ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" липня 2021 р.м. ХарківСправа № 910/19020/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом приватного акціонерного товариства "АЕРОБУД", м. Київ до 3-тя особа, яка не товариства з обмеженою відповідальністю "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ", м. Київ заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Хелс Кеа", м. Київ про визнання недійсним договору за участю представників:

позивача - Цимбал І.О. (наказ № 2-з від 20.02.2019 р.);

відповідача - Овсянніков С.В. (ордер серія ВО № 1018666 від 31.05.2021 р.);

3-ї особи - не з`явилась

ВСТАНОВИВ:

02 грудня 2020 року до Господарського суду м. Києва з позовною заявою звернулось ПРИВАТНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "АЕРОБУД", в якій просить визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним О.А. з реєстровим № 7956, укладеним між ПАТ "Аеробуд" та ТОВ "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ" недійсним. Також просить стягнути з Відповідачів судовий збір в сумі 2102,00 грн.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 07.12.2020 р. матеріали позовної заяви приватного акціонерного товариства "АЕРОБУД" до товариства з обмеженою відповідальністю "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ" були передані за виключною підсудністю до господарського суду Харківської області у зв`язку з тим, що майно, стосовно якого виник даний спір розташоване за адресою: м. Харків, вул. Франтішка Крала, 33.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11.01.2021 позовну заяву ПАТ "Аеробуд" залишено без руху та надано Позивачу строк 10 днів з дня вручення йому цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання до суду доказів доплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.

Позивачем виконано вимоги суду та надано заяву (вх. № 148 від 14.01.2021) про усунення недоліків.

Ухвалою суду від 16.01.2021 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін, та з призначенням підготовчого засідання на 02.02.2021 р. о 11:15.

Ухвалою суду від 16.02.2021 р. було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Хелс Кеа", м. Київ.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 18.03.2021 р. позов у справі № 910/19020/20 залишено без розгляду на підставі ч. 4 ст. 226 ГПК України.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 26.04.2021 ухвалу господарського суду Харківської області від 18.03.2021 р. скасовано, справу № 910/19020/20 направлено до господарського суду Харківської області для продовження розгляду.

Ухвалою суду від 14.05.2021 справу № 910/19020/20 було призначено до розгляду, а засідання призначене на 01.06.2021 - 10:00.

Також, суд зазначає, що ухвалами суду учасники справи повідомлялись про наступні засідання, так ухвалою від 01.06.2021 на 17.06.21-10:30, з 17.06.2021 на 29.06.21 р. - 10:00.

Ухвалою суду від 29.06.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 13.07.2021 р. о 11:00.

Позивач в судові засідання з`явився, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання з`явився, відзив на позовну заяву не надав. Але 29.06.2021 р. на електронну адресу суду надав клопотання (вх. № 4184), в якому він вказує, що визнає ту обставину, що порушив п. 2.3. договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 17.02.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним О.А. з реєстровим № 7956, тобто не сплатив на користь Позивача встановлену цим договором ціну продажу майна, чим грубо порушив права Позивача. Також зазначає, що на даний час не має можливості розрахуватись за придбане майно, а перспективи проведення розрахунків в майбутньому відсутні. Відповідач в наданому клопотанні визнає позовні вимоги в повному обсязі.

Третя особа в судове засідання не з`явилась, ніяких документів не надала.

Частинами 2, 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Враховуючи положення ст. ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами без явки в судове засідання Відповідача.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками справи докази, суд встановив наступне.

Між Приватним акціонерним товариством "Аеробуд" (Продавцем) та товариством з обмеженою відповідальністю "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ" (Покупцем) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 17.02.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним О.А. з реєстровим № 7956, згідно умов якого продавець передає, а покупець приймає у власність наступне нерухоме майно (з усіма його принадлежностями, в т.ч. інженерними мережами та комунікаціями), а саме нежитлова будівля літ. "А-2" загальною площею 1102,7 кв.м., розташоване за адресою: м. Харків, вул. Франтішка Крала, будинок 33.

Відповідно до п. 1.2. договору, майно належить продавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Десятніченко І.В. 25.05.2007 р. та зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 1652.

За п. 1.3. договору, право власності на майно зареєстровано КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 14890835 від 13.06.2007 р., номер запису 4523 в книзі 1. Права власності продавця на майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.09.2016 р. (номер запису про право власності - 16165158, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1014376263101), що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 67060325 від 01.09.2016 р., сформованою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним А.О.

П. 1.4. договору передбачено, що право власності на майно переходить до покупця з моменту державної реєстрації права власності покупця на майно відповідно до законодавства України.

Згідно п. 1.5. договору, майно розташоване на земельній ділянці розміром 0,7340 га, кадастровий номер якої 6310138200:03:028:0014.

Відповідно до п. 2.2. договору, ціна продажу майна складає 722400,00 грн., в т.ч. ПДВ - 120400,00 грн.

П. 2.3. договору встановлено, що покупець зобов`язується сплатити продавцю за продаж майна суму в розмірі, встановленому цим договором в безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів одним платежем або частинами на банківський рахунок продавця протягом одного року з дня укладання цього договору. Зобов`язання продавця з оплати вартості придбаного майна можуть бути припинені іншим способом, що не суперечить закону.

Але в передбачений однорічний строк покупець не перерахував грошові кошти на банківський рахунок продавця оплату за майно, внаслідок чого порушив зобов`язання за договором, що й змусило Позивача звернутись з даним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов підлягає задоволенню повністю, виходячи з наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 2 статті 530 ЦК України передбачено, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до положень ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України, відповідно до частин 1-5 якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 2, 3 зазначеної статті визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до статей 215, 216 ЦК України, статті 207 ГК України суди розглядають справи за позовами про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності. Про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Згідно із ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Як вже зазначалось та в ході розгляду справи встановлено судом, що Майно, яке належить Продавцю (п.1.2. Договору) передає Покупцеві у власність (п. 1.1. Договору), а останній зобов`язується сплатити Продавцю за продаж Майна суму у розмірі, встановленому цим Договором (п.2.3 Договору), тобто наявне у позивача право на спірне майно - нежитлова будівля літ. "А-2" загальною площею 1102,7 кв.м., розташоване за адресою: м. Харків, вул. Франтішка Крала, будинок 33, яке стало предметом купівлі-продажу за спірним договором.

Статтею 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Разом з цим, приписи частин 1 - 3 статті 656 ЦК України (предмет договору-купівлі продажу) виділяють три групи предметів, які можуть бути передані за договорами купівлі-продажу, а саме: - товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; - майнові права; - право вимоги.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України, у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

З огляду на недійсність Договорів купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 17.02.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним О.А. з реєстровим № 7956, укладаючи даний договір Продавець та Покупець не повідомили нотаріуса про те, що кошти за не будуть отримуватись. Навпаки, в п.2.3. Договору зазначили, Покупець зобов`язується сплатити Продавцю за продаж Майна суму у розмірі, встановленому цим Договором, у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів одним платежем або частинами на банківський рахунок Продавця протягом 1 (одного) року з дня укладання цього Договору.

Тобто відчуження майна мало відбуватись за умови отримання коштів, ціною договору купівлі-продажу визначено грошову суму в розмірі 722 400,00 грн., у тому числі ПДВ 120 400,00 грн.

Суд може допустити, що Покупець свідомо бажав настання таких наслідків і несплата коштів є несприятливим наслідком для Продавця.

З урахування передбачених у стст.16, 203, 215 ЦК суд може визнати оспорюваний правочину недійсним, таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Суд визнаючи оспорюваний договір недійсним, вважає за доцільне зазначити, що безсумнівним є те, що правочин з певними вадами волі, його суб`єктивного складу не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, тим самим порушуює право Продавця (Позивача) з підстав неправомірних дій Відповідача (Покупця). Проте сама сутність правочину на момент укладання його, носила характер правомірної дії, що підтверджується визнанням з боку Відповідача позовних вимог Позивача стосовно не виконання Покупцем своїх зобов`язань, а отже на думку суду, звернення Позивача з таким позовом, вважається вірно обраним способом захисту.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» . «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю «питомою вагою» принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» .

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок «помилок» законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину « Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)» , у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам №№753/11000/14-ц, №910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасіу проти Греції» національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України» , «Проніна проти України» ), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» ).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії» , параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» , параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Суд, також нагадує, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності» , а відтак і «майном» .

Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги те, що Відповідач визнає позовні вимоги, які належним чином перевірені судом та встановлено їх обґрунтованість, визнання позову не суперечить закону та не порушує права чи інтереси третіх осіб, суд приходить до висновку про задоволення позову приватного акціонерного товариства "АЕРОБУД" у повному обсязі.

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 130 ГПК України, у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Приймаючи до уваги, що судом задоволено позов у повному обсязі за результатами підготовчого засідання у зв`язку визнання позову відповідачем, враховуючи правила розподілу судових витрат, визначених ст. 130 ГПК України та частиною 3 статті 7 ЗУ Про судовий збір , суд дійшов висновку про те, що 50 відсотків судового збору, сплаченого при подані позову підлягають поверненню позивачу із державного бюджету, а інші 50 відсотків суми судового збору, яка була сплачена при подані позову необхідно покласти на відповідача.

Згідно платіжного доручення № 1809 від 02 грудня 2020 року, оригінал якого знаходиться у матеріалах справи, позивачем було сплачено судовий збір при подані позовної заяви у розмірі 2102,00 грн., а 50 відсотків від вказаної суми становить 1051,00 грн.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 130, 185, 191,233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлова будівля літер "А-2" загальною площею 1102,7 кв.м., розташоване за адресою: м. Харків, вулиця Франтішка Крала, будинок 33), посвідченого 17.02.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигріним О.А. з реєстровим № 7956, укладеним між Приватним акціонерним товариством "Аеробуд" та товариством з обмеженою відповідальністю "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ" - недійсним.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ЛИБІДЬ-МАРКЕТ" (Код ЄДРПОУ 40906858, 03069, м. Київ, пр. Голосіївський, 6) на користь приватного акціонерного товариства "АЕРОБУД" (03148, м. Київ, вул. Пшенична, 4, Код ЄДРПОУ 21598792) 1051,00 грн. судового збору.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Управлінню державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова повернути приватному акціонерному товариству "АЕРОБУД" (03148, м. Київ, вул. Пшенична, 4, Код ЄДРПОУ 21598792) з Державного бюджету 1051,00 грн. судового збору, сплаченого останнім до господарського суду Харківської області згідно платіжного доручення № 1809 від 02 грудня 2020 р., відповідно до ч. 1 ст. 130 Господарського процесуального кодексу України та ч. 3 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", оригінал якого залишається в матеріалах справи.

Повне рішення складено "23" липня 2021 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін

Дата ухвалення рішення 13.07.2021
Зареєстровано 25.07.2021
Оприлюднено 26.07.2021

Судовий реєстр по справі 910/19020/20

Проскрольте таблицю вліво →
Рішення Суд Форма
Рішення від 13.07.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Ухвала від 29.06.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Ухвала від 17.06.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Ухвала від 01.06.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Ухвала від 14.05.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Постанова від 26.04.2021 Східний апеляційний господарський суд Господарське
Ухвала від 20.04.2021 Східний апеляційний господарський суд Господарське
Ухвала від 12.04.2021 Східний апеляційний господарський суд Господарське
Ухвала від 18.03.2021 Господарський суд Харківської області Господарське
Ухвала від 04.03.2021 Господарський суд Харківської області Господарське

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Відстежувати судові рішення та засідання

Додайте Опендатабот до улюбленного месенджеру

Вайбер Телеграм

Опендатабот для телефону