Рішення

від 08.09.2021 по справі 640/8894/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2021 року м. Київ № 640/8894/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Пащенка К.С., суддів: Гарника К.Ю., Іщука І.О., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Громадської організації Центр сприяння жертвам політичної агресії

до Кабінету Міністрів України

третя особа, що Міністерство охорони здоров`я України

не заявляє

самостійних вимог

на предмет спору

про визнання протиправною та нечинною постанови,

В С Т А Н О В И В:

Громадською організацією Центр сприяння жертвам політичної агресії (адреса: 61075, Харківська обл., м. Харків, вул. Михайла Водяного, 78, ідентифікаційний код - 43514377) (далі - позивач або ГО Центр сприяння жертвам політичної агресії ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду м. Києва позов до Кабінету Міністрів України (адреса місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) (далі - відповідач або КМУ), у якому позивач просить суд:

- визнати неправомірною постанову Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215, від 20 березня 2020 року № 242, від 25 березня 2020 року № 239, від 29 березня 2020 року № 241, від 2 квітня 2020 року № 255;

- скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , із змінами внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215, від 20 березня 2020 року № 242, від 25 березня 2020 року № 239, від 29 березня 2020 року № 241, від 2 квітня 2020 року № 255.

У якості підстав позову позивач вказує, що приймаючи оскаржувану постанову з усіма її редакціями, КМУ взяв на себе виконання не властивих йому функцій, а тому фактично була здійснена підміна поняття правовий режим надзвичайного стану режимом карантину. Позивач зазначає, що відповідачем прийнято оскаржувану постанову всупереч положенням Конституції України та Законів України Про захист населення від інфекційних хвороб , Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення .

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2020 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/8894/20, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження в підготовчому судовому засіданні на 18.06.2020.

25.05.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позову заяву, за змістом якого представник Кабінету Міністрів України стверджує про неможливість визнання оскаржуваної постанови неконституційною в порядку адміністративного судочинства, про правомірність встановлення обмежувальних заходів та відповідність постанови положенням законів України та чинним нормативно-правовим актам. Також представник відповідача вказує на відсутність порушеного права позивача внаслідок того, що оскаржуваний нормативно-правовий акт діяв з 12.03.2020 по 22.05.2020, у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.06.2020 зобов`язано відповідача здійснити публікацію оголошення про оскарження нормативно-правового акта.

Кабінетом Міністрів України опубліковано у Офіційному віснику України (№ 54, від 14.07.2020) оголошення щодо оскарження нормативно-правового акта - постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215, від 20 березня 2020 року № 242, від 25 березня 2020 року № 239 , від 29 березня 2020 року № 241, від 2 квітня 2020 року № 255, про що до суду представлено відповідні докази.

18.06.2020 та 23.07.2020 судом оголошувались перерви, справу призначено до розгляду на 27.08.2020.

07.08.2020 представником відповідача через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва подано заяву з процесуальних питань б/д, у якій представник Кабінету Міністрів України просить долучити до матеріалів адміністративної справи № 640/8894/20 копію оскаржуваного акта.

26.08.2020 від позивача надійшло клопотання про проведення підготовчого засідання за відсутності позивача та відповідь на відзив на позову заяву. Доводи відповіді на відзив ґрунтуються на незгоді із позицією КМУ щодо відповідності оскаржуваного акта положенням Конституції України, а також порушення процедури введення на території України карантину.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2020 залучено Міністерство охорони здоров`я України (адреса: 01021, Україна, 01021, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 7, ідентифікаційний код 00012925) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Представником третьої особи, 03.09.2020 було подано пояснення на позовну заяву, у яких викладено заперечення проти заявлених вимог. Із посиланням на інформацію про передумови введення обмежувальних заходів, Міністерство охорони здоров`я України зазначає про відсутність порушеного права громадської організації з огляду на зміну редакції оскаржуваного акта.

27.08.2020, 01.10.2020 та 29.10.2020 судові засідання відкладено, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 03.12.2020.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду у складі колегії суддів по суті на 09.02.2021.

09.02.2021 та 23.02.2021 розгляд справи не відбувся, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 03.03.2021.

03.03.2021 колегією суддів було заслухано пояснення представника відповідача та третьої особи щодо суті спору, досліджено зібрані у справі докази.

Суд вказує, що згідно частини першої статі 205 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України), неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (пункт 1 частини третьої статті 205 КАС України).

При цьому, суд відмічає, що про час та місце розгляду справи позивач був повідомлений належним чином. Проте, про поважність причин неявки або повідомлення причин неявки від Громадської організації Центр сприяння жертвам політичної агресії до суду не надходило.

Таким чином з урахуванням неявки позивача в судове засідання 03.03.2021 та зважаючи на заявлене спільне клопотання представників відповідача та третьої особи про розгляд справи в порядку письмового провадження, суд ухвалив адміністративну справу, відповідно до частини третьої статті 194 КАС України, розглядати в порядку письмового провадження на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

11.03.2020 відповідачем, відповідно до статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020, прийнято постанову Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 .

Вказаною постановою установлено на усій території України карантин з 12 березня до 3 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволяється проводити без участі глядачів (уболівальників) (пункт 1). Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, обласним, Київській міській державним адміністраціям разом з органами місцевого самоврядування забезпечити: організацію виконання та контроль за дотриманням на відповідній території вимог цієї постанови, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів; подання щодня Міністерству охорони здоров`я інформації про здійснення заходів щодо запобігання поширенню коронавірусу COVID-19 для її узагальнення та інформування Кабінету Міністрів України (пункт 2).

У подальшому, постановами Уряду від 16.03.2020 № 215, від 20.03.2020 № 242, від 25.03.2020 № 239, від 29.03.2020 № 241, від 02.04.2020 № 255, від 08.04.2020 № 262, від 15.04.2020 № 284, від 22.04.2020 № 291, від 29.04.2020 № 313, від 04.05.2020 № 332, від 04.05.2020 № 343, від 14.05.2020 № 377, від 20.05.2020 № 392 внесено зміни та доповнення, у тому числі викладено постанову у новій редакції, до постанови № 211.

З урахуванням вказаних змін, спірна постанова має наступну редакцію: установити з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України карантин (пункт 1).

При цьому, решта пунктів, додаток та затверджені нею порядки виключені.

Підставою для звернення до суду, як зазначає позивач, слугувало те, що обмеження, введені у зв`язку з встановленням на території України карантину, по відношенню до громадської організації та її членів є такими, що не відповідають Конституції України.

Вирішуючи спір по суті, суд вказує таке.

Розглядаючи позовні вимоги в частині постанови відповідача від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , у редакції постанови КМУ від 02.04.2020 № 255, необхідним є вирішення питання правової природи оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень.

Так, акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Згідно з пунктом 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

За таких умов, відповідач спірною постановою встановив загальні правила, які розраховані хоч і на строкове (тимчасове) але неодноразове застосування, у зв`язку з чим спірна постанова є нормативно-правовим актом.

У свою чергу, чинним КАС України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.

Так, відповідно до частини третьої статті 264 КАС України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

При цьому, згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 826/24498/15 (провадження №К/9901/62434/18), поняття юридичного спору має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Конституційний Суд України в підпункті 3.6 пункту 3 рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права має один і той же зміст.

У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

З урахуванням викладеного, відсутність предмету спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

У цьому контексті також необхідно зазначити, що за усталеними в теорії права підходами, межі дії нормативних актів чи їх окремих положень визначаються певними критеріями (параметрами), зокрема, часовими вимірами.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

При цьому, усі нормативно-правові акти за вказаним критерієм (тривалістю їх дії), поділяють на два види: акти з невизначеним строком дії, тобто для яких не встановлений кінцевий момент їх дії; акти тимчасової дії, тривалість якої залежить від різних заздалегідь визначених обставин.

Cудом встановлено, що положення пунктів 2-13 спірної постанови втратили чинність внаслідок виключення їх із тексту постанови Уряду від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (пункт 9 постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392).

Зазначене свідчить про те, що дія постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 у часі завершилась (вичерпала свою дію), тобто постанова фактично втратила чинність, а тому колегія суддів прийшла до висновку, що предмет спору у межах спірних правовідносин відсутній.

Враховуючи викладене у сукупності, суд зазначає про процесуальну неможливість визнання оскаржуваної постанови відповідача нечинною (незаконною), оскільки як вже встановлено вона втратила свою юридичну силу (юридичну значимість).

При цьому, суд також зазначає, що з огляду на відсутність юридичної значимості оскаржуваного акта, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не призведе до поновлення порушених, на думку останнього, прав та інтересів.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Водночас, право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21.12.2010 у справі Перетяка та Шереметьєв проти України .

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина другая статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Суд зазначає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), від 30.09.2020 у справі № 806/204/17 (адміністративне провадження № К/9901/20487/18), постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № П/9901/370/18 (провадження № 11-77заі18), від 28.10.2020 у справі № 9901/153/20 (провадження № 11-201заі20), тобто є сталою.

Отже, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 802/2678/15-а (провадження № К/9901/1141/18), 03.08.2018 у справі № 808/967/17 (адміністративне провадження № К/9901/992/17), від 28.02.2019 у справі № 683/182/17 (провадження № К/9901/21182/18), від 24.04.2019 у справі № 803/1184/17 (адміністративне провадження № К/9901/29206/18, № К/9901/26536/18).

При цьому колегія суддів зазначає, що згідно із положеннями частини першої та частини третьої статті 1 Закону України Про громадські об`єднання від 22.03.2012 № 4572-VI (далі - Закон № 4572-VI), громадська організація - це добровільне об`єднання фізичних осіб для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Пунктом 2 частини першої статті 11 Закону № 4572-VI передбачено, що статут громадського об`єднання має містити відомості про мету (цілі) та напрями його діяльності.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону № 4572-VI для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами.

Водночас, право громадських організацій на звернення до суду із відповідними позовами у розумінні пункту 2 частини першої статті 21 наведеного Закону є загальною прерогативою та обмежено певними категоріями правовідносин, з якими безпосередньо пов`язана статутна діяльність громадських організацій, та законодавством, яке безпосередньо регулює відповідні правовідносини.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 28.11.2013 № 12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Водночас передбачена законом можливість звернення до суду громадських організацій за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб передбачає, що такі особи можуть і самостійно звернутися до суду з таким позовом, проте у цьому випадку належить встановити факт порушення їхніх прав, свобод чи інтересів оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 640/11643/19 (адміністративне провадження № К/9901/4128/20).

Суд зазначає, що позивачем не надано доказів тому, що будь-які особи уповноважували Громадську організацію Центр сприяння жертвам політичної агресії захищати їх права, у тому числі в судовому порядку.

З огляду на наведене суд визначає про наявність підстав для відмови позивачу у задоволенні позовних вимог.

Судовою колегією також враховується, що згідно пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72- 77, 139, 241-246, 250, 255, 264 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову Громадської організації Центр сприяння жертвам політичної агресії - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд м. Києва.

Головуючий суддя К.С. Пащенко

Суддя К.Ю. Гарник

Суддя І.О. Іщук