Постанова

від 06.10.2021 по справі 336/1136/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 336/1136/19

провадження № 61-4521св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа на стороні позивачки - ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2020 року у складі судді Дмитрюк О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виділ в натурі частки майна, яке є спільною частковою власністю.

На обґрунтування позову посилалася на таке. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2018 року у справі № 336/4340/17 визнано за нею як за співвласником право власності на 11/200 частини нежитлового приміщення, підвалу літ. А-14, розташованого на АДРЕСА_1 . Визнано за нею в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на: 1/20 частини квартири АДРЕСА_2 ; 11/1000 частини нежитлового приміщення, підвалу літ. А-14, розташованого на АДРЕСА_3 ; 1/15 частини житлового будинку АДРЕСА_4 ; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ЗП № 034791, кадастровий номер 2320983200:01:015:0016; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ЗП № 034784, кадастровий номер 2320983200:01:015:0017. Загальна вартість належного їй майна становить 96 089,60 грн. Право власності на зазначене майно вона набула після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 , відповідачі та неповнолітня ОСОБА_5 також є спадкоємцями та співвласниками нерухомого майна.

З часу набуття права власності на майно вона позбавлена можливості користуватись та володіти ним через перешкоди з боку відповідачів та через те, що її частка не виділена в натурі. Відповідачі одноособово користуються та володіють усім майном.

Посилаючись на те, що спільне з відповідачами користування належними їй частками нерухомого майна неможливе, позивачка просила виділити належну їй частку у нерухомому майні та припинити спільну часткову власність, а саме: виділити їй в натурі відокремлений об`єкт нерухомості із майна, що перебуває у спільній частковій власності, припинити право спільної часткової власності на нього та визнати за нею право особистої приватної власності на нежитлове приміщення № НОМЕР_1 підвалу літ. А-14 у складі: кімната № 1, площею 27,7 кв. м; душова № 2, площею 3,0 кв. м; санвузол № 3, площею 1,6 кв. м, загальною площею за внутрішніми замірами 32,3 кв. м, що становить 11/100 частини нежитлового приміщення № НОМЕР_1, підвалу літ. А-14, яке розташоване на АДРЕСА_5 , вартістю 84 884 грн; виділити їй в натурі та визнати за нею право особистої приватної власності на 83/100 частини земельної ділянки площею 4,5398 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0017, вартістю 11 304,10 грн, всього на суму 96 188,10 грн; припинити її право власності на об`єкти нерухомого майна, які перебувають у спільній частковій власності: на 1/20 частини квартири АДРЕСА_2 ; 1/15 частини житлового будинку АДРЕСА_4 ; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0016; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0017.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 02 березня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що до спірних правовідносин, які виникли між позивачкою та відповідачами, не можуть бути застосовані положення статей 358, 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) , оскільки ОСОБА_1 , у розумінні зазначених норм, не заявила вимог, як співвласник, про виділ в натурі її частки в майні, тому позивачка обрала неправильний спосіб захисту порушеного права.

Апеляційний суд також зазначив, що з вимогами про поділ спадкового майна між спадкоємцями ОСОБА_1 у цій справі не зверталася, як співвідповідача до участі у справі неповнолітню ОСОБА_5 , 2010 року народження, та органи опіки і піклування як представників неповнолітньої спадкоємиці не залучала, хоча просила суд вирішити питання про права і обов`язки неповнолітньої доньки позивачки як співвласника спірного нерухомого майна, інтереси якої в цій справі суперечать інтересам позивачки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що на цей час відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування статті 364 ЦК України. Суди неправильно витлумачили норму статті 364 ЦК України, яка регулює спірні правовідносини, помилились щодо правил та умов виділу частки із майна, що перебуває у спільній частковій власності спадкоємців.

У травні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Кузнецова А. С., у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 364 ЦК України (про виділ частки в натурі одним із спадкоємців зі спадкового майна, яке складає декілька об`єктів нерухомості і перебуває у спільній частковій власності декількох спадкоємців за наявності спору між ними) у подібних правовідносинах.

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю не відповідають.

Суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2018 року у справі № 336/4340/17 визнано за ОСОБА_1 , як за співвласником, право власності на 11/200 частини нежитлового приміщення, підвалу літ. А-14, розташованого на АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на: 1/20 частини квартири АДРЕСА_2 ; 11/1000 частини нежитлового приміщення, підвалу літ. А-14, розташованого на АДРЕСА_5 , приміщення НОМЕР_1; 1/15 частини житлового будинку АДРЕСА_4 ; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ЗП № 034791; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ЗП № 034784.

Зазначеним рішенням визнано за ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності: на 1/20 частини квартири АДРЕСА_2 ; на 11/1000 частини нежилого приміщення, підвалу літ. А-14, розташованого на АДРЕСА_3 ; на 1/15 частини житлового будинку АДРЕСА_4 ; на 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ЗП № 034791, що зареєстрований на ім`я ОСОБА_6 у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 22 червня 2001 року за № 1122; на 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серіїІІ-ЗП № 034784, що зареєстрований на ім`я ОСОБА_7 у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 22 червня 2001 року за № 1123 (т. 1, а. с. 18-23).

Право власності позивача на зазначені об`єкти нерухомості зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності (т. 1, а. с. 24, 25, 26, 27, 28).

Спадкоємцями першої черги, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , окрім ОСОБА_1 та неповнолітньої ОСОБА_5 , є відповідачі у цій справі.

Зазначене встановлено рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2018 року у справі № 336/4340/17 , а також підтверджується матеріалами спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 113-164).

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частці в праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна, утворюється два самостійних об`єкта майна.

Вимоги позивачки у розумінні статті 364 ЦК України не є виділом в натурі частки із майна, яке перебуває у спільній частковій власності кількох осіб.

ОСОБА_1 разом із іншими спадкоємцями отримала відповідну частку у кожному індивідуально визначеному майні, що ввійшло до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Звертаючись до суду із позовом, на підставі статті 364 ЦК України, що регулює порядок виділу в натурі частки зі майна, що належить кільком особам на праві спільної часткової власності, позивачка просила виділити належну їй частку у нерухомому майні та припинити спільну часткову власність, а саме: виділити їй відокремлений об`єкт нерухомості із майна, що перебуває у спільній частковій власності, припинити право спільної часткової власності на нього та визнати за нею право особистої приватної власності на нежитлове приміщення № НОМЕР_1 підвалу літ. А-14, у складі: кімната № 1 площею 27,7 кв. м; душова № 2 площею 3,0 кв. м; санвузол № 3 площею 1,6 кв. м, загальною площею за внутрішніми замірами 32,3 кв. м, що становить 11/100 частини нежитлового приміщення № НОМЕР_1, підвалу літ. А-14, яке розташоване на АДРЕСА_5 , вартістю 84 884 грн; виділити їй та визнати за нею право особистої приватної власності на 83/100 частини земельної ділянки площею 4,5398 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0017, вартістю 11 304,10 грн, всього на суму 96 188,10 грн; припинити її право власності на об`єкти нерухомого майна, які перебувають у спільній частковій власності: на 1/20 частини квартири АДРЕСА_2 ; 1/15 частини житлового будинку АДРЕСА_4 ; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0016; 1/15 частини земельної ділянки площею 4,54 га, розташованої на території Лугівської сільської ради Василівського району Запорізької області, кадастровий номер 2320983200:01:015:0017.

Відмовляючись від права власності на частки у праві в одному майні, позивачка прагне набути прав на збільшену частку в іншому майні за рахунок часток, які належать іншим спадкоємцям.

Аналіз змісту статей 356, 367, 364 ЦК України свідчить, що поняття поділ та виділ не є тотожними. Так, при поділі майно, що знаходиться у спільній частковій власності, розподіляється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. Натомість при виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється.

Вимоги позивачки щодо збільшення своєї частки у праві власності на нежитлове приміщення та земельні ділянки за рахунок передачі належних їй інших часток у праві власності на інше нерухоме майно, яке вона успадкувала, іншим співвласникам, є по суті не виділом частки у натурі, а примусовим обміном такими частками, що суперечить вимогам ЦК України, в тому числі положенням статті 364 ЦК України.

Отже, враховуючи обставини, встановлені судами у цій справі, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки у розумінні статті 364 ЦК України вимоги позивача не є виділом в натурі частки із майна, яке перебуває у спільній частковій власності кількох осіб.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до власного тлумачення положень статті 364 ЦК України.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 364 ЦК України, оскільки судова практика із застосування указаної норми є сформованою.

Водночас, оцінюючи підстави та мотиви відмови у задоволенні позову, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги та зміни оскаржуваних судових рішень у їх мотивувальних частинах.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права , що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли формального висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню, на що мали повноваження згідно з вимогами ЦПК України. Суди в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін та дійшли висновку про відмову в задоволенні позову, не навівши належного правового обґрунтування.

За встановлених у цій справі обставин та мотивів ухвалення судами попередніх інстанцій рішень, з урахуванням суті та характеру правовідносин у цій справі, Верховним Судом проаналізовано можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 365 ЦК України.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Проте суд не має підстав для тлумачення положень частини другої статті 365 ЦК України у такий спосіб, що обов`язкове депонування позивачем грошових коштів, які відповідають вартості майна, на яке позивач просить припинити право відповідачів, з виділенням їй цього майна, може бути замінено передачею позивачем відповідачам іншого майна, а не шляхом сплати грошової компенсації.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача, з огляду на неможливість здійснювати примусове відчуження відповідачами належних їм часток у праві спільної часткової власності на земельні ділянки шляхом присудження їм в обмін іншого майна, від якого позивач відмовляється.

Доводи заявниці про наявність багатьох співвласників, що утруднює користування спільним майном, не може бути підставою для припинення їхніх часток у майні - земельних ділянках, яке відповідачі отримали у порядку спадкування. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту своїх прав позбавляє інших співвласників без їхньої згоди права власності на належне їм майно та не враховує принципу дотримання балансу інтересів сторін, оскільки відповідачі також зацікавлені зберегти у власності більш вартісне майно, чого також прагне позивачка.

Таких висновків щодо правил застосування статей 364, 365 ЦК України у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 336/1137/19-ц (провадження

№ 61-6326св21).

Отже, право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на частку у спільному майні, тобто на нежитлове приміщення та земельні ділянки, кадастрові номери: 2320983200:01:015:0016; 2320983200:01:015:0017, не може бути припиненим за позовом співвласника - ОСОБА_1 на підставі вимог статті 365 ЦК України, оскільки частка кожного із співвласників земельних ділянок не може вважатися незначною. При цьому обов`язковою умовою застосування вимог вказаної статті є попереднє депонування позивачкою на рахунок суду вартості цих часток.

Спір між сторонами міг бути вирішений у досудовому порядку на підставі частини третьої статті 1267 ЦК України, згідно з якою спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Проте, оскільки ОСОБА_1 оформила свої спадкові права шляхом отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, застосування положень зазначеної норми є також неможливим.

Отже, у цій справі, зважаючи на суть заявлених позовних вимог, позов не підлягає задоволенню ні на підставі статті 364 ЦК України, ні на підставі статті 365 ЦК України, як і не підлягають застосуванню положення статті 1267 ЦК України.

Саме з цих підстав позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Натомість, дійшовши правильного висновку про відмову у позові, суди попередніх інстанцій помилково виходили з неповних мотивів у такій відмові.

Суд апеляційної інстанції також помилково виходив з того, що оскільки з вимогами про поділ спадкового майна між спадкоємцями ОСОБА_1 у цій справі не зверталася, як співвідповідача до участі у справі неповнолітню ОСОБА_5 , 2010 року народження, та органи опіки і піклування як представника неповнолітньої спадкоємиці не залучала, то це є підставою для відмови у позові.

Проте одночасна відмова у позові у зв`язку з безпідставністю вимог та неналежним складом відповідачів є помилковою, оскільки ці підстави відмови у позові є взаємовиключними.

Тому рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених вище мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 березня 2021 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову.

У решті рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 березня 2021 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову.

У решті рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко