Постанова

від 12.11.2021 по справі 703/1796/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 листопада 2021 року

місто Київ

справа № 703/1796/17

провадження № 61-18532св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_1 ,

третя особа-Товариство з обмеженою відповідальністю Ековерс ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року у складі судді Кирилюк Н. А. та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Вінніченка Б. Б., Храпка В. Д., Гончар Н. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Перший заступник керівника Смілянської місцевої прокуратури, діючи в інтересах держави, у червні 2017 року звернувся до суду з позовом, у подальшому уточненим, до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Черкаській області) та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про надання ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 108, 1905 га, в оренду; визнання недійсним договору оренди землі від 01 грудня 2014 року та скасування державної реєстрації договору суборенди, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Ековерс (далі - ТОВ Ековерс ) та ОСОБА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 01грудня 2014 року надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності в адміністративних межах Носачівської сільської ради, загальною площею 108, 1905 га, для ведення фермерського господарства строком на 49 років. Право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано 28 травня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

На переконання позивача, усупереч вимогам статті 7 Закону України Про фермерське господарство ОСОБА_1 не навів обґрунтування розмірів земельної ділянки, яку він мав намір отримати з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, не обґрунтував, що новостворене фермерське господарство матиме змогу самостійно, працею членів фермерського господарства обробляти отриману землю. Після надання земельної ділянки в оренду фермерське господарство ОСОБА_1 не створив та не зареєстрував, а у подальшому за договором від 26 жовтня 2016 року земельну ділянку передав в суборенду ТОВ Ековерс , що свідчить про небажання відповідача користуватися землею та призвело до її отримання третьою особою в обхід процедури земельних торгів.

Згідно з пунктом 5 договору оренди землі, укладеного між ГУ Держземагентства у Черкаській області та ОСОБА_1 , розмір орендної плати визначений за даними про середній розмір нормативної грошової оцінки площі ріллі у Черкаській області, з розрахунку за 1, 00 га площі ріллі, з урахуванням коефіцієнта індексації станом на 01 січня 2014 року.

Оскільки нормативно-грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати та така відповідачем у тримісячний строк з моменту державної реєстрації права користування земельною ділянкою проведена не була, позивач вважав, що укладення оспорюваного договору оренди землі без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить вимогам закону.

Враховуючи наведене, прокурор просив визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про надання ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 108, 1905 га, в оренду, визнати недійсним договір оренди землі від 01 грудня 2014 року та скасувати державну реєстрацію договору суборенди, укладеного між ТОВ Ековерс та ОСОБА_1 .

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що прокурор не обґрунтовував, у чому саме полягає порушення інтересів держави та потреба у їх захисту шляхом подання позову саме прокурором.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держземагентства у Черкаській області від 01 грудня 2014 року

№ 23-5503/14-14-СГ про передачу ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 108, 1905 га, кадастровий номер 7123785500:02:001:0373, яка розташована за межами населеного пункту в адміністративних межах Носачівської сільської ради Смілянського району Черкаської області, для ведення фермерського господарства, строком на 49 років.

Визнано недійсним укладений 01 грудня 2014 року між ГУ Держземагентства у Черкаській області та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки, загальною площею 108, 1905 га, кадастровий номер 7123785500:02:001:0373, розташованої за межами населеного пункту в адміністративних межах Носачівської сільської ради Смілянського району Черкаської області.

В іншій частині вимог позову відмовлено.

Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що орган державної влади при перевірці поданих ОСОБА_1 документів не пересвідчився в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу.

Враховуючи, що ОСОБА_1 , отримуючи в оренду земельну ділянку для створення та ведення фермерського господарства, не створив такого, натомість передав земельну ділянку в суборенду іншому товариству, що свідчить про відсутність намірів з настання правових наслідків, що були обумовлені під час укладення правочину, суд зробив висновок, що спірна земельна ділянка передана ОСОБА_1 з порушенням вимог

статей 116, 118, 123, 134 ЗК України, статей 7, 12 Закону України Про фермерське господарство (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що є підставою для визнання оспорюваного наказу ГУ Держземагентства у Черкаській області незаконними та його скасування.

Оскільки договір оренди земельної ділянки укладений на підставі наказу ГУ Держземагентства у Черкаській області, який суперечить вимогам закону, договір оренди земельної ділянки від 01 грудня 2014 року є недійсним.

Суд першої інстанції також зазначив, що враховуючи, що позивачем визначено статус ТОВ Ековерс у справі як третьої особи, відповідно до вимог частини першої статті 51 ЦПК України товариство не було залучено до участі у розгляді справи як співвідповідач, вимоги про скасування договору суборенди безпосередньо стосуються його прав та інтересів, тому пред`явлена позивачем вимога про скасування державної реєстрації договору суборенди є необґрунтованою.

Визначаючи наявність у прокурора права на звернення до суду з цим позовом, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив ГУ Держгеокадастру у Черкаській області одним із відповідачів у справі та пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування його наказу, а тому прокурор підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 10 грудня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року , ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), щодо повноважень першого заступника прокурора області на подання позову лише у разі відсутності прокурора області;

- під час подання позову прокурор не дотримався вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру щодо обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави у суді та не зазначив орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних прав та інтересів держави у спірних правовідносинах. На переконання заявника, з цього питання відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема у разі, коли відповідачем є Головне управління Держгеокадастру в області;

- обраний прокурором спосіб захисту не відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19). На переконання заявника, підстави недійсності правочину, які наведено позивачем, зокрема, нестворення фермерського господарства та передача земельної ділянки в суборенду, є підставами для розірвання договору, а не визнання його недійсним, що свідчить про неправильне обрання прокурором способу захисту порушеного права та незаконність прийнятих судами рішень;

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини першої статті 7 Закону України Про фермерське господарство . На думку заявника, суди не мали застосовувати до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2902цс15, оскільки він зроблений після виникнення спірних правовідносин. На момент звернення заявника до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про надання земельної ділянки були відсутні вимоги щодо обґрунтування заяви, які наведені у зазначеній постанові Верховного Суду України, а тому ОСОБА_1 не міг передбачити, що тих документів, які він надав, буде недостатньо для прийняття законного рішення;

- суд апеляційної інстанції безпідставно розглянув справу за відсутності заявника, від якого надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване перебуванням ОСОБА_1 на самоізоляції та очікуванням результату тесту на наявність коронавірусної інфекції COVID-19. Заявник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права за таких обставин: розгляд судом справи за відсутності учасника справи, хворого на COVID-19, та наявності від нього клопотання про відкладення розгляду справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Заступник керівника Смілянської місцевої прокуратури у наданому відзиві просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

На спростування доводів заявника позивач зазначив, що звернення прокурора до суду в інтересах держави без визначення відповідного органу зумовлено тим, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області є відповідачем у справі, а тому не може бути позивачем, однією з позовних вимог є визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області.

Щодо обраного способу захисту, то прокурор зазначив, що оскільки договір оренди земельної ділянки укладений на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, який суперечить вимогам закону, тому оспорюваний договір оренди є недійсним.

Позивач зазначив, що перший заступник керівника місцевої прокуратури відповідно до частини першої статті 24 Закону України Про прокуратуру має право підпису позовної заяви, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не відповідають законодавству.

Погоджуючись із рішенням апеляційного суду про розгляд справи за відсутності ОСОБА_1 , позивач вважає, що клопотання відповідача було направлене на затягування розгляду справи, а тому обґрунтовано відхилене судом апеляційної інстанції.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив в межах доводів та вимог касаційної скарги з урахуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 24 листопада 2014 року подав до ГУ Держземагентства у Черкаській області клопотання про надання в оренду земельної ділянки із зазначенням її площі, строку оренди, місця розташування.

На обґрунтування свого клопотання про бажання отримати земельну ділянку для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 зазначив про те, що він має відповідні навички у сільському господарстві та досвід роботи. Для допомоги в обробітку земельної ділянки планує залучати органи місцевого самоврядування.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 , він 01 вересня 2014 року прийнятий на посаду водія Фермерського господарства Віктор , а 31 жовтня 2014 року звільнений з цієї посади.

Інші відомості, які б підтверджували досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі, ОСОБА_1 не надав. До заяви не додано докази, які б свідчили про можливість заявника обробляти отриману земельну ділянку та перспективи можливого її обробітку в подальшому.

Наказом ГУ Держземагентства у Черкаській області від 01 грудня 2014 року

№ 23-5503/14-14-СГ ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 108, 1905 га, кадастровий номер 7123785500:02:001:0373, що розташована за межами населеного пункту, в адміністративних межах Носачівської сільської ради Смілянського району Черкаської області.

Між ГУ Держземагентства у Черкаській області та ОСОБА_1 01 грудня 2014 року укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 49 років, для ведення фермерського господарства.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 26 жовтня 2016 року ОСОБА_1 та ТОВ Ековерс уклали договір суборенди згаданої земельної ділянки.

Згідно з довідкою Смілянської об`єднаної державної податкової інспекції від 05 травня 2017 року ОСОБА_1 не є засновником або членом фермерських господарств, однак сплачує орендну плату за земельну ділянку, площею 108, 1905 га, як фізична особа, дата останньої сплати 05 квітня 2017 року.

Суди також встановили, що фермерське господарство ОСОБА_1 на момент передачі земельної ділянки в суборенду ТОВ Ековерс не створив.

Лише 22 січня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрував Фермерське господарство АгроСпарк , для ведення якого ця земельна ділянка надавалася, тобто більше ніж через чотири роки від дати отримання земельної ділянки в оренду, через понад два роки від дати передачі її в суборенду і через півтора роки після подання прокурором цього позову до суду.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За змістом частини першої статті 22 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до частин першої та другої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

За змістом частини першої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (частина друга статті 124 ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу (частина третя статті 124 ЗК України).

Згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Відповідно до частин другої, третьої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Разом із тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України Про фермерське господарство та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону).

У спірних правовідносинах Закон України Про фермерське господарство є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним.

Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України Про фермерське господарство (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства та узгоджується з правилами статті 8 Закону України Про фермерське господарство .

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України Про фермерське господарство для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону України Про фермерське господарство ).

Тож спеціальні правила Закону України Про фермерське господарство визначають обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України Про фермерське господарство ).

При вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України Про фермерське господарство як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України.

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України Про фермерське господарство заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

До таких висновків дійшли Верховний Суд України у постановах від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2902цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16, Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 389/29/17-ц (провадження № 61-1100св17), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 525/1225/15-ц (провадження

№ 14-6цс19).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, перевірив та встановив, що відповідно до статей 8, 14 Закону України Про фермерське господарство після укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство, яке підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб, ОСОБА_1 так і не створив, земельну ділянку він передав у суборенду ТОВ Ековерс .

Суди дійшли правильних висновків про те, що ОСОБА_1 не мав наміру обробляти земельну ділянку, а діяв з метою отримання земельної ділянки у користуванні поза межами обов`язкової процедури - земельних торгів, не для ведення фермерського господарства, а виключно задля передачі її в суборенду іншій особі, ТОВ Ековерс , що порушує законну мету її отримання в оренду, призводить до недоотримання у державний бюджет коштів від проведення земельного аукціону, який є обов`язковим для загального порядку отримання у користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності.

Отже, встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дійсного волевиявлення ОСОБА_1 щодо отримання в оренду земельної ділянки з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції та створення фермерського господарства, а також що дії ОСОБА_1 спрямовані на отримання ТОВ Ековерс земельної ділянки з метою уникнення проходження процедури земельного аукціону, суди обґрунтовано визнали оспорюваний наказ ГУ Держземагентства у Черкаській області незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2902цс15, оскільки правові висновки у зазначеній постанові Верховного Суду України викладені у подібних правовідносинах, які регулюються тими ж положеннями ЗК України та Закону України Про фермерське господарство . Верховний Суд наголошує, що ані Верховний Суд України, ані Верховний Суд у своїх правових висновках не змінює норми права, а лише надає висновки щодо правильного їх застосування у тих чи інших правовідносинах, а тому викладення такого правового висновку після виникнення спірних правовідносин не може свідчити про неможливість його застосування під час вирішення спору судом.

Також не підлягають врахуванню доводи касаційної скарги про те, що належним способом захисту порушених прав держави у справі, яка переглядається, є розірвання договору оренди землі.

На обґрунтування такого доводу касаційної скарги заявник послався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19).

Проте, Верховний Суд встановив, що у зазначеній справі викладено висновок про те, що невиконання вимог статті 8 Закону України Про фермерське господарство щодо реєстрації фермерського господарства може мати юридичну оцінку за умови дотримання заінтересованою особою порядку притягнення до відповідальності того, хто порушує закон, у тому числі шляхом розірвання відповідного договору. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила на підставі встановлених обставин справи, що особа мала наміри здійснювати фермерську діяльність на земельній ділянці, яка була їй надана в оренду, фактично використовувала її за призначенням, орендар сплачував встановлену орендну плату у повному обсязі, а тому фактичними діями довів спроможність виробляти відповідну товарну сільськогосподарську продукцію.

Натомість у справі, яка переглядається, суди не встановили таких обставин, навпаки встановлено, що орендар не використовує земельну ділянку за призначенням, передав її у суборенду, сплачує орендну плату як фізична особа.

За таких різних фактичних обставин справи Верховний Суд не встановив підстав для застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19).

Щодо повноважень першого заступника керівника місцевої прокуратури на підписання позову

Заперечуючи проти задоволення позову, заявник серед підстав касаційного оскарження зазначив про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18).

Верховний Суд відхиляє наведені доводи касаційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України Про прокуратуру (в редакції, чинній на момент подання позову) у разі відсутності керівника місцевої прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника місцевої прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника місцевої прокуратури.

Водночас за правилом частини першої статті 24 Закону України Про прокуратуру (в редакції, чинній на момент подання позову) право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам.

Верховний Суд врахував, що з урахуванням системного аналізу змісту положень частини третьої статті 12 і частини першої статті 24 Закону України Про прокуратуру (в редакції, чинній на момент подання позову), право подання позову належить як керівнику місцевої прокуратури, так і його першому заступнику та заступникам, а тому реалізація такого права першим заступником керівника Смілянської місцевої прокуратури жодним чином не залежить від присутності чи відсутності керівника на робочому місці.

Натомість у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18) не міститься правового висновку щодо комплексного застосування положень статті 12 Закону України Про прокуратуру (в редакції, чинній на момент подання позову), якою наразі регулюються повноваження керівника місцевої прокуратури і його першого заступника та заступників, та частини першої статті 24 цього Закону, а наведено виключно висновок щодо питання застосування статті 11 Закону України Про прокуратуру , якою визначено повноваження керівника регіональної прокуратури та його заступників.

Правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), на необхідність застосування яких безпідставно посилається заявник, стосуються виключно правовідносин, у яких заступник керівника регіональної прокуратури, підписуючи позовну заяву, діяв від імені органу прокуратури саме як юридичної особи, а не реалізовував конституційну функцію представництва прокурором в суді інтересів держави в особі органу державної влади чи місцевого самоврядування, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.

Наведене, окрім різних предмета і підстав позову, переконливо свідчить також про неоднакове правове регулювання спірних відносин у справі, яка переглядається, та у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), що, як наслідок, виключає подібність спірних правовідносин у зазначених справах.

Щодо дотримання прокурором правил статті 23 Закону України Про прокуратуру

Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами першою та третьою статті 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру дає змогу зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу.

Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може бути орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статей 5, 6 Закону України Про державний контроль за використанням і охороною земель , постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Підпунктом 30 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 29 вересня 2016 року № 333 та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2016 року за № 1391/29521, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний нагляд (контроль) в агропромисловому комплексі, зокрема, у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Натомість прокуратура відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України Про прокуратуру , наділена повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень неправомірного володіння земельною ділянкою.

Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що порушення інтересів держави полягає в недотриманні ГУ Держземагентства у Черкаській області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі у користування ОСОБА_1 , а згодом - в суборенду ТОВ Ековерс без проведення обов`язкових земельних торгів (аукціону), земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що призводить до підриву авторитету держави в особі органів державної влади, які уповноважені на виконання функцій держави та реалізації державної політики на конкретній території.

Оскільки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, яке є органом, уповноваженим державою на здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, зокрема і щодо законності укладення цивільно-правових угод, є відповідачем у цій справі, тому цей позов прокурор заявляє в інтересах держави як позивач. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що прокурор, заявивши позов до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_1 , у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, що нездійснення заходів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області щодо повернення спірної земельної ділянки у власність держави порушує права та інтереси останньої, а також обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову).

Отже, оскільки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, надаючи ОСОБА_1 земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, неналежно здійснювало свої повноваження, а тому прокурор мав право звертатися із позовом до суду в інтересах держави та відповідно до вимог статті 56 ЦПК України набув статус позивача.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19).

Можливість звернення прокурора до суду з позовом щодо оскарження, зокрема наказу ГУ Держземагентства у Черкаської області, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набув у користування спірну земельну ділянку, відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19), відповідно до яких прокурор, самостійно обґрунтовує необхідність захисту інтересів держави шляхом визнання такого наказу недійсним та його скасування.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги в цій частині (про відсутність висновку Верховного Суду щодо повноважень прокурора у справі за подібних правовідносин та подібного відповідача) є необґрунтованими, спростовані під час касаційного перегляду справи.

Щодо розгляду справи судом апеляційної інстанції за відсутності ОСОБА_1 .

Серед підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції заявник зазначив про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо відкладення розгляду справи за клопотанням учасника справи, хворого на COVID-19.

Відповідно до частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

В оцінці дотримання судом апеляційної інстанції наведеної норми процесуального права Верховний Суд врахував, що від імені ОСОБА_1 11 листопада 2020 року із застосуванням засобів електронного поштового зв`язку без застосування електронного цифрового підпису через електронну пошту юридичної фірми JurTerra terrajur@gmail.com направлено клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку очікуванням результату тесту на наявність коронавірусної інфекції та перебуванням на самоізоляції впродовж періоду, необхідного для лікування. До цього клопотання додано дублікат квитанції від 11 листопада 2011 року.

Суд апеляційної інстанції надав оцінку цьому клопотанню по суті, дослідив додані до нього докази та дійшов висновку, що заявник не надав доказів на підтвердження перебування його на самоізоляції та не вказав визначений у встановленому законом порядку лікуючим лікарем час, до якого ОСОБА_1 має перебувати на самоізоляції.

Верховний Суд у застосуванні судом апеляційної інстанції частини першої статті 372 ЦПК України керується тим, що відкладення розгляду справи можливе лише за обґрунтованим клопотанням сторони та поважності причин неможливості з`явитися до суду апеляційної інстанції.

Згідно з пунктами 18-20, 22, 27 постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом

SARS-CoV-2 самоізоляція здійснюється з метою запобігання поширенню COVID-19 та зменшення кількості хворих з тяжким перебігом COVID-19.

Самоізоляції підлягають особи, які мали контакт з пацієнтом з підтвердженим випадком COVID-19, крім осіб, які під час виконання службових обов`язків використовували засоби індивідуального захисту відповідно до рекомендацій щодо їх застосування; строк самоізоляції становить 14 днів.

Особи, які потребують самоізоляції, зобов`язані постійно перебувати у визначеному ними місці самоізоляції, утримуватися від контакту з іншими особами, крім тих, з якими разом проживають.

Отже, сам факт повідомлення стороною про перебування на самоізоляції без надання відповідних доказів до суду не може свідчити про поважність причин неможливості з`явитися до суду та не може бути безумовною підставою для відкладення розгляду справи відповідно до частини першої статті 372 ЦПК України. До поданого клопотання про відкладення розгляду справи заявник не надав доказів контактування з хворим на COVID-19, що було б підставою для перебування його на самоізоляції, також не зазначено про звернення за медичною допомогою, не обґрунтовано клопотання погіршенням самопочуття та наявністю симптомів коронавірусної інфекції, а тому суд апеляційної інстанції, дослідивши клопотання та додані до нього докази, дійшов обґрунтованого висновку про ненаведення заявником переконливих доказів поважності причин неможливості явки у судове засідання та необхідності відкладення розгляду справи.

В оцінці дотримання права сторони на участь у розгляді справи Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 у суді першої інстанції мав представника, а до суду апеляційної інстанції подано клопотання з електронної пошти юридичної фірми JurTerra .

Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України).

Також право на участь у судовому засіданні може бути забезпечено через відеоконференцію.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус або Державною судовою адміністрацією України (частина четверта статті 212 ЦПК України).

ОСОБА_1 не скористався таким правом та не звернувся до суду апеляційної інстанції з відповідним клопотанням про проведення відеоконференції, а також не обґрунтував неможливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

За таких обставин зроблений Верховним Судом у цій постанові висновок щодо застосування частини першої статті 372 ЦПК України свідчить, що лише посилання учасника справи на неможливість взяти участь у судовому засіданні у зв`язку з перебуванням на самоізоляції не свідчить про поважність причин неявки у судове засідання, оскільки такі доводи заявника мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

У зв`язку з викладеним правовим висновком щодо застосування норми процесуального права у спірних правовідносинах Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у зв`язку з розглядом справи за відсутності заявника, який був належним чином повідомлений про розгляд справи. Доводи касаційної скарги в цій частині не свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О. В. Ступак

В. В. Яремко