Постанова

від 18.11.2021 по справі 380/9857/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 380/9857/20 пров. № А/857/14710/21

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Довга О.І., Запотічного І.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року, ухвалене суддею Крутько ОВ. у м.Львові о 11:09, повний текст якого складений 15 липня 2021 року, у справі №380/9857/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

03 листопада 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - Управління Служби безпеки України у Львівській області, у якому просив визнати протиправною бездіяльність щодо не проведення повного розрахунку у день звільнення з військової служби; стягнути середній заробіток за весь час затримки повного розрахунку при звільненні з 27.07.2017 до 30.09.2020 у розмірі 488062,77 грн.

В обгрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем на дату звільнення не проведено розрахунків щодо преміювання за липень 2017 року, одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, грошової компенсації за неотримане речове майно, грошової компенсації за невикористані дні додаткових відпусток. Загальний розмір заборгованості на час виключення зі списків складав 129024,56 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року адміністративний позов задоволено частково.

Стягнуто з Управління Служби безпеки України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки повного розрахунку при звільненні з 28.07.2017 по 28.09.2020 у розмірі 129024,73 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує на не співмірність стягнутого судом розміру середнього заробітку фактичній заборгованості перед позивачем. Зауважує, що позивачем на час виключення зі списків не заявлялись претензії щодо сум, належних при звільнені, та строків їх виплати.

Крім того, вказує на недотримання позивачем передбаченого процесуальним законом місячного строку звернення до суду з вирішення публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 18 липня 2003 року по 27 липня 2017 року проходив військову службу в Управлінні СБУ у Львівській області на посадах офіцерського складу.

Наказом першого заступника голови Служби безпеки України № 728-ОС від 30.06.2017, позивача звільнено з військової служби за підпунктом а пункту 61, підпунктом "б" пункту 88 (за станом здоров`я непридатний до військової служби у мирний час, обмежено придатний у воєнний час) у запас Служби безпеки України.

Наказом начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області №566-ОС від 20 липня 2017 року ОСОБА_1 з 27 липня 2017 року виключено зі списків особового складу.

Станом на день звільнення 27.07.2017 при розрахунку Управлінням Служби безпеки України не було виплачено належні позивачу виплати, а саме:

-преміювання за липень 2017 року у розмірі 5340,59 грн (фактично виплачене 15.08.2017);

-одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби у розмірі 80113,35 грн (фактично виплачена 21.08.2017);

-грошова компенсація вартості за неотримане речове майно у розмірі 11651,18 грн (фактично виплачена 26.12.2017) та у розмірі 17189,44 грн (фактично виплачена 19.09.2019);

-грошова компенсація за невикористані дні додаткових відпусток за 2015-2017 роки у розмірі 14730 грн (фактично виплачена 29.09.2020 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.07.2020).

Факт нарахування та виплати належних сум у розмірі 129024,56 грн позивачем не спростовується.

Разом з тим, позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати протягом тривалого часу у повному обсязі розрахункових коштів протиправною, звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Позивач вважає, що відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України він має право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період 27.07.2017 (день виключення зі списків) до 30.09.2020 (день фактичного розрахунку).

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час звільнення позивача відповідач не здійснив з ним повний розрахунок, а тому підставними є вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за період з дня, наступного за днем звільнення, по дату, що передує даті здійснення фактичного розрахунку, однак із застосуванням принципу пропорційності.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Суд апеляційної інстанції враховує, що порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців Служби безпеки України не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції вважає можливим застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно достатті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку, - наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.

Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в день звільнення позивача у запас Служби безпеки України (27.07.2017) відповідачем не проведено остаточного розрахунку при звільненні.

У спорі, що розглядається, суд враховує, чи діяв відповідач сумлінно і добросовісно, чи вживалися ним термінові та невідкладні заходи щодо виплати належних позивачу сум.

Проте, такі докази відповідач не надав ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першійстатті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що Управлінням Служби безпеки України у Львівській області проведено фактичний розрахунок із позивачем 29 вересня 2020 року - поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у законодавчо встановлені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 340/1146/20.

Водночас, у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку обов`язковому визначенню підлягають розмір спірного середнього заробітку та час затримки розрахунку.

Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України Про оплату праці визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.

В даному Порядку не міститься застережень щодо неможливості застосування його положень для обчислення розміру грошового забезпечення, а також слід зазначити, що заробітна плата і грошове забезпечення є формами оплати праці працівників (співробітників), загальні засади формування і обчислення яких є ідентичними.

Позивачем заявлено до стягнення розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 488062,77 грн.

Однак, в порівнянні із належними на час звільненя до виплати сумами, розмір заявленого позивачем до стягнення розрахунку не можна вважати співмірним.

Встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

-розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

-період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

-інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд апеляційної інстанції враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

В контексті наведеного суд апеляційної інстанції вважає, що у порівнянні несвоєчасно виплачених сум в загальному розмірі 129024,56 грн (преміювання за липень 2017 року у розмірі 5340,59 грн, одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 80113,35 грн, грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 28840,62 грн, грошової компенсації за невикористані дні додаткових відпусток за 2015-2017 роки у розмірі 14730 грн) із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, яка заявлена позивачем до стягнення, розраховану судом першої інстанції суму середнього заробітку за час затримки розрахунку - 129024,73 грн слід вважати обґрунтовано пропорційною.

Відповідачем в апеляційній скарзі спорюється не лише набуття позивачем права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розмір присудженої до виплати позивачу компенсації.

Також в обгрунтування протиправності оскаржуваного рішення суду скаржник покликається на те, що судом не враховано обставин пропуску позивачем місячного строку звернення до суду з адміністративним позовом.

У справі, що розглядається, з огляду на доводи скаржника, підлягає дослідженню питання дотримання позивачем строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред`явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.

Водночас, ч.2 ст.44 КАС України покладає на учасників справи обов`язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, в тому числі щодо дотримання строків звернення до суду, визначених законом, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту.

Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб`єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.3 ст. 233 КЗпП України)

Разом з тим, згідно висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати.

У контексті обставин цієї справи колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні обмежено строками.

Дані обмеження встановлюються з метою дисциплінування учасників по справі та не допущення зловживань своїми процесуальними правами.

Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 стосується офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу.

При цьому, у резолютивній частині даного рішення Конституційний Суд роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Аналізуючи наведені обставини справи, зіставлені з правовим регулюванням спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що оскільки спірні правовідносини пов`язані із затримкою розрахунку за період з дати звільнення, для звернення до суду щодо стягнення середнього заробітку за час затримки такого розрахунку встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня фактичного розрахунку.

З наявних матеріалів справи слідує, що остаточний розрахунок з позивачем проведено 29.09.2020, відтак позивач, звернувшись до суду з позовної заявою, датованою 03.11.2020, не пропустив визначений законом строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.

В решті доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) в строки, встановленні статтею 309 КАС України.

Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року у справі №380/9857/20 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний