Постанова

від 19.10.2021 по справі 199/5065/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7675/21 Справа № 199/5065/20 Суддя у 1-й інстанції - Спаї В.В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.

при секретарі - Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 31 травня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про позбавлення права користування житловим приміщенням, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, -

в с т а н о в и л а:

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про позбавлення права користування житловим приміщенням, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, мотивуючи його тим, що їй на праві власності, на підставі договору дарування від 17 липня 2015 року, належить домоволодіння АДРЕСА_1 . У вказаному домоволодінні зареєстрована вона, її діти та ОСОБА_2 .

Вказувала, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , з яким у 2017 році припинила фактичні шлюбні відносин. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 16 липня 2018 року шлюб між ними було розірвано. 21 листопада 2018 року вона уклала шлюб з ОСОБА_3 , від якого вони мають сумісну доньку.

Зазначала, що її колишній чоловік ОСОБА_2 грубим чином перешкоджає їй у користуванні її власністю, він схильний до агресії, через що вона разом зі своєю родиною вимушена проживати у свого батька.

Посилаючись на те, що право власності є непорушним та підлягає захисту, просила суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - домоволодінням АДРЕСА_2 ; усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні домоволодінням шляхом зняття відповідача з реєстраційного обліку.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 31 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що неправомірними діями відповідача, який проживає у належному їй на праві власності домоволодіння яке він сам їй добровільно подарував порушуються її права. Вона разом з родиною вимушена проживати у свого батька. Сумісне проживання є неможливим.

Правом на надання відзиву сторони по справі не скористались.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що за договором дарування домоволодіння від 17 липня 2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ярмолюк М.М. (реєстр 1324), ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_4 прийняла у дар домоволодіння АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 998 кв.м, та складається з: літ.А-1 - житловий будинок загальною площею 59,4 кв.м, житловою площею 37,7 кв.м, літ.Б - гараж, літ.В - вбиральня, №1-2 споруди (ворота, огорожа), що підтверджується вказаним договором (а.с.14).

Вказане домоволодіння належало відповідачу на праві власності на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 червня 2013 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на домоволодіння.

У спірному будинку по АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (а.с.12).

Місце проживання відповідача у АДРЕСА_1 зареєстровано з 25 грудня 1982 року (а.с.61) та він мешкає за вказаною адресою.

Сторони у даній справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 грудня 2011 року.

Шлюб між ними розірваний на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 16 липня 2019 року.

Колишнє подружжя має дитину - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.26).

Позивач мешкає у АДРЕСА_3 . З 21 листопада 2018 року перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 , має дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.24,25).

ОСОБА_2 перебуває на диспансерному обліку у Дніпропетровському обласному центрі профілактики і боротьби зі СНІДом з 2015 року (а.с.56).

ОСОБА_2 має доньку - ОСОБА_8 , 1987 року народження, яка мешкає в АДРЕСА_1 , остання знаходиться на обліку у лікаря-психіатра КЗ Дніпровська міська поліклініка №1 з 2014 року, згідно медичної документації знаходилася на стаціонарному лікуванні в КП ДКПЛ`ДОР : з 06 жовтня 2014 року по 15 жовтня 2014 року, з 23 березня 2017 року по 07 липня 2017 року, з 12 вересня 2017 року по 01 грудня 2017 року (а.с.55).

Судом першої інстанції встановлено, що втручання у право відповідача не є пропорційним у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції: визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням фактично призведе до загрози його існування та життя.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Поняття майно , що міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст.316 ЦК України).

Частиною 1 ст.317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно до вимог ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (ч.1 ст.386 ЦК України).

Частиною 2 ст.386 ЦК України визначено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

На підставі ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 9 ЖК України передбачає, що житлові права громадян охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом (ч.1 ст.109 ЖК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі Сєрков проти України (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію законів .

Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Продовжуючи далі про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі передбачуваності у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі Горжелік та інші проти Польщі (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі Тудор Тудор проти Румунії (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі Стефаніка та інші проти Румунії (Stefanica and Others v.Romania), заява №38155/02.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме у частині другій статті 2 ЦПК України, згідно з якою суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини, поняття якість закону означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі C.G. та інші проти Болгарії ( C. G. and Others v.Bulgaria ), заява №1365/07; пункт 170 рішення у справі Олександр Волков проти України , заява №21722/11.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що відповідач проживає та зареєстрований у спірному житловому будинку з 1972 року і по теперішній час як член сім`ї попередніх власників - своїх померлих батьків переселенців, після смерті яких набув у власність спірне нерухоме майно.

Іншого житла відповідач не має, є особою похилого віку, має важке захворювання на ВІЛ, має доньку, яка перебуває на обліку у лікаря - психіатра, проходить тривале лікування. Місце реєстрації відповідача проведено згідно із вимогами чинного законодавства, він продовжує проживати у спірному житловому та іншого постійного житла не має, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача. Доводи позивача про те, що відповідач створює перешкоди в користуванні нерухомим майном, яке є власністю позивача, чим порушує її права як власника, підтверджують лише наявність неприязних стосунків між сторонами та не свідчать про поведінку відповідача.

Посилання апеляційної скарги даних висновків не спростовують.

Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позовній заяві, зводяться до переоцінки доказів, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права та висновки судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. При вирішенні вказаної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 31 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Макаров М.О.