Рішення

від 27.10.2021 по справі 495/59/21

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 495/59/21

рішення

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

27 жовтня 2021 року м. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

у складі головуючого - судді Шевчук Ю.В.,

при секретарі - Бучка В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білгород-Дністровському цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась 06 січня 2021 року до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої позовні вимоги позивачка ОСОБА_1 обгрунтовує тим, що вона отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №161669 від 29.12.2004 року, виданий на підставі рішення XXIX сесії XXIV скликання Затоківської селищної ради м.Білгород-Дністровського Одеської області від 07 жовтня 2004 року №1180. Згідно цього Державного акту позивачка ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,100 га, розташованої ДК Коммунстрой-1 , ділянка № НОМЕР_1 смт Затока, м.Білгород-Дністровський Одеської області; цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального дачного будівництва; кадастровий номер земельної ділянки - 5110300000:02:003:0163.

Державний акт було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договірів оренди землі за №01.04.506.00152, тобто державну реєстрацію земельної ділянки було проведено відповідно до чинного на той час законодавства (ст.202 ЗК України). 08 грудня 2020 року позивачка випадково з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно дізналась, що була здійснена перереєстрація права власності на належну їй земельну ділянку за ОСОБА_2 . При цьому жодних дій позивачка щодо відчуження чи іншої передачі спірної земельної ділянки не вчиняла.

Відповідно до сканкопії акту №2 приймання-передачі від 21.12.2019 року, отриманої у порядку доступу до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 (Позивач) передала на баланс Приватного підприємства Інсайт-2020 земельну ділянку. При цьому земельна ділянка не передавалась до статутного капіталу та не збільшила розмір статутного капіталу підприємства. Від Приватного підприємства Інсайт-2020 назначений акт підписав директор ОСОБА_3 .

В подальшому позивачці стало відомо про наступні обставини з ухвали Київського районного суду м. Одеси від 05.10.2020 року у справі №520/11665/15-к (у кримінальному провадженні №12015160480004266 від 20.08.2015 року за підозрою ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та інших у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 187, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 27, ч. З ст. 190, ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 190, ч. 1 ст. 205-1, ч. 2 ст. 209, ч.ч. 3, 4 ст. 358, ч. 3 ст. 365-2 КК, а саме щодо заволодіння шахрайським шляхом об`єктами нерухомого майна з подальшою їх легалізацією з використанням підроблених паспортів громадян України), оскільки сканкопії документів, які стали підставою для реєстрації права власності, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Згідно зазначеної вище ухвали слідчого судді, право власності на земельну ділянку було зареєстровано 17.02.2020 року державним реєстратором Великодолинської селищної ради Турецьким Олександром Сергійовичем за ОСОБА_10 на підставі підробленого акту приймання- передачі, виданого начебто приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлєвою О.М..

В ухвалі суду встановлено, що відповідно до відповіді від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Яковлєвої О.М. було встановлено, що акти приймання-передачі від 21.12.2019 року, реєстрові №2232, №2233, нею не виготовлялись та нотаріальні дії не вчинялись. Також акти приймання-передачі від 14.02.2020 року, реєстрові №2245, №2250 нею не виготовлялись та нотаріальні дії не вчинялись. Крім того, в момент видачі актів приймання-передачі приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Яковлєва О.М. знаходилась у відпустці у зв`язку з народженням дитини та з 19.12.2020 року (як зазначає позивачка, судом була допущена технічна помилка у даті) нотаріальна діяльність була тимчасово зупинена.

Знаючи, що акт приймання-передачі від 21.12.2019 року за реєстровим №2232 та акт приймання-передачі від 14.02.2020 за реєстровим №2245 стосувалися суміжної земельної ділянки (сусіда позивача ОСОБА_11 ), позивач припускає, що акт приймання-передачі №2 від 21.12.2019, підписаний нібито нею, мав реєстровий №2233 та акт приймання-передачі від 14.02.2020 мав реєстровий №2250.

Державним реєстратором Великодолинської селищної ради Мельник Тетяною Іванівною на підставі рішення №04/06/20, №292, 293, від 04.06.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Білоус І.О., та акту прийому-передачі №294, 295 від 04.06.2020 зареєстровано право власності на Земельну ділянку за ПП Сервіс промислової логістики , код ЄДРПОУ 40920935, засновником та директором якого є ОСОБА_10 .

Наразі згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником земельної ділянки є ОСОБА_2 . Право власності на земельну ділянку за ним зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 10805, виданого 07.11.2020, видавник - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Омарова Віолетта Султаналіївна. Підставою для внесення запису було рішення про державну реєстрацію прав, індексний номер: 55015248 від 07.11.2020 16:09:33, приватний нотаріус Омарова Віолетта Султаналіївна, Одеський міський нотаріальний округ. При цьому, всупереч вимогам п. 7 ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 16, ч. 2 ст. 17 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень сканкопії договору купівлі-продажу та інших документів, які стали підставою для реєстрації права власності, в електронній реєстраційній справі відсутні.

Таким чином, як стверджує позивачка ОСОБА_1 , у результаті підробки офіційних документів був скоєний злочин, а саме незаконне заволодіння земельною ділянкою, належною позивачу. Земельна ділянка вибула з власності позивача ОСОБА_1 поза волею власника.

У період з грудня 2019 року по грудень 2020 року спірна земельна ділянка неодноразово переходила у власність різним особам за актами прийому-передачі та договором купівлі-продажу і на даний час є власністю відповідача.

Приватне підприємство Інсайт-2020 , потім, за припущенням позивачки, ОСОБА_10 , потім Приватне підприємство Центр промислової логістики незаконно набули право власності на земельну ділянку, у зв`язку з чим ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку у особи, яка не мала права на її відчуження та не набула права власності на спірну земельну ділянку.

Оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності позивача не з його волі, а з інших підстав, позивачка ОСОБА_1 просить витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , земельну ділянку площею 0,100 га, розташовану ДК Коммунстрой-1 , ділянка № НОМЕР_1 смт. Затока м. Білгород-Дністровського Одеської області; цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального дачного будівництва; кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:02:003:0163.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилась, однак адвокат Вуж Д.В., який діє в її інтересах, в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити.

В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з`явився, однак адвокат Васильєв П.О., який діє в його інтересах, надав на адресу суду клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги визнає у повному обсязі, просить їх задовольнити.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, судом встановлені такі фактичні обставини на підставі представлених представником позивача письмових доказів.

Так, з матеріалів справи вбачається, що згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №161669 від 29.12.2004 року, виданого на підставі підставі рішення XXIX сесії XXIV скликання Затоківської селищної ради м.Білгород-Дністровського Одеської області від 07 жовтня 2004 року №1180, позивачка ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 0,100 га у межах згідно з планом, яка розташована ДК Комунстрой-1 , ділянка № НОМЕР_1 , смт Затока, м.Білгород-Дністровський, Одеської області.

В матеріалах справи міститься ухвала слідчого судді Київського районного суду м.Одеси Федулеєвої Ю.О. від 05.10.2020 року по справі №520/11665/15-к, з якої вбачається, що під час досудового розслідування було встановлено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та інші не встановлені особи можуть бути причетними до заволодіння земельними ділянками розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , земельна ділянка НОМЕР_1 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0163) та земельна ділянка НОМЕР_2 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0162), право власності на які були зареєстровані, 17.02.2020 року державний реєстратор Великодолинської селищної ради Турецьким Олександром Сергійовичем за ОСОБА_10 на підставі підроблених актів приймання-передачі, виданих начебто ним нотаріусом ОММО Яковлєвою О.М..

Так, згідно відповіді від приватного нотаріуса ОМНО Яковлєвої О.М., було встановлено, що акти приймання-передачі від 21.12.2019 року, реєстрові №2232, №2233 нею не виготовлялись та нотаріальні дії не вчинялись. Також, акти приймання-передачі від 14.02.2020 року, реєстрові №2245, №2250 нею не виготовлялись та нотаріальні дії не вчинялись.

Крім того, в момент видачі актів приймання-передачі приватний нотаріус ОМНО Яковлєва О.М. сходилась у відпустці, у зв`язку із народженням дитини та з 19.12.2020 року нотаріальна діяльність була тимчасово зупинена,

Окрім того, державним реєстратором Великодолинської селищної ради ради Мельник Тетяною Іванівною 05.06.2020 року на підставі рішення №04/06/20, №292, 293, від 04.06.2020 приватним нотаріусом ОМНО Білоус І.О. та акту прийому - передачі №284, 295 від 04.06.2020 року зареєстровано право власності на земельну ділянку НОМЕР_1 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0163), що розташована за адресою: Одеська обл., м.Білгород-Дністровський, смт. Затока, Комунстрой-1 , дачний кооператив (район Лиманський ) за ПП Сервіс промислової логістики , код ЄРДПОУ 40920935, засновником та директором якого є ОСОБА_10 .

Також, державним реєстратором Великодолинської селищної ради Мельник Тетяною Іванівною 17 07.2020 року на підставі рішення №10/07/20, №310, від 10.07.2020 приватним нотаріусом ОМНО Білоус І.О. та акту прийому-передачі №311,312 від 10.07.2020 року зареєстровано право власності на земельну ділянку НОМЕР_2 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0162), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ) за ПП Сервіс промислової логістики , код ЄРДПОУ 40920935, засновником та директором якого є ОСОБА_10 . Вид діяльності ПП Сервіс промислової логістики , код ЄРДПОУ 40920935, засновником та директором якого є ОСОБА_10 - 52.29 Інша допоміжна діяльність у сфері транспорту.

В зазначеній вище ухвалі слідчого судді зазначено, що є достатньо підстав вважати, що за допомогою завідомо підроблених офіційних документів був скоєний злочин, а саме незаконне заволодіння майном, а саме: АДРЕСА_1 , земельна ділянка НОМЕР_1 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0163) та земельна ділянка НОМЕР_2 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0162)

В матеріалах справи наявна копія Акту №2 приймання-передачі від 21.12.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Яковлєвою Ольгою Миколаївною.

Суд звертає увагу, що ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12.05.2021 року про витребування доказів, а саме реєстраційної справи щодо спірної земельної ділянки з Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради та копій нотаріальної справи щодо договору купівлі-продажу, посвідченого 07.11.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою Віолеттою Сулнаталіївною не було виконано з незалежних від суду причин. Окрім того, стороною позивачки ОСОБА_1 було заявлено про недоцільність витребування зазначених вище доказів у зв`язку з визнанням відповідачем ОСОБА_2 позову.

Однак, відповідно до наявної в матеріалах справи Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №280126828 від 20.10.2021 року не вбачається, що право власності на земельну ділянку площею 0,100 га, розташовану АДРЕСА_2 ; цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального дачного будівництва; кадастровий номер земельної ділянки -5110300000:02:003:0163 взагалі було зареєстровано за позивачкою ОСОБА_1 ..

Відповідно до ст.2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; державний реєстр речових прав на нерухоме - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Відповідно до вимог ст.19 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

За вимогами ст.26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Тобто, на час розгляду справи та з наявних в матеріалах справи документах не можливо достеменно встановити, що первісним власником спірної земельної ділянки була саме позивачка ОСОБА_1 , адже з моменту отримання нею державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №161669 від 29.12.2004 року пройшов досить тривалий час.

З позовної заяви вбачається, що позивачка ОСОБА_1 просить усунути перешкоди у користуванні земельними ділянками шляхом їх витребування посилаючись на ст. 388 ЦК України з підстав, що вона не приймала рішень, не надавала дозвіл на відчудження, передачу у користування спірної земельної ділянки, майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 та ст. 327 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до положень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Відповідно до Постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ст. ст. 11 ч.ч.1,2 п.1, 309 ч.ч.1,2 ЦК України).

За загальними правилами ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або закон.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Цивільний Кодекс України передбачає як одні зі способів захисту порушених прав віндикацію або реституцію.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першоюстатті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першоїстатті 388 ЦК Українизалежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

У Постанові від 12.06.2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) Велика Палата Верховного Суду, висловила правову позицію про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

У Постанові від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 Велика палата Верховного Суду надала наступні висновки щодо застосування норм права стосовно витребування майна з чужого незаконного володіння: Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності , відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Згідно із частинами 2, 3 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Відповідно до статті 387 ЦК України та ч.3 ст.12 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Право власності на майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Отже, право на звернення до суду з вимогою про витребування майна від набувача має власник цього майна.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно достатті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Відповідно до ч.2 cт.152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Відповідно до Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18, власник з дотриманням вимог ст.388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсним рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані та вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.

Враховуючи вищезазначене, суд звертає увагу, що з наявних в матеріалах справи доказів та документів не можливо достовірно встановити, чи є позивачка ОСОБА_1 первісним власником спірної земельної ділянки, оскільки з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що право власності на спірну земельну ділянку за нею зареєстровано не було. Окрім того, посилання сторони позивачки ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Київського районного суду м.Одеси Федулеєвої Ю.О. від 05.10.2020 року по справі №520/11665/15-к як на підтвердження факту заволодіння відповідачем ОСОБА_2 або іншими особами шахрайським шляхом спірною земельною ділянкоює хибним, адже в зазначеній вище ухвалі слідчого судді зазначено, що є достатньо підстав вважати, що за допомогою завідомо підроблених офіційних документів був скоєний злочин, а саме незаконне заволодіння майном, а саме: АДРЕСА_1 , земельна ділянка НОМЕР_1 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0163) та земельна ділянка НОМЕР_2 (кадастровий номер 5110300000:02:003:0162) .

В матеріалах справи відсутні відомості щодо остаточного рішення по кримінальному провадженню за фактом заволодіння спірною земельною ділянкою шахрайським способом, отже наявна в матеріалах справи копія ухвали слідчого судді не є належним та допустимим доказом вибуття спірної земельної ділянки з власності позивачки ОСОБА_1 поза її волею.

Під час розгляду даної справи, суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, неодноразово роз`яснював учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та також сприяв, учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, зокрема щодо витребування доказів, які мали значення для прийняття законного та обґрунтованого рішення по даній справі.

Однак, в порушення вимог ст.81 ЦПК України, стороною позивачки ОСОБА_1 не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, по суті доводи сторони позивачки ОСОБА_1 зводяться лише до однієї підстави для задоволення її позовних вимог - визнання позову стороною відповідача ОСОБА_2 ..

Згідно роз`яснень п. 3 ч. 24 Постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до обґрунтованого висновку, що у задоволенні позовних вимог позивачки ОСОБА_1 слід відмовити у зв`язку з їх недоведеністю та безпідставністю.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

При цьому суд виходить також з того, що відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд зокрема вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

При цьому, щодо решти доводів сторін, слід зазначити, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 року).

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи, оскільки суд у відповідності до норм ч.7 ст.81 ЦПК України не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Таким чином, з огляду на зазначені вище норми чинного законодавства, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, надавши їх належну правову оцінку, а також враховуючи, той факт, що згідно Державного реєстру нерухомого майна не вбачається, що спірна земельна ділянка була зареєстрована за позивачкою ОСОБА_1 на час її реєстрації за іншим власником, оскільки в матеріалах справи відсутнє остаточне рішення по кримінальному провадженню, що перешкоджає встановити факт вибуття спірної земельної ділянки з власності позивачки поза її волею, а саме як стверджує позивачка - шахрайським способом, враховуючи що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, заявлені позивачкою ОСОБА_1 позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з їх недоведеністю та необґрунтованістю.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з тим, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, витрати зі сплати судового збору слід залишити за нею.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.41 Конституції України, ст.ст. 15, 321, 330, 331, 387, 388 ЦК України, ст.ст. 11, 13, 12, 81, 83, 89, 141, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та проголошено 05.11.2021 року о 14 годині 30 хвилин.

Суддя