Рішення

від 04.06.2021 по справі 916/3403/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.06.2021Справа № 916/3403/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М. , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) Митна площа 1, м. Одеса,Одеська область,65026

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" вул. Новозабарська 2/6, м. Київ 74,04074

про стягнення 80 474,02 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" 80 474,02 грн., з яких: 26 824,64 грн. борг та 53 649,35 грн. неустойка, а також судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором оренди нерухомого майна № 693-П-ОДВ-14 від 30.04.2014 в частині сплати орендної плати, а також невиконання рішення Господарського суду Одеської області від 18.03.2020 у справі № 916/2152/18, яке набрало законної сили, про розірвання вказаного договору оренди та зобов`язання повернути майно, у зв`язку з чим за наслідками примусового повернення майна в межах виконавчого провадження позивачем нараховано на підставі 785 Цивільного кодексу України неустойку у вказаній сумі.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.12.2020 у справі № 916/3403/20 на підставі ст. 27, п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України дану позовну заяву передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.12.2020 справу № 916/3403/20 передано на розгляд судді Селівону А.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.12.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 916/3403/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 916/3403/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, через відділ діловодства суду 22.01.2021 та 27.01.2021 від позивача надійшли клопотання № 297/19-01-06/Вих. Від 21.01.2021 про надання на виконання вимог ухвали суду від 28.12.2021 року копії постанови про відкриття виконавчого провадження, яка судом долучена до матеріалів справи.

Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала господарського суду від 28.12.2020 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: вул. Новозабарська 2/6, м. Київ, 04074, та яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Разом з тим ухвала суду від 28.12.2020 повернута відділенням поштового зв`язку 14.01.2014 неврученою відповідачу, у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.

Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи наведе, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі № 916/3403/20 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення їх про розгляд справи судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, 178 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 28.12.2020, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористалися наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" не скористалося наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь -яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 30 квітня 2014 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (позивач у справі, орендодавець за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" (відповідач у справі, орендар за договором) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: технологічний майданчик, що розташований під шляхопроводом з двома пандусами (інв. № 073011, реєстровий № 38727770.10.АААІГБ015), загальною площею 154,83 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 8 а, що обліковується на балансі Державного підприємства Адміністрація морських портів України, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена ТОВ "Експертне агентство "Укрконсалт" станом на 15.11.2013 і становить 231 736,00 грн.

Розділами 1 - 10 Договору сторони узгодили об`єкт оренди, умови передачі орендованого майна орендарю, орендну плату, права та обов`язки сторін, відповідальність сторін, строк чинності, умови зміни та припинення договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено пунктом 10.1 Договору, даний договір укладено строком на 1 (один) рік, який діє з моменту підписання його сторонами з 30.04.2014 до 30.04.2015.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об`єктом оренди, наданих орендодавцю у встановлений законодавством термін (пункт 10.4 договору).

Вказаний Договір підписаний представниками орендодавця та орендаря та скріплений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та § 5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу ч.6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

Відповідно до п.1.1 Договору об`єкт оренди перебуває на балансі Державного підприємства Адміністрація морських портів України .

Водночас, оскільки орендоване майно є державною власністю, то відносини сторін даного Договору регулюються також Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на дату виникнення спірних правовідносин), який є спеціальним законом з питань оренди державного майна та, відповідно до частин 1 та 2 статті 1, регулює організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, або майна, що перебуває у комунальній власності.

У відповідності до частини 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на дату виникнення спірних правовідносин), орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов`язань; забезпечення виконання зобов`язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об`єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов`язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

За висновками суду, при укладенні Договору оренди сторони узгодили істотні умови договору, в тому числі щодо об`єкту оренди, його вартості, розміру орендної плати та відшкодування комунальних витрат, порядок передачі та повернення майна, відповідальність сторін та строк дії договору тощо, що підтверджується також матеріалами справи.

Згідно статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Частиною 1 статті 13 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що передача об`єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди.

За умовами пункту 2.1 Договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.

Як свідчать матеріали справи, на підставі вказаного Договору 30.04.2014 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області як орендодавцем, Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" як орендарем та Державним підприємством Адміністрація морських портів України як балансоутримувачем було складено тристоронній Акт приймання-передавання державного нерухомого майна, що обліковується на балансі Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в строкове платне користування, а саме державне нерухоме майно: технологічний майданчик, що розташований під шляхопроводом з двома пандусами (інв. № 073011, реєстровий № 38727770.10.АААІГБ015), загальною площею 154,83 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 8 а, що обліковується на балансі Державного підприємства Адміністрація морських портів України, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена ТОВ "Експертне агентство "Укрконсалт" станом на 15.11.2013 і становить 231 736,00 грн. Вказаний акт підписаний уповноваженими представниками орендаря, орендодавця та балансоутримувача і засвідчений відтисками печаток.

Факт підписання Акту приймання - передавання державного нерухомого майна від 30.04.2014 року до Договору та характеристики об`єкту оренди сторонами не заперечувались.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що позивачем було належним чином виконано свій обов`язок щодо передачі відповідачу обумовленого Договором об`єкту оренди, а відповідачем прийнято вказаний об`єкт оренди у строкове платне користування без будь - яких зауважень.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Частиною 3 статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) встановлено обов`язок орендаря вносити орендну плату своєчасно та в повному обсязі.

Згідно частин 1 та 3 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності, строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

Вказаним приписам законодавства кореспондує визначений умовами пункту 5.3 Договору обов`язок орендаря своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату.

Так, відповідно до пункту 3.1 Договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМ України від 04.10.95р. № 786 (зі змінами) та становить без ПДВ за базовий місяць оренди (грудень 2013р.) 3500,41 грн.

Умовами пункту 3.3. Договору визначено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни Методики її розрахунку, істотної зміни стану об`єкта оренди з незалежних від сторін причин та в інших випадках, передбачених чинним законодавством (пункт 3.4 Договору).

Згідно з пунктом 3.5 Договору орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70 % до 30% щомісяця не пізніше 12 числа місяця наступного за звітним відповідно до пропорцій розподілу, установлених КМ України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.

За змістом частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно з ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Частиною 1 статті 7 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.

Відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Аналогічна норма міститься в частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Відтак якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. При цьому такі заперечення можуть бути висловлені останнім, як до закінчення терміну дії договору оренди, так і протягом одного місяця після закінчення дії цього строку.

Крім того, зі змісту статей 759, 763 та 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України Про оренду державного та комунального майна вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець.

Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

Як зазначалось судом вище, згідно пункту 10.1 Договору даний договір укладено строком на 1 (один) рік, який діє з моменту підписання його сторонами з 30.04.2014 до 30.04.2015.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу уповноваженому управляти об`єктом оренди, наданих орендодавцю у встановлений законодавством термін (пункт 10.4 Договору).

Враховуючи відсутність доказів заперечень з боку позивача щодо продовження строку дії договору оренди, враховуючи узгоджені сторонами умови п.п10.1, 10.4 Договору, слід вважати вказаний правочин продовженим на таким самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

При цьому рішенням Господарського суду Одеської області від 18.03.2019 у справі № 916/2153/18, яке набрало законної сили 03.06.2019, розірвано Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.04.2014, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт"; повернуто державне нерухоме майно, а саме технологічний майданчик, що розташований під шляхопроводом з двома пандусами (інв. №073011, реєстровий №38727770.10.АААІГБ015), загальною площею 154,83 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 8а, балансоутримувачу Державному підприємству Адміністрація морських портів України, шляхом підписання акту прийому-передачі (повернення).

Частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

З огляду на вищевикладене, Господарським судом Одеської області при винесенні рішення у вказаній справі № 916/2152/18 встановлено факт продовження спірного Договору та в подальшому винесене рішення про розірвання останнього, із застосуванням наслідків такого розірвання щодо зобов`язання орендаря повернути майно орендодавцеві. Вказаний факт є преюдиційним для даної справи в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України і доказування не потребує.

Крім того суд зазначає, що відповідно до ч.3 ст.653 Цивільного кодексу України якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За приписами ч. 5 ст.188 Господарського кодексу України якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи, спірний Договір оренди вважається розірваним за рішенням суду з 03.06.2019.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

У відповідності до приписів ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Частиною 1 ст. 27 Закону України Про оренду державного та комунального майна визначено, що у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Відповідно до положень статті 795 Цивільного кодексу України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

За умовами пункту 4.14 Договору орендар після припинення дії Договору оренди та згідно з пунктом 5.10 Договору у разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язаний повернути балансоутримувачу об`єкт оренди у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати балансоутримувачу збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкту оренди з вини орендаря.

Відповідно до пункту 10.8 Договору у разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу.

Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання орендарем та орендодавцем акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендодавця (пункт 10.9 Договору).

Як встановлено судом за матеріалами справи, у зв`язку з невиконанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" рішення Господарського суду Одеської області від 18.03.2019 у справі № 916/2153/18, заступником начальника Другого Приморського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Вінничук В.В. 23.07.2019 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59611003 з виконання наказу Господарського суду Одеської області № 916/2152/18, виданого 10.06.2019, про повернення державного нерухомого майна, а саме технологічного майданчику, що розташований під шляхопроводом з двома пандусами (інв. №073011, реєстровий №38727770.10.АААІГБ015), загальною площею 154,83 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 8а, балансоутримувачу Державному підприємству Адміністрація морських портів України шляхом підписання акту прийому-передачі (повернення).

Відповідно до акту державного виконавця від 29.11.2019 технологічний майданчик, що розташований під шляхопроводом з двома пандусами (інв. № 073011, реєстровий № 38727770.10.АААІГБ015) загальною площею 154,83 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 8-а, повернуто представнику балансоутримувача - Державного підприємства "Адміністрація морських портів України".

У відповідності до пункту 3.11 Договору у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов`язку сплатити заборгованість за орендною платою, у повному обсязі, якщо така виникла, ураховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу.

Згідно частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Суд зазначає, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкта договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов`язку, передбаченого частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством визначена можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди. Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, пов`язується з простроченням орендарем виконання зобов`язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.

Частиною 1 статті 614 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Отже, неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов`язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

З урахуванням вищевикладеного та у зв`язку з простроченням відповідачем зобов`язання щодо повернення орендованого нерухомого майна площею 154,83 кв.м у визначений умовами Договору та приписами чинного законодавства строк, та фактичне повернення орендованого майна за наслідками примусового виконання рішення Господарського суду Одеської області від 18.03.2019 у справі № 916/2152/18 державним виконавцем, з урахуванням положень частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, позивачем за період з червня по листопад 2019 року нараховано та пред`явлено до стягнення 53 649,35 грн. неустойки, а також 26 824,67 грн. орендної плати за строк фактичного користування майном з 03.06.2019 по 29.11.2019, які останній просить суд стягнути з відповідача в судовому порядку відповідно до наданого розрахунку.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.04.2014 та/або його окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін також відсутні.

Як вже зазначалося вище, згідно ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України та ст. 286 Господарського кодексу України передбачена орендна плата - фіксований платіж наймача за користування майном, розмір якого встановлюється договором найму.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України, зокрема, ст. 785 ЦК України.

За змістом наведених норм Договір є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії Договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами Договору, а припинення Договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в Договорі.

При цьому суд зазначає, припинення Договору означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії Договору є невиконанням зобов`язання за цим Договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) Договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Користування майном за Договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного Договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами Договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за Договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії Договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

З урахуванням викладеного суд прийшов до висновку, що користування майном після припинення (розірвання) Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо стягнення орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі розірвання в судовому порядку тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, за висновками суду регулятивна норма статті 762 Цивільного кодексу України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 Цивільного кодексу України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Отже, положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 19 квітня 2021 року у справі № 910/11131/19, неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії Договору не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Такий підхід у регулюванні орендних правовідносин вочевидь не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України).

З урахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати у розмірі 26 824,67 грн., нарахованої за фактичне використання об`єкту оренду за Договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.04.2014 за період 03.06.2019 - 29.11.2019.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Як встановлено судом за змістом пункту 3.1 Договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМ України від 04.10.95 р. № 786 (зі змінами) та становить без ПДВ за базовий місяць оренди (грудень 2013р.) 3500,41 грн.

Умовами пункту 3.3. Договору визначено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Відповідно до Закону України від 25.12.2015 "Про Державний бюджет України на 2016 рік" пунктом 9 Прикінцевих положень на 2016 рік призупинено дію норми статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині індексації орендної плати, індексація орендної плати за цим договором у 2016 році призупиняється".

Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V. "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України. Статтею 185 Податкового кодексу України, яка входить до цього розділу, об`єктом оподаткування податком на додану вартість (далі - ПДВ) визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, застосування будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань до юридичної особи не віднесено законодавцем до об`єктів оподаткування ПДВ.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

Таким чином, Податковим Кодексом України як спеціальним нормативним актом, що визначає будь-які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому, для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України.

Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 ПК України, суд зазначає, що податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).

Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з аналізу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.

Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

З огляду на вищевикладене при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі 916/1319/13.

Також статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Із системного аналізу наведених приписів чинного законодавства вбачається, що день фактичного виконання зобов`язання, а саме повернення майна з оренди, та день набрання законної сили рішенням суду про зобов`язання повернути майно не включається до періоду часу, за який може здійснюватися нарахування та стягнення неустойки.

Як вбачається із наданого позивачем розрахунку, суму заявленої до стягнення згідно ст. 785 ЦК України неустойки було обчислено позивачем з урахуванням дня фактичного повернення майна згідно акту, а саме 29.11.2019, та дня набрання рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/2152/18 законної сили - 03.06.2019, що суперечить нормам чинного законодавства.

Наразі, зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що нарахування позивачем неустойки за день фактичного повернення майна, є безпідставним, оскільки відповідний розрахунок здійснюється у днях, протягом яких не виконувалось (неналежно виконувалось) зобов`язання, нарахування за весь день (24 години) прострочення, а здійснення повернення предмета оренди в даний день виключає правомірність нарахування неустойки за 24 години цього дня, нарахування можуть здійснюватись лише за кожен повний день прострочення. Тобто суб`єкт господарських відносин шляхом вчинення дій, проведених належним чином, припиняє таке зобов`язання, та день фактичного виконання зобов`язання не може бути днем його прострочення.

Таким чином, за результатами здійсненої перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення неустойки за неповернення майна з оренди після припинення дії договору встановлено, що позивачем здійснено таке нарахування враховуючи суми ПДВ, а відтак розмір неустойки, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, становить 31 824,41 грн., отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення неустойки за неповернення майна з оренди після припинення дії договору підлягають частковому задоволенню в сумі 31 824,41 грн.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "ГарсіяРуїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "ХіроБалані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії" свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, пункт 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

За таких обставин, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позивних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерц Істейт" (04074, місто Київ, вулиця Новозабарська, будинок 2/6, код ЄДРПОУ 38216576) на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (01135, м. Київ, проспект Перемоги № 14, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) (65026, місто Одеса, Митна площа, 1, код ЄДРПОУ 38728457) 31 824 (тридцять одна тисяча вісімсот двадцять чотири) грн. 41 коп. неустойки та 831 (вісімсот тридцять одна) грн. 26 коп. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 04 червня 2021.

Суддя А.М. Селівон