Постанова

від 19.10.2021 по справі 545/318/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 545/318/19 Номер провадження 22-ц/814/359/21Головуючий у 1-й інстанції Потетій А. Г. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2021 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Бутенко С.Б., Кузнєцової О.Ю., при секретарі судового засідання: Бродській В.О., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики. В обгрунтування позовних вимог зазначив, що 04.02.2015 року до нього звернулася ОСОБА_1 з проханням позичити їй 397 000 гривень. Враховуючи, що позивач добре знав відповідача, і на той час у нього була така сума грошей, він погодився позичити їй 397 000 грн, за умови повернення вказаної суми до 04.02.2016 року. Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошей відповідач власноручно написала розписку і отримала грошові кошти. Після чого позивач побоюючись, що відповідач відмовиться від справжності свого підпису попрохав її 21.04.2015 року поставити ще один підпис, який остання завірила печаткою фізичної особи підприємця. Однак відповідач свої зобов?язання згідно договору та вказані в борговій розписці строки не виконала. Позивач вказує, що він неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути грошові кошти, однак ОСОБА_1 гроші не повертає, що і змусило позивача звернутися за захистом порушеного права до суду.

На підставі викладеного, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач прохав стягнути з відповідача 606380,92 грн. з яких: борг в сумі - 397 000 гривень; інфляційні нарахування на суму боргу, за період з 05.02.2016 року до 04.02.2019 року в сумі - 173 647,80 грн; 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення (з 05.02.2016 року до 04.02.2019 року) в сумі - 35 733,12 грн. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року позов ОСОБА_2 - задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 606380,92 грн. (шістсот шість тисяч триста вісімдесят грн. 92 коп.) з яких: 397000,00 (триста дев?яносто сім тисяч) гривень основного боргу; 173647,80 (сто сімдесят три тисячі шістсот сорок сім грн. 80 коп.) інфляційних нарахувань на суму боргу, за період з 05.02.2016 року по 04.02.2019 року; 35 733,12 грн. (тридцять п`ять тисяч сімсот тридцять три грн. 12 коп.) 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення (з 05.02.2016 року до 04.02.2019 року).

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду у розмірі 6063,81 грн. (шість тисяч шістдесят три гривні 81 коп.).

Роз`яснено порядок оскарження заочного рішення.

Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року залишено без задоволення заявупредставника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Дробаха Артура Едуардовича про перегляд заочного рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року у справі №545/318/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

З рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року не погодилася ОСОБА_1 та подала на нього апеляційну скаргу, в якій прохає рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити. Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, а також таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на те, що суд не надав належної оцінки клопотанню представника відповідача про відкладення розгляду справи, та неможливість самої відповідачки взяти безпосередню участь у судовому засіданні. Тому вважає, що суд не мав розглядати справу без сторони відповідача. Крім того, вказує, що суд першої інстанції не встановив правову природу розписки, та її відповідність формі та змісту. Зокрема вказує, що з розписки не вбачається моменту передання грошових коштів, що є обов`язковою умовою для того, щоб договір вважався укладеним. Крім того, в розписці не вказано порядку повернення грошових коштів, також є незрозумілим коли саме була складена дана розписка 04.02.2015 року чи 21.04.2015 року. Також зазначає, що судом протягом всього судового розгляду не досліджено оригіналу розписки.

Від представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Павелко Р.С. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній спростовуючи доводи, які викладені в апеляційній скарзі, та підтримуючи рішення суду першої інстанції прохав апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Разом з цим, представником позивача заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 3000 грн, а також про розгляд вказаної справи в режимі відеоконференції з Хорольським районним судом Полтавської області.

Судове засідання в суді апеляційної інстанції проводилося в режимі відеоконференції в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. На момент розгляду справи були присутні позивач та його представник, інші особи будучи належним чином та завчасно повідомленими про час та місце слухання справи в судове засідання не з`явилися.

Відповідач була повідомлена про час і місце слухання справи через свого представника адвоката Дробаху А.Е., який також будучи повідомленим подав до суду заяву з проханням справу слухати у його відсутність.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з`явилися, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України , суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що 04.02.2015 року ОСОБА_2 позичив ОСОБА_1 397 000 грн, що підтверджується розпискою ОСОБА_1 про отримання коштів від 04.02.2015 року. Згідно домовленості кошти повинні були повернуті до 04.02.2016 року. Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошей відповідач власноручно написала розписку і отримала грошові кошти.

Після чого позивач побоюючись, що відповідачка відмовиться від справжності свого підпису попрохав її 21.04.2015 року поставити ще один підпис, який остання завірила печаткою фізичної особи підприємця.

Однак відповідачка свої зобов?язання згідно договору та вказані в борговій розписці строки не виконала. Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути грошові кошти, однак ОСОБА_1 гроші не повернула.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 ,суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини, які склалися між сторонами, носять виключно характер договору позики, відповідно до положень ст.ст. 1047, 1048 ЦК, а тому суд дійшов висновку про встановлення факту укладення між сторонами саме договору позики, що пов?язано з певними правовими наслідками, а саме отриманням грошових коштів та обов?язку їх повернення у чітко обумовлений сторонами правочину строк.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин.

Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов?язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Позичальник зобов?язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов?язку.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов?язаний виконати свій обов?язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов?язання чи звичаїв ділового обороту.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв?язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, досліджуючи боргову розписку чи договір позики, суд повинен виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідно до ст.ст.525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов?язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов?язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

У разі пред?явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов?язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №357/13897/16-ц, які у відповідності до вимог п.6 ст.13 Закону України Про судоустрій і статус суддів , враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Матеріалами справи встановлено, що надана ОСОБА_1 розписка від 04.02.2015 року є тим документом, що підтверджує виникнення у сторін правовідносин за договором позики. При цьому відповідачем не оспорювався договір позики, а наявність боргової розписки у позивача підтверджує факт наявності боргу.

Так, вказана розписка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та у конкретної особи, та зобов?язання щодо їх повернення, строк повернення, що узгоджується з положеннями статті 1047 ЦК України.

Доказів того, що договір позики має іншу правову природу відповідачем не надано.

Таким чином, доводи відповідача, про те, що суд першої інстанції не встановив правову природу розписки, та її відповідність формі та змісту є необрунтованими. Крім того, вказані доводи ставляться під сумнів зміною позицією самого відповідача, яка спочатку заперечувала справжність підпису на розписці, а вже потім почала вказувати на її правову природу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною першою ст. 1050 ЦК України встановлено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов?язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов?язання, на вимогу кредитора зобов?язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних збитків в розмірі 173 647 грн. 80 коп., а також 3 % річних від простроченої суми в розмірі 35733 грн. 12 коп.

Доводи апелянта про те, що суд не надав належної оцінки клопотанню представника відповідача про відкладення розгляду справи, та неможливість самої відповідачки взяти безпосередню участь у судовому засіданні є необгрунтованими, оскільки з наданих матеріалів справи вбачається, що судом неодноразово відкладався розгляд справи за клопотанням відповідача, зокрема і щодо призначення експертизи, що призвело до тривалого розгляду справи.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції враховуючи тривалість розгляду вказаної справи дійшов до правильного висновку щодо розгляду справи без сторони відповідача.

Доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції апеляційна скарга не містить. Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов?язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року).

Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.

За таких обставин, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому задоволенню вони не підлягають.

Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відносяться і витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України), відповідно до п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України: у разі задоволення позову покладаються на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. в п.4 ч.1 ст. 382 ЦПК України , постанова апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Так, приподачі відзиву на апеляційну скаргу представником позивача ОСОБА_2 - адвокатом Павелко Р.С. заявлено клопотання про стягнення з відповідача ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн . На підтвердження розміру понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції надано: оригінал електронного ордеру про надання правової (правничої) допомоги; детальний опис робіт (наданих послуг); витяг з договору про надання професійної правничої допомоги б/н від 02 лютого 2021 року; квитанцію №0.0.2003083318.1 від 04.02.2021 року про сплату витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 3000 грн (т.2 а.с.86-90).

Враховуючи, що постановою Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року без змін, а тому з відповідачаОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 необхідно стягнути суму понесених ним судових витрат на правову допомогу у розмірі 3000 грн.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення .

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року- залишити без змін.

Сягнути відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 3000 (три тисячі) грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Повний текст постанови виготовлено 20 жовтня 2021 року.

Головуючий суддя :

---

Г.Л. Карпушин

Судді:

---

С.Б. Бутенко

---

О.Ю. Кузнєцова