25.05.2020 № 75; зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - відповідач), в якій просить визнати протиправним та скасувати рішення LІ сесії восьмого скликання Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 25.05.2020 № 75 „Про відмову у вирішенні земельних питань» , яким відмовлено в розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства громадянину ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що земельна ділянка, вказана у викопіюванні, за видом угідь відноситься до пасовища; зобов`язати відповідача не пізніше 30 днів з дня набрання рішенням законної сили надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в приватну власність для ведення особистого селянського господарства у розмірі 2 га, яка розташована на території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що єдиною законною підставою відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою згідно з частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, є невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечує та просить відмовити в позові, посилаючись на те, що бажана позивачем земельна ділянка за видом угідь належить до пасовищ та за своїми природними особливостями і призначеням має використовуватися для сінокосіння та випасання худоби; виробництво та переробка сільськогосподарської продукції на цьому виді угідь не передбачається. Відповідач посилається на статтю 37 Закону України „Про охорону земель» , відповідно до якої на землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо розорювання сіножатей, пасовищ.

У зв`язку з тим, що від учасників справи не надходило заяв про розгляд справи з киликом (повідомленням) сторін, суд розглянув справу в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Безпосередньо, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

27.04.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2 га із земель запасу в межах території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

До клопотання, серед іншого, позивач додав графічний матеріал із зазначенням місця розташування бажаної земельної ділянки. Кадастровий номер земельної ділянки у цих матеріалах не зазначений.

25.05.2020 відповідач прийняв рішення № 75 „Про відмову у вирішенні земельних питань» (далі - Рішення), у пункті 5 якого зазначив: „Відмовити … ОСОБА_1 , у дозволі на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у зв`язку з тим, що земельна ділянка вказана у викопіюванні за видом угідь відноситься до пасовища» .

Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що ї передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою, другою статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини шостої статті 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини 7 цієї статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17, від 18 жовтня 2018 року у справі №527/43/17, від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17 та від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17.

Стаття 37 Закону України від 19.06.2003 № 962-IV „Про охорону земель» передбачає, що на землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо розорювання сіножатей, пасовищ.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, посилався на те, що бажана позивачем земельна ділянка належить за видом угідь до пасовищ та на підтвердждення цього надав суду такі докази:

- копію наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 20.12.2018 № 9143/0/14-18-СГ „Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» ;

- копію акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 22.12.2018;

- копію рішення відповідача від 15.01.2019 № 1 „Про прийняття у комунальну власність Коблівської сільської ради з державної власності земельних ділянок сільськогосподарського призначення» , у пункті 1 якого зазначено про прийняття у комунальну власність 605 земельних ділянок загальною площею 5 606,3836 га згідно з додатком до наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області;

- витяг з „Переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, що передаються у комунальну власність Коблівської сільської об`єднаної територіальної громади Березанського району Миколаївської області» .

Зазначений вище Перелік у повному обсязі в матеріалах справи відсутній. Зокрема, наданий суду витяг виконаний (оформлений) відповідачем так, що містить відомості лише щодо двох переданих відповідачу земельних ділянок (окремі частини аркушів цього переліку закриті при копіюванні).

Відтак витяг містить дані про дві земельні земельні ділянки, розташовані на території Рибаківської сільської ради:

- з кадастровим номером 4820982200:01:000:0022 площею 36,2832 га з цільовим призначенням - „для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» , за видом угідь - „ пасовища; землі під сільськогосподарського та іншими господарськими будівлями і дворами; рослинний покрив земель і грунти; з усіх лісів лісові насадження лінійного типу» ;

- з кадастровим номером 4820983900:08:000:0425 площею 10,84 га, з цільовим призначенням - „землі сільськогосподарського призначення» , за видом земельних угідь - „пасовища» .

Докази того, що бажана позивачем земельна ділянка розташована в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4820982200:01:000:0022 або 4820983900:08:000:0425, у матеріалах справи відсутні.

Відповідач подав суду відомості про вказані земельні ділянки, але не надав доказів, що саме в їх межах розташована бажана позивачем земельна ділянка.

Як зазначено вище, викопіювання з кадастрової карти, на якій зображене розташування бажаної позивачем земельної ділянки, не містить даних про кадастровий номер земельної ділянки, у в`язку з чим відсутні підстави вважати, що ця ділянка належить до однієї з двох ділянок, відомості щодо яких подані відповідачем.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Суд зазначає, що, враховуючи завдання адміністративного судочинства, суд не зобов`язаний витребувати з власної ініціативи докази на підтвердження правової позиції суб`єкта владних повноважень. Такі докази повинні подаватися суб`єктом владних повноважень самостійно.

Відповідно до частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно із статтею 15 Закону України від 07.07.2011 № 3613-VI Про Державний земельний кадастр , до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування, у тому числі дані Державного адресного реєстру (за наявності); опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку. Відомості про земельну ділянку містять інформацію про її власників (користувачів), зазначену в частині другій статті 30 цього Закону, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом того, що земельна ділянка, про яку йшлося у клопотанні позивача, є частиною іншої земельної ділянки, є відповідний витяг з Державного земельного кадастру. Такий витяг у справі відсутній.

Крім того, ані у Рішенні, ані у наданому відповідачем протоколі № 2 постійної комісії з питань земельних відносин, будівництва, архітектури та просторового планування, природних ресурсів та екології від 18.05.2020 відсутня будь-яка інформація щодо ідентифікації земельної ділянки

Отже, відповідач не довів наявність обставин, на яких ґрунтуються його заперечення проти позову, а саме: віднесення бажаної позивачем земельної ділянки до пасовищ.

Відповідач не довів наявності обставини невідповідності місця розташування бажаної позивачем земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, відмова в наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою є протиправною, тому є підстави для визнання протиправним і скасування рішення LІ відповідача від 25.05.2020 № 75 „Про відмову у вирішенні земельних питань» .

Також для захисту прав позивача необхідно зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою.

Такий спосіб захисту прав позивача не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача з огляду на таке.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за цих обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5, передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

У разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

У спірних правовідносинах відповідач не довів наявності обставин, що можуть бути підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту земелустрою.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 у справі № 823/59/17 зробив правовий висновок: …повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким .

Також слід зазначити, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 02.07.2020 у справі 825/2228/18.

На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку про задоволення позову.

Щодо вимоги позивача установити відповідачу 30-денний строк для виконання рішення суду, суд зазначає таке.

Відповідно до частини шостої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадках, визначених у частинах третій - п`ятій цієї статті, суд може визначити відповідачу - суб`єкту владних повноважень розумний строк виконання рішення суду.

Суд виходить з того, що обов`язковому виконанню підлягають судові рішення, що набрали законної сили. Отже, після набрання рішенням суду на користь позивача воно підлягатиме до виконання. Крім того, характер спірних правовідносин свідчить про відсутність потреби установлювати відповідачу місячний строк для виконання рішення суду.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судові витрати у справі становить судовий збір у сумі 840,80 грн., сплачений позивачем за звернення до адміністративного суду з позовною заявою за квитанцією від 18.11.2020 № 0.0.1910688979.1, який належить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (вул. Одеська, 4, с. Коблеве, Березанський район, Миколаївська область, 57453, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ:04375748) задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 25.05.2020 № 75 „Про відмову у вирішенні земельних питань» в частині відмови ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства.

3. Зобов`язати Коблівську сільську раду Березанського району Миколаївської області (57453, Миколаївська область, Березанський район, с. Коблеве, вул. Одеська, 4, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 04375748) надати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в приватну власність для ведення особистого селянського господарства у розмірі 2 га, яка розташована на території Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (вул. Одеська, 4, с. Коблеве, Березанський район, Миколаївська область, 57453, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 04375748) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обілкової картки платника податків: НОМЕР_1 ) судовий збір у сумі 840,80 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Птичкіна