Рішення

від 11.06.2021 по справі 495/6974/20

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 495/6974/20

№ провадження 2/495/1267/2021

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2021 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючого судді: Мишко В.В.

при секретарі судового засідання: Охримчук А.В.

за участю представників сторін:

від позивачки: не з`явилася

від відповідача: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському

цивільну справу № 495/6974/20

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно,

В С Т А Н О В И В :

13.11.2020 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивачка) звернулася до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідач) про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно(а.с.1-5).

Так, позивачка просить суд:

-визнати дійсним договір купівлі-продажу від 30.08.2013 року, укладений між нею та ОСОБА_2 , згідно якого до неї переходить право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:012:0098);

-визнати за нею право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:012:0098).

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14.12.2020 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі № 495/6974/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно. По справі призначено підготовче судове засідання (а.с.39-40).

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14.05.2021 року закрито підготовче провадження у цивільній справі № 495/6974/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно. Справу призначено до судового розгляду по суті (а.с.54-55)

Позивачка - ОСОБА_1 , в судове засідання не з`явилася, але її представник - адвокат Бондаровський С.І. подав до суду заяву, згідно із якою заявлені позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовольнити та розглянути справу за наявними матеріалами у справі без участі сторони позивача (а.с.59).

Відповідач - ОСОБА_2 , відзив або заперечення на позов ОСОБА_1 до суду не надавав та в судові засідання не з`явився без поважних причин, про причини неявки суд не повідомив, будь-яких клопотань не заявляв, про час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином (а.с.50-52, 60-61).

Відповідно до ст.128 Цивільного процесуального кодексу України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Згідно із ч.3 ст.131 Цивільного процесуального кодексу України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст.223 ЦПК України).

Частиною 4 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до ч.1 ст.280 Цивільного процесуального кодексу України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою (ст.281 ЦПК України).

Як встановлено матеріалами справи та було вище зазначено, відповідач - ОСОБА_2 , був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, він жодного разу не з`явився в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, не подав відзив, а позивака - ОСОБА_1 , не заперечує проти ухвалення заочного рішення.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11.06.2021 року постановлено розгляд справи № 495/6974/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно.

У відповідності до ч.2 ст.247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши позовну заяву, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд дійшов до наступних висновків.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Так, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, що в серпні 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено попередню домовленість про укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказана земельна належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08.09.2010 року серії ВМХ № 674930 (а.с.21).

На виконання договору купівлі-продажуземельної ділянки позивачкою було передано відповідачу 10 000 доларів США, про що свідчить відповідна розписка від 30.08.2013 року (а.с.14), але у зв`язку з необхідністю оформлення документів про право власності на земельну ділянку, укладання вказаного договору було відстрочено, так як у земельній ділянці були відсутні ідентифікаційні ознаки: розмір та кадастровий номер земельної ділянки.

Відповідач видав позивачці генеральну довіреність від 26.09.2013 року та заповіт від 30.09.2012 року, так як він переїхав до Російської Федерації на постійне місце мешкання, але пообіцяв повернутися для оформлення договору купівлі-продажу.

За твердженням позивачки, нею були оформлені всі необхідні документи, а саме 10.08.2015 року нею було отримано витяг з державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5104966412017 від 16.08.2017 року та кадастровий план земельної ділянки (а.с.15-19).

Позивачка зазначила, що 20.05.2020 року, у телефонному режимі відповідач повідомив її про те, що він не може з`явитися на територію України, у зв`язку з погіршеним станом здоров`я та взагалі в нього не має бажання приїжджати до України. З 2013 року по 2020 рік, сторони підтримували телефонний зв`язок, але з травня 2020 року відповідач перестав відповідати на виклики позивачки, тобто фактично відмовився від укладання договору купівлі-продажу у встановленій формі, хоча були виконані всі істотні умови договору.

Крім цього, позивачка зауважила, що строк дії довіреності, яку її видав у 2013 році відповідач скінчився та вона позбавлена можливості захисту своїх прав, як покупець за договором купівлі-продажу земельної ділянки, яка є предметом договору та відносно якої вона вживала заходи збереження майна, а саме оплачувала комунальні платежі, доглядала за багаторічними насадженнями та огорожею, здійснювала прибирання ділянки.

Дані обставини і стали підставою для звернення позивачки до суду із відповідною позовною заявою.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст.657 ЦК України).

Згідно із ч.2 ст.220 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Частина 2 ст.220 Цивільного кодексу України надає суду право визнати дійсним нотаріально не посвідчений договір, якщо сторони домовилися про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення такого договору (недобросовісна сторона). Таке рішення може бути прийняте судом на вимогу добросовісної сторони, яка виконала повністю або частково договір. Зміст положень ч.2 дає підстави тлумачити їх таким чином, що вони не поширюються на випадки ухилення від нотаріального посвідчення договору усіх його сторін. Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна протидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Якщо суд задовольнить вимогу добросовісної сторони про дійсність нотаріально не посвідченого договору, то після набрання чинності рішення суду такий договір вважатиметься дійсним з моменту його укладення. Наступне нотаріальне посвідчення такого договору не вимагається. Судове рішення в цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення.

Відповідно до роз`яснень, які містяться у п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 слідує, при розгляді справ про визнання правочинів дійсними суди повинні з`ясувати чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи не втрачена така можливість. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених ст. 218 та 220 Цивільного кодексу України.

Згідно із ст.638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладені в серпні 2012 року попередньої домовленості про укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 досягли згоди з усіх його істотних умов та виконали усі умови цього договору, про що свідчить відповідна розписка від 30.08.2013 року про передачу ОСОБА_1 10 000 доларів США ОСОБА_2 (а.с.14), а ОСОБА_2 передано ОСОБА_1 наявні документи на земельну ділянку та видана генеральна довіреність для оформлення ідентифікаційних ознак земельної ділянки, з метою укладання договору купівлі-продажу даної земельної ділянки, відповідно до встановлених вимог чинного законодавства.

Між тим, відповідач переїхав на постійне місце проживанні до іншої держави, а саме до Російської Федерації та не з`явився для оформлення договору купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на яку позивачка на підставі довіреності відповідача оформила усі документи, необхідні для укладання належним чином договору купівлі-продажу.

Суд вважає, що наведені обставини є підставою, відповідно до ч.2 ст.220, ст.638 Цивільного кодексу України та п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, для визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:012:0098)дійсним.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст.316 та ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).

Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відповідності до ст.334 Цивільного кодексу України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майно, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Згідно із ст.398 Цивільного кодексу України, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст.392 Цивільного кодексу України).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положеннями Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Так, у Рішенні Європейського Суду від 29.11.1991 року у справі Пайн Велей Девелопментс ЛТД проти Ірландії зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю. Зазначені сподівання, тобто те, на що розраховує позивач, як власник спірної квартири, відповідачем порушені.

За статтею 17 Закону України Про виконання рішень і використання практики Європейського суду з прав людини практика Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі.

З погляду Європейського Суду повага власності основний метод права, міжнародного й внутрішнього дотримання. У Конвенції говориться, що держава зобов`язана дотримувати, виконувати, зміцнювати, захищати й забезпечувати права власності фізичних і юридичних осіб. Порушення Конвенції й Протоколів будуть тоді, коли піде недотримання, невиконання й не забезпечення державою зазначених норм.

Відповідно до ст.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод .

В силу ст.13 розділу І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Протокол № 1 стаття 1 Захист власності говорить Кожна фізична або юридична особа має право на повагу своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права . Тим самим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко встановлено: право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважатися.

У першу чергу ця повага повинна виходити від держави й втілюватися у вигляді прийняття законодавчих, виконавчих дій, що захищають право власності від незаконних зазіхань із боку кого б то не було.

Відповідно до ст.6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно із ст.2 Цивільного процесуального кодексу України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст.ст. 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.ст. 76-77 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про законність, обґрунтованість та правомірність позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно, у зв`язку з чим такий позов підлягає задоволенню.

Керуючись ст.41 Конституції України, ст.ст. 11, 15-16, 202-203, 207-209, 220, 316-317, 321, 328, 334, 392, 398, 638, 655, 657 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 12-13, 76-81, 128, 131, 223, 247, 258-259, 263-265, 268, 279, 280-282, 289 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно- задовольнити.

Договір купівлі-продажу від 30.08.2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , згідно якого до ОСОБА_1 переходить право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:012:0098)- визнати дійсним.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:012:0098).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається через Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області або безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заява про перегляд заочного рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Суддя В.В. Мишко