Постанова
від 24.06.2021 по справі 463/115/17
ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 463/115/17 Головуючий у 1 інстанції: Леньо С.І.

Провадження № 22-ц/811/3128/20 Доповідач в 2-й інстанції: Мікуш Ю. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Мікуш Ю.Р..

суддів: Приколоти Т.І., Савуляка Р.В.

розглянувши у м. Львові в порядку спрощеного провадження без участі учасників справи цивільну справу №463/115/17 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 02 вересня 2020 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Інвест-Л до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення збитків ,-

в с т а н о в и в:

Позивач ТзОВ Івентс-Л звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення з ОСОБА_1 на його користь завданих збитків за договором зберігання від 12.02.2015р. в розмірі 133 030 грн. та про стягнення з ОСОБА_3 завданих збитків в розмірі 1000 грн.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 12.02.2015р. між ТзОВ Івентс-Л та ОСОБА_1 укладено договір зберігання, за умовами якого позивач передав відповідачу на зберігання майно на строк до 31.12.2015р. Відповідно до укладеного договору, відповідач зобов`язався після закінчення терміну зберігання протягом трьох днів повернути майно у м. Львові, тобто не пізніше 03.01.2016р.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором зберігання, 12.02.2015р. між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір поруки, за яким поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов`язань, що існують або виникають в майбутньому на підставі укладеного договору зберігання. Однак, відповідальність поручителя обмежується сумою 1000 грн.

Відповідач не виконав умов договору щодо повернення майна після закінчення строку зберігання у зв`язку з чим у лютому та вересні 2016р. Товариство направило на адресу відповідача відповідні вимоги про повернення майна, однак вони залишились без відповіді.

У зв`язку із неповерненням майна та його втратою зберігачем позивачу завдані збитки на суму 134 030 грн., які просить стягнути з відповідачів в примусовому порядку.

Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 02 вересня 2020 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Малиновським РВ УМВСУ в Одеській області 19.07.1996 року) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інвентс-Л (м. Львів, вул. Балабана, 27/8, ЄДРПОУ 38244032, р/р НОМЕР_2 , МФО 380805, АТ Райффайзен Банк АВАЛЬ ) завдані збитки за договірним зобов`язанням у розмірі 133 030 грн. (сто тридцять три тисячі тридцять грн.).

Стягнуто з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_3 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інвентс-Л (м. Львів, вул. Балабана, 27/8, ЄДРПОУ 38244032, р/р НОМЕР_2 , МФО 380805, АТ Райффайзен Банк АВАЛЬ ) завдані збитки за договірним зобов`язанням у розмірі 1000 грн. (одна тисяча грн.)

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інвентс-Л 1995,45 грн. судового збору.

Стягнут з ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інвентс-Л 15 грн. судового збору.

Рішення оскаржив представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі зазначає, що вважає рішення суду незаконним , ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. Стверджує, що насправді договір зберігання між позивачем та відповідачем не укладався, тому суд безпідставно дійшов висновку про задоволення позову. Звертає увагу на те, що договір поруки є теж сфальсифікованим для того щоб розгляд справи відбувався у м.Львові. Судом безпідставно визнано факт направлення позивачем 02.02.2016 року та 16.09.2016 року на адресу відповідача вимоги про повернення майна , оскільки вважає, що фіскальний чек,який мітиться на а.с.11 зворот є сфальсифікованим. Крім того, ОСОБА_1 з 15.03.2015 року перебуває за кордоном, що стверджується належними доказами, а тому не міг отримувати жодних вимог. Стверджує, що ОСОБА_1 не приймав на зберігання жодного майна, а тим більше його не втрачав, оскільки спірне майно з 2015 року і до тепер перебуває у ОСОБА_3 та ним використовується. Вважає, що суд сліпо повірив наданим позивачем доказам не встановивши фактичних обставин справи, зокрема судом проігноровано той факт, що позивач не оплатив відповідачу суму визначену договором за зберігання товару, що дає відповідачу право не повертати товар. Також вважає, що несплата позивачем суми обумовленої договором свідчить про його не укладення. Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Здійснити новий розподіл судових витрат.

Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи те, що ціна позову у даній справі становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, апеляційна скарга підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Судом встановлено такі обставини.

12.02.2015р. між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір зберігання майна на строк до 31.12.2015р. (а.с.4). Відповідно до п. 8.1 зазначеного договору, після закінчення терміну зберігання позивач зобов`язався вивезти майно протягом трьох днів, якщо договір не буде пролонгований на новий термін.

Згідно акту здачі-приймання від 12.02.2015р. (а.с.5), відповідач прийняв у позивача на зберігання наступне майно: 20 дерев`яних збірних будиночків площею 5 кв.м. розміром 2 х 2,5 м; 20 електричних щитків для автоматів (внутрішніх в будинках), комплектованих автоматами; 5 столиків у вигляді бочки; 6 смітників;, 2 електричні бойлери , 1 електричний лічильник; 2 комплекти силових електричних щитків; електричні кабелі; 3 інфрачервоні обігрівачі, 2 електричні сковороди; електричну гірлянду; інформаційне табло.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір поруки від 12.02.2015р. (а.с.6), за умовами якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов`язань, що існують або виникають в майбутньому на підставі укладеного між кредитором та боржником договору зберігання від 12.02.2015р., за умовами якого кредитор передає, а боржник приймає на зберігання майно згідно із актом приймання-передачі. У разі порушення боржником основного договору, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідальність поручителя обмежується сумою 1 000 грн.

02.02.2016р. та 16.09.2016р. на адресу відповідача позивачем скеровувались відповідні вимоги про необхідність повернення майна, переданого на зберігання(а.с.10, 11. 11зв.).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надав суду належних і допустимих доказів про виконання цієї вимоги позивача та повернення майна за договором зберігання.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду.

Відповідно до частини 1 ст.4 ЦПК україни кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1,2 ст.5 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 ст.936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Частинами 1,3 ст.937 ЦК України встановлено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

Приписами частини першої ст.949 ЦК України встановлено, що зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Відповідно до ч.1 ст.950 ЦК України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Частиною 1 ст.950 ЦК України передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:

1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості;

2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Згідно з ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Статтею 81 ЦПК україни передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Задовольняючи позов суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що позивач належними та допустимими доказами довів порушення свого права, зокрема те, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умов договору щодо повернення взятого на зберігання майна, а тому має право на відшкодування завданих йому збитків.

В свою чергу відповідач не надав суду доказів про те, що передане йому на зберігання майно є у нього в наявності, таке не знищене та не пошкоджене. Натомість відповідач лише посилається на те, що майно перебуває у поручителя ОСОБА_3 не зазначаючи яким чином таке передано останньому незважаючи на обов`язок зберігати майно саме ОСОБА_1 .

Апеляційний суд не приймає доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що в даному випадку договір був неукладеним у зв`язку з несплатою коштів за зберігання.

За загальним правилом договір зберігання вважається укладеним з моменту передання речі на зберігання, тобто належить до категорії реальних договорів.

Передання майна на зберігання стверджується актом здачі-приймання (а.с.5), що відповідає ч.3 ст.937 ЦПК України на спростування якого представником відповідача не надано жодного належного та допустимого доказу.

Доводи апелянта про те, що позивач не нараховував та не сплачував податок на дохід ОСОБА_1 в розмірі 1,00 грн. на місяць як плату за зберігання майна з дати укладення договору зберігання і до тепер не є предметом доказування у цій справі, а тому не приймаються до уваги судом апеляційної інстанції.

Як вбачається із змісту апеляційної скарги, представник відповідача вдається до оцінки дій суду та позивача, не зазначаючи обґрунтованих доводів, які б давали підстави скасувати рішення суду як незаконне чи немотивоване. Посилання апелянта не підтверджені жодними доказами , а тому визнаються судом апеляційної інстанції голослівними та безпідставними.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що відповідачі не надали суду доказів щодо належного виконання договору зберігання та повернення взятого на зберігання майна у його схоронності, а тому в даному випадку настає відповідальність щодо відшкодування завданих збитків.

З приводу розміру збитків, суд першої інстанції на підставі наявних в матеріалах справи доказів, зокрема видаткової накладної №ЛНА-000001 від 03 липня 2012 року дійшов правильного висновку, що така становить 134030 грн. (20 будиночків по 6701,50 грн.).

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення ухвалене з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, з врахуванням висновків Верховного Суду, що відповідає вимогам ст.263 ЦПК України необхідності дублювати яких, апеляційний суд не вбачає , а тому підстав для скасування рішення суду немає.

Згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики ЄСПЛ, існують такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Дійсно, низка рішень ЄСПЛ містить та розвиває такий підхід до обґрунтованості судових рішень.

Наприклад, у справі Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland , заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain , заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

У іншому рішенні, зокрема, у справі Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі Hirvisaari v. Finland , заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, Богатова проти України , Нечипорук і Йонкало проти України та ін.).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Крім того, важливою ознакою мотивованості судового рішення є обґрунтованість посилань на відповідні правові норми, включаючи рішення ЄСПЛ. Це означає, що посилання на практику ЄСПЛ є: належним (предмет конвенційних норм відповідає природі відносин у конкретній ситуації судового розгляду); релевантним обставинам справи; правильним (тобто без перекручування змісту конвенційних норм); виправданим та пропорційним (стан законодавства щодо певної ситуації дозволяє та/або потребує застосування конвенційних положень).

Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним вимогам, а аргументи апеляційної скарги містять лише суб`єктивну думку представника позивача, яка зводиться до негативної оцінки дій суду та особистих образ на адресу судді, що є неприпустимим .

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що немає необхідності давати відповіді на аргументи апеляційної скарги,які не стосуються предмету доказування у даній справі.

З приводу доводів апеляційної скарги про фальсифікацію поштових відправлень на адресу відповідача ОСОБА_1 ,а також неотримання ним вимоги про повернення майна, переданого на зберігання, колегія суддів зазначає, що такі не спростовують висновків суду про те, що зобов`язанання за договором зберігання повинні виконуватись належним чином.

Можливе неотримання таких вимог не звільняють зберігача від відповідальності повернути майно отримане на зберігання, а в разі його втрати відшкодувати збитки завдані неналежним виконанням укладеного договору.

Враховуючи те, що апеляційний суд залишає рішення суду першої інстанції без змін, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Відповідно до ч.5 ст.268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п. 1, 375, 383, 384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м.Львова від 02 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в порядку визначеному ст.ст. 389-391 ЦПК України.

Головуючий Ю.Р.Мікуш

Судді: Т.І.Приколота

Р.В.Савуляк

Дата ухвалення рішення24.06.2021
Оприлюднено01.07.2021

Судовий реєстр по справі —463/115/17

Ухвала від 03.11.2021

Цивільне

Львівський апеляційний суд

Мікуш Ю. Р.

Ухвала від 28.08.2021

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Гулько Борис Іванович

Постанова від 24.06.2021

Цивільне

Львівський апеляційний суд

Мікуш Ю. Р.

Ухвала від 03.03.2021

Цивільне

Львівський апеляційний суд

Мікуш Ю. Р.

Ухвала від 03.03.2021

Цивільне

Львівський апеляційний суд

Мікуш Ю. Р.

Ухвала від 11.11.2020

Цивільне

Львівський апеляційний суд

Мікуш Ю. Р.

Рішення від 02.09.2020

Цивільне

Личаківський районний суд м.Львова

Леньо С. І.

Рішення від 02.09.2020

Цивільне

Личаківський районний суд м.Львова

Леньо С. І.

Ухвала від 23.06.2020

Цивільне

Личаківський районний суд м.Львова

Леньо С. І.

Постанова від 07.04.2020

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Таварткіладзе О. М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні