Постанова

від 17.08.2021 по справі 522/19761/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/4336/21

Номер справи місцевого суду: 522/19761/19

Головуючий у першій інстанції Донцов Д. Ю.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.08.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.,

суддів: Погорєлової С.О., Князюка О.В.,

за участю секретаря судового засідання: Тищенко М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.02.2017 року між позивачем та відповідачем був укладений договір позики, на виконання якого позивач передав відповідачу грошові кошти в загальному розмірі 17000,00 дол. США. На підтвердження укладення договору позики відповідач, як позичальник, підписав розписку та передав її позивачу. У встановлений в договорі позики строк відповідач не повернув грошові кошти, чим порушив договірні зобов`язання.

На підставі зазначеного, позивач звернувся з вказаною позовною заявою до суду та просив суд стягнути з ОСОБА_1 грошові кошти в загальному розмірі 18219,11 доларів США, що складається з 17000,00 дол. США - основного боргу, 1219,11 дол. США - 3% річних, та судові витрати.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики від 01.02.2017 року у розмірі 18219 доларів США 11 центів, що складається з 17000,00 дол. США основного боргу та 1219,11 дол. США - 3 процентів річних. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 4409 гривень 74 копійки.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2020 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення у даній справі відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2020 року скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції усім зазначеним вимогам відповідає.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що за договором позики у простій письмовій формі у вигляді розписки від 01.02.2017 року позивач передав відповідачу грошові кошти, але у зазначений строк відповідач їх не повернув чим порушив свої договірні зобов`язання.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим у справі обставинам, засновані на законодавстві та є вірними.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що:

- 01.02.2017 року було укладено договір позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відповідно якого ОСОБА_1 отримав у борг 17000,00 дол. США, на підтвердження чого надано розписку від 01.02.2017 року в якій зазначено про отримання зазначених коштів, та відповідач взяв на себе зобов`язання повернути вказану грошову суму частинами до 01.09.2017 року в повному обсязі, половину суми за домовленістю зобов`язався повернути до 01.05.2017 року.

Колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, постанові Верховного Суду від 12 вересня 2019 року.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Слід звернути окрему увагу, що факт отримання коштів у позику підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов`язується повернути позику.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Установивши, що договір позики між позивачем та відповідачем дійсно був укладений, що не заперечувалося відповідачем, а також, що оригінал розписки знаходиться у позивача, а відповідач не довів факт повернення грошових коштів, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про обґрунтованість заявлених позивачем вимог про стягнення заборгованості за основним боргом. Крім того, встановивши факт прострочення відповідачем грошового зобов`язання за договором позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог в частині стягнення 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, розмір якого обчислений у відповідності до законодавства.

Доводи апеляційної скарги про те, що зі змісту розписки не вбачається, що грошові кошти отримані у борг, а отримані для придбання дизельного пального, яке як стверджує апелянт було придбано та передано позивачу і те що з урахуванням цього суд невірно визначився з сутністю правовідносин, що виникли між сторонами, які на думку апелянта не є відносинами позики, не можуть бути взятими до уваги, оскільки зі змісту розписки від 01.02.2017 року вбачається, що відповідач отримав грошові кошти від позивача та взяв на себе зобов`язання їх повернути до 01.09.2017 року, внаслідок чого судом вірно кваліфіковані дані правовідносини, як позика. Доказів, які б свідчили, що відповідач за дорученням позивача придбав за отримані від позивача грошові кошти для придбання для позивача дизельного палива матеріали справи не містять. Не вбачається цього також і із тексту самої розписки.

Само по собі зазначення, що позивач взяв кошти у позивача для придбання дизельного палива не спростовують висновок районного суду, що між сторонами укладено договір позики, оскільки мета на яку боржником були взяті та витрачені кошти не має вирішального значення, оскільки відсутні докази, що відповідач дійсно виконував доручення позивача з придбання дизельного палива та, що відповідач фактично передав дизельне паливо позивачу на виконання такого доручення.

Водночас зі змісту розписки вбачається, що відповідач зобов`язався перед позивачем повернути йому грошові кошти у повному обсязі до 01.09.2017 року, з яких половину до 01.05.2017 року.

Доказів, що повернення грошових коштів позивачу дійсно відбулося, відповідач не надав, а сама наявність у позивача оригіналу розписки підтверджує невиконання відповідачем зобов`язання з повернення грошових коштів позивачу.

Таким чином доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Так, у справі Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland , заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain , заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

У справі Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі Hirvisaari v. Finland , заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 30.08.2021 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: С.О. Погорєлова

О.В. Князюк