Постанова

від 27.10.2021 по справі 200/6937/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2021 року справа №200/6937/21

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Перший апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В., Міронової Г.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 р. у справі № 200/6937/21 (головуючий І інстанції Смагар С.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язати вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі - відповідач, ГУПФУ) про визнання бездіяльності відповідача щодо не поновлення пенсії позивачу протиправною та дискримінаційною, визнання протиправними та дискримінаційними та скасування рішення відповідача № 81 від 4 грудня 2020 року про відмову у поновленні пенсії позивачу та визнання протиправними та дискримінаційними дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію позивачу, зобов`язання відповідача вчинити певні дії - поновити виплату пенсії позивачу з 9 червня 1996 року, на вказаний нею банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» , стягнення з відповідача кошти в сумі 100000 гривень (сто тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їй протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд: визнав протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області №81 від 04 грудня 2020 року про відмову у поновленні пенсії Рашковській ФС; визнав протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області стосовно відмови поновити виплату пенсії ОСОБА_1 ; зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області вжити належних заходів щодо відновлення пенсійної справи ОСОБА_1 та повторно розглянути її заяву про поновлення виплати пенсії, яка була подана у 2017 році, з урахуванням висновків суду; стягнув з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 850 грн. 00 коп. В іншій частині позовних вимог суд відмовив.

Позивач, частково не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив змінити рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19.07.2021 та зобов`язати відповідача вчинити певні дії - поновити виплату пенсії позивачці з 09.06.1996, на вказаний нею банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування ; стягнути з відповідача кошти в сумі 100,000 гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їй протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії Позивачці.

В апеляційній скарзі зазначено, що рішенням суду першої інстанції було зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області розглянути в четверте заяву позивачки про поновлення пенсії, а саме у позивачки вже є три рішення суду проти відповідача і одна вказівка Пенсійного фонду України, де відповідач зобов`язаний розглянути її заяву про поновлення пенсії. Всі необхідні матеріали, навіть, для заведення нової пенсійної справи наявні у Відповідача з 2018 року, вже встановлено діючим рішенням суду у її справі.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, ізраїльське посвідчення особи № НОМЕР_1 , видане органом МВС у м. Натанія, 06 лютого 2002 року. Мешкає в АДРЕСА_1 про що свідчить довіреність від 29 травня 2017 року.

З 01 червня 1993 року позивачу була призначена пенсія по досягненню пенсійного віку та наявності страхового стажу 34 роки. Зазначена пенсія їй виплачувалась до виїзду за кордон.

ОСОБА_1 виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль.

Перед виїздом за кордон ОСОБА_2 мешкала у АДРЕСА_2 .

Постановою Першого апеляційного адміністративного суд від 19 березня 2019 року, визнано протиправною бездіяльність Костянтинівсько-Дружківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не розгляду заяви ОСОБА_2 від 29.05.2017 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09 липня 2003 року та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» , затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1; зобов`язано Костянтинівсько-Дружківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заву ОСОБА_2 від 29.05.2017 року та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09 липня 2003 року та «Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» , затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішенням відповідача від 07 лютого 2020 року відмовлено в розгляді заяви ОСОБА_2 від 29 травня 2017 року щодо поновлення пенсії за віком. Зазначено, що для розгляду документів позивача щодо поновлення виплати пенсії необхідно надати документи та докази згідно до вимог Порядку №22-1. Крім того вказано, що ОСОБА_2 не перебуває на обліку в Костянтинівсько-Дружківському об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області, ні в інших територіальних органах Пенсійного фонду України, а отже відсутня її електронна та паперова пенсійні справи.

Зазначене рішення було оскаржено в Донецькому окружному адміністративному суді.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року №200/4492/20-а визнано протиправним та скасовано рішення Костянтинівсько-Дружківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області від 07 лютого 2020 року про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , зобов`язано Костянтинівсько-Дружківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області вжити належних заходів щодо відновлення пенсійної справи ОСОБА_1 та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, яка була подана у 2017 році, з урахуванням висновків суду.

04 грудня 2020 року Костянтинівсько-Дружківським об`єднаним управлінням Пенсійного фонду України у Донецькій області прийнято рішення №81 від 04.12.2020 яким відмовлено позивачу у поновлені виплати пенсії за віком, в обґрунтування якого зазначено про необхідність подати документи та докази згідно до вимог Порядку №22-1.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з відсутності матеріалів пенсійної справи, інформації про розмір пенсії позивача та належних доказів належності позивача до громадянства України (з наданої до позову копії паспорту громадянина України для виїзду за кордон вбачається, що термін його дії закінчився 01 грудня 2000 року).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно із частиною 1 статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною 5 статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.

Закон України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 09 липня 2003 року № 1058-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.

Статтею 8 Закону № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 цієї статті право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Виходячи з наведених законодавчих норм особа, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Таким чином, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Статтею 44 Закону № 1058-IV встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Частиною 5 статті 45 цього Закону визначено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» , яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Таким чином, позивач, як громадянин України має право на виплату призначеної їй пенсії. Підстави для поновлення конституційного права на виплату пенсії виникли після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.

З цього часу відповідач був зобов`язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Суд зазначає, що саме з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону, а не як зазначає позивач з 09.06.1996.

Крім того, позивач просив поновити виплату пенсії з 09.06.1996 відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» , проте вказаний Закон набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування , затвердженим постановою правління ПФУ 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846) (далі - Порядок)

Пунктом 1.1 Порядку передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до пункту 1.5 Порядку № 22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім`ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

Стаття 59 Конституції України передбачає, що кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Отже, чинні норми законодавства містять положення, що дозволяють звернення пенсіонера з заявою про поновлення, перерахунок виплати пенсій не особисто, а через представника.

Суд зазначає, що під особистим зверненням пенсіонера, слід розуміти особисте підписання пенсіонером заяви про виплату пенсії, а не фізичне переміщення цієї особистої заяви пенсіонера до приймальні відповідача. Суд зазначає, що у такому разі зазначені тлумачення норм права звужують право позивача на пенсію у порівнянні з нормами, викладеними у спеціальному Законі України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що має вищу юридичну силу.

Отже, передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 20.02.2018 у справі № 757/12134/14-а.

Згідно п. 1.1 Порядку №22-1 заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління пенсійного фонду України у районі, місті, а також у місті та районі, що призначає пенсію за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до пунктів 1.6 та 1.7 Порядку звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-якій час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку. Днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Пунктом 2.23 Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій передбачено, що документи необхідні для призначення пенсії, можуть бути поданім як в оригіналах, та і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.

За приписами пункту 4.1 Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Пунктом 4.2 Порядку встановлено, що при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Відповідно до пунктів 2.1 та 2.9 Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи про місце проживання (реєстрації) особи; особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії) повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Згідно пункту 2.22 Порядку, документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства надають також копію посвідки на постійне проживання.

Відповідно до ст. 2 Закону України Про громадянство України від 18 січня 2001 року № 2235-III (далі - Закон № 2235-III), якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Відповідно до статті 5 Закону № 2235-III, документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 13 Закону України Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус № 5492-VI від 20.11.2012 р. документами, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України є: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 13 вказаного Закону до документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, належать посвідчення водія; посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; посвідка на постійне проживання; посвідка на тимчасове проживання; картка мігранта; посвідчення біженця; проїзний документ біженця; посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.

Постановою Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року N 719-V затверджено Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - Положення N 719-V).

Відповідно до п. 2 Положення N 719-V, паспорт - це документ, що посвідчує особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном.

Згідно п. 3 Положення N 719-V, паспорт оформляється особам, що проживають за кордоном і в установленому законодавством порядку набули громадянства України, - дипломатичними представництвами чи консульськими установами України за кордоном.

Відповідно до п. 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 р. № 152 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2016 р. № 1001), паспорт для виїзду за кордон визнається недійсним, вилучається, анулюється та знищується у разі закінчення строку його дії або прийняття рішення про його обмін до закінчення строку його дії.

Підставою для прийняття відповідачем рішення про відмову в поновленні пенсії позивачу є не подання відповідачу документу, що підтверджує належність позивача до громадянства України та зареєстроване місце проживання на території України.

Матеріали справи свідчать, що позивачем Пенсійному фонду України та територіальному органу Пенсійному фонду разом з іншими документами було надано завірену копію паспорту громадянина України для виїзду за кордон який був чинним до 01 грудня 2000 року.

Згідно ст. 2 Закону № 2235-III законодавство України про громадянство ґрунтується, у тому числі, на принципі неможливості позбавлення громадянина України громадянства України.

Відповідно до ст. 17 Закону № 2235-III, громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Статтею 18 Закону № 2235-III встановлено, що громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

Підстави для втрати громадянства України визначені ст. 19 Закону № 2235-III, зокрема до них відносяться: 1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття; 2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов`язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Цей перелік є вичерпним.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України.

Указу президента України про припинення громадянства України позивача матеріали справи не містять.

Суд зазначає, що закінчення терміну дії паспорту для виїзду за кордон не свідчить про припинення взаємних прав та обов`язків між позивачем та державою Україна, а тільки вказує на те, що цей документ не може бути використаний за призначенням, а саме посвідчувати особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном.

Отже, вказаний документ, підтверджує громадянство України у розумінні Закону України Про громадянство України та Закону України Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус .

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивачу 1993 році була призначена пенсія, яка виплачувалась йому до виїзду за кордон, що не спростовувалось відповідачем та підтверджується пенсійним посвідченням позивача.

Отже, спірним питанням в справі є не призначення пенсії, а поновлення її виплати, як громадянину України.

Відповідно до п. 2.9 Порядку 22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Отже, зазначена норма регламентує перелік документів, що надаються особою, яка звертається за пенсією, а не підстави для припинення виплати раніше призначеної пенсії.

Також, позивач стверджує що у нього є дійсний документ - Посвідчення особи, котре містить інформацію про його особу, місце його проживання та вік, як того вимагає вищевказаний п.2.9 Порядку 22-1.

Саме на підставі цього документа була верифікована особа позивача ізраїльським нотаріусом в момент підписання Довіреності та Заяви про поновлення пенсії.

В момент підписання Довіреності позивач скористався своїм адміністративно-процесуальним правом доручити ведення справ проти відповідача представникові. Факт існування позивача в об`єктивній реальності та належності їй посвідчення особи підтверджено нотаріусом держави Ізраїль, що засвідчив факт того, що позивач, особа якої засвідчена посвідченням особи, предстала перед ним в його офісі і підписала зі своєї доброї волі, довіреність та заяву про призначення пенсії.

Слід підкреслити, що довіреність та заява завірені печаткою апостиль, що у відповідності до Гаазької конвенції є єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису особи, що підписала документ, законності, автентичності відбитку печатки або штампа, якими скріплений цей документ.

У відповідності до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Отже, позивачем засвідчено документально свою особу, місце проживання (реєстрації) та вік).

Крім того, суд зазначає, що вказані обставини вже досліджувались та встановлені в межах інших справ.

Щодо посилання суду,як на підставу в відмові в поновленні виплати пенсії, на те, що в управлінні відсутня електрона пенсійна справа заявниці та будь-які документи щодо призначення пенсії, суд зазначає, що відповідачем не надано доказів, які підтверджують вчинення ним дій для перевірки цих обставин, зокрема, наявності паперової пенсійної справи в територіальному управлінні пенсійного органу за місцем попереднього обліку (проживання) позивача. Також, зазначені обставини не є передбаченими законодавством підставами для відмови у поновленні виплати пенсії. Суд зазначає, що матеріали, містять всі необхідні документи для поновлення пенсії позивачу передбачених Порядком № 22-1, а тому посилання на відсутність пенсійної справи є незмістовними.

Щодо дати з якої підлягає поновлення виплати пенсії, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга цієї ж статті).

Положеннями частини першої та третьої статті 123 КАС України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Поважними причинами пропуску строку звернення до суду в розумінні статей 122, 123 КАС України визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звернулася до суду та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Так, в межах спірних правовідносин, слід встановити правомірність застосування судами попередніх інстанцій положень статей 122, 123 КАС України щодо строків звернення позивача до суду із позовом.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає нарахованою в момент призначення пенсії і залишається такою (нарахованою) до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 9 липня 2003 року N 1058-IV (надалі - Закон N 1058-IV) , визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до того часу, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Відповідачем не доведено, що у припиненні виплати пенсії наявна вина позивачки; підстава, яка була причиною припинення виплати пенсії, була правомірною; відповідачем або іншими суб`єктами владних повноважень розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009; існують положення закону, який зобов`язує позивачку вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була припинена Пенсійним фондом України саме на його підставі, та в подальшому ці норми визнані Конституційним Судом України неконституційними.

Натомість позивачка звернулася до територіального органу Пенсійного фонду (вжила активні дії) з проханням поновити виплату пенсії, проте їй було відмовлено в такому поновленні.

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі Рисовський проти України".

Таким чином, на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно, що підриває довіру громадян до належного виконання всіма суб`єктами владних повноважень своїх функції та до можливості отримати в старості з боку держави в обмін на свою трудову діяльність справедливий соціальний захист.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі (правильному розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивачки на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Виходячи із системного аналізу фактичних обставин справи та норм чинного законодавства, колегія суддів вважає, що статті 122, 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.

Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 164/1904/14-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17, від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17, від 22 січня 2019 року у справі № 201/9987/17(2-а/201/304/2017), від 19 березня 2018 року у справі № 806/1952/18 від 13 серпня 2021 року у справі № 120/1300/19-а.

Окрім того, аналогічне правозастосування наведене в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду з метою дотримання завдань адміністративного судочинства та забезпечення конституційних гарантій осіб на пенсійне забезпечення визнала за доцільне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 08 грудня 2015 року у справі № 21-5653а15, від 12 квітня 2016 року у справі № 462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі № 505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі № 404/4541/15-а, про те, що виниклі спори щодо поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права - статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) чи - статей 122, 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Отже, поновлення пенсії слід здійснити з 07 жовтня 2009 року.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача поновити виплату пенсії позивачу на вказаний нею банківський рахунок, суд зазначає, що оскільки відповідач не приймав рішення про відмову у нарахуванні на визначений позивачем банківський рахунок, вказані вимоги є передчасними.

Щодо індексації пенсії.

У постанові Великої Палати Верховного Суду України від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18, Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення пенсії позивачці з проведенням індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивачка не позбавлена права звернутися за захистом своїх прав до суду. Отже, вимоги позивачки щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають (п.87).

Відтак, в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Щодо компенсації.

Враховуючи неправомірність поведінки відповідача у відповідності с ч. 2 ст. 46 Закону про пенсії, у відповідності з якими - 2. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. , пенсія позивачки повинна бути виплачена ... з нарахуванням компенсації втрати частини доходів . Саме так вирішила Велика Палата Верховного Суду України у постанові у справі №815/1226/18, коли зобов`язала відповідача поновити та виплатити пенсію позивачці з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Щодо стягнення з відповідача кошти в сумі 100000 гривень (сто тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їй протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Згідно зі ст. 24 Закону № 393/96-ВР, особи, винні у порушенні цього Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

Згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Приписами частин 1, 2 статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з п. п. 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 04 березня 2019 року у справі № 295/443/17, від 08 травня 2019 року у справі № 233/3464/17.

Пунктом 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 визначено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.

При цьому, загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що позивач є людиною похилого віку - більше 80 років, за результатами розгляду його заяви вже тричі відмовлено в поновлені виплати пенсії не зважаючи на прийняті судові рішення, через тривалим та систематичним порушенням відповідача прав позивача та ігнорування висновків викладених в рішеннях суду, що змушує позивача повторно звертатись до суду з метою захисту наданих йому законом прав, які були протиправно порушені. Протиправні дії відповідача тривають з 2017 року та існують по теперішній час.

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті, як компенсацію потерпілому завданих збитків, так і запобігання вчинення суб`єктом владних повноважень такого у майбутньому, зокрема, шляхом здійснення превентивних заходів для удосконалення виконання своїх функцій, спрямованих на інтереси людини.

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, у силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17

У справі, що розглядається, відповідач не довів, що його тривала протиправна діяльність не викликала у позивача психічне напруження у зв`язку з очікуванням рішення, розчарування в діяльності державного органу та додаткове психічне напруження, викликане дискримінацією під час розгляду його заяв порівняно з заявами інших громадян.

Відтак, у суду першої інстанції не було підстав для висновку про те, що моральну шкоду не заподіяно.

Щодо розміру заподіяної шкоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди (за змінами та доповненнями), розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Наведені позивачем обставини, спричинили йому душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли їй моральну шкоду.

Позивач просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 100000 грн.

Проте, визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд апеляційної інстанції врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його життєвій ситуації, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та вважає справедливим визначити суму компенсації у розмірі 3000 грн.

Враховуючи зазначене, суд не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутній факт заподіяння моральної шкоди, але не бачить підстав для визначення її у більшому розмірі, ніж визначив 3000 грн.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого суду - частковому скасуванню.

Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду за те, що вимоги позивача фактично задоволені, частковість їх задоволення не впливає на сутність вирішення питання про розподіл судових витрат, тому витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 1362 грн. підлягають стягненню в повному обсязі за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 250, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 р. у справі № 200/6937/21 - задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 р. у справі № 200/6937/21 - скасувати в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області вжити належних заходів щодо відновлення пенсійної справи ОСОБА_1 та повторно розглянути її заяву про поновлення виплати пенсії, яка була подана у 2017 році, з урахуванням висновків суду, та в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.

Прийняти нову постанову в цій частині.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити та виплатити ОСОБА_1 пенсію, з 07 жовтня 2009 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» , на підставі документів наданих позивачем, з компенсацією втрати частини доходів.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 13486010) моральну шкоду у розмірі 3000 (три тисячі) грн на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 р. у справі № 200/6937/21 - залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 13486010) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в сумі 1362 (одна тисячі триста шістдесят дві) гривні 00 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 27 жовтня 2021 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді А.В. Гайдар

Г.М. Міронова