Рішення

від 31.05.2021 по справі 400/1148/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 травня 2021 р. № 400/1148/21 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лебедєвої Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Южноукраїнської міської ради Миколаївської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Южноукраїнської міської ради Миколаївської області (надалі - відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Южноукраїнської міської ради Миколаївської області щодо неприйняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 громадянці України ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадина ділянка) загальною площею 0,1000 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004;

- зобов`язання Южноукраїнської міської ради Миколаївської області затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 громадянці України ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальною площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004 на черговій сесії Южноукраїнської міської ради Миколаївської області після набрання рішенням суду законної сили та подати суду звіт про виконання рішення суду у цій справі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у неприйнятті рішення про затвердження проекту землеустрою через ненабрання достатньої кількості голосів Южноукраїнської міської ради. Позивач не погоджується з вищезазначеною бездіяльністю, вважає її незаконною і необґрунтованою, що і стало підставою для звернення позивача до суду.

Ухвалою від 02.03.2021 року Миколаївський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 400/1148/21 та ухвалив розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання на 31.03.2021 року.

Підготовче судове засідання, призначене на 31.03.2021 року, відкладено на 21.04.2021 року.

01.04.2021 року за вх. № 6732 до Миколаївського окружного адміністративного суду від Южноукраїнської міської ради надійшов відзив на адміністративний позов, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на пункт 34 статті 26 Закону України „Про місцеве самоврядування", згідно з яким питання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях міської ради. Відповідач посилається на витяг з протоколу Южноукраїнської міської ради 7 сесії 8 скликання від 26.01.2021 року № 7, на якому не було прийнято рішення про затвердження проекту земелустрою щодо відведення позивачу земельної ділянки.

Ухвалою від 21.04.2021 року суд продовжив шістдесятиденний строк підготовчого провадження у справі №400/1148/21 на тридцять днів та відклав підготовче засідання по даній адміністративній справі на 19.05.2021 року.

Ухвалою від 19.05.2021 року суд закрив підготовче провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Южноукраїнської міської ради Миколаївської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії та призначив справу № 400/1148/21 до судового розгляду по суті на 19 травня 2021 року на 15:10 год.

Представник позивача в судове засідання, призначене на 19.05.2021 року, не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином. До канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутністю в порядку письмового провадження.

Представник відповідача в судове засідання, призначене на 19.05.2021 року, не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, про причини неявки суд не сповістив. Заяв чи клопотань до суду не надходило.

Суд клопотання представника ОСОБА_1 задовольнив та на підставі ч.9 ст. 205 КАС України здійснив розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, ознайомившись з заявами учасників справи по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Рішенням від 26.12.2013 року № 1153 Южноукраїнська міська рада надала ОСОБА_1 довзіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 у власність під розміщення та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,10 га по АДРЕСА_1 малоповерхової забудови міста Южноукраїнська із категорії земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

16.11.2020 року позивач подала відповідачу заяву (клопотання), в якій просила затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передати йому безоплатно у власність під розміщення та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальною площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 малоповерхової забудови міста Южноукраїнська Миколаївської області, категорія земель - землі житлової забудови, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

До заяви позивач додала погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію паспорта та реєстраційної картки платника податків.

Листом від 10.12.2020 року № 20/02-34/4432 Южноукраїнська міська рада повідомила позивачу, що відповідно до її заяви підготовлений проект рішення „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 " громадянці України ОСОБА_1 у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 малоповерхової забудови міста Южноукраїнська Миколаївської області", який буде винесено на розгляд чергової сесії Южноукраїнської міської ради. Відповідач зазначив, що про результати розгляду позивача буле повідомлено додатково.

Листом від 29.01.2021 року № 20/02-34/285 виконавчий комітет Южноукраїнської міської ради повідомив ОСОБА_1 , що на сесії Южноукраїнської міської ради, яка відбулася 26.01.2021 року, зазначений вище проект рішення не прийнято, у зв`язку з ненабранням достатньої кількості голосів депутатів міської ради.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача неправомірною, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.

Вирішуючи даний публічно-правовий спір, що виник між сторонами, суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Конституцією України, Земельним кодексом України (надалі - ЗК України).

Так, статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої-третьої статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно з частинами восьмою-десятою статті 118 Земельного кодексу України, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Отже, законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:

1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;

2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 Земельного кодексу України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.

При цьому з вищенаведених норм Земельного кодексу України вбачається, що єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.

Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України, норми статті 118 Земельного кодексу України не містять.

При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватись саме на етапі погодження такого проекту.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі №1640/2594/18.

Матеріали справи свідчать, що звертаючись 16.11.2020 року до Южноукраїнської міської ради Миколаївської області із заявою про затвердження проекту землеустрою, позивач додав погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (4810800000:01:001:0004) у власність орієнтовною площею 0,10 га, а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

За наслідками розгляду поданої заяви відповідачем рішення не прийнято через відсутність необхідної кількості голосів депутатів міської ради, що відповідачем не заперечується.

Як свідчить зміст листа відповідача від 29.01.2021 року № 20/02-34/285 та відзиву на позовну заяву, передбачена статтею 186-1 Земельного кодексу України підстава для відмови в затвердженні проекту землеустрою відсутня.

Щодо вимог позивача в частині зобов`язання Южноукраїнської міської ради Миколаївської області затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 громадянці України ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальною площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004 на черговій сесії Южноукраїнської міської ради Миколаївської області після набрання рішенням суду законної сили, суд зазначає наступне.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 22.12.2018 у справі №804/1469/17, від 14.08.2019 у справі №0640/4434/18 та від 12.09.2019 у справі №0640/4248/18.

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів доброго врядування і належної адміністрації (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до якості закону).

Наприклад, у пунктах 70-71 рішення по справі Рисовський проти України (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу належного урядування , зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, Онер`їлдіз проти Туреччини (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, Megadat.com S.r.l. проти Молдови (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункт 72, Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, Тошкуца та інші проти Румунії (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах Онер`їлдіз проти Туреччини (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, та Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 119).

Принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, Ґаші проти Хорватії (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, Трґо проти Хорватії (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження органів місцевого самоврядування не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відповідно до пункту 4 частини першої 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.

Частина четверта статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 826/7631/15.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Зобов`язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Також, суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.11.2019 по справі № 2340/3933/18.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спріних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оскільки протиправна бездіяльність відповідача полягає у неприйнятті ним жодного з тих рішень, які передбачені статтею 118 Земельного кодексу України, належним способом захисту прав позивача є зобов`язання відповідача прийняти відповідне рішення, тобто рішення про затвердження або відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.

В матеріалах справи наявні докази, які свідчать про наявність підстав у суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, оскільки відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Ураховуючи викладене, належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є саме зобов`язання відповідача на найближчому пленарному засіданні чергової сесії після набрання рішенням суду законної сили затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 громадянину України ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальною площею 0,1000 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004.

Правомірність та необхідність застосування такого способу захисту також підтверджується позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 19.02.2020 року у справі № 591/5935/17.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо зобов`язання відповідача подати звіт, відповідно до статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Для забезпечення реального виконання судового рішення, на підставі частини другої статті 14 та частини першої статті 382 КАС України, суд вважає за необхідне встановити судовий контроль за виконанням цього рішення суду та зобов`язати відповідача подати звіт про його виконання.

Отже, указаною нормою КАС України передбачено право суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

При цьому, вказане право суду не є безумовним та може бути застосовано одночасно з наведенням належного обґрунтування, що загальний порядок виконання судового рішення не надасть належного результату або, що відповідач чинитиме перешкоди для виконання такого рішення.

Позивачем не обґрунтовано наявність підстав, що можуть ускладнити виконання судового рішення у цій частині та/або не наведено відомостей, що відповідач чинитиме перешкоди для виконання такого рішення.

З огляду на зазначене, дане клопотання задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є субєктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань субєкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем сплачено судовий збір за подачу даної позовної заяви у розмірі 908,00 грн. згідно квитанції №0.0.2026317798.1 від 22.02.2021 року.

Таким чином, оскільки вимоги позивача судом задоволені, відповідно до ч.1 ст.139 КАС України наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 908,00 грн.

Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до Южноукраїнської міської ради Миколаївської області (вул. Дружби народів, 48, м. Южноукраїнськ, Миколаївська область, 55002, ідентифікаційний код 33850880) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Южноукраїнської міської ради щодо неприйняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) земельної ділянки № НОМЕР_1 загальною площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004.

Зобов`язати Южноукраїнську міську раду на найближчому пленарному засіданні чергової сесії після набрання рішенням суду законної сили прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) земельної ділянки № НОМЕР_1 загальною площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810800000:01:001:0004.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Южноукраїнської міської ради Миколаївської області (вул. Дружби народів, 48, м. Южноукраїнськ, Миколаївська область, 55002, ідентифікаційний код 33850880) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) судові витрати в розмірі 908,00 грн.

В задоволенні клопотання про зобов`язання відповідача подати звіт - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 31.05.2021 року.

Суддя Г.В. Лебедєва