Рішення

від 30.06.2021 по справі 640/27963/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2021 року м. Київ № 640/27963/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості, Дарницької районної філії Київського міського центру зайнятості про визнання протиправним та скасування наказу (рішення), визнання дій протиправними,

встановив:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі також - позивач) до Київського міського центру зайнятості (надалі також - відповідач-1), Дарницької районної філії Київського міського центру зайнятості (надалі також - відповідач-2), в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ (рішення) Дарницької районної філії Київського міського центру зайнятості №НТ 200508 від 08.05.2020 року в призначені йому допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі;

- визнати протиправними дії Дарницької районної філії Київського міського центру зайнятості щодо призначення ОСОБА_1 допомоги по безробіттю у мінімальному розмірі;

- стягнути з Київського міського центру зайнятості суми допомоги по безробіттю за період з 07.05.2020 по грудень (включно) 2020 у чотирикратному розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом, у сумі 62 771,99 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19.11.2020 позовну заяву залишено без руху, на виконання вимог якої позивачем виправлено недоліки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.01.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Мотивуючи позовні вимоги зазначає, що відповідачем протиправно призначено позивачу допомогу з безробіття в мінімальному розмірі, оскільки підставою для такої виплати є наслідком звільнення за вчинення істотного дисциплінарного проступку. Разом з тим, позивач звільнений на підставі п.3 ч.6 ст.126 Конституції України за порушення Закону під час прийняття судового рішення.

При цьому зазначає, що за жодних з передбачених пп.3, 4, 7 та 8 ст. 40 та ст. 41, ст. 45 КЗпП України підстав позивач не був звільнений. Тому, за позицією позивача, відповідач при вирішенні питання розміру допомоги по безробіттю повинен був керуватися пунктом 9 статті 36 КЗпП України, в якому зазначено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами, у зв`язку з чим допомога повинна була виплачуватися у максимальному розмірі.

Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, у якому останній просив відмовити позивачу в його задоволені у зв`язку з тим, що позивач звільнений з посади судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді. Вказана обставина є підставою для призначення та виплати допомоги з безробіття в мінімальному розмірі на підставі ч.2 ст.22 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Указом Президента України від 18.06.2010 №713/2010 Про призначення суддів відповідно до ст.127 та ч.1 ст.128 Конституції України ОСОБА_1 призначено строком на п`ять років на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України 11.01.2017 ухвалила рішення №1/дп-17, яким вирішила притягнути до дисциплінарної відповідальності суддю Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_1 та застосувати до судді дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 15.08.2019 №2152/0/15-19 вирішено звільнити ОСОБА_1 з посади судді Дарницького районного суду міста Києва за вчинення істотного дисциплінарного проступку на підставі п..3 ч.6 ст.126 Конституції України.

Наказом в.о. голови Дарницького районного суду міста Києва від 27.04.2020 №10-ОС суддю ОСОБА_1 відраховано зі штату суду.

На підставі заяви та наданих документів відповідач надав позивачу статус безробітного (Наказ від 08.05.2020 №НТ200508) та призначив йому виплату допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі (Наказ від 08.05.2020 №НТ200508) на підставі ч.ч.2, 4 ст.22, ч.3 ст.23 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" протягом 360 календарних днів з 07.05.2020.

Позивач не погодився з розміром призначеної допомогу, у зв`язку з чим і звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

У спірних правовідносинах підлягають застосуванню норми Конституції України, Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР, Закон України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття від 2 березня 2000 року N 1533-III (далі - Закон №1533-ІІІ), Закон України Про судоустрій і статус суддів від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII).

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі, зокрема, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до статті 25 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, допомога по безробіттю є одним з видів соціальних послуг за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначає Закон №1533-ІІІ, відповідно до якого страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, цивільно-правового договору чи на інших підставах, передбачених законом, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та інші особи, які проходять службу та отримують грошове забезпечення (далі - військовослужбовці), особи, які провадять незалежну професійну діяльність, фізичні особи - підприємці, члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах.

Частиною першою статті 22 Закону №1533-ІІІ визначено, що право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування мають страховий стаж менше шести місяців або звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами, особи, зазначені у частині другій статті 6 цього Закону, особи, зазначені в абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб , мають право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі.

Аналіз наведених норм Закону №1533-ІІІ свідчить про те, що страхуванню на випадок безробіття підлягають не тільки особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), але й ті, які працюють на інших підставах, передбачених законом. Право на допомогу по безробіттю мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними. У разі звільнення з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами, особа має право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі.

Тобто норми КЗпП України в частині підстав звільнення стосуються осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та робота яких врегульована КЗпП України, а щодо осіб, які проходять службу або працюють на умовах, передбачених іншими законами, при призначенні допомоги по безробіттю мають враховуватись підстави звільнення, встановлені іншими відповідними законами, які є аналогічними визначеним КЗпП України за своїм характером.

Отже, у даній справі спір виник з приводу оцінки чи аналогічна за своїм характером підстава, через яку позивач був звільнений з посади судді, переліченим у частині другій статті 22 Закону №1533-ІІІ підставам звільнення.

Перелік підстав припинення трудового договору закріплений у частині першій статті 36 КЗпП України, проте він не є вичерпним, оскільки пунктом 9 цієї норми встановлено можливість їх встановлення іншими законами.

Пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України окремо визначено підстави розірвання трудового договору, які між собою розділяються за ознакою ініціатора розірвання, а саме з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Аналіз частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ дає підстави для висновку, що ним не передбачено як підставу для призначення допомоги по безробіттю у мінімальному розмірі випадки припинення трудового договору, встановлені частиною першою статті 36 КЗпП України (крім його розірвання, передбаченого пунктом четвертим), а при розірванні трудового договору не передбачено його розірвання з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Згідно частини першої статі 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці;

3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

5) нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;

10) призову або мобілізації власника - фізичної особи під час особливого періоду;

11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.

Системний аналіз перелічених у частині другій статті 22 Закону №1533-ІІІ підстав звільнення згідно статті 40 КЗпП України (пункти 3, 4, 7, 8) дає підстави для висновку, що їх об`єднує спільна ознака - неналежна поведінка чи ставлення працівника до виконання своїх обов`язків. При цьому можливість звільнення з наведених підстав не залежить від посади працівника.

Згідно зі статтею 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

- одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;

- винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;

- перебування всупереч вимогам Закону України Про запобігання корупції у прямому підпорядкуванні у близької особи;

- припинення повноважень посадових осіб.

Системний аналіз статті 41 КЗпП України дає підстави для висновку, що вона визначає додаткові підстави для звільнення за неналежну поведінку при виконанні своїх обов`язків працівника, який обіймає посади, що наділені організаційно-розпорядчими або спеціальними функціями чи має спеціальний статус.

Крім того, відповідно до статті 45 КЗпП України на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності .

Отже, наведені норми пунктів 3, 4, 7 і 8 статті 40, статті 41 і 45 КЗпП України мають спільну ознаку підстав звільнення - неналежна (протиправна) поведінка особи при виконанні своїх обов`язків, яка має ознаки істотного дисциплінарного проступку.

В контексті даної справи слід зазначити, що статус судді є особливим, а спеціальним актом, який поєднав положення щодо статусу суддів та захисту їх трудових прав, зокрема норми про порядок обрання на посаду й звільнення, про суддівську винагороду, відпустки, обрахування спеціального стажу роботи, соціального страхування судді тощо, є саме Закон України Про судоустрій і статус суддів №1402-VIII, який був чинним на момент звільнення позивача з посади.

Відповідно до статті 112 Закону №1402-VIII суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя (далі - ВРП) у порядку, встановленому Законом України "Про Вищу раду правосуддя".

Судами встановлено і підтверджено матеріалами справи, що рішенням ВРП від 15.08.2019 №2152/0/15-19 позивача звільнено з посади судді Дарницького районного суду міста Кіровограда на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Підставою для його прийняття стало рішення ВККСУ від 11.01.2017 №1/дп-17, яким притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення істотного дисциплінарного проступку та застосовано до нього стягнення у вигляді внесення подання про звільнення судді з посади.

Відповідно до запису у трудовій книжці позивач відрахований зі штату Дарницького районного суду м. Києва у зв`язку зі звільненням з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, тобто за вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Статтею 115 Закону №1402-VIII регламентовано звільнення судді з посади у разі вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками. Так, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади. Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені Вищою радою правосуддя (її відповідним органом).

Отже, аналіз вказаної норми спеціального закону дає підстави для висновку, що за своїми змістовними ознаками та характером у співставленні із відповідними положеннями КЗпП України в ній встановлено підставу звільнення працівника, який обіймає посаду зі спеціальними функціями та статусом за ініціативою уповноваженого органу за неналежну поведінку при виконанні своїх трудових обов`язків, яка має ознаки істотного дисциплінарного проступку.

В розумінні частини другої статті 22 Закону №1533-ІІІ звільнення позивача з останнього місця роботи на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України є аналогічною до статті 40 КЗпП України підставою, визначеною іншим спеціальним законом. З огляду на це рішення відповідача про призначення позивачу допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі є правомірним.

Доводи позивача, що застосуванню у спірних правовідносинах підлягав пункт 9 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до якого підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами, є необґрунтованими, оскільки, як вже було зазначено, ця норма не є самостійною підставою для припинення або розірвання трудового договору, а закріплює можливість встановлення таких підстав іншими законами.

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність винесення оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст.139, 244-250, 255, 262, 295, 297, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.В. Смолій