Постанова

від 15.07.2021 по справі 520/4618/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2133/21

Номер справи місцевого суду: 520/4618/19

Головуючий у першій інстанції Пучкова І. М.

Доповідач Дришлюк А. І.

Категорія: 5

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Дришлюка А.І., суддів Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.,

при секретарі судового засідання Рибачук О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 червня 2020 року в цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку в спільному сумісному майні подружжя, -

ВСТАНОВИВ:

05 березня 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просить виділити в спільному сумісному майні подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частину нежилого приміщення, площею 58.2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та припинити право спільної сумісної власності на зазначене приміщення, посилаючись на те, що за час шлюбу з відповідачем за спільні кошти було придбане майно. Зокрема, у 2005 році на спільні кошти була придбана та оформлена на ім`я відповідача квартира АДРЕСА_2 , яка у 2007 році була переведена до нежитлового фонду (а.с 2-19).

15 червня 2020 року рішенням Київського районного суду (головуючий-суддя Пучкова І.М.) позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку в спільному сумісному майні подружжя задовольнити повністю. Виділено частку у спільному сумісному майні подружжя та визнати за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину нежилого приміщення, площею 58,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на нежиле приміщення, площею 58,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с 123-124).

06 серпня 2020 року канцелярією Одеського апеляційного суду зареєстровано апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 червня 2020 року. Апелянт не погоджується з вказаним рішенням, вважає його незаконним та необґрунтованими та таким, що прийнятим з порушенням вимог процесуального права, невірним застосуванням норм матеріального права, таким що прийнято без належного дослідження обставин та матеріалів справи, а отже й таким, що підлягає скасуванню з одночасним прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Апелянт пояснює, що під час розірвання шлюбу, між подружжям виникли суперечності щодо придбаного під час шлюбу майна. Апелянт вказує на те, що 17.07.2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено письмову угоду про розподіл спільного майна подружжя. На думку апелянта, його права було порушено починаючи з 1 вересня 2012 року, а саме наступного дня, після закінчення останнього дня місяця, коли ОСОБА_1 зобов`язаний був передати ОСОБА_3 залишок грошових коштів в розмірі 175 доларів США. Крім того, вважає, що судом безпідставно та необґрунтовано визнано, що позивачем ОСОБА_3 не було пропущено строк позовної давності та неповно та не всебічно досліджені в справі докази, що в своїй сукупності призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення. Апелянт просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 червня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити в повному обсязі у задоволенні вимог позивачки у зв`язку із пропуском, на момент звернення до суду, строків позовної давності.

З врахуванням недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 15, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом апеляційної інстанції було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило збільшення строку розгляду справи з незалежних від суду причин.

16 березня 2021 року до Одеського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач зазначила, що доводи апеляційної скарги про те, що позивач дізналася про порушення свого права під час укладення договору про розподіл майна не підтверджено належними доказами, а той факт, що відповідач мав намір отримати в договірному порядку право власності на квартиру, що знаходилася у подружжя в спільній власності, свідчить про те, що відповідач визнав право дружини на половину спірної квартири. Також позивач додатково зазначила, що 06 лютого 2020 року Одеським апеляційним судом була прийнята постанова, якою відмовлено у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 та залишено без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року, яким було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання його особистою приватною власністю нежитлового приміщення, площею 58,2 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_3 . З огляду на викладене, позивач просила в задоволенні апеляційної скарги відповідача відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні 15 липня 2021 року представник відповідача - ОСОБА_2 , апеляційну скаргу підтримав та просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позовних вимог.

Інші учасники провадження в судове засідання не з`явились, про час та місце судового засідання повідомлені належним чином. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача та дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08.10.2018 року, яке було залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06.02.2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору про визнання дійсним договору про поділ майна від 17.07.2012 року та визнання нерухомого майна - нежитлового приміщення особистою приватною власністю було відмовлено. Суд першої інстанції, визнавши спірне майно об`єктом права спільної сумісної власності на підставі ст. 68, 69, ч. 1 ст. 70 СК України та ст. 372 ЦК України, прийшов до висновку про можливість виділити позивачеві частку у спільному сумісному майні подружжя, визнати за нею 1/2 частину нежитлового приміщення та припинити право спільної сумісної власності. Також суд першої інстанції зазначив, що посилання відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності не приймаються до уваги, оскільки відбувалися судові справи щодо майна подружжя, а тому позивачем даний строк не пропущений (а.с. 124).

Апеляційний суд, частково задовольняючи апеляційну скаргу, вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 03 лютого 1987 року перебували у шлюбі (а.с. 8).

Як вбачається з договору купівлі-продажу від 15 липня 2005 року, ОСОБА_1 придбав квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 10-11).

Відповідно до заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 02 листопада 2007 року за ОСОБА_1 визнано право власності на нежиле приміщення, загальною площею 58,2 кв.м., яке розташоване в будинку АДРЕСА_4 та зобов`язано КП ОМБТІ та РОН зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на дане нежиле приміщення (а.с. 12-13).

Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 17159416 від 21.12.2007 року, вищезазначене нежиле приміщення було зареєстроване за ОСОБА_1 , форма власності - приватна, частка - 1/1 (а.с. 14).

Як вбачається з матеріалів справи, 07 лютого 2012 року рішенням Біляївського районного суду Одеської області шлюб між сторонами було розірвано (а.с. 9).

Судом першої інстанції встановлено, що при розгляді цивільної справи про розірвання шлюбу між сторонами, питання про розподіл спільного майна подружжя не було розглянуто, оскільки не ініціювалося сторонами.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За ч. 2 ст. 272 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 11 від 21.12.2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , а саме в п. 23 суд при вирішенні спору між подружжям про майно має встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Отже, з наведеного вище вбачається, що за концепцією цивільного та сімейного законодавства діє презумпція відповідно до якої кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Разом з тим вказана презумпція може бути спростована в кожному конкретному випадку за наявності відповідної доказової бази.

В апеляційній скарзі відповідач вказує, що 17.07.2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено письмову угоду про поділ спільного майна подружжя, відповідно до умов якої ОСОБА_3 отримує у власність 1/2 квартири за адресою АДРЕСА_5 та стає її власницею, а ОСОБА_1 залишає за собою приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому ОСОБА_1 додатково сплачує ОСОБА_3 грошову суму в розмірі 2675 дол. США.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08.10.2018 року у цивільній справі № 520/6261/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна дійсним та визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, яке в подальшому було залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06.02.2020 року, встановлено, що з боку ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження визнання нерухомого майна - нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , особистою приватною власністю, оскільки угода від 17.07.2012 року була визнана нікчемною, а тому суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 (а.с. 115).

Оскільки спірне майно продовжувало перебувати у спільній сумісній власності після винесення вищезазначеного рішення суду, а відповідачем в подальшому не спростовано факт спільної сумісної власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , то апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання права власності на частку в спільному сумісному майні подружжя.

Стосовно застосування строків позовної давності апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 2 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Позивач зазначає, що про своє порушене право дізналася з усної телефонної розмови з відповідачем перед зверненням до суду з відповідним позовом (а.с. 3).

В апеляційній скарзі відповідач вказує на те, що фактично права та інтереси ОСОБА_3 було порушено, починаючи з 01 вересня 2012 року, а саме після закінчення останнього дня місяця, коли ОСОБА_1 зобов`язаний був передати ОСОБА_3 залишок грошових коштів на виконання угоди від 17.07.2012 року.

Разом з тим, оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 від 22.05.2018 року про визнання договору про поділ майна дійсним та визнання нерухомого майна особистою приватною власністю було відмовлено, а на момент звернення ОСОБА_3 до суду 01.03.2019 року з позовом про визнання права власності на частку в спільному сумісному майні подружжя , спірне майно перебувало у спільній сумісній власності сторін, то позивачем ОСОБА_3 не було пропущено строк позовної давності.

Таким чином, оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, однак не спростували правильних висновків суду першої інстанції дійшов по суті заявлених позовних вимог ОСОБА_3 , апеляційний суд на підставі ст. 376 ЦПК України, частково задовольняє апеляційну скаргу, змінює та доповнює рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 червня 2020 року - змінити та доповнити в частині мотивування.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді Одеського апеляційного суду А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік

М.М. Драгомерецький

Повний текст цієї постанови складено 27 липня 2021 року.

Суддя Одеського апеляційного суду А.І. Дришлюк

15.07.2021 року м. Одеса