Рішення

від 02.09.2021 по справі 910/20448/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.09.2021Справа № 910/20448/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1

про визнання недійсним договору

за участю представників:

від позивача: Галь А.М.

від відповідача: Кульбаба М.І.

від третьої особи: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" про визнання укладеного 22 грудня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" договору купівлі-продажу 1/2 частини нерухомого майна, яким є нежилий будинок - депо (літ.У) загальною площею 916,10 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко А.В. недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.12.2020 дану позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

18.01.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2021 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" повернуто заявнику.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.03.2021 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" задоволено, ухвалу Господарського суду міста Києва від 21.01.2021 у справі № 910/20448/20 скасовано.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 25.05.2021.

17.05.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява про передачу справи за підсудністю.

18.05.2021 через електронну пошту суду від відповідача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду.

19.05.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позов.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.05.2021 відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду.

У підготовчому засіданні 25.05.2021 представник позивача надав суду відповідь на відзив, у якому позивач зазначив, що підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу є також помилка (різниця в предметі Меморандуму від 23.08.2017 та в предметі оскаржуваного договору).

У підготовчому засіданні 25.05.2021 суд постановив протокольну ухвалу про залишення без розгляду усного клопотання позивача про залучення третьої особи за заявою заявника.

Також у підготовчому засіданні 25.05.2021 суд, розглянувши заяву відповідача про направлення справи за підсудністю, відмовив у задоволенні вказаної заяви, про що постановив протокольну ухвалу, з огляду на наступне.

Так, у своїй заяві відповідач на підставі п.1 ч.1 ст.31 ГПК України просить суд передати справу №910/20448/20 на розгляд до Господарського суду Кіровоградської області, оскільки місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" є: Кіровоградська обл., місто Кропивницький, ПРОСПЕКТ УНІВЕРСИТЕСЬКИЙ, будинок 25.

Позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом (ч.1 ст.27 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.2 ст.27 Господарського процесуального кодексу України для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

У ч.1 ст.29 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.

Згідно з ч.3 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Територіальна підсудність - це компетенція із розгляду справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція.

Основними видами територіальної підсудності є, зокрема загальна, альтернативна та виключна.

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших - створення найсприятливіших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності.

Суд зазначає, що право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, в тому числі додержання правил юрисдикції у господарських судах.

Виключна підсудність - це правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. Правило про виключну підсудність застосовується судом у будь-якому випадку за наявності визначених законом умов, не залежить від волі сторін, а також наявності чи відсутності обґрунтувань учасників справи щодо її застосування.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.08.2019 у справі №916/142/19.

У постанові Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №760/6693/17-ц судом зазначено, що виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна.

Згідно з положеннями статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 Цивільного кодексу України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм Верховний Суду у постанові від 19.06.2019 у справі №760/6693/17-ц висловив правову позицію, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною умов договору, об`єктом якого є нерухоме майно, вимог іпотекодержателя.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №638/1988/17, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі №911/2390/18 зазначила, що за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука "з приводу" означає "у зв`язку з чим-небудь", тому словосполучення "з приводу нерухомого майна" треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майном або певними діями, пов`язаними з цим майном.

Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.

Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного Господарського процесуального кодексу України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі №911/2390/18 дійшла висновку, що словосполучення "з приводу нерухомого майна" у частині третій статті 30 Господарського процесуального кодексу України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постановах у справі № 460/4286/16-ц від 23.01.2018р. та у справі № 640/16548/16-ц від 16.05.2018р., до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 Цивільного кодексу України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним ; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

З огляду на викладене, суд вважає, що спір у даній справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки позивачем заявлено позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини нерухомого майна, яким є нежилий будинок - депо (літ.У) загальною площею 916,10 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, а тому даний спір у відповідності до вимог частини третьої статті 30 ГПК України має розглядатись за місцезнаходженням нерухомого майна, тобто Господарським судом міста Києва.

У підготовчому засіданні 25.05.2021 оголошено перерву до 10.06.2021.

09.06.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи ОСОБА_1.

09.06.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про продовження розгляду справи.

У підготовчому засіданні 10.06.2021 суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивача про залучення третьої особи, з огляду на необґрунтованість клопотання, оскільки зазначене клопотання не містить відомостей щодо адреси місця проживання та РНОКПП особи, яку позивач просить суд залучити до участі у справі як третю особу.

Протокольною ухвалою від 10.06.2021 продовжено підготовче провадження та відкладено підготовче судове засідання на 24.06.2021.

23.06.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи документів.

У підготовчому засіданні 24.06.2021 суд протокольною ухвалою закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті на 29.07.2021.

24.06.2021 через відділ діловодства суду відповідачем подано супровідний лист про долучення до матеріалів справи копії договору купівлі-продажу від 06.06.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" та ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.06.2021 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 . Також суд залишив без задоволення заявлені позивачем клопотання про витребування у відповідача належним чином завіреної копії купівлі-продажу нежилого будинку від 06.06.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" та ОСОБА_1 , оскільки відповідачем надано у матеріали справи копію договору купівлі-продажу нежилого будинку від 06.06.2018.

29.07.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про виклик свідка - громадянина ОСОБА_4 , який є одним із засновників ТОВ "СЕРДОЛІК" та приймав участь у підписанні Меморандуму та договору.

У судовому засіданні 29.07.2021 суд, розглянувши клопотання позивача про виклик свідка, встановив, що матеріали справи не містять, поданої у відповідності до вимог ч.2, 4 ст.88 ГПК України, заяви свідка та на підставі ст.207 ГПК України залишив без розгляду заявлене позивачем клопотання.

29.07.2021 через відділ діловодства суду від третьої особи надійшли письмові пояснення по справі, у яких третя особа просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ "СЕРДОЛІК".

Протокольною ухвалою від 29.07.2021 відкладено судове засідання по суті на 02.09.2021.

31.08.2021 на електронну пошту суду від третьої особи надійшла заява про розгляд справи без її участі.

У судове засідання 02.09.2021 з`явилися представники позивача та відповідача.

Представник третьої особи у судове засідання 02.09.2021 не з`явився.

Суд, розглянувши заяву третьої особи про розгляд справи без її участі, встановив, що вказана заява подана представником третьої особи через електронну пошту та не скріплена електронним цифровим підписом, а тому заява не вважається такою, що підписана заявником (його представником). У зв`язку із наведеним, суд керуючись ст. 42, 170, 233 Господарського процесуального кодексу України постановив протокольну ухвалу про залишення без розгляду заяви третьої особи про розгляд справи без її участі.

Представник позивача у судовому засіданні 02.09.2021 надав пояснення по суті позовних вимог, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 02.09.2021 проти позову заперечив, надав пояснення по суті заперечень.

У судовому засіданні 02.09.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно із матеріалів справи, 26.02.1999 Товариство з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" на підставі укладеного з Відкритим акціонерним товариством "Київський станкобудівний концерн "АТ "Веркон" договору купівлі-продажу № 15 від 26.02.1999 року набуло у власність об`єкт нерухомості - Депо, що розташований по АДРЕСА_1, загальною площею 906,5 кв.м. ТОВ "СЕРДОЛІК" було зареєстровано право власності на вказаний об`єкту Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 вересня 1999 року в реєстровій книзі Д1-з-49 за реєстровим номером 91-з.

Позивач зазначає, що 23.08.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" укладений меморандум, згідно із яким сторони домовились, що Товариство з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" продає, а Товариство з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" купує нежилу будівлю - Депо, загальною площею 906,5 кв.м., що належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу від 26.02.1999, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 150000,00 доларів США.

У пункті 2 меморандуму визначено, що договір купівлі-продажу підписується після присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, на якій розміщена будівля - Депо та прилегла територія згідно Кадастрового плану, який є додатком до цього меморандуму. Кадастровий план від 23.11.2012, земельна ділянка 88:084:030.

22.12.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" (покупець) укладений договір купівлі-продажу частини нерухомого майна, відповідно до умов якого ТОВ "СЕРДОЛІК" продав та передав, а ТОВ "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" придбав та набув 1/2 частини у праві власності на нерухоме майно, яким є нежилий будинок - Депо (літ.У), загальною площею 916,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Договір купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко А.В., зареєстрований в реєстрі за №2741.

Згідно із матеріалами справи, 06.06.2018 року між ТОВ "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" та громадянином України ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу нежилого будинку, відповідно до умов якого ТОВ "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" передало у власність нежилий будинок - депо (літ.У), загальною площею 916,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що у договорі купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017 відсутня умова, в якій має обов`язково зазначатися кадастровий номер земельної ділянки на якій розташований нежилий будинок - Депо (літ.У), загальною площею 916,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.

За доводами позивача недотримання приписів ст.120 Земельного кодексу України та ст.377 Цивільного кодексу України щодо обов`язкового зазначення договорі кадастрового номера земельної ділянки при укладенні договору купівлі-продажу частини у праві власності на нерухоме майно, нежилий будинок - депо, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 дає підстави вважати договір є таким, що не відповідає вимогам закону, що згідно приписів ч.1 ст.203, ст.215 ЦК України, є підставою для визнання його недійсним в судовому порядку

Також позивач зазначає, що у договорі купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017 зазначена загальна площа 916,10 кв.м., що не відповідає дійсності, а тому позивач вказує, що предметом даного договору купівлі-продажу могла бути інша нежила будівля, а не будівля, яка належала на праві власності ТОВ "СЕРДОЛІК" на підставі договору купівлі-продажу №15 укладеного між АТ "Веркон" та ТОВ "СЕРДОЛІК" від 26.02.1999, загальною площею 906,5 кв.м. та зареєстрована Київським міським БТІ 15 вересня 1999 року в реєстровій книзі № Д1-3-49 за реєстровим номером 91-з.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що нормами чинного законодавства України не передбачено обмеження права власника на відчуження нерухомого майна (його частки) з підстав відсутності державної реєстрації земельної ділянки та присвоєного кадастрового номера земельній ділянці, на якій розташоване таке нерухоме майно, а також з підстав відсутності реєстрації права власності (користування) на земельну ділянку. Оскільки земельна ділянка не була сформованою, кадастровий номер їй не присвоєно, право власності (користування) на неї не зареєстровано, то на думку відповідача кадастровий номер та площа земельної ділянки не можуть вважатися істотними умовами договору відчуження жилого будинку, будівлі або споруди. Також відповідач заперечив підписання меморандуму в редакції, наданій позивачем; зазначив, що згідно технічного паспорту, який виготовлений 31.08.2017 року площа об`єкту становить 916,10 м. кв. та відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05.09.2017 року індексний номер 96326497 площа об`єкту становить 916,10 м. кв., а тому відчужено було саме таке майно, на яке в позивача було зареєстроване право власності. Окрім того, відповідачем вказано, що твердження позивача щодо помилки в ціні продажу нерухомого майна не відповідає дійсності, оскільки до укладення договору 27.11.2017 року був виготовлений висновок ФОП Шейнерт Д.Є. (п.7 оспорюваного договору), згідно з яким вартість об`єкта оцінки складає 59500,00 грн.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.

Згідно частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, однією з підстав недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав та із застосуванням наслідків, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічна позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17.

За змістом постанови №9 від 06.11.2009 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Як вище встановлено судом, обґрунтовуючи недійсність спірного договору купівлі-продажу, позивач посилається на порушення вимог ч.6 ст.120 ЗК України, ч.2ст.377 Цивільного кодексу України, зокрема, укладення договору без зазначення кадастрового номера земельної ділянки, на які розташоване нерухоме майно - Депо (літ.У), загальною площею 916,10 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, 1/2 частини якого відповідач набув у власність на підставі договору купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017.

У відповідності до ч.2 ст.120 Земельного кодексу України (у редакції чинній станом на час укладення договору) якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Також частиною першою статті 377 Цивільного кодексу України (у редакції чинній станом на час укладення договору) передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частини першої статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

За змістом частини другої статті 377 Цивільного кодексу України істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти.

Також згідно із частиною шостою статті 120 Земельного кодексу України істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.

Відповідно до ч.2 ст.38 Закону України "Про державний земельний кадастр" передбачено, що отримання витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку є обов`язковим при вчиненні правочинів щодо земельної ділянки.

Вищенаведені правові норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Згідно з цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, у договорі купівлі-продажу (або іншому договорі про відчуження) будинку (будівлі, споруди) повинно бути позначено кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2018 року у справі № 604/917/15-ц (провадження № 61-1645св18).

Як встановлено судом, предметом договору від 22.12.2017 купівлі-продажу частини нерухомого майна 1/2 частини у праві власності на нерухоме майно - нежилий будинок - Депо (літ.У), загальною площею 916,10 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.

У той же час встановлено, що нежилий будинок відчужено не як цілісний об`єкт, а його частину (1/2 частку у праві власності), що не заборонено законом та не передбачає необхідності зазначати в договорі купівлі-продажу частини будинку кадастрового номера та розміру земельної ділянки.

Нормами чинного законодавства України не передбачено заборони відчуження нерухомого майна, у тому числі відчуження його частинами, без відчуження земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Наведене узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі №707/16/19.

Більш того, укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Разом з тим, згідно із матеріалами справи станом на час відчуження частини нерухомого майна у позивача не перебувала ні у власності, ні у користуванні сформована земельна ділянка, з присвоєним кадастровим номером, як об`єкт цивільних прав.

Посилання позивача на те, що у пункті 2 меморандуму визначено, що договір купівлі-продажу підписується після присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, на якій розміщена будівля, суд відхиляє з огляд на наступне.

Так, згідно із матеріалами справи, 23.08.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" укладений Меморандум, згідно із яким сторони домовились, що Товариство з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" продає, а Товариство з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" купує нежилу будівлю - Депо, загальною площею 906,5 кв.м., що належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу від 26.02.1999, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 150000,00 доларів США.

У пункті 2 Меморандуму визначено, що договір купівлі-продажу підписується після присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, на якій розміщена будівля - Депо та прилегла територія згідно Кадастрового плану, який є додатком до цього меморандуму. Кадастровий план від 23.11.2012, земельна ділянка 88:084:030.

Відповідно до частини першої статті 635 Цивільного кодексу України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Подібні положення містяться також у частині першій статті 182 Господарського кодексу України.

Частиною четвертою статті 635 Цивільного кодексу України передбачено, що договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

У частині шостій статті 182 ГК України встановлено, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Отже, стаття 635 ЦК України та стаття 182 ГК України розрізняють два поняття - попередній договір і угода сторін про наміри (протокол про наміри, меморандум тощо).

При укладенні попереднього договору необхідним є погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри, меморандуми тощо не є договорами і не породжують зобов`язання укласти в майбутньому основний договір. Тобто різниця між попереднім договором та угодою сторін про наміри полягає в тому, що угода про наміри, на відміну від попереднього договору, фактично не породжує для сторін жодних правових наслідків.

Наведене узгоджується із позицією наведеною у постанові Верховного Суду від 17.07.2018 у справі №910/13249/17.

Отже, закріплення сторонами в договорах про наміри, протоколах, меморандумах тощо певних намірів не означає того, що вони будуть закріплені в основному договорі. Лише у разі, якщо такі наміри знайдуть своє відображення в положеннях основного договору, вони будуть мати юридичне значення, як умови договору.

З огляду на вище викладене, підписаний 23.08.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК" та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІРОВОГРАД-НОВОБУД" Меморандум не є ні попереднім договором, ні правочином в розумінні ст. 626, 635 Цивільного кодексу України та статті 182 Господарського кодексу України, який породжує юридичні наслідки, оскільки не містить волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Зазначені в Меморандумі наміри сторін не породжують для сторін жодних правових наслідки та, відповідно не можуть впливати на дію, зміну, припинення або виконання основного договору, зокрема щодо обов`язку укладення договору купівлі-продажу після присвоєння кадастрового номера земельній ділянці.

Окрім того, ст.635 ЦК України визначає, що попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. У той же час, статтею 657 Цивільного кодексу України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Натомість підписаний між сторонами Меморандум нотаріально не посвідчений, що також підтверджує наведені вище висновки суду про те, що Меморандум не породжує для сторін жодних правових наслідків.

Доводи позивача, що площа нерухомого майна вказана у договорі не відповідає дійсності, суд вважає необґрунтованими, оскільки відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05.09.2017 року індексний номер 96326497 площа об`єкту, право власності на яке станом на час укладення спірного договору було зареєстроване за позивачем, становить 916,10 м. кв., що відповідає площі нерухомого майна, яке було предметом оспорюваного договору купівлі-продажу.

З приводу посилання позивача на приписи ст.229 Цивільного кодексу України, то суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 3 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У частині 1 статті 229 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі, коли особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору необхідно ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які свідчать про помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Суд відзначає, що позивачем не надано жодних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач помилився щодо природи правочину або щодо прав чи обов`язків, як і не надано доказів існування інших обставин, які б свідчили про те, що на час укладення спірного договору сторони неправильно сприймали фактичні обставини цього правочину, що вплинуло на їх волевиявлення, за відсутності якого можна було би вважати, що правочин не був би вчинений.

За таких підстав, наведені позивачем обставини (різниця в предметі Меморандуму від 23.08.2017 та в предметі оскаржуваного договору), не мають своїм наслідком визнання договору недійсним у розумінні положень ст.229 Цивільного кодексу України, оскільки останній не навів, а суд не встановив фактів, які б підтверджували укладення спірного договору під впливом помилки.

Згідно з частиною п`ятою ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №910/7164/19.

Частина друга статті 4 ГПК України передбачає, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16.

Зміст статей 3, 15, 16 ЦК України свідчить, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Такі висновки, викладені також у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі №920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18).

За правилами статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відсутність у договорі купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017 кадастрового номера земельної ділянки не порушує прав позивача щодо земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомості, оскільки цим договором не вирішувалась питання щодо земельної ділянки.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Враховуючи вище викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу частини нерухомого майна від 22.12.2017 недійсним, оскільки порушень законних прав позивача, у зв`язку з відсутністю у цьому договорі умови щодо кадастрового номера та розміру земельної ділянки, не допущено.

Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вище наведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРДОЛІК".

У відповідності до ст.129 ГПК України судові витрати за розгляд справи покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 10.09.2021.

Суддя С. О. Турчин