Постанова

від 12.10.2021 по справі 553/806/20

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2021року

м. Київ

справа № 553/806/20

провадження №51-3788км21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі Суд, колегія суддів) у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Ленінського районного суду м. Полтави від 5 жовтня 2020 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року щодо

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Полтави, громадянина України, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення злочинів, передбачених ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК, і

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Ленінського районного суду м. Полтави від 05жовтня 2020 року, з урахуванням ухвали цього суду від 9 жовтня 2020 року, ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено до покарання у виді позбавлення волі за:

- ч. 3 ст. 135 КК на строк 5років;

- ч. 2 ст. 286 КК на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань ОСОБА_7 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 3 місяці з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2роки.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів, а також інші питання, визначені кримінальним процесуальним законодавством.

Не погодившись із вказаним вироком в частині призначеного покарання, обвинувачений ОСОБА_7 , його захисники ОСОБА_6 та ОСОБА_8 подали апеляційні скарги, в яких просили вирок змінити і застосувати до обвинуваченого положення статей 69, 75 КК.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 28 квітня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченого та його захисників залишив без задоволення, а вирок місцевого суду без змін.

Судами встановлено, що 08 січня 2020 року приблизно о 16:55 у темну пору доби ОСОБА_7 перед виїздом не перевірив і не забезпечив технічно справний стан транспортного засобу автомобіля марки BMW (д.н.з. НОМЕР_1 ), на якому усупереч вимог пп. «а» п. 31.4.5. Правил дорожнього руху України (далі ПДР) залишкова глибина протектора шини заднього правого колеса була менше, ніж 1,6мм (висновок експертизи технічного стану транспортного засобу від 22січня 2020 року № 29), від`їхав від будинку № 75 на вул.Панянка і рухався на вказаному автомобілі по цій вулиці, яка освітлена міським електроосвітленням, у напрямку вул. Шолома Алейхема у м. Полтаві. Пересуваючись на вищевказаному автомобілі зі швидкістю 80,02 81,23 км/год., яка є перевищенням дозволеної швидкості у населених пунктах, порушуючи вимоги п. 12.4, пп. «б» п. 12.9 ПДР поблизу буд. № 65-А на вул. Панянки в порушення вимог п. 12.3 ПДР при виникненні небезпеки для руху або перешкоди, яку він об`єктивно спроможний був виявити у вигляді пішохода ОСОБА_9 , який перетинав дорогу з права наліво по напрямку руху автомобіля у недозволеному для переходу місці, не вжив негайних заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу та допустив наїзд на нього, у результаті чого потерпілому були спричинені згідно з висновком судово-медичної експертизи від 04 лютого 2020 року № 49 тяжкі тілесні ушкодження, які призвели до смерті потерпілого.

Надалі приблизно о 16:55 водій автомобіля марки BMW (д.н.з. НОМЕР_1 ) ОСОБА_7 після здійснення наїзду на пішохода ОСОБА_9 поблизу буд.№65-А на вул. Панянка у м. Полтава, будучи причетним до скоєння даної дорожньо-транспортної події, в порушення вимог п. 2.10 ПДР, достовірно знаючи, що пішохід ОСОБА_9 внаслідок ДТП отримав тілесні ушкодження, розуміючи, що поставив потерпілого в небезпечний для життя стан та усвідомлюючи те, що залишає без допомоги особу, яка внаслідок отриманих травм позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, маючи реальну можливість надати потерпілому допомогу, не виконав свого обов`язку, покладеного на нього законом і загальновизнаними нормами моралі, не переконався, чи потребує потерпілий допомоги, не викликав карету швидкої допомоги, не відвіз потерпілого до найближчого лікувального закладу та з метою уникнення відповідальності за скоєне на автомобілі причетному до ДТП з місця пригоди втік, що у результаті спричинило смерть потерпілого ОСОБА_9 .

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення судами попередніх інстанцій вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Вказує на те, що місцевий суд визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, без встановлення фактичних обставин вчиненого злочину, без встановлення того, порушення яких саме вимог ПДР обвинуваченим знаходиться у причинно-наслідковому зв`язку із наслідками у вигляді смерті потерпілого, а також без дослідження усіх наявних у матеріалах кримінального провадження доказів, які б кожен окремо та у сукупності і взаємозв`язку свідчили про винуватість ОСОБА_7 . Зазначає про помилкову кваліфікацію місцевим судом дій обвинуваченого за ч. 3 ст. 286 КК.

Стверджує про безпідставні висновки суду першої інстанції про наявність в діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК у зв`язку із недоведеністю наявності у ОСОБА_7 прямого умислу на бездіяльність щодо потерпілого, який перебував у безпорадному стані. Зазначає, що місцевим судом не надано належної оцінки показанням обвинуваченого, який наголошував на тому, що він не зрозумів, що саме сталося на дорозі, і як йому здалося пішохід продовжив свій рух, що дало йому підстави вважати, що потерпілий не був залишений у безпорадному стані.

Крім того, захисник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не повною мірою врахували конкретні обставини справи, дані про особу засудженого та наявність обставин, які пом`якшують покарання, що давало цим судам підстави призначити покарання із застосуванням положень ст. 69 КК. Вказані обставини, на переконання сторони захисту, призвели до призначення ОСОБА_7 надто суворого та несправедливого покарання.

Стверджує, що суди попередніх інстанцій усупереч вимогам ч. 4 ст. 67 КК визнали обставиною, що обтяжує покарання засудженого ОСОБА_7 настання тяжких наслідків, що виразилося у смерті особи, яка фактично являє собою кваліфікуючу ознаку злочину, передбачену ч. 2 ст. 286 КК, що є неприпустимим.

Вказує про те, що апеляційний суд усупереч вимог ст. 52 КПК залишив поза увагою клопотання захисника про відкладення розгляду справи, здійснив апеляційний розгляд кримінального провадження за відсутності захисника, участь якого, на переконання сторони захисту, була обов`язковою, чим порушив право ОСОБА_7 на захист та допустив істотне порушення вимог КПК.

Посилається на те, що апеляційний суд не надав вичерпних відповідей на доводи, зазначені в апеляційних скаргах обвинуваченого та його захисників, через що рішення цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

У запереченнях на касаційну скаргу захисника потерпілий вважає її необґрунтованою та просить залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без зміни.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, просив вирок місцевого суду і ухвалу апеляційного суду залишити без зміни.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не прибули. При цьому від захисника надійшло клопотання про здійснення касаційного розгляду за її та засудженого відсутності.

Мотиви Суду

Суд заслухав суддю-доповідача, учасників судового провадження, перевірив матеріали кримінального провадження, наведені в касаційних скаргах доводи і дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Згідно із ч. 1ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Що стосується доводів у касаційній скарзі захисника про безпідставне визнання ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, без встановлення фактичних обставин кримінального провадження та дослідження наявних у матеріалах кримінального провадження доказів, то слід зазначити наступне.

В ході касаційної перевірки вироку місцевого суду було встановлено, що судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_7 місцевим судом здійснювався за спрощеною процедурою з дотриманням вимог ч. 3 ст. 349 КПК. При цьому судом було з`ясовано, чи правильно розуміють учасники судового провадження зміст тих обставин справи, які ніким не оспорювались, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Крім того, як убачається із журналу судового засідання місцевого суду від 24червня 2020 року усі учасники судового провадження, у тому числі й сторона захисту, за повного визнання вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень за викладених у обвинувальному акті фактичних обставин справи, погодилися із недоцільністю дослідження доказів та встановлення обставин вчинених засудженим злочинів.

Таким чином, місцевий суд, обмежившись лише допитом потерпілого та обвинуваченого, котрий детально розповів про обставини вчинених ним злочинів, повністю визнав свою вину та не заперечував кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК, дійшов до обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 і правильно кваліфікував його дії.

Доводи сторони захисту про помилкове зазначення місцевим судом кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 3 замість ч. 2 ст. 286 КК колегія суддів відхиляє.

Як убачається із обвинувального акта, ОСОБА_7 було пред`явлено обвинувачення, зокрема в порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого, та його дії було кваліфіковано саме за ч. 2 ст. 286 КК. Місцевий суд, ухвалюючи вирок, у мотивувальній частині судового рішення детально описав як фактичні обставини справи, так і сформулював обвинувачення саме за ч. 2 ст. 286 КК, та визнав доведеною винуватість ОСОБА_7 поза розумним сумнівом у вчиненні цього кримінально-караного діяння.

Описку, допущену у резолютивній частині вироку, було виправлено ухвалою цього суду від 09 жовтня 2020 року, яка жодною із сторін провадження не була оскаржена. Не містилося жодних зауважень щодо означеного питання і в апеляційних скаргах сторони захисту.

Що стосується доводів у касаційній скарзі захисника про безпідставні висновки суду першої інстанції про наявність в діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК у зв`язку із недоведеністю наявності у ОСОБА_7 прямого умислу щодо залишення у небезпеці потерпілого, який перебував у безпорадному стані, то слід зазначити наступне.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищими соціальними цінностями. Кримінальний кодекс України здійснює охоронну функцію щодо вказаних цінностей, зокрема ч. 3 ст. 135 цього Кодексу встановлює кримінальну відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов`язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан і це спричинило смерть особи або інші тяжкі наслідки.

У цьому кримінальному провадженні судами попередніх інстанцій було достеменно встановлено, що ОСОБА_7 збив потерпілого, усвідомлював цю обставину і залишив місце події, хоча мав можливість залишитися і надати допомогу потерпілому.

Тобто саме ОСОБА_7 своїми діями поставив ОСОБА_9 в небезпечний для життя стан, оскільки бачив, що здійснивши наїзд на пішохода, міг надати йому допомогу, але не надав такої.

Як вже зазначалося вище у постанові, розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_7 місцевим судом здійснювався за спрощеною процедурою з дотриманням вимог ч. 3 ст. 349 КПК. При цьому обвинувачений погодився із встановленими у обвинувальному акті фактичними обставинами та доведеністю його винуватості у вчинених ним злочинах, у тому числі, й злочині, передбаченому ч. 3 ст. 135 КК.

Не оскаржувався вирок місцевого суду з цих підстав і в суді апеляційної інстанції.

Вказані обставини підтвердив у судовому засіданні місцевого суду і сам засуджений, який пояснив, що одразу після наїзду на потерпілого у присутніх в машині сталася паніка, всі відчинили двері, але він наказав їм зачинити їх, після чого він на автомобілі залишив місце пригоди та вирушив в бік водосховища, де разом із пасажирами заховали транспортний засіб.

Надані у суді першої інстанції показання ОСОБА_7 спростовують твердження захисника про те, що засуджений не розумів, що сталося на дорозі та вважав, що пішохід продовжив свій рух і не перебував у безпорадному стані та не потребував допомоги.

Отже, за встановлених судом першої інстанції фактичних обставин, є повністю доведеним той факт, що ОСОБА_7 після вчинення ДТП, не надавши будь-якої допомоги ОСОБА_9 ,який внаслідок отриманих тілесних ушкоджень її потребував, не викликавши швидку, не впевнившись у тому, чи прибула швидка, чи було надано потерпілому медичну допомогу, самовільно покинув місце пригоди, залишивши потерпілого у небезпечному для життя стані.

Таким чином, доводи захисника про те, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК, є неспроможними.

Що стосується доводів, викладених у касаційній скарзі, з приводу безпідставного незастосування судами попередніх інстанцій положень ст. 69 КК при призначенні покарання ОСОБА_7 , то вони є необґрунтованими.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів.

Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 69 КК за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, зурахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Суд визначає форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Так, суд першої інстанції, з чим обґрунтовано погодився апеляційний суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання, врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, конкретні обставини справи, поведінку обвинуваченого після ДТП (покинув місце вчинення злочину, добровільно в правоохоронні органи не звертався, а визнання ним вини та каяття пов`язане виключно із встановленням його особи та викликом до поліції після спливу значного проміжку часу (двох місяців) після вчинення кримінального правопорушення), дані про особу винного, який раніше не судимий, одружений, має на утриманні малолітню дитину, позитивно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікарів психіатра і нарколога не перебуває, відшкодував спричинену потерпілому матеріальну шкоду. Суд оцінив досудову доповідь органу пробації і узяв до уваги відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Установлені місцевим судом обставини стали підставами для призначення ОСОБА_7 покарання в межах санкцій ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК.

Твердження захисника про безпідставне незастосування до ОСОБА_7 судами попередніх інстанцій положень ст. 69 КК є необґрунтованими, оскільки призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, на підставі ст.69КК можливе за наявності визначених у вказаній нормі кримінального закону умов, а саме кількох (двох і більше) обставин, що пом`якшують покарання, та у разі, якщо це істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину. Разом із тим за наявності у обвинуваченого лише однієї обставини, що пом`якшує покарання (відшкодування матеріальної шкоди потерпілому), та за відсутності обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості вчинених засудженим злочинів, підстав для застосування до нього положень ст. 69 КК немає.

Призначене місцевим судом ОСОБА_7 покарання, яке йому слід відбувати реально, за вищенаведених конкретних обставин справи та даних про особу останнього відповідає вимогам статей 50, 65 КК, принципу індивідуалізації призначеного покарання, є достатнім та необхідним для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів.

Твердження захисника про те, що суди попередніх інстанцій усупереч вимогам ч.4 ст. 67 КК визнали обставиною, що обтяжує покарання засудженого ОСОБА_7 настання тяжких наслідків, що виразилося у смерті особи, Суд вважає голослівними, оскільки ані в обвинувальному акті, ані у рішеннях судів попередніх інстанцій обставин, які б обтяжували покарання обвинуваченого встановлено не було.

Крім того, як правильно зазначив апеляційний суд, врахування судом першої інстанції під час призначення ОСОБА_7 покарання тяжких наслідків вчиненого злочину, не свідчить про визнання цієї обставини такою, що обтяжує покарання, оскільки врахування конкретних обставин вчинених злочинів та наслідків, що настали у результаті їх вчинення, є обов`язком суду при вирішенні питання про обрання конкретного виду та розміру покарання або звільнення від його відбування.

Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, й у порядку, визначеному ст. 405 КПК, переглянув кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого та його захисників на вирок місцевого суду, належним чином перевірив викладені у них доводи та визнав їх необґрунтованими, навівши належні й докладні мотиви постановленого рішення.

З такими висновками погоджується Верховний Суд.

Доводи сторони захисту про істотне порушення апеляційним судом вимог КПК, а саме порушення права на захист обвинуваченого, яке полягало у здійсненні апеляційного розгляду справи без участі захисника, участь якого була обов`язковою, є безпідставними.

Як убачається з ухвали суду апеляційної інстанції перегляд кримінального провадження щодо ОСОБА_7 здійснювався у присутності обвинуваченого та його захисника адвоката ОСОБА_8 , які підтримали апеляційні скарги, у тому числі й апеляційну скаргу іншого захисника адвоката ОСОБА_6 , та просили їх задовольнити. При цьому ані засуджений ОСОБА_7 , ані його захисник не заперечували проти розгляду провадження за відсутності захисника ОСОБА_6 .

Крім того, із журналу судового засідання суду апеляційної інстанції від 28 квітня 2021 року вбачається, що засуджений та його захисник надавали пояснення з приводу доводів у апеляційних скаргах сторони захисту та висловлювали свою незгоду із вироком місцевого суду.

Дані, які б свідчили про те, що захисник ОСОБА_8 здійснював захист інтересів ОСОБА_7 в апеляційному суді неналежним чином, у матеріалах кримінального провадження відсутні.

На підставі вищенаведеного, порушення апеляційним судом права на захист ОСОБА_7 . Суд не встановив.

Вирок місцевого суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, то касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення без зміни.

Керуючись статтями 433, 436, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Вирок Ленінського районного суду м. Полтави від 5 жовтня 2020 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3