Постанова

від 22.07.2021 по справі 161/7272/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 липня 2021 року

м. Київ

справа № 161/7272/20

провадження № 61-5969св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), ВисоцькоїВ. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне підприємство Луцький центр первинної медичної допомоги № 2 ,

третя особа - Комунальне підприємство Луцька міська клінічна лікарня ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Луцького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Матвійчук K. В., Федонюк С. Ю., Шевчук Л. Я. у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства Луцький центр первинної медичної допомоги № 2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Комунальне підприємство Луцька міська клінічна лікарня , про визнання наказу про припинення трудового договору незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 17 серпня 1989 року працювала в Комунальному підприємстві Луцький центр первинної медичної допомоги № 2 (далі - КП ЛЦПМД № 2 ) та востаннє займала посаду лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування. Наказом відповідача від 13 квітня 2020 року № 162-ос її звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 13 квітня 2020 року.

Позивач зазначала, що її звільнення є незаконним, оскільки наказом Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року №67/17-3 передано з 01 січня 2020 року штатні посади працівників, які утримуються за рахунок коштів медичної субвенції та місцевого бюджету і пов`язані з наданням вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги згідно штатного розпису в Комунальне підприємство Луцька міська клінічна лікарня (далі - КП ЛМКЛ ) з дотриманням вимог законодавства про працю.

Вказувала, що вона погодилася на пропозицію відповідача від 28 жовтня 2019 року № 1.23/931 на переведення у КП ЛМКЛ . Наказом відповідача від 27 січня 2020 року № 14-ОС її штатна посада була скорочена, а 24 березня 2020 року відповідач запропонував їй перевестись не на ту посаду, яка раніше була запропонована їй 28 жовтня 2019 року, а на іншу, від чого вона відмовилася, адже така робота не була рівнозначною. На підставі цього і був винесений оспорюваний наказ про звільнення.

Позивач такі дії відповідача вважає незаконними та такими, що порушують приписи статті 49-2 КЗпП України, оскільки від переведення на іншу посаду вона не відмовлялася. Вона зазнала душевних страждань внаслідок незаконного звільнення, на її утриманні перебуває літня матір, 1938 року народження, яка є особою з інвалідністю І-А групи, а тому втрата нею роботи негативно вплинула на її звичний спосіб життя.

ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила суд:

визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) відповідача КП ЛЦПМД № 2 про припинення трудового договору (контракту) № 162-ос від 13 квітня 2020 року;

поновити її на роботі на посаді лікаря-фізіотерапевта цього закладу;

стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 13 квітня 2020 року до дня поновлення на роботі;

стягнути завдану моральну шкоду у розмірі 5 000 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 вересня 2020 року під головуванням судді Присяжнюк Л. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ (розпорядження) КП ЛЦПМД №2 про припинення трудового договору (контракту) від 13 квітня 2020 року № 162-ос.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування КП ЛЦПМД № 2 з 13 квітня 2020 року.

Стягнуто з КП ЛЦПМД № 2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 квітня 2020 року по 01 грудня 2020 року у розмірі 52 188,57 грн та 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування КП ЛЦПМД № 2 з 13 квітня 2020 року допущено до негайного виконання.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідачем було здійснено незаконно, у зв`язку з чим вважав, що наказ відповідача про звільнення позивача підлягає скасуванню, а позивача необхідно поновити на роботі на займаній посаді та стягнути на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду за порушення її законних прав при звільненні.

Визнаючи наказ відповідача КП ЛЦПМД № 2 від 13 квітня 2020 року № 162-ос про звільнення позивача ОСОБА_1 з роботи незаконним та поновлюючи її на роботі на раніше займаній посаді, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що вона згоду на переведення в інше підприємство - КП ЛМКЛ не відкликала, а тому відповідач не вправі був звільняти позивача у зв`язку із скороченням її посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки це порушило надані їй самим відповідачем гарантії працевлаштування на іншому підприємстві. Суд посилався на те, що неотримання відповідачем гарантійного листа та/або погодження КП ЛМКЛ не є підставою для визнання звільнення позивача законним, оскільки в такому випадку відповідач, надаючи пропозицію позивачу на переведення, діяв недобросовісно, всупереч приписам частини другої статті 24 КЗпП України. У зв`язку з цим вважав, що саме на відповідачеві, який запропонував переведення, лежить обов`язок вжиття заходів для реалізації такого переведення і він не позбавлений права оскаржити бездіяльність третьої особи стосовно ненадання листа-гарантії на переведення позивача у встановленому законом порядку, в тому числі і до суду.

Постановою Волинського апеляційного суду від 10 березня 2021 року апеляційну скаргу КП ЛЦПМД № 2 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 грудня 2020 року у цій справі скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до КП ЛЦПМД № 2 про визнання наказу про припинення трудового договору незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відмовлено.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи у справі нове про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку відповідачем попереджалася за 2 місяці про наступне вивільнення, від запропонованих їй вакантних посад відмовилась, а новим штатним розписом відповідача посада лікаря-фізіотерапевта, яку раніше займала позивач, не передбачено, тому наказ відповідача від 13 квітня 2020 року № 162-ос про звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату працівників з 13 квітня 2020 року є законним. Отже, звільнення позивача відбулося з дотримання трудового законодавства, у зв`язку з чим підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відсутні.

Апеляційний суд відхилив висновки місцевого суду про те, що роботодавець, який взяв на себе зобов`язання з переведення працівника на роботу в інше підприємство та отримав на це відповідну згоду працівника, зобов`язаний видати наказ (розпорядження) про припинення трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України та направити працівника на відповідне підприємство, є необґрунтованими, оскільки такого обов`язку відповідач на себе не брав, як і не брала такого обов`язку на себе третя особа КП ЛМКЛ , яка крім того, не мала обов`язку видати відповідачу лист-гарантію на переведення позивача, оскільки останню на роботу в порядку переведення не запрошувала.

КП ЛМКЛ не надавало лист-запит (лист-гарантію) з проханням звільнити ОСОБА_1 за переведенням, а тому у відповідача не було законних підстав для припинення трудового договору з позивачем за пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Луцького апеляційного суду від 10 березня 2021 року в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд неправильно застосував положення частини п`ятої статті 24, частини першої статті 32, пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України у їх системному зв`язку із положеннями статті 5-1 КЗпП України, а саме зробив помилковий висновок про відсутність у роботодавця обов`язку звільнити позивача із роботи у зв`язку із переведенням. Вказує, що у цьому випадку має місце суперечлива поведінка відповідача, оскільки звільняючи позивача з роботи він не реалізував свою попередню пропозицію на переведення її на інше підприємство, а тому він діє недобросовісно всупереч своїй попередній поведінці.

Зазначає, що судом апеляційної інстанції було помилково застосовано до спірних правовідносин положення пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а саме не звернув увагу на ту обставину, що одночасно із попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці не запропонував позивачу всі наявні вакантні посади, які вона могла обіймати, що не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 березня 2015 року у справі № 21-52а15, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/12916/15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17.

Доводом касаційної скарги також є те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми частини четвертої статті 34 КЗПП України, а також не дослідив чи мала місце реорганізація підприємства та чи дійсно було скорочення посади позивача.

Посилається на те, що в порушення норм процесуального права апеляційним судом не було досліджено штатний розпис відповідача на предмет того чи дійсно позивачу були запропоновані всі вакантні посади; не витребував у відповідача та не дослідив документ з обліку кадрів, який відображає фактичне штатне заповнення посад працівниками; не дослідив чи була скорочена у новому штатному розписі посада позивача; не надав правової оцінки наказу Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року Про створення консультативно-діагностичного центру на предмет того, чи свідчив цей наказ про реорганізацію відповідача; не дослідив статус Управління охорони здоров`я Луцької міської ради як органу управління відповідача та третьої особи.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року представник КП ЛЦПМД № 2 - в. о. директора С. Ю. Бойко подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_1 , в якому у задоволенні касаційної скарги просив відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.

Представник відповідача вказував, що для припинення трудового договору в порядку переведення власник, або уповноважений ним орган, куди переводиться працівник повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства в якому працює працівник з проханням звільнити його з роботи.

Вказані обставини в рамках розгляду цієї справи місця не мали, а тому у відповідача правових підстав для звільнення позивача з роботи на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України не було.

Звільнення відповідача відбулось на підставі пункту 1 частини першої статі 40 КЗпП України з дотриманням процедури звільнення. Про своє майбутнє звільнення позивач була попереджена належним чином, їй були запропоновані всі інші посади та ознайомлено із кількістю вакантних посад та посадами за сумісництвом.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

19 травня 2021 року цивільна справа № 161/7272/20 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 17 серпня 1989 року позивач ОСОБА_1 працювала у відповідача та востаннє займала посаду лікаря-фізіотерапевта відділення відновного лікування (а. с. 11-14).

Наказом Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року № 67/17-3 Про створення консультативно-діагностичного центру передано з 01 січня 2020 року штатні посади працівників, які утримуються за рахунок коштів медичної субвенції та місцевого бюджету і пов`язані з наданням вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги згідно штатного розпису в КП ЛМКЛ з дотриманням вимог законодавства про працю (а. с. 20-21).

На виконання вказаного наказу відповідач КП ЛЦПМД № 2 надав позивачу повідомлення від 28 жовтня 2019 року № 1.23/931 з пропозицією переведення до КП ЛМКЛ , з якою вона погодилася згідно поданої заяви від 26 листопада 2019 року (а. с. 19, 22).

Наказом КП ЛЦПМД № 2 від 27 січня 2020 року № 14-ОС Про скорочення штатної чисельності штатна посада позивача була скорочена, з наказом позивач була ознайомлена 28 січня 2020 року (а. с. 57).

24 березня 2020 року відповідач КП ЛЦПМД № 2 запропонував позивачу перевестись на іншу роботу не в КП ЛМКЛ , а на самому підприємстві відповідача, запропонувавши їй перелік усіх вакантних посад, які відповідали професії та спеціальності позивача з урахуванням освіти, кваліфікації, досвіду, проте від переведення на запропоновані посади остання відмовилась (а. с. 18).

Наказом (розпорядженням) відповідача КП ЛЦПМД № 2 від 13 квітня 2020 року № 162-ос позивача ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням штату працівників з 13 квітня 2020 року (а. с. 15).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною першою статті 32 КЗпП України встановлено, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до пункту 5 статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.

Особливістю переведення працівника на інше підприємство є те, що працівник припиняє трудові відносини з одним роботодавцем і укладає трудовий договір з іншим. Ініціатором переведення може бути як сам працівник, так і роботодавець, заінтересований у переведенні працівника.

Після звільнення працівника, у зв`язку з переведенням його на роботу на інше підприємство такий працівник має бути прийнятий на роботу на підприємство, на яке його запрошено, не пізніше наступного дня після звільнення з попереднього підприємства, якщо не було обумовлено іншої дати.

Відповідно до частини п`ятої статті 24 КЗпП України особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Тобто, законом встановлено, що право особи бути прийнятою на роботу та обов`язок роботодавця укласти з цією особою трудовий договір виникає лише при наявності письмового запиту чи погодження на переведення такої особи.

Відповідно до роз`яснень викладених у абзацах 2-3 пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів при обґрунтованості позову суд рішенням зобов`язує власника або уповноважений ним орган укласти трудовий договір з особою, запрошеною на роботу в порядку переведення - з першого робочого дня наступного після дня звільнення з попереднього місця роботи (якщо була обумовлена інша дата - з цієї дати), з іншими особами з дня їх звернення до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що наказом Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року № 67/17-3 Про створення консультативно-діагностичного центру передано з 01 січня 2020 року штатні посади працівників, які утримуються за рахунок коштів медичної субвенції та місцевого бюджету і пов`язані з наданням вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги згідно штатного розпису в КП ЛМКЛ з дотриманням вимог законодавства про працю.

На виконання вказаного наказу відповідач КП ЛЦПМД № 2 надав позивачу повідомлення від 28 жовтня 2019 року № 1.23/931 з пропозицією переведення до КП ЛМКЛ , з якою вона погодилася згідно поданої заяви від 26 листопада 2019 року.

КП ЛМКЛ не надавало лист-запит (лист-гарантію) з проханням звільнити ОСОБА_1 за переведенням.

З системного аналізу вказаних вище норм матеріального права вбачається, що підставою для припинення трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.

Для припинення трудового договору в порядку переведення та захисту прав працівника власник або уповноважений ним орган підприємства, куди переводиться працівник, повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства, на якому працює працівник, з проханням звільнити його з роботи на підставі переведення згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України.

Таким чином колегія суддів погоджується із позицією суду апеляційної інстанції, що висновки місцевого суду про те, що роботодавець, який взяв на себе зобов`язання з переведення працівника на роботу в інше підприємство та отримав на це відповідну згоду працівника, зобов`язаний видати наказ (розпорядження) про припинення трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України та направити працівника на відповідне підприємство, є необґрунтованими, оскільки такого обов`язку відповідач на себе не брав, як і не брала такого обов`язку на себе третя особа КП ЛМКЛ .

Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд, під час розгляду цієї справи, неправильно застосував положення частини п`ятої статті 24, частини першої статті 32, пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України у їх системному зв`язку із положеннями статті 5-1 КЗпП України, а саме зробив помилковий висновок про відсутність у роботодавця обов`язку звільнити позивача із роботи у зв`язку із переведенням, оскільки процедура переведення на інше місце роботи позивачем чи власником підприємства, куди повинна була перевестись ОСОБА_1 ініційовано не було.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Апеляційним судом встановлено, що у відповідача - КП ЛЦПМД № 2 мали місце зміни в організації праці відповідно до наказу Управління охорони здоров`я Луцької міської ради від 27 вересня 2019 року № 67/17-3, у зв`язку з чим відбулося скорочення штату працівників. Позивач ОСОБА_1 була належним чином попереджена про наступне вивільнення та їй було запропоновано усі вакантні посади, передбачені у новому штатному розписі у якому посада лікаря-фізіотерапевта відсутня, проте від переведення на запропоновані вакантні посади остання відмовилась.

Суд апеляційної інстанції також зазначав. що під час апеляційного розгляду даної справи позивач ОСОБА_1 вказувала на те, що вона відмовилась від запропонованих їй відповідачем вакантних посад, оскільки вони не відповідали її професії та спеціальності.

З огляду на вищенаведене колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про обґрунтованість наказу про звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП.

Доводи касаційної скарги про те, що одночасно із попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці відповідач не запропонував позивачу всі наявні вакантні посади, які вона могла обіймати, не дослідив чи мала місце реорганізація підприємства та чи дійсно було скорочення посади позивача та про порушення апеляційним судом норм процесуального права, які полягали у недослідженні доказів колегія суддів відхиляє з огляду на те, що ці доводи спростовуються встановленими апеляційним судом фактичними обставинами у справі, крім того суд апеляційної інстанції вказував, що твердження позивача про те, що її персонально не було попереджено про скорочення штатів, є безпідставними та спростовується матеріалами справи, зокрема додатком 2 до наказу від 27 січня 2020 року № 14-ос Про скорочення штатної чисельності , в якому був вказаний конкретний перелік посад, які підлягають скороченню, у тому числі і посада лікаря-фізіотерапевта, з проставленням прізвища ОСОБА_1 з чим була ознайомлена позивач (а. с. 54-57).

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що висновки суду апеляційної інстанції не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 березня 2015 року у справі № 21-52а15, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/12916/15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 колегія суддів відхиляє, оскільки вказані постанови прийняті за іншими встановленими судами фактичними обставинами справи, які не є тотожними фактичним обставинам у даній справі. При цьому, питання щодо поновлення на роботі вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи. Судом апеляційної інстанції встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовані вищезазначені норми КЗпП України.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі Руїз Торіха проти Іспанії ). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі Гірвісаарі проти Фінляндії ).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Луцького апеляційного суду від 10 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький