Постанова

від 23.06.2021 по справі 329/371/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 23.06.2021 Справа № 329/371/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №329/371/19 Головуючий у 1 інстанції Ломейко В.В.

Провадження № 22-ц/807/1507/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2021 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Крилової О.В.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства Державний Ощадний банк України в особі філії - Донецьке обласне управління АТ Ощадбанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом,-

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2019 року АТ Державний Ощадний банк України в особі філії - Донецьке обласне управління АТ Ощадбанк звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом.

В позові зазначено, що23.05.2013 року між АТ Ощадбанк та ОСОБА_1 було укладено договір №719001, відповідно до якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 119 000,00 грн. зі сплатою 18,00 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення 22.05.2023р.

В порушення умов договору, відповідач свої зобов`язання належним чином не виконував, у зв`язку з чим має загальну заборгованість згідно наданого розрахунку в розмірі 252 496,09 грн.

У червні 2020 року представником позивача подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитом у розмірі 287 705, 39 грн. та судовий збір у сумі 4315,58 грн.

Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2021 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ Державний ощадний банк України в особі філії - Донецьке обласне управління АТ Ощадбанк заборгованість за кредитним договором у розмірі 287 705,39 грн., яка складається з наступного: 36 691,39 грн. - борг по кредиту строковий; 69 406,42 грн. - борг по кредиту прострочений; 1 565,37 грн. - сума строкових відсотків по кредиту; 108 140,56 грн. - прострочених відсотків по кредиту; 56 252,78 грн. - сума втрат від інфляції, в т.ч.: по простроченому основному боргу 23 533,53 грн., 32 719,25 грн. - по прострочених відсотках; 15 648,87 грн. - 3% річних, в т.ч. 6093,36 грн. по простроченому основному боргу, 9 555,51 грн. по відсотках, а також 4315,58 грн. - судовий збір, а всього 292 020,97 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та закрити провадження у справі.

АТ Державний Ощадний банк України в особі філії - Донецьке обласне управління АТ Ощадбанк надало суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що відповідно до укладеного договору про іпотечний кредит від 23.05.2013 року № 719001 ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 119 000,00 грн. на 120 місяців з терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 22 травня 2023 року.

Даний кредит надавався для придбання об`єкта нерухомості за Договором купівлі-продажу. За користування кредитом відповідач зобов`язувався сплачувати банку відповідну плату в розмірі 18,00 % річних (т.1, а.с. 47-52).

Банк свої зобов`язання передбачені договором про іпотечний кредит виконав повністю, надав відповідачу кредиту у розмірі 119 000 грн. (т.1 а.с.176-233) та не заперечувалося відповідачем.

ОСОБА_1 не дотримано умов вищезазначеного договору, внаслідок чого станом на 20 травня 2020 року відповідач має заборгованість на загальну суму 287 705,39 грн., яка складається з наступного: 36 691,39 грн. - борг по кредиту строковий; 69 406,42 грн. - борг по кредиту прострочений; 1 565,37 грн. - сума строкових відсотків по кредиту; 108 140,56 грн. - прострочених відсотків по кредиту; 56 252,78 грн. - сума втрат від інфляції, в т.ч.: по простроченому основному боргу 23 533,53 грн., 32 719,25 грн. - по прострочених відсотках; 15 648,87 грн. - 3% річних, в т.ч. 6093,36 грн. по простроченому основному боргу, 9 555,51 грн. по відсотках.

Встановлено, що згідно п. 4.2.2 договору про іпотечний кредит, при виникненні простроченої заборгованості за основною сумою боргу за кредитом та/або процентами чи комісійними винагородами позивач має право вимагати дострокове повернення кредиту, сплати нарахованих процентів та інших платежів за цим Договором (Т.1, а.с.47-52).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно виходив з приписів статей 525, 526, 530, 625, 1049, 1050, 1054 ЦК України.

Відповідно до п. 3.1. та п.3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань від 17.12.2013 № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Таким чином, наведена норма встановлює право кредитора вимагати сплати суму боргу з урахуванням індексу інфляції до моменту повного виконання боржником своїх грошових зобов`язань перед кредитором.

В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що згідно п. 2.5.2 Іпотечного договору за взаємною згодою сторін вартість предмета іпотеки становить 159 000 грн. Установчі документи на квартиру ним були передані позивачу. Вважає, що умови договорів були виконані ним в повному обсязі при їх укладанні, навіть у разі несплати грошових коштів за кредитним договором, оскільки після отримання кредиту у розмірі 119 000 грн. відразу передав правоустановчі документи на квартиру банку.

Колегією суддів відхиляються вказані посилання скаржника виходячи з наступного.

Положеннями ст. 1 Закону України Про іпотеку визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст. 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Згідно ч.1 ст. 33 Закону України Про іпотеку в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя.

З позовної заяви вбачається, що банк просить стягнути суму заборгованості на підставі кредитного договору, а не звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до іпотечного договору № 719001/1, який надано відповідачем та на який він посилається.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_1 виконав умови договорів в повному обсязі, до уваги не приймаються, з огляду на те, що відповідних доказів цього скаржником ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції надано не було.

Наданий позивачем розрахунок заборгованості банку відповідач не спростував.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач виконав всі умови передбачені договором кредиту, надав відповідачу грошові кошти в повній сумі, однак відповідачем до не виконані умови договору в повному обсязі, що є підставою для задоволення позовних вимог.

Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2021 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30 червня 2021 року.

Головуючий

Судді: