Окрема думка

від 15.06.2021 по справі 922/2416/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20)

за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк до Товариства з обмеженою відповідальністю Бонус-трейд , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки

за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк на рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року (суддя Чистякова І. О.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року (колегія суддів: Пелипенко Н. М., Істоміна О. А., Стойка О. В.).

У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк Приватбанк (далі - ПАТ КБ Приватбанк , банк, позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Бонус-трейд (далі - ТОВ Бонус-трейд , відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності відповідачу та є предметом іпотеки за договором іпотеки від 19 квітня 2007 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 квітня 2007 року № HAG7GA00000006 (далі - кредитний договір) у сумі 2 176 801,21 долара США шляхом продажу позивачем будь-якій особі з правом на укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом, у тому числі з нотаріальним посвідченням, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також надання позивачу всіх інших повноважень, необхідних для здійснення продажу предмета іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором у неї існує заборгованість у розмірі 2 176 801,21 долара США. Виконання зобов`язань за наведеним кредитним договором забезпечено шляхом укладення 19 квітня 2007 року між ПАТ КБ Приватбанк і ОСОБА_1 договору іпотеки спірного майна. Надалі спірне майно неодноразово відчужувалось на користь інших осіб, внаслідок чого 15 грудня 2014 року зареєстровано право приватної власності відповідача на це майно, яке передано останнім в іпотеку ОСОБА_2 . Позивач не надавав згоди на передачу спірного майна в наступну іпотеку, тому попередня іпотека від 19 квітня 2007 року має вищий пріоритет над наступними, тобто позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором у судовому порядку.

Суди розглядали справу неодноразово.

05 листопада 2019 року рішенням Господарського суду Харківської області, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення обґрунтовані тим, що позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з вимогами кредитора у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, його вимоги були включені до реєстру кредиторів, у такий спосіб позивач реалізував своє право на задоволення кредиторських вимог за рахунок заставного майна у справі про банкрутство. Іпотека спірного нерухомого майна припинилась у зв`язку з його реалізацією в межах процедури банкрутства. Результати публічних торгів (аукціону), оформлені протоколом № 1 від 10 жовтня 2011 року та договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2011 року, позивачем не оскаржувались та є дійсними. Отже, у позивача на момент вирішення спору у цій справі немає права заставодержателя, за відсутності якого унеможливлюється кореспондуючий цьому обов`язок іпотекодавця задовольнити вимоги за рахунок заставного майна, а отже, у позивача немає права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також суди попередніх інстанцій з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, дійшли висновку про обрання позивачем неналежного способу захисту його прав іпотекодержателя, оскільки відсутні докази реалізації позивачем права позасудового врегулювання, передбаченого пунктом 27 договору іпотеки.

Не погодившись із такими висновками судів, ПАТ КБ Приватбанк у касаційному порядку оскаржило вказані судові рішення, просило скасувати їх та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.

15 червня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ПАТ КБ Приватбанк задоволено частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року у справі № 922/2416/17 змінено, викладено їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У решті рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що постанова суду про визнання боржника банкрутом є за своєю правовою природою судовим рішенням, яким вводиться одна із судових процедур у справі про банкрутство (ліквідаційна), призначається ліквідатор боржника, до якого переходять повноваження органу управління майном боржника, за необхідності визначаються інші організаційно-розпорядчі процедури щодо майна боржника.

Відповідно до частин першої та третьої статті 26 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (далі - Закон № 2343-ХІІ) до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута. Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.

Отже, в межах ліквідаційної процедури підлягає продажу все майно банкрута (за винятками, встановленими законом), включаючи майно, яке є предметом застави.

Згідно із частиною першою статті 17 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV Про іпотеку (далі - Закон № 898-IV) (у редакції станом на час виникнення спірних відносин) іпотека припиняється у разі, зокрема, реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону.

Водночас Законом № 898-IV, зокрема його розділом V Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки , регулюється лише звернення стягнення на предмет іпотеки за ініціативою іпотекодержателя. Так, статтею 39 указаного Закону регулюється реалізація предмета іпотеки у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

При цьому постанова суду про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури не є судовим рішенням про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Така постанова не визначає порядку та особливостей продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі. Вони визначаються положеннями Закону № 2343-ХІІ.

Законом № 2343-ХІІ передбачена реалізація предмета іпотеки незалежно від наявності чи відсутності судового рішення про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому в межах ліквідаційної процедури застосовуються правила, передбачені зазначеним законом, а не Законом № 898-IV.

За загальним правилом продаж предмета застави (іпотеки) припиняє заставу (іпотеку) відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 593 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Законом № 2343-ХІІ не передбачено інших наслідків щодо продажу предмета застави (іпотеки) у ліквідаційній процедурі у провадженні у справі про банкрутство. Відтак у випадку продажу предметів застави (іпотеки) відповідно до законодавства про банкрутство застосовуються загальні наслідки припинення застави (іпотеки) згідно з пунктом 3 частини першої статті 593 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України застава (іпотека) припиняється у разі реалізації предмета застави (іпотеки), а не у зв`язку зі скасуванням обтяження, зокрема обмеження щодо розпорядження майном боржника . При цьому виключення з Державного реєстру іпотек запису про іпотеку не є підставою для припинення іпотеки, оскільки така підстава не передбачена законом.

Реалізація майна є завершеною з моменту виконання сторонами договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах. З цього моменту відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України іпотека проданого майна припиняється. Розрахунки з кредиторами, заставодержателями, іпотекодержателями, які здійснюються з виручки за продане на прилюдних торгах майно, проводяться після завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах. Тому момент одержання чи факт неодержання кредитором (заставодержателем), іпотекодержателем задоволення своїх вимог не впливає ані на момент завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах, ані на момент припинення іпотеки цього майна.

Зроблено висновок про те, що виключення запису про обтяження, зокрема, на підставі судового рішення саме по собі не припиняє іпотеки, яка залишається чинною. Відповідно скасування такого судового рішення не спричиняє відновлення дії іпотеки. Якщо предмет іпотеки не був реалізований та відсутні інші підстави для припинення іпотеки, встановлені законом, то іпотека є чинною з моменту внесення про неї первинного запису до відповідного реєстру незалежно від того, чи було скасоване судове рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження. У такому разі запис про іпотеку підлягає відновленню з моменту вчинення запису про таке відновлення. Якщо ж іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, то подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах, ані на чинність іпотеки.

У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що скасування постанови про визнання боржника банкрутом не є перешкодою для розподілу коштів, отриманих від реалізації предмета застави (іпотеки), в порядку, встановленому законодавством про банкрутство.

Також зазначила, що суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц), оскільки право іпотеки припиняється у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, крім випадків придбання предмета іпотеки з порушенням установленого порядку реалізації недобросовісним набувачем.

З огляду на наведені у цій постанові мотиви для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити шляхом конкретизації свого висновку, викладеного в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.

Означена конкретизація висновків полягає у такому:

- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;

- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.

Окрім висновків по суті заявлених вимог, у постанові зроблено висновки щодо обрання позивачем неналежного способу захисту права та щодо належного способу захисту права.

Вказано, що в пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц зроблено висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цього способу задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав іпотекодержателя та про відмову позивачеві в позові із цієї підстави, оскільки у пункті 27 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року сторони передбачили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя в позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону № 898-IV.

Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що у випадку якщо позивач вважає, що іпотека дійсна та залишалася такою, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду в разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

При вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.

Вважала, що у справі за належною вимогою (зокрема, про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність / відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема, інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ Бонус-трейд , на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, Товариство з обмеженою відповідальністю Бабаївськ-інвест (далі - ТОВ Бабаївськ-інвест ) відчужило предмет іпотеки.

Однак повністю з такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можу, тому висловлюю окрему думку відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суди встановили, що 18 квітня 2007 року між ПАТ КБ Приватбанк та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № HAG7GA00000006, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи / або перерахування на рахунок, зазначений у пункті 7.1 цього договору.

19 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ПАТ КБ Приватбанк та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, згідно з яким остання передала банку в іпотеку спірне нерухоме майно.

19 липня 2011 року Господарський суд Харківської області постановив ухвалу у справі № 5023/5991/11 про порушення провадження про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

17 серпня 2011 року постановою Господарського суду Харківської області у справі № 5023/5991/11, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, визнано фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Тоцьку К. М. та скасовано арешти, накладені на майно боржника, й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника.

01 вересня 2011 року ухвалою Господарського суду Харківської області у справі № 5023/5991/11 заяву ліквідатора задоволено, зобов`язано приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця І. О. зняти заборону на належне ОСОБА_1 спірне нерухоме майно.

12 вересня 2011 року позивач звернувся до Господарського суду Харківської області із заявою про визнання вимог кредитора у справі про банкрутство № 5023/5991/11.

Під час ліквідаційної процедури, ліквідатором фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 Тоцькою К. М. були здійснені передбачені статтями 29, 30 Закону № 2343-ХІІ заходи щодо реалізації майна банкрута для задоволення вимог кредиторів, у тому числі майна, яке було передано в іпотеку ПАТ КБ Приватбанк .

10 жовтня 2011 року Товарною біржею Правопорядок проведено аукціон з продажу спірного нерухомого майна, про що складено Протокол № 1 проведення аукціону, затверджений ліквідатором фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 Тоцькою К. М.

З указаного протоколу вбачається, що в аукціоні взяли участь два учасники: ТОВ Бабаївськ-інвест , яке запропонувало стартову (початкову) ціну 797 700 грн, та ОСОБА_3 , який не подав пропозиції.

Також у протоколі вказано, що кошти в розмірі 79 770 грн без ПДВ, внесені переможцем як гарантійний внесок, зараховуються в рахунок сплати вартості придбаного майна і є винагородою біржі за організацію та проведення аукціону. Кошти в розмірі 717 930 грн без ПДВ сплачуються переможцем на депозитний рахунок нотаріуса Ємця І. О. упродовж тридцяти календарних днів з моменту підписання цього протоколу.

13 жовтня 2011 року між арбітражним керуючим Тоцькою К. М., яка діяла від імені ОСОБА_1 (продавець), та ТОВ Бабаївськ-інвест (покупець) був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О., зареєстрований за № 1189.

У пункті 1 цього договору зазначено, що на виконання постанови Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року справа № 5023/5991/11 про визнання боржника - фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 банкрутом та згідно з протоколом проведення аукціону № 1 від 10 жовтня 2011 року, продавець передав, а покупець прийняв у власність спірне нерухоме майно.

У пункті 3 вказаного договору зазначено, що згідно протоколом проведення аукціону № 1 від 10 жовтня 2011 року, виданого Товарною біржею Правопорядок , продаж квартири здійснюється ліквідатором за 797 700 грн, з яких 79 770 грн зараховано в рахунок сплати вартості придбаного майна і є винагородою товарної біржі за організацію та проведення аукціону, а 717 930 грн сплачено на депозитний рахунок нотаріуса Ємця І. О.

Грошові кошти, отримані від продажу майна банкрута, відповідно до пункту 3 частини сьомої статті 48 Закону № 2343-ХІІ були внесені переможцем торгів на депозитний рахунок нотаріуса Ємця І. О., не були розподілені, перебувають на цьому рахунку й на цей час, що визнається учасниками справи та слідує з листа арбітражного керуючого Тоцької К. М. від 07 травня 2012 року.

02 грудня 2011 року ТОВ Бабаївськ-інвест відчужило вказане нерухоме майно на користь ТОВ Бонус-трейд за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. за реєстровим номером 1667.

10 квітня 2012 року Вищий господарський суд України постановою у справі № 5023/5991/11 скасував постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року та постанову Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, а провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 припинив, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури були передчасними. Також Вищий господарський суд України постановив державному реєстратору за місцезнаходженням фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 відмінити державну реєстрацію припинення фізичної особи - підприємця.

08 червня 2012 року Київський районний суд міста Харкова ухвалив заочне рішення у справі № 2018/2-4154/11, яким стягнув зі ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ Приватбанк заборгованість за кредитним договором станом на 18 серпня 2011 року в сумі 4 992 276, 81 грн.

15 грудня 2014 року між ТОВ Бонус-трейд та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки спірного нерухомого майна, який забезпечує зобов`язання ТОВ Бонус-трейд за договором № 12 про поворотну фінансову допомогу від 10 грудня 2014 року.

27 квітня 2015 року рішенням Київського районного суду міста Харкова у справі № 640/17746/14-ц стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ Приватбанк загальну заборгованість (за період з 19 серпня 2011 року по 19 вересня 2014 року) за кредитним договором у сумі 332 846,13 долара США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України станом на 19 вересня 2014 року становить 4 470 123,53 грн.

Розглядаючи спір та вирішуючи по суті заявлені ПАТ КБ Приватбанк вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки,Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такі вимоги не можуть бути задоволені, оскільки іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, а подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах, ані на чинність іпотеки.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду я погоджуюся.

Тобто Велика Палата Верховного Суду встановила відсутність у позивача права на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з припиненням іпотеки, а відтак відсутність порушеного права, яке підлягає захисту та поновленню.

Проте зробивши висновок про відсутність підстав для задоволення позову через відсутність у позивача відповідного права, Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про обрання позивачем неналежного способу захисту права (звернення стягнення на предмет іпотекишляхом продажу позивачем будь-якій особі з правом на укладання від свого імені договору купівлі-продажу ) та про те, який спосіб захисту права є належним (визнання права іпотекодержателя) .

Вказані висновки щодо способів захисту прав у цьому випадку не стосуються обставин цієї справи, оскільки правові висновки Верховного Суду мають бути зроблені лише при розгляді конкретної, у зазначеному випадку господарської, справи, з урахуванням її фактичних обставин, а не взагалі з певної проблематики.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до частин другої та шостої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

При цьому порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, при цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

При цьому виключно порушене право підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Отже, у разі якщо суд установить, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду не є порушеним, суд має відмовити в задоволенні пред`явленого позову з підстав його недоведеності та необґрунтованості.

У такому випадку питання про належність та ефективність конкретного способу захисту права не вирішується, оскільки такі способи, закріплені у статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України, покликані на забезпечення та поновлення лише порушеного права позивача.

Тобто відмова в задоволенні позову по суті заявлених вимог унеможливлює відмову в позові з підстав обрання неправильно обраного способу захисту права. Ці підстави для відмови в позові є взаємовиключними.

Якщо позов необґрунтований, тобто суд не вбачає порушення, оспорення чи невизнання прав позивача, відмова у позові має обґрунтовуватися саме таким, а не посиланням на неналежність способу захисту, оскільки у такому випадку обраний позивачем спосіб захисту жодним чином не впливає на висновки суду.

У справі, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду фактично погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову по суті спору.

При цьому також погодилася з висновками судів про обрання позивачем неналежного способу захисту, тоді як питання про обрання належного та ефективного способу захисту прав можна розглядати лише в разі, коли позов є обґрунтованим.

Крім того, щодо дій суду в разі встановлення, що позивачем, права якого порушено відповідачем та позовні вимоги якого є обґрунтованими, обрано неефективний спосіб захисту його порушеного права вважаю за необхідне зазначити наступне.

У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Сполученого Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 , 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 , 9 Конституції України ), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях.

У частині першій та пункті 4 частини третьої статті 162 ГПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

При цьому в статті 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 237 ГПК України).

Частинами першою та другою статті 5 ГПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Закон не надає суду можливості відмовляти в задоволенні позову з підстав обрання неправильного (неефективного) способу захисту порушеного права, оскільки в розумінні частини другої статті 5 ГПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, з частковим відступом від принципу диспозитивності для захисту особи, яка звернулася з позовом.

Відмова в задоволенні позову є наслідком встановлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 11 ГПК України.

Вважаю, що будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом.

Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип цивільного права, за яким право на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом. Стаття 16 ЦК України та стаття 20 ГК України не містять вичерпного переліку способів захисту прав, оскільки не існує вичерпного переліку правовідносин, види яких, в свою чергу, постійно розширюються, змінюються, трансформуються.

На моє переконання, відмова в задоволенні позову через неправильність обраного позивачем способу захисту порушеного права є перешкодою у доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції, оскільки позивач визначає предмет, підстави позову та спосіб захисту прав, який він просить визначити у рішенні, а обов`язком суду, який наділений повноваженнями застосувати належний та ефективний спосіб захисту прав, є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог із визначенням належного та ефективного способу захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

З наведених підстав вважаю, що оскаржувані судові рішення підлягали зміні шляхом виключення з мотивувальної частини висновків щодо неправильного обрання позивачем способу захисту його прав та відмови в позові з цієї підстави.

Крім того, необхідно звернути увагу на можливість визнання недобросовісним набувача майна у процедурі його придбання за наслідками прилюдних торгів чи аукціону.

Частинами першою - третьою, десятою статті 30 Закону № 2343-XIIу редакції на час реалізації майна банкрута передбачалося, що після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України Про приватизацію державного майна та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.

У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) .

Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин порядок продажу майна банкрута регулювався Законом № 2343-XII.

У цьому випадку реалізація майна банкрута здійснена товарною біржею на організованому нею аукціоні.

Доказів оскарження дій ліквідатора щодо такого способу відчуження майна банкрута матеріали справи не містять.

За загальним визначенням аукціон - це спосіб продажу майна, за яким власником такого майна стає покупець, який в ході торгів запропонував за нього найвищу ціну.

При проведенні аукціону має місце публічна оферта, тобто пропозиція укласти договір купівлі-продажу аукціонного лоту на певних умовах, адресована невизначеному колу осіб. Далі учасники аукціону подають заявки на участь в аукціоні та акцептують запропоновану оферту шляхом пропозиції своєї ціни. Організатори аукціону зобов`язані оголосити переможцем аукціону особу, яка запропонувала найвищу ціну. Оголошення переможця означає те, що аукціон відбувся, тобто оферта акцептована, і таким чином, договір купівлі-продажу укладено, оскільки із суттєвих умов договору, як-то його предмета (який був докладно описаний в оголошенні про проведення аукціону) та ціни, було досягнуто згоди.

З 2013 року у Законі № 2343-ХІІ в редакції від 18 січня 2013 року було більш детально врегульовано порядок ліквідаційної процедури (розділ ІІІ) та продаж майна в провадженні у справі про банкрутство (розділ IV ), зокрема визначено повноваження ліквідатора (стаття 41) та склад ліквідаційної маси (стаття 42), порядок здійснення оцінки майна банкрута (стаття 43), порядок продажу майна банкрута (стаття 44), порядок продажу майна на аукціоні (стаття 49), визначення початкової вартості майна (стаття 57), порядок оголошення та повідомлення про проведення аукціону (стаття 58), встановлено вимоги до заяви на участь в аукціоні та порядок її подання (стаття 60), закріплено порядок допуску до участі в аукціоні та сплати гарантійних внесків (стаття 61), порядок проведення аукціону (стаття 64), особливості проведення аукціону в електронній формі (електронні торги) (стаття 67), порядок складання та зміст протоколу про проведення аукціону (стаття 69), порядок сплати ціни (стаття 71), а також закріплено положення щодо акта про передання права власності на нерухоме майно (стаття 75) .

На цей час порядок продажу майна банкрута детально врегульовано в Кодексі України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

У частині першій статті 61 КУзПБ передбачено, що до повноважень ліквідатора відноситься, зокрема, продаж майна банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно із частиною першою статті 63 КУзПБ після проведення інвентаризації та отримання згоди на продаж майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута на аукціоні. Початковою вартістю продажу майна банкрута є його вартість, визначена ліквідатором.

Частинами першою, четвертою - шостою статті 68 КУзПБ визначено, що продаж майна боржника на аукціоні відбувається в електронній торговій системі. Порядок функціонування електронної торгової системи, організації та проведення електронних аукціонів, визначення розміру, сплати, повернення гарантійних внесків та сплати винагороди операторів електронних майданчиків затверджується Кабінетом Міністрів України.

Замовником аукціону є арбітражний керуючий, призначений господарським судом у порядку, встановленому цим Кодексом.

Замовнику та операторам авторизованих електронних майданчиків забороняється встановлювати вимоги, вчиняти дії чи виявляти бездіяльність, що будь-яким чином порушують рівність учасників аукціону або допускають їх дискримінацію. Усім учасникам аукціону, а також спостерігачам гарантується рівний доступ до будь-якої інформації про майно, виставлене для продажу, а також про хід підготовки та проведення аукціону.

На аукціоні не може бути застосовано переважне право купівлі майна.

Статтею 75 КУзПБ врегульовано визначення арбітражним керуючим умов продажу за погодженням з комітетом кредиторів та забезпеченим кредитором (щодо майна, яке є предметом забезпечення).

До обов`язкових умов продажу належать: склад майна (лот); початкова ціна; крок аукціону.

Якщо продажу підлягає майно, яке є предметом забезпечення, до умов продажу належить також умова про витрати, пов`язані з утриманням, збереженням та продажем цього майна, які підлягають відшкодуванню з коштів, отриманих від реалізації такого майна.

Арбітражний керуючий зобов`язаний направити умови продажу членам комітету кредиторів та протягом 20 днів з дня, коли вони одержали чи мали одержати умови продажу, скликати комітет кредиторів. Якщо майно є предметом забезпечення, арбітражний керуючий зобов`язаний направити умови продажу забезпеченому кредитору.

Якщо до складу майна може входити майно, яке не є предметом забезпечення, і майно, яке є предметом забезпечення, умови продажу розглядаються і комітетом кредиторів, і забезпеченими кредиторами. При цьому в початковій ціні окремо виділяється початкова ціна обох зазначених видів майна. Кошти, отримані від продажу такого лота, розподіляються між забезпеченими кредиторами та іншими кредиторами пропорційно до початкової ціни майна, що є предметом забезпечення, та іншого майна.

Комітет кредиторів, забезпечений кредитор можуть прийняти рішення про: надання згоди на продаж майна на запропонованих умовах; надання згоди на продаж майна, змінивши умови продажу; відмову в наданні згоди на продаж майна з обґрунтуванням причин.

У разі якщо комітет кредиторів або забезпечений кредитор прийняв рішення про відмову в наданні згоди на продаж майна або не прийняв жодного рішення на засіданні комітету кредиторів чи протягом 20 днів з дня, коли забезпечений кредитор одержав чи мав одержати умови продажу, або якщо арбітражний керуючий не згоден з прийнятим комітетом кредиторів або забезпеченим кредитором рішенням, арбітражний керуючий зобов`язаний звернутися до суду. У такому разі умови аукціону визначаються судом.

У статті 76 КУзПБ визначено порядок оголошення та повідомлення про проведення аукціону.

Державному органу з питань банкрутства, адміністратору електронної торгової системи, замовнику та оператору авторизованого електронного майданчика заборонено вчиняти дії, спрямовані на надання іншим особам відомостей про учасників аукціону. Переможцем аукціону є учасник, який запропонував найвищу ціну на час закінчення аукціону (стаття 78 КУзПБ).

Відповідно до частин першої, третьої, п`ятої статті 83 КУзПБ негайно після завершення аукціону електронною торговою системою формується протокол про проведення аукціону, який надсилається всім учасникам та замовнику аукціону.

Оригінал протоколу про проведення аукціону підписується оператором авторизованого електронного майданчика та переможцем. Після підписання протоколу оператор електронного майданчика не пізніше п`яти календарних днів розміщує його в електронній торговій системі.

Інформація про результати аукціону негайно після завершення аукціону оприлюднюється в електронній торговій системі, на веб-сайтах авторизованих електронних майданчиків.

Покупець зобов`язаний сплатити запропоновану ним ціну (з урахуванням різниці між розміром сплаченого гарантійного внеску і розміром винагороди оператора авторизованого електронного майданчика) на ліквідаційний рахунок боржника протягом 10 робочих днів з дня оприлюднення в електронній торговій системі інформації про результати аукціону (стаття 85 КУзПБ).

Згідно із частинами першою, третьою статті 87 КУзПБ придбане на аукціоні майно, майнове право передається, а право вимоги відступається покупцю після повної сплати запропонованої ним ціни. Про передачу майна складається акт про придбання майна на аукціоні.

Протокол про проведення аукціону та акт про придбання майна на аукціоні є підставою для видачі нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та державної реєстрації права власності або іншого майнового права на нерухоме майно в порядку, передбаченому законодавством. Послуги нотаріуса в такому разі оплачує покупець.

Отже відповідно до вказаних положень спеціального законодавства торги у формі аукціону призначаються уповноваженою особою (ліквідатором у процедурі банкрутства) та проводяться спеціалізованим підприємством (організатором, оператором), визначеним у встановленому порядку. Умови таких торгів визначаються комітетом кредиторів, колегіальним органом.

За загальним правилом учасником аукціону може бути фізична особа, що має повну дієздатність, або її належним чином уповноважений представник, юридична особа в особі представника, уповноваженого виступати від її імені.

Проведення аукціону регламентовано відповідними нормативними актами, за якими учасник аукціону наділений повноваженнями лише щодо сплати гарантійного внеску, участі у торгах та пропозиції ціни, а також повного внесення коштів за результатами аукціону.

Тобто учасник аукціону жодним чином не може впливати ні на визначення стартової ціни предмета продажу, ні на результати продажу, окрім пропозиції найвищої ціни у торгах.

Тому відсутня необхідність посилатися на встановлення добросовісності набувача майна на прилюдних торгах, аукціонах, оскільки навіть змова з організатором торгів чи продавцем (ліквідатором чи державним / приватним виконавцем) на торгах не може свідчити про недобросовісність учасника, який запропонував найвищу ціну, адже в такому разі відповідальність покладається лише на продавця та організатора торгів, бо в торгах бере участь не менше двох учасників.

Лише в пункті 14 статті 14 Закону України від 18 січня 2018 року № 2269-VIII Про приватизацію державного і комунального майна (далі - Закон № 2269- VIII ) передбачено, що на покупця покладається відповідальність за недостовірність, неповноту поданих документів, а також обов`язок довести відсутність ознак, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону, якою визначено, хто не може бути покупцем, а саме це : 1) органи державної влади; 2) державні підприємства, власником яких є держава Україна; 3) державні господарські об`єднання, державні холдингові компанії, державні акціонерні товариства (компанії), їх дочірні компанії та підприємства; 4) працівники державних органів приватизації; 5) покупці, які зареєстровані в офшорних зонах (згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України) з непрозорою структурою власності (бенефіціарні власники яких не розкриті на 100 відсотків), а також покупці, які походять з держави-агресора (згідно з пунктами 6, 7 та 8 частини другої цієї статті); 6) держава, визнана Верховною Радою України державою-агресором, а також юридичні особи, в яких така держава має участь, і особи, які перебувають під контролем таких юридичних осіб; 7) юридичні особи, бенефіціарні власники 10 і більше відсотків акцій (часток) яких є резидентом держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором. Зазначене положення не застосовується до юридичних осіб, акції яких допущені до торгівлі іноземними фондовими біржами за переліком Кабінету Міністрів України, крім юридичних осіб, які є резидентами держави-агресора; 8) фізичні особи - громадяни та/або резиденти держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором; 9) юридичні особи, зареєстровані згідно із законодавством держав, включених FAТF до списку держав, що не співпрацюють у сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, а також юридичні особи, 50 і більше відсотків статутного капіталу яких належать прямо або опосередковано таким особам; 10) юридичні особи, інформація про бенефіціарних власників яких не розкрита в порушення вимог Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ; 11) фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України Про санкції , а також пов`язані з ними особи; 12) особи, які були стороною продажу об`єкта приватизації в Україні і з якими було розірвано договір купівлі-продажу об`єкта приватизації у зв`язку з порушенням з боку таких осіб, а також пов`язані з ними особи; 13) радники, залучені для підготовки об`єкта до приватизації.

Подання покупцем неправдивих відомостей про себе має наслідком непідписання організатором аукціону протоколу електронного аукціону та неукладення договору купівлі-продажу з потенційним покупцем (пункти 6, 9 статті 14 Закону № 2269-VIII , пункт 32 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803).

Суддя О. М. Ситнік