Постанова

від 10.11.2021 по справі 673/723/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 673/723/20

провадження № 61-11001св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство Граніт-Гарант ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 03 березня 2021 року в складі судді Дворнін О. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 травня 2021 року в складі колегії суддів:Талалай О. І., Корніюк А. П., П`єнти І. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства Граніт-Гарант про визнання незаконним і скасування наказу та поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернусвя до суду з позовом до Приватного підприємства Граніт-Гарант (далі - ПП Граніт-Гарант ) про визнання незаконним і скасування наказу та поновлення на роботі.

На обґрунтування своїх вимог зазначав, що на підставі наказу від 01 квітня 2019 року № 87 він був прийнятий на роботу на посаду охоронника ПП Граніт-Гарант .

Після тимчасової непрацездатності у період з 23 грудня 2019 року по 01 січня 2020 року, 02 січня 2020 року його не допустили до роботи і повідомили про звільнення. У подальшому на його адресу була надіслана трудова книжка, яку позивач отримав 31 січня 2020 року. Відповідно до запису у трудовій книжці позивач звільнений з роботи за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) з 27 грудня 2019 року відповідно до наказу № 260к.

Позивач вважає звільнення незаконним. Згідно із трудовим законодавством не допускається звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності. Звільнення з порушенням установленого порядку є підставою для поновлення порушених трудових прав.

Місячний строк звернення з позовом до суду після звільнення пропустив з поважних причин, оскільки не отримував копію наказу про звільнення і трудову книжку.

Посилаючись на зазначене, позивач просив суд:

поновити пропущений з поважної причини строк звернення до суду за вирішенням трудового спору;

визнати протиправним і скасувати наказ директора ПП Граніт-Гарант від 27 грудня 2019 року № 260к про звільнення з роботи за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України;

поновити на посаді охоронника ПП Граніт-Гарант з 28 грудня 2020 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області від 03 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходи з того, що позивачем не доведено свої позовні вимоги щодо його незаконного звільнення відповідачем. Судом враховано заяву позивача, яка була направлена останнім на адресу директора ПП Граніт-Гарант Погорільцю М. З. 23 грудня 2019 року, та яка, на думку суду, являється заявою про звільнення за згодою сторін, тому суд дійшов висновку, що чинним законодавством не заборонено звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності за угодою сторін.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 24 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 03 березня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявна у матеріалах справи заява ОСОБА_1 від 23 грудня 2019 року, адресована директорові ПП Граніт-Гарант , стосується проведення розрахунку за понаднормово виконану роботу за серпень 2019 року. У заяві позивач зазначає також, що не бажає працювати у випадку порушення роботодавцем трудового законодавства. Проте у заяві не зазначено про звільнення за згодою сторін і не визначена дата закінчення роботи. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що заява ОСОБА_1 від 23 грудня 2019 року містила вимогу про звільнення з роботи за угодою сторін у категоричній формі.

Відповідно звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України проведено підприємством з порушенням вимог закону, оскільки відсутнє спільне волевиявлення сторін, спрямованого на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме за угодою сторін.

Суд визнав позовні вимоги позивача обґрунтованими, однак суд не вбачав передбачених законом підстав для поновлення пропущеного позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки ОСОБА_1 трудову книжку із записом про звільнення отримав від ПП Граніт-Гарант 31 січня 2020 року, а з позовом до суду він звернувся 02 червня 2020 року. Заява не містить зазначення поважних причин пропуску місячного строку з дня отримання трудової книжки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

30 червня 2021 року ОСОБА_1 через засобами поштового зв`язку надіслав на адресу Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 03 березня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 травня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким поновити строк звернення до суду за вирішенням трудового спору та задовольнити його вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що при розгляді справи суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про залишення позову без задоволення, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, а також неповно з`ясував обставин, що мають значення для справи, та дійшов помилкового висновку про недоведеність заявлених позивачем позовних вимог з тих підстав, що позивач 23 грудня 2019 року надіслав на адресу директора ПП Граніт-Гарант заяву про звільнення за згодою сторін, яка містила відповідну вимогу, викладену в категоричній формі, що стало підставою для його звільнення з роботи.

Суд першої інстанції не врахував, що позивач письмової заяви до ПП Граніт-Гарант про звільнення його з роботи за власним бажанням або за згодою сторін не подавав, дати звільнення не вказував, а надіслана ним вимога роботодавцю від 23 грудня 2019 року, на яку посилається суд, як на таку, яка містить відповідну вимогу викладену в категоричній формі, стосувалася не звільнення його з роботи, а проведення з ним розрахунку за понаднормово виконану роботу за серпень 2019 року. Тому, за відсутності спільного волевиявлення сторін у даному індивідуально-трудовому спорі, спрямованого на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме за угодою сторін помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що заява від 23 грудня 2019 року містила вимогу про звільнення з роботи за угодою сторін у категоричній формі.

Апеляційний суд в свою чергу, розглядаючи апеляційну скаргу, не встановив і не врахував фактичні обставини, які мають значення для справи, змінивши рішення суду першої інстанції, одночасно ухвалив незаконне рішення щодо відмови у позові у зв`язку з пропуском мною строку звернення до суду у трудовому спорі.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що до суду після незаконного звільнення та отримання 31 січня 2020 року надісланої на адресу позивача відповідачем трудової книжки, позивач 28 лютого 2020 року для захисту своїх прав та інтересів у визначений частиною першою статті 233 КЗпП України звернувся до Деражнянського районного суду Хмельницької області з позовом до ПП Граніт-Гарант про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Проте, ухвалою суду від 02 березня 2020 року (а. с. 17-18), позовна заява залишена без руху, та надано строк для усунення недоліків. Ухвала суду позивачем отримано 25 березня 2020 року. У визначений судом першої інстанції строк позивачем підготовлено позовну заяву в новій редакції, та подана до суду 26 березня 2020 року і за результатами її розгляду суд, відповідно до ухвали від 30 березня 2020 року, повернув заяву, оскільки не повністю усунено недоліки, зазначені в ухвалі суду від 02 березня 2020 року. Згідно супровідного листа суду від 01 квітня 2020 року № 673/329/20/2781/20 ухвала суду з позовною заявою та доданими до неї документами надіслана на адресу позивача, надійшла на пошту 07 квітня 2020 року, але ним за адресою реєстрації не отримана та повернута до суду по закінченню встановленого терміну зберігання (а. с. 33).

28 травня 2020 року представнику позивача адвокату Довгалю П. С. стало відомо про повернення поданої позивачем 26 березня 2020 року позовної заяви, яку було отримано в канцелярії та 01 червня 2020 року позивачем повторно подано до Деражнянського районного суду позовну заяву до ПП Граніт-Гарант про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді.

Ухвалою суду першої інстанції від 17 червня 2020 року поновлено пропущений строк звернення до суду, відкрито у даній справі провадження та призначено справу до розгляду.

Проте, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, не взяв до уваги вчинені позивачем зазначені вище процесуальні дії з дати первісного звернення до суду з позовом, що мало місце 28 лютого 2020 року, тобто у визначений законом місячний строк.

Також заявник зазначає, що апеляційним судом в оскаржуваній постанові не був врахований висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 336/3679/17 (провадження № 61-227св18).

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Деражнянського районного суду Хмельницької області.

Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 02 квітня 2019 року на підставі наказу від 01 квітня 2019 року № 87к ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду охоронника приватного підприємства Граніт-Гарант міста Тернопіль, яке здійснювало охорону об`єктів агрофірми Обрій с. Голоськів Летичівського району Хмельницької області (а. с. 38).

На підставі наказу від 27 грудня 2019 року № 260к позивач звільнений з роботи за пунктом 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін (а. с. 40).

02 січня 2020 року при виході на роботу після відпустки по тимчасовій непрацездатності у зв`язку із перебуванням з 23 грудня 2019 року по 01 січня 2020 року на амбулаторному лікуванні в КП Деражнянський центр ПМСД , що підтверджується виданим позивачу медичним закладом листком непрацездатності серії АДЦ № 458007 (а. с. 7), останнього не було допущено на робоче місце для виконання своїх посадових обов`язків та повідомлено, що він звільнений з роботи з 27 грудня 2019 року.

В подальшому відповідачем-роботодавцем на адресу позивача було надіслано трудову книжку серії НОМЕР_1 , яку він отримав в поштовому відділенні м. Деражня 31 січня 2020 року (а. сю 5, 6).

За фактично відпрацьований час по 27 грудня 2019 року підприємство перерахувало на картковий рахунок позивача в АБ Райффайзен Банк Аваль грошові кошти в сумі 2 501,49 грн, що підтверджується відповідною випискою банку.

Відповідно до наявної у матеріалах справи заяви ОСОБА_1 від 23 грудня 2019 року, адресованої директорові ПП Граніт-Гарант (а. с. 39), зазначено, що позивач просив провести з ним розрахунок за понаднормово виконану роботу за серпень 2019 року. Позивач зазначав також, що не бажає працювати у випадку порушення роботодавцем трудового законодавства.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може відбутися лише у випадку, якщо власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16, а також у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження № 61-9167св20).

Отже, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Наявна у матеріалах справи заява ОСОБА_1 від 23 грудня 2019 року, адресована директорові ПП Граніт-Гарант (а.с. 39), стосується проведення розрахунку за понаднормово виконану роботу за серпень 2019 року. Позивач зазначає також, що не бажає працювати у випадку порушення роботодавцем трудового законодавства. Проте у заяві не зазначено про звільнення за згодою сторін і не визначена дата закінчення роботи.

Тому висновки суду першої інстанції про те, що заява ОСОБА_1 від 23 грудня 2019 року містила вимогу про звільнення з роботи за угодою сторін у категоричній формі є помилковими.

Виходячи з зазначеного колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України проведено підприємством з порушенням вимог закону, оскільки було відсутнє спільне волевиявлення сторін, спрямованого на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме за угодою сторін.

Також колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позивачем пропущено строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц зазначено, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, трудову книжку із записом про звільнення позивач отримав від ПП Граніт-Гарант 31 січня 2020 року, а з позовом до суду він звернувся 02 червня 2020 року.

Тому висновки суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем місячний строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору є правильними та обґрунтованими.

Доводи позивача про те, що він звертався до відповідних органів щодо проведення перевірки дотримання відповідачем законодавства про працю за фактом його звільнення не можуть бути підставою для поновлення пропущеного строку, оскільки такі звернення не могли бути перешкодою в одночасному зверненні до суду з позовом про поновлення на роботі.

Помилка заявника в обранні неналежного порядку захисту його трудових прав не може слугувати достатньою причиною на обґрунтування поважності причин пропуску строків звернення до суду за їх захистом.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 461/1903/16-ц (провадження № 61-18809св18).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що до суду після незаконного звільнення та отримання 31 січня 2020 року трудової книжки, позивач у місячний строк, а саме 28 лютого 2020 року, звернувся до суду з позовом до ПП Граніт-Гарант , однак його позовну заяву було повернуто, не можуть бути прийняті до уваги. Зазначені причини пропуску строку не є такими, які пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Крім того Верховний Суд звертає увагу, що строки, визначені статтею 233 КЗпП не перериваються і не зупиняються.Закон не пов`язує перебіг строку для звернення до суду з відповідним позовом та повернення позовної заяви. У даній справі місячний строк розпочався з моменту, коли позивач отримав трудову книжку, тобто - з 31 січня 2020 року.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що апеляційним судом в оскаржуваній постанові не був врахований висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 336/3679/17 (провадження № 61-227св18), є безпідставними, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обстави.

Так, зокрема у справі № 336/3679/17 встановлено, що позивачка звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, однак її позов залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивачки, яка була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи. Потім позивачка повторно звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зазначивши, що пропустила судові засідання, призначені у справі № 336\1155\17, з поважних причин, а саме - у зв`язку із хворобою, на що надала відповідні докази. Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що хвороба позивача є поважною причиною пропуску строку, у зв`язку з чим обґрунтовано поновив пропущений строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

В справі, яка переглядається встановлені інші фактичні обставини.

Так позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску місячного строку з дня отримання трудової книжки для звернення до суду.

Встановивши, що позивача незаконно звільнили на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, однак він пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні вимог у зв`язку з пропуском строку звернення з позовом до суду.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінив і не ухвалив нового рішення, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук