Ухвала

від 21.10.2021 по справі 904/6053/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 904/6053/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

обов`язки секретаря судового засідання за дорученням головуючого судді покладено на помічника судді Геращенко Ю.М.,

представників учасників справи:

позивача - акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк - не з`явився,

відповідача 1 - сільськогосподарського виробничого кооперативу Квітан - не з`явився,

відповідача 2 - ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 31.05.2021 (суддя Мілєва І.В.)

та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.08.2021 (головуючий суддя: Кузнецова І.Л., судді: Кощеєв І.М., Чус О.В.)

у справі № 904/6053/20

за позовом акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк (далі - Банк, позивач, скаржник)

до сільськогосподарського виробничого кооперативу Квітан (далі - Кооператив, відповідач 1) та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач 2, поручитель)

про стягнення 2 474 817,07 грн.

ВСТАНОВИВ:

Банк звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Кооперативу та ОСОБА_1 про солідарне стягнення з останніх на свою користь заборгованості за договором від 10.10.2013 б/н у розмірі 2 474 817,07 грн., з яких: 469 647,26 грн. - заборгованість за кредитом, 776 120,32 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом, 1 153 436,18 грн. - пеня, 75 613,31 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом.

Позов обґрунтований неналежним виконанням відповідачем 1 зобов`язань з повернення кредиту та сплати інших платежів, передбачених договором банківського обслуговування (кредитний договір). Крім того, позивач вважає, що оскільки відповідач 2 поручився за зобов`язаннями відповідача 1 за договором від 10.10.2013, що підтверджується договором поруки від 21.01.2015, Банк набув права вимоги до поручителя - відповідача 2 щодо погашення заборгованості за договором від 10.10.2013, а отже, боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 31.05.2021 у справі № 904/6053/20, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 03.08.2021, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким також погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1 заборгованості за кредитом у розмірі 469 647,26 грн., оскільки матеріали справи свідчать про отримання відповідачем 1 кредитних коштів в зазначеному розмірі, доказів погашення яких останнім не надано. Проте, в зазначеній частині місцевим господарським судом застосовано строк позовної давності, який заявлений відповідачем 1. Суд першої інстанції вказав, що відповідно до виписки по рахунку наданої позивачем, 18.07.2016 відбувся вихід кредиту у розмірі 469 647,26 грн. на прострочку згідно договору від 10.10.2013, отже позивач довідався про порушення свого права саме 18.07.2016 та мав звернутися до суду до 19.07.2019 включно. Однак, позивач звернувся з даним позовом 24.11.2020, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові . При цьому, суди попередніх судових інстанцій вказали, що матеріалами справи не підтверджені обставини укладення Банком та відповідачем 2 договору поруки саме в забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 за кредитним договором від 10.10.2013 , тому в цій частині у задоволенні позову відмовлено. Також суди, врахувавши правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17, відмовили у задоволенні позову в частині стягнення відсотків за користування кредитом, пені та комісії посилаючись при цьому на те, що: в заяві відповідача-1 про відкриття поточного рахунку від 10.10.2013 процентна ставка за користування кредитними коштами не зазначена; у вищезгаданій заяві відсутні умови про сплату комісії Банку, а також, встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та їх визначеного розміру; матеріали справи не містять належного підтвердження, що саме до поданої позивачем редакції Умов та Правил надання банківських послуг приєднався відповідач-1 та погодився на умови, які вони містять; роздруківка із сайту позивача не є належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (Банку), яка може вносити, і вносила відповідні зміни в Умови; відсутні докази, які б свідчили про погодження сторонами в письмовій формі ціни договору, яка встановлена у вигляді сплати процентів за користування кредитними коштами, комісії за користування кредитом, а також відповідальності (штрафу, пені).

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про повне задоволення позову.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).

В обґрунтування доводів касаційної скарги Банк із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України вказує, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 208/9772/14, від 24.07.2019 у справі № 176/2251/18, від 21.10.2020 у справі № 331/4560/19. Крім того скаржник вважає, що оскаржувані рішення ухвалені без повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів у справі з невідповідністю висновків суду обставинам справи та з порушенням норм процесуального та матеріального права. На думку скаржника заява про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягала, оскільки суд не врахував переривання строку позовної давності.

Ухвалою Верховного Суду від 23.09.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 21.10.2021.

Від відповідачів відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права .

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження .

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 904/6053/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України , з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Верховний Суд відхиляє помилкові доводи позивача про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 904/6053/20 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 208/9772/14, від 24.07.2019 у справі № 176/2251/18, від 21.10.2020 у справі № 331/4560/19 , оскільки висновки в зазначених справах і у справі № 904/6053/20, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів , що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Так, у справі, що розглядається, суди попередніх судових інстанцій встановили:

- обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1 заборгованості за кредитом у розмірі 469 647,26 грн. , оскільки матеріали справи свідчать про отримання відповідачем 1 кредитних коштів в зазначеному розмірі, доказів погашення яких останнім не надано. Проте, в зазначеній частині місцевим господарським судом застосовано строк позовної давності, який заявлений відповідачем 1. Суд першої інстанції вказав, що відповідно до виписки по рахунку наданої позивачем, 18.07.2016 відбувся вихід кредиту у розмірі 469 647,26 грн. на прострочку згідно договору від 10.10.2013, отже позивач довідався про порушення свого права саме 18.07.2016 та мав звернутися до суду до 19.07.2019 включно. Однак, позивач звернувся з даним позовом 24.11.2020, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові ;

- матеріалами справи не підтверджені обставини укладення Банком та відповідачем 2 договору поруки саме в забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 за кредитним договором від 10.10.2013, тому в цій частині у задоволенні позову відмовлено;

- врахувавши правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17, суди попередніх судових інстанцій відмовили у задоволенні позову в частині стягнення відсотків за користування кредитом, пені та комісії посилаючись при цьому на те, що: в заяві відповідача-1 про відкриття поточного рахунку від 10.10.2013 процентна ставка за користування кредитними коштами не зазначена; у вищезгаданій заяві відсутні умови про сплату комісії Банку, а також, встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та їх визначеного розміру; матеріали справи не містять належного підтвердження, що саме до поданої позивачем редакції Умов та Правил надання банківських послуг приєднався відповідач-1 та погодився на умови, які вони містять; роздруківка із сайту позивача не є належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (Банку), яка може вносити, і вносила відповідні зміни в Умови; відсутні докази, які б свідчили про погодження сторонами в письмовій формі ціни договору, яка встановлена у вигляді сплати процентів за користування кредитними коштами, комісії за користування кредитом, а також відповідальності (штрафу, пені).

У справі № 208/9772/14, на яку здійснює своє посилання скаржник, судами встановлено, зокрема, обставини отримання відповідачем кредиту у розмірі 19600 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку GOLD зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 27,60% на рік на суму залишку заборгованості за кредитним лімітом . За вказаних встановлених судами обставин, Верховний Суд погодився з висновками попередніх судових інстанцій про задоволення позову Банку про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором , встановивши при цьому факт існування між сторонами договірних зобов`язань, порушення відповідачем обов`язку з повернення отриманого від позивача кредиту, наявність у відповідача заборгованості в зазначеному позивачем розмірі, яку не спростовано відповідачем. Разом з тим, у справі № 208/9772/14 не заявлялось та не розглядалось питання застосування строку позовної давності. Натомість, у справі, що розглядається, суди попередніх судових інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1 заборгованості за кредитом у розмірі 469 647,26 грн., проте розглядаючи заявлене відповідачем 1 клопотання про застосування строку позовної давності встановили, що позивач звернувся з позовом до суду поза межами трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Таким чином, вирішуючи справу № 208/9772/14 та справу № 904/6053/20, суди виходили з різних встановлених судами фактичних обставин справи, що формують зміст правовідносин , що виключає подібність правовідносин у цих справах.

У справі № 176/2251/18, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій в частині відмови у задоволенні позову про стягнення суми непогашеного тіла кредиту та приймаючи в зазначеній частині нове рішення про задоволення позову, встановив, що фактично отримані та використані позичальником кошти у добровільному порядку АТ КБ Приватбанк не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 Цивільного кодексу України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, а також враховуючи, що факт отримання кредиту та його розмір відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами, дійшов висновку, що позивач вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом виконання боржником зобов`язання з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. При цьому в зазначеній справі № 176/2251/18 також не заявлялось та не розглядалось питання застосування строку позовної давності.

За таких обставин, не можна вважати справи № 176/2251/18 та № 904/6053/20 подібними, з огляду на різні фактичні обставини встановлені судами під час розгляду справ, залежно від яких і було надано відповідну кваліфікацію спірним правовідносинам та вирішено справу по суті.

Судом не приймається посилання скаржника у доводах касаційної скарги на справу № 331/4560/19, оскільки остання не є подібною зі справою, що розглядається. Установлені у справі № 331/4560/19 обставини, в тому числі умови, на яких отримувався кредит , є відмінними від справи, яка переглядається. Також на відміну від справи, що розглядається, у справі № 331/4560/19 не розглядалось питання щодо застосування строку позовної давності, що виключає подібність правовідносин у цих справах.

Крім того, постановою Верховного Суду від 21.10.2020 року у справі № 331/4560/19, за результатами скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за кредитним договором, справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі. За результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у справі.

У всіх зазначених вище справах, на які посилається скаржник в доводах касаційної скарги, на відміну від справи, що розглядається, не була предметом розгляду також вимога щодо солідарного стягнення з боржника та поручителя зобов`язань з повернення кредиту та сплати інших платежів, передбачених договором банківського обслуговування (кредитний договір), та, відповідно не досліджувалися обставини правовідносин поруки, що виключає подібність правовідносин у цих справах.

Стосовно вимоги про стягнення відсотків за користування кредитними коштами, а також встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені та штрафів) за несвоєчасне погашення кредиту, у справах № 176/2251/18 та № 331/4560/19, на які посилається скаржник, як і у справі, що розглядається, судами відмовлено в цій частині у задоволенні позову з однакових мотивів та з посиланням на практику як Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 11.03.2015 так і з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17.

Таким чином, Верховний Суд встановив, що правові висновки, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 904/6053/20.

Не приймаються Судом доводи скаржника стосовно не врахування судами аргументів Банку стосовно переривання строку позовної давності з посиланням на те, що відповідачем 1 здійснювалось погашення заборгованості пені, оскільки зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що апеляційним судом розглянуто вказаний довід скаржника та визнано його необґрунтованим з посиланням на частину першу статті 264 Цивільного кодексу України. При цьому апеляційним судом зазначено, що у даному випадку погашення пені за користування кредитним лімітом не свідчить про вчинення дій по визнанню боргу, оскільки позивачем не доведені обставини щодо такого погашення саме відповідачем 1.

Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, Верховний Суд переглядає справу в межах усіх доводів касаційної скарги, та з урахуванням установлених у справі конкретних обставин, та не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Перевірка відповідних доводів (аргументів) касаційної скарги перебуває поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom ).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах Ейрі проти Ірландії , п.24, Series A № 32, та Гарсія Манібардо проти Іспанії , заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden , серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Банку на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 31.05.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.08.2021 у справі № 904/6053/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 31.05.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.08.2021 у справі № 904/6053/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова