Ухвала від 31.05.2021 по справі 924/47/20

УХВАЛА

01 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 924/47/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури Гавловської А. В.,

позивача Козирської Г. Б.,

відповідача не з`явилися,

третіх осіб не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2021 (судді: Маціщук А. В. головуючий, Олексюк Г. Є., Петухов М. Г.) і рішення Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 (суддя Муха М. Є.) у справі

за позовом виконуючого обов`язки військового прокурора Чернівецького гарнізону м. Чернівців в інтересах держави в особі його органів, уповноважених здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерства оборони України

до Державного підприємства "Кам`янець-Подільське лісове господарство",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернівців та Державне підприємство "Шепетівський військовий лісгосп",

про витребування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2020 року виконуючий обов`язки військового прокурора Чернівецького гарнізону звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства "Кам`янець-Подільське лісове господарство" (далі ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство") про витребування у відповідача на користь держави в особі Міністерства оборони України земельної ділянки військового містечка № 95 площею 163,2 га, розташованої на території Дунаєвецького району Хмельницької області.

Позов з посиланням на положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України обґрунтовано незаконністю вибуття спірної земельної ділянки, що належить до земель оборони, поза волею власника, з порушенням чинного законодавства, внаслідок ухвалення Хмельницькою обласною радою рішення від 23.12.1994 № 7 "Про затвердження зведених показників інвентаризації земель оборони на території області та припинення права користування на визначені земельні ділянки Міністерства оборони України і передачі їх місцевим радам" (далі рішення від 23.12.1994), яке згідно з рішенням Вищого арбітражного суду України від 09.06.1997 у справі № 12/6 було визнано недійсним у зв`язку із перевищенням обласною радою повноважень під час його прийняття.

У відзиві на позов ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство" просило відмовити у його задоволенні, наголошуючи на тому, що державне підприємство використовує передані йому у постійне користування земельні ділянки за призначенням та у повній відповідності до вимог чинного законодавства, на підставі державних актів на право постійного користування землею від 05.08.2005, серія ЯЯ № 335341, № 335260, які є чинними, а також стверджуючи про пропуск позовної давності при зверненні з цим позовом.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 відмовлено у задоволенні позову. Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість позову, проте відмовив у позові за спливом позовної давності.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2021 змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 у цій справі, а його резолютивну частину про відмову у позові залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності прокурором позовних вимог, зазначив, зокрема, про те, що матеріалами справи не підтверджено обставин приналежності спірної земельної ділянки позивачеві, а також не доведено порушення відповідачем права землекористування позивача. За висновком суду апеляційної інстанції, у позові має бути відмовлено через його необґрунтованість, а не за спливом позовної давності, оскільки позовна давність застосовується у разі доведеності та обґрунтованості позову.

Не погоджуючись із ухваленими у справі рішенням і постановою, заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (далі прокурор) звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2021 і рішення Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Скаржник аргументує подання касаційної скарги на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки господарські суди під час ухвалення судових рішень у справі не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 0840/2979/18, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2019 у справі № 5017/3706/2012, від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012, від 29.11.2018 у справі № 916/1900/16, від 29.11.2018 у справі № 916/821/13.

Зокрема, скаржник наголошує на неправильному застосуванні судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, а саме статей 256, 261, 364, 317, 319, 321, 328, 387, 388 Цивільного кодексу України, статті 70 Земельного кодексу УРСР від 18.12.1990, статей 77, 141 Земельного кодексу України, розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України, пункту 2 розділу 7, пункту 10 статті 281 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державний земельний кадастр", статті 86 Господарського процесуального кодексу України. Прокурор не погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо спливу позовної давності при зверненні прокурора з цим позовом, зазначаючи, що Міністерство оборони України та прокурор вперше дізналися про незаконне вибуття спірної земельної ділянки лише у лютому 2017 року, саме під час отримання відомостей про залишення у тимчасовому користуванні спірної земельної ділянки, натомість позов про витребування спірної земельної ділянки прокурор подав у січні 2020 року, тобто в межах строку позовної давності. Водночас прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції проігнорував наявний у матеріалах справи акт інвентаризації та приймання-передачі земель лісового фонду 2012 року та посилається на те, що обставини незаконного вибуття спірної земельної ділянки та приналежність її до земель оборони, на думку прокурора, підтверджені рішенням Вищого арбітражного суду України від 09.06.1997 у справі № 12/6, а також рішеннями судів у справі № 910/14609/18.

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство оборони України підтримало доводи, наведені у касаційній скарзі прокуратури.

Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, відповідно до державного акта на право користування землею від 08.10.1974 № 2 земельну ділянку у Дунаєвецькому районі Хмельницької області площею 263,2 га закріплено у безстрокове та безоплатне користування для державних потреб.

23.12.1994 Хмельницька обласна рада ухвалила рішення № 7 "Про затвердження зведених показників інвентаризації земель оборони на території області та припинення права користування на визначені земельні ділянки Міністерства оборони України і передачі їх місцевим радам".

Відповідно до пункту 2 цього рішення вилучено з користування земельні ділянки відповідно до інвентаризації земель Міністерства оборони України та передано їх місцевим радам і держлісгоспам для подальшого використання їх в народному господарстві згідно з додатком № 2 до рішення. Так, у додатку № 2 до цього рішення наведено перелік земельних ділянок Міністерства оборони України, які передаються в народне господарство у Хмельницькій області, зокрема, земельна ділянка площею 226,1 га (у тому числі 6,5 га сільськогосподарських угідь і 219,6 га лісових площ), що розташована на території Дунаєвецького району Хмельницької області, землекористувач в/ч 29471.

Рішенням Вищого арбітражного суду України від 09.06.1997 у справі № 12/6 визнано недійсним рішення від 23.12.1994.

05.08.2005 Кам`янець-Подільському держлісгоспу видано державні акти, серія ЯЯ № 335260, № 335341 на право постійного користування земельними ділянками 118,9898 га на території Залісцівської сільської ради Дунаєвецького району Хмельницької баласті для ведення лісового господарства та 62,4902 га на території Бакинської сільської ради для ведення лісового господарства.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 19.10.2007 у справі № 11/595-Н позов Державного підприємства "Івано-Франківський ліспромкомбінат" (далі ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат") до Дунаєвецької районної державної адміністрації, третя особа ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство", задоволено та визнано недійсними розпорядження Дунаєвецької районної державної адміністрації від 02.03.2005 № 144/2005 і державні акти на право постійного користування земельною ділянкою від 05.08.2005, серія ЯЯ № 335260, № 335341, № 335340, № 335262, №335263, видані Кам`янець-Подільському держлісгоспу.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 27.05.2008 у справі № 11/595-Н зазначене рішення скасоване. У позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.10.2008 змінено постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 27.05.2008 у справі № 11/595-Н, провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсними зазначених державних актів на право постійного користування землею припинено.

Згідно з ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2019 у справі № 910/14609/18, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2019 та постановою Верховного Суду від 30.07.2019, закрито провадження у справі № 910/14609/18 за позовом заступника військового прокурора Чернівецького гарнізону в інтересах Міністерства оборони України до Хмельницької обласної ради, треті особи Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернівців, ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат", ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство" про визнання недійсним пункту 2 рішення Хмельницької обласної ради від 23.12.1994 в частині вилучення земельної ділянки військової частини 29471 площею 226,1 га (Дунаєвецький район Хмельницької області, Залісцівська сільська рада), оскільки рішенням Вищого арбітражного суду України у справі № 12/6 вже визнано недійсним повністю рішення від 23.12.1994, тобто предмет спору у справі № 910/14609/18 про скасування окремого пункту оскаржуваного рішення відсутній.

Предметом позову у цій справі є вимога прокурора, заявлена в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, до ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство" про витребування у відповідача на користь держави в особі Міністерства оборони України земельної ділянки площею 163,2 га, розташованої на території Дунаєвецького району Хмельницької області. Прокурор на обґрунтування позову посилався на те, що відповідач незаконно володіє спірною земельною ділянкою, яка є власністю держави та належить до земель оборони, відповідно до державного акта від 08.10.1974 № 2 перебуває на праві постійного користування ДП "Шепетівський військовий лісгосп" і тривалий час обліковувалась за цим підприємством; ДП "Кам`янець-Подільське лісове господарство" отримало земельну ділянку площею 163,2 га на підставі рішення Хмельницької обласної ради від 23.12.1994, яке в подальшому було визнано судом недійсним.

Здійснюючи апеляційний перегляд судового рішення в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, установив що у державному акті на право користування землею від 08.10.1974 № 2, на який прокурор посилається на обґрунтування підстав заявленого позову, не зазначено землекористувача, а також відсутні опис меж земельної ділянки та її план, тому, за висновкому суду, такий акт не відповідає за формою вимогам статті 20 Земельного кодексу УРСР 1970 року та постанови Ради Міністрів Української РСР від 01.10.1974 № 437, якою затверджено форму акта на право довгострокового тимчасового користування землею. Водночас, як зазначив суд апеляційної інстанції, у матеріалах справи немає доказів про оформлення позивачем права землекористування в установленому порядку відповідно до пункту 5 постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Земельного кодексу України", а також доказів про належність земельної ділянки, зазначеної у державному акті, до категорії земель оборони. Апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що за відсутності опису меж земельної ділянки та її плану на місцевості ідентифікувати земельну ділянку (163,2 га), про витребовування якої заявлено цей позов, не є можливим.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що на підтвердження площі спірної земельної ділянки (163,2 га) прокурор посилається на передачу третьому окремому науково-випробувальному корпусу земельної ділянки площею 100 га із загальної площі 263,2 га на підставі акта від 01.12.1997 після розформування військової частини НОМЕР_1 Чернівецькою КЕЧ. Між тим державного акта на земельну ділянку 163,2 га у матеріалах справи немає і суду не надано.

Апеляційний господарський суд звернув увагу і на те, що у відомості щодо розбіжностей в обліку площі земельних ділянок, які обліковуються за Міністерством оборони України та ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" Шепетівського військового лісгоспу, станом на 04.12.2018 міститься інформація щодо виготовлення державного акта, який наразі є дійсним (постанова Вищого господарського суду України від 07.10.2008 у справі № 11/595-Н); у зазначеній справі судом було встановлено, що будь-які докази, які б підтверджували той факт, що до складу земель, наданих в користування згідно з державними актами № 2, № 4 від 08.10.1974, увійшли саме спірні земельні ділянки на території Балинської, Залісцівської, Гірчичнянської, Малокужелівської сільських рад площами, відповідно, 62,4902 га, 118,9898 га, 134,9432 га, 47,8206 га, що надані згідно з оспореними державними актами в користування Кам`янець-Подільському держлісгоспу, як і докази того, що вказані земельні ділянки передавались ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат", в матеріалах справи немає. Було встановлено також те, що земельними ділянками на території Малокужелівської, Балинської та Залісцівської сільських рад, які, за твердженням ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат", безпідставно надані в користування Кам`янець-Подільському держлісгоспу, до 2001 року користувалась військова частина 29471, однак розмір цих земельних ділянок не відповідає розмірам земельних ділянок, зазначених в оспорених державних актах. Тобто у справі № 11/595-Н досліджувалися обставини видачі державних актів на земельні ділянки інших площ.

Як свідчать матеріали справи та зазначив апеляційний господарський суд, ДП "Кам`янець-Подільський лісгосп" наголошує, що використовує передані йому у постійне користування земельні ділянки за призначенням та у повній відповідності до чинного законодавства (статті 92, статті 116 Земельного кодексу України) та на підставі державних актів на право постійного користування від 05.08.2005, серія ЯЯ № 335341, № 335260.

Апеляційний господарський суд установив, що у додатку № 2 до рішення від 23.12.1994 зазначено про земельну ділянку 226,1 га (у тому числі 6,5 га сільськогосподарських угідь і 219,6 га лісових площ), розташовану на території Дунаєвецького району, натомість спірна земельна ділянка, за твердженням прокурора, до 1997 року мала площу 263,2 га і після передачі на підставі акта від 01.12.1997 третьому окремому науково-випробувальному корпусу земельної ділянки 100 га площа спірної земельної ділянки визначається у заявленому в позові розмірі 163,2 га.

Водночас суд апеляційної інстанції надав оцінку акту інвентаризації та приймання-передачі земель лісового фонду від 02.11.2012, на який на обґрунтування позову посилався прокурор, та установив, що зміст цього акта стосується земельних ділянок іншої площі, а не спірної.

За висновками суду апеляційної інстанції, за ознаками площі не вбачається, що зазначені акти, зокрема рішення від 23.12.1994, підтверджують факт безпідставного вилучення у позивача спірної земельної ділянки; у матеріалах справи немає доказів про фактичне виконання зазначеного рішення (відведення/передачі земельних ділянок), а також доказів на підтвердження порушення відповідачем права землекористування позивача; з наданих прокурором документів неможливо ідентифікувати спірну земельну ділянку площею 163,2 га, яка є предметом спору, до того ж надані прокурором документи не містять інформації про земельну ділянку, яка би за площею співпадала б із земельною ділянкою, зазначеною у позові, тоді як інші необхідні характеристики для ідентифікації саме спірної земельної ділянки (опис меж земельної ділянки та її план на місцевості тощо) також відсутні.

Під час апеляційного перегляду справи суд апеляційної інстанції, зважаючи на положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України, не прийняв подані прокурором нові докази, оскільки, як установив суд апеляційної інстанції, такі докази не були подані суду першої інстанції, а прокурор в наданих поясненнях не довів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний господарський суд відхилив як необґрунтовані пояснення прокурора про те, що нові докази прокурором було віднайдено випадково і на час подання позовної заяви про ці докази йому не було відомо. Водночас суд звернув увагу на те, що деякі надані прокурором нові докази вже були долучені до матеріалів справи судом першої інстанції та їм надана відповідна оцінка судом.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності, то апеляційний господарський суд виходив із того, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, тобто тільки у разі встановлення наявності порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Як уже зазначалося, суд апеляційної інстанції у наведеному випадку не установив порушення прав і законних інтересів позивача та відмовив у позові у зв`язку з його необґрунтованістю, а не з мотивів спливу позовної давності.

Згідно із частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У частині 1 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи захисту цивільних справ та інтересів судом.

Суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина 2 статті 15 Цивільного кодексу України).

У частині 2 статті 2 Цивільного кодексу України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з положеннями статті 4 Господарського процесуального кодеку України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування щодо необхідності його захисту.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 388 цього Кодексу якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна.

Водночас предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Як уже зазначалося, прокурор оскаржив судові рішення у справі про відмову у позові до суду касаційної інстанції, у поданій касаційній скарзі просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову про витребування спірної земельної ділянки.

Як свідчить зміст касаційної скарги, її подано на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних прокурором рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Верховний Суд не може взяти до уваги посилання скаржника на те, що господарськими судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 0840/2979/18, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2019 у справі № 5017/3706/2012, від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012, від 29.11.2018 у справі № 916/1900/16, від 29.11.2018 у справі № 916/821/13 з огляду на таке.

Предметом касаційного перегляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3727/15 (постанова від 12.06.2018), на яку послався скаржник у касаційній скарзі, були судові рішення, ухвалені за наслідком розгляду позову заступника військового прокурора Білгород-Дністровського гарнізону Південного регіону України в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України та військової частини НОМЕР_2 до Ізмаїльської міської ради Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Дунайбункер" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 15.11.2004, укладеного між відповідачами; витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "Дунайбункер" на користь держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України зі складанням акта прийому-передачі спірної земельної ділянки. Згідно з висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у цій справі (пункти 57, 58), правочини, що передбачають відчуження земельних ділянок, які відносяться до земель оборони, здійснюються з обов`язковим наданням Кабінетом Міністрів України як органом, що здійснює розпорядження цими землями, згоди на таке відчуження. Виникнення права власності на нежитлові будівлі, розміщені на земельній ділянці, що перебувала у постійному користуванні в осіб, які згідно з земельним законодавством не можуть бути суб`єктами права постійного користування, не є підставою для переходу права постійного користування на землю до названих осіб і не зумовлює автоматичного набуття права оренди такої земельної ділянки.

Предметом касаційного перегляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 367/2022/15-ц (постанова від 29.05.2019), на яку також послався скаржник у касаційній скарзі, були судові рішення, ухвалені за результатами розгляду позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк О. М., Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Як свідчить зміст судових рішень у зазначеній справі, спір у ній стосувався земель рекреаційного призначення. Згідно з висновками щодо застосування норм права, викладеними у цій постанові Великої Палати Верховного Суду (пункти 83, 84) майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина 2 статті 388 Цивільного кодексу України). На підставі частини 2 статті 388 Цивільного кодексу України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. У постанові від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду з огляду на приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України зауважила, серед іншого, про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані, та наголосила, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

Предметом позову у справі № 902/538/14, на неврахуванні висновків Верховного Суду в якій послався прокурор у касаційній скарзі (постанова від 24.04.2018), є вимоги заступника Вінницького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці (далі КЕВ м. Вінниці) до Хмільницької районної державної адміністрації (далі Хмельницька РДА), Державного підприємства "Хмільницьке лісове господарство" (далі ДП "Хмільницьке лісове господарство"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, військова частина НОМЕР_3 , про визнання недійсним розпорядження Хмільницької РДА Вінницької області від 30.03.2007 № 162 та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого ДП "Хмільницьке лісове господарство", серія ЯЯ № 017894, зареєстрованого 07.08.2007 за № 030787800002. Залишаючи без змін судові рішення у справі про задоволення позову, Верховний Суд погодився з висновками судів про те, що оспорювані розпорядження і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, виданий ДП "Хмільницьке лісове господарство", порушують права та охоронювані законом інтереси позивачів, адже спірне розпорядження прийнято з порушенням норм законодавства, що регулює земельні відносини, та суперечить положенням Земельного кодексу України, Закону України "Про оборону України", Закону України "Про Збройні Сили України" та Закону України "Про використання земель оборони". Водночас Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що у наведеному випадку з огляду на положення, зокрема, статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України, та за встановлених судами обставин справи прокурором не пропущено позовну давність при зверненні з позовом до суду.

Стосовно посилань на постанову Верховного Суду від 29.11.2018 у справі № 916/1900/16 (за позовом першого заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси до Молодіжненської сільської ради про визнання незаконним та скасування рішення Молодіжненської сільської ради від 17.07.2007 № 774-V "Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеси земельної ділянки, загальною площею 7,7330 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного", зобов`язання Молодіжненської сільської ради повернути державі в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси шляхом складання акта прийому-передачі земельну ділянку загальною площею 6,2930 га, вилучену рішенням Молодіжненської сільської ради від 17.07.2007 № 774-V), колегія суддів зазначає, що, скасовуючи постанову у справі та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив, зокрема, із того, що суд апеляційної інстанції у цій справі не перевірив обставин щодо правомірності і допустимості втручання держави у право на мирне володіння майном; не надав оцінки обґрунтованості висновку місцевого суду щодо заяви відповідача стосовно застосування строку позовної давності. Верховний Суд звернув увагу на те, що з положень частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на момент розгляду справи) та заяви прокурора про зменшення розміру позовних вимог не вбачається, що із зменшенням розміру позовних вимог має місце зміна предмета позову, як про це зазначив суд апеляційної інстанції, оскільки вимога про повернення земельної ділянки залишилася, а вказаною заявою лише зменшено площу земельної ділянки, яку прокурор просить повернути. За викладених обставин відсутні правові підстави вважати таку заяву саме заявою про зміну предмета позову. Разом із цим, за висновком Верховного Суду, апеляційний господарський суд не перевірив і визначеність прокурором, позивачами та судом першої інстанції спірної частини земельної ділянки (6,2930 га) з метою ясності та зрозумілості для органів виконавчої служби щодо забезпечення реального виконання цієї позовної вимоги.

Предметом позову в адміністративній справі № Начало формы0840/2979/18, на неврахуванні висновків Верховного Суду в якій також послався прокурор у касаційній скарзі (постанова від 23.01.2020), є вимоги ОСОБА_22 до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області (далі ГУ Держгеокадастру) про Конец формывизнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру від 14.06.2018 № С-2590-2098/0/18-18 та зобов`язання ГУ Держгеокадастру надати ОСОБА_22 дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства в розмірі 2,0 га ріллі на території Веселівської селищної ради Веселівського району Запорізькій області, з кадастровим номером 2321255100:09:014:0009. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 15.08.2018, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 14.11.2018, адміністративний позов задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що відповідач відмовив позивачу в задоволенні клопотання про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою за відсутності непередбачених на те законом підстав. Враховуючи попереднє звернення позивача до суду з аналогічним позовом та повторну безпідставну відмову відповідача, для досягнення правомірної мети забезпечення ефективного судового захисту порушеного права, суди дійшли висновку про необхідність покладення на відповідача обов`язку прийняти рішення по суті клопотання позивача. У своїй постанові Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що в межах спору, що виник між сторонами у цій справі, оцінка Судом надається підставам щодо відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою. Залишаючи без змін зазначені судові рішення, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не виконав обов`язку з надання доказів правомірності своїх дій. Також Верховний Суд погодився з висновкам судів про те, що зобов`язання відповідача вчинити певні дії не є втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень; належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачів є зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення проєкту землеустрою.

Предметом позову у справі № 922/1467/19, на неврахуванні висновків Верховного Суду в якій також зауважував прокурор у касаційній скарзі (постанова від 15.05.2020), є вимоги Приватного підприємства "Компанія Талант" (далі ПП "Компанія Талант") до ОСОБА_23 про стягнення 27 523,74 грн, з яких: 18 550,00 грн основної заборгованості, 7329,96 грн інфляційних втрат та 1643,78 грн 3 % річних. Рішенням Господарського суду Харківської області від 08.08.2019 у справі позов задоволено повністю. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2019 рішення Господарського суду Харківської області від 08.08.2019 скасоване, прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Згідно з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.11.2019 скасовано, а рішення Господарського суду Харківської області від 08.08.2019 залишено в силі. Верховний Суд погодився з висновками місцевого господарського суду про поважність причин пропуску строку позовної давності та необхідність захисту порушеного права позивача, оскільки у наведеному випадку факт відкриття провадження у справі Дзержинським районним судом м. Харкова, тривалий час розгляду справи, як наслідок наявність підстав для позивача вважати, що його права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, звернення позивача до Господарського суду Харківської області з даною позовною заявою через 3 дні після того, як він дізнався, що цей спір відноситься до господарської юрисдикції, є підставами для поновлення строку позовної давності. За висновком об`єднаної палати апеляційний господарський суд наведеного не врахував та в оскаржуваній постанові не спростував наведених судом першої інстанції висновків. На думку колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав вважати поважними наведені позивачем причини пропуску позовної давності не відповідає фактичним обставинам справи, положенням Цивільного кодексу України (статті 261, 264, 267), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), усталеній практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) щодо позовної давності, принципам справедливості, добросовісності і розумності. Апеляційним господарським судом не було належним чином досліджено спірні правовідносини, обставини вчинення ПП "Компанія Талант" дій, спрямованих на захист своїх інтересів, та дійсне порушення прав та законних інтересів позивача, які потребують захисту. Суд апеляційної інстанції не врахував, що причини пропуску строку позовної давності в даному випадку пов`язані з обставинами, що залежать не тільки і не стільки від позивача, а й з обставинами, які знаходяться поза межами його контролю, зокрема, з фактом прийняття Дзержинським районним судом м. Харкова відповідної позовної заяви позивача до відповідача та її розгляду судом впродовж певного строку до закриття провадження у справі. Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, зважаючи на положення законодавства, констатував, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Предметом касаційного перегляду Верховного Суду у справі № 926/2260/19 (постанова від 17.02.2021), на яку також послався прокурор у касаційній скарзі, були судові рішення про відмову у позові заступника військового прокурора Чернівецького гарнізону, заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Буденецької сільської ради про витребування у Буденецької сільської ради на користь держави в особі Міністерства оборони України земельної ділянки військового містечка № 1 (Чудей) площею 89 га, розташованої на території Буденецької сільської ради. Скасовуючи судові рішення у справі та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд, зокрема, зазначив, що суди попередніх інстанцій при вирішенні справи № 926/2260/19 достеменно встановивши, що частина земельної ділянки військового містечка № 1 (Чудей) саме площею 89 га, що була передана до земель запасу с. Буденець та є предметом цього спору, відноситься до земель оборони, а також встановивши відсутність волі держави в особі уповноваженого органу на вибуття спірної земельної ділянки, дійшли суперечливих і помилкових висновків про те, що обраний прокурором спосіб захисту не буде ефективним і не призведе до відновлення порушеного права позивача. Водночас, незважаючи на встановлені обставини незаконного розпорядження спірною землею державної власності, яка належить до земель оборони, що встановлено судовим рішенням у справі № 926/1326/15, за відсутності доказів про відмову попереднього користувача від земельної ділянки, а також за обставин відсутності належних правових підстав для переходу права землекористування до відповідача, суди попередніх інстанцій також дійшли помилкового висновку про відсутність порушеного права держави в особі Міністерства оборони України щодо спірної земельної ділянки. При цьому, за висновком суду касаційної інстанції, попередні судові інстанції у судових рішеннях не навели належного обґрунтування висновків, за якими вважають, що право позивача, за захистом якого спрямовано позов у справі, яка розглядається, не є порушеним. Поза тим, наголосивши, що до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі, Верховний Суд зазначив, що суди у цій справі, обмежившись посиланням на те, що прокурором та позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з відповідним позовом, що до речі не заперечувалося позивачами, взагалі не вирішили питання щодо заяви прокурора про визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, не надали будь-якої оцінки наведеним у цій заяві обставинам та наданим на їх підтвердження доказам.

Предметом касаційного перегляду Верховного Суду у справі № 916/821/13 (постанова від 29.11.2018), на яку є посилання у касаційній скарзі, були судові рішення про відмову у позові Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області (далі Тарутинська РДА) про визнання незаконним та скасування розпорядження Тарутинської РДА від 07.12.2007 № 367/А-2007 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки СГВК "Победа" на умовах оренди із земель запасу Веселодолинської сільської ради". Судові рішення попередніх судових інстанцій мотивовані тим, що оспорюване розпорядження було прийнято Тарутинською РДА з перевищенням наданих законом повноважень, утім скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладення договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства. Отже, обраний прокурором спосіб захисту не відновлює порушеного права, оскільки у разі задоволення позову з такими вимогами право користування спірною земельною ділянкою не припиняється. Саме тому позов, предметом якого є лише розпорядження відповідача, не може бути задоволений. Скасовуючи судові рішення у справі та приймаючи нове рішення про задоволення позову, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оскаржуваного розпорядження. Водночас, урахувавши правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №916/1979/13 стосовно того, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання незаконним і скасування оспорюваного розпорядження в судовому порядку.

Щодо посилань на постанову Верховного Суду від 24.02.2019 у справі № 5017/3706/2012 (за первісним позовом заступника Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району (далі Білгород-Дністровська КЕЧ) до Тарутинської РДА та ТОВ "Мазур-Юг" про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів оренди земельних ділянок від 28.12.2007; витребування земельних ділянок загальною площею 100 га з володіння ТОВ "Мазур-Юг" та зобов`язання їх повернути Міністерству оборони України зі складанням акта прийому-передачі; та за зустрічним позовом Тарутинської РДА до Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської КЕЧ про визнання припиненим права постійного користування Одеським військовим округом земельною ділянкою колишнього Тарутинського полігону з 01.01.1998), а також на постанову Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012 (за позовом заступника Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської КЕЧ до Тарутинської РДА та Селянського (фермерського) господарства "Колос" про визнання недійсними договорів оренди від 28.12.2007, від 06.04.2009, від 09.11.2011, укладених між відповідачами, витребування від Селянського (фермерського) господарства "Колос" та зобов`язання повернути Міністерству оборони України зі складанням акта приймання-передачі земельних ділянок, переданих на підставі спірних договорів оренди землі), то колегія суддів зазначає, що у цих справах вирішувалися питання належності земель Тарутинського загальновійськового полігону до категорії земель оборони та незаконність дій Тарутинської РДА щодо розпорядження зазначеними землями оборони.

З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та наявних у таких справах доказів, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, різними є предмети і підстави позовів і нормативно-правове регулювання (в окремих справах), тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.

З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Відповідно, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2021 і рішення Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 у справі № 924/47/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2021 і рішення Господарського суду Хмельницької області від 15.10.2020 у справі № 924/47/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак