Рішення

від 10.09.2021 по справі 160/11151/21

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2021 року Справа № 160/11151/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Захарчук-Борисенко Н. В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ :

08.07.2021 ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення 26 сесії 7 скликання Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області від 12 квітня 2019 року №704 Про відмову в затвердженні проекту землеустрою ОСОБА_2 ;

- зобов`язати Миколаївську сільську раду Синельниківського району Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 04339066) прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 площею 1,9800 га., та передачу вказаної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).

Підставою для звернення позивача до суду з адміністративним позовом стало, на думку позивача, порушення відповідачем ст.ст. 118, 122, 186 Земельного кодексу України при правовому режимі розгляду заяви від 11.03.2019 ОСОБА_2 , спадкоємцем якого за законом виступає позивач.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.07.2021 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи у письмовому провадженні в порядку статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

13.08.2021 від відповідача на адресу суду надійшов письмовий відзив на позов, у якому Миколаївська сільська рада Синельниківського району Дніпропетровської області в задоволенні позовних вимог просила відмовити в повному обсязі. В обґрунтування своїх заперечень проти позову відповідач зазначив, що вважає безпідставними позовні вимоги ОСОБА_1 , оскільки проект землеустрою не був погоджений з відповідачем відповідно до вимог розпорядження Кабінету Міністрів України щодо Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад № 60-р від 31.01.2018 року, наданий позивачем дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області стосується земельної ділянки державної форми власності, з питання затвердження проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у приватну власність позивач звернувся до неналежного розпорядника вказаною земельною ділянкою. Окрім того, ОСОБА_2 та позивач, як спадкоємець його прав та обов`язків, претендуючи отримати у приватну власність земельну ділянку із комунальної власності, не отримала у відповідача дозвіл на розробку проекту землеустрою, тобто не здійснили всі необхідні дії, передбачені ст. 118 ЗК України, внаслідок чого процедура приватизації земельної ділянки не відповідає вимогам закону, розробка землевпорядних документів здійснена з порушенням законодавства. На підставі вищевказаного відповідач вважає, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають та прохає суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Згідно з ст. 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

За приписами ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи.

18.04.2017 року чоловік Позивача - ОСОБА_2 подав до ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області клопотання про надання дозволу на розроблення документації з землеустрою щодо відведення йому у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0000 га., за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області.

Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 21.04.2017 р., №4-2243/15-17-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населеного пункту на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області орієнтовний розмір земельної ділянки 2,0000 га., із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Розробку проекту землеустрою чоловік позивачп доручив Державному підприємству "Дніпропетровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою".

Державним підприємством "Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

У висновку Державного підприємства "Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" від 03.01.2018 року №01-05/8 "Про ґрунтовий покрив земельної ділянки" вказано, що ґрунт не відноситься до особливо цінних груп ґрунтів.

У висновку Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей №44/2 від 16.01.2018 року вказано, що обмеження, які можуть накладатися відповідно до пам`яткоохоронного законодавства, відсутні.

Висновком управління Держгеокадастру у Рівненській області від 05.07.2018 року №7309/82-18 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Внаслідок цього 30.08.2018 року Головним управлінням Держгеокадастру в Дніпропетровській області проведено державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 згідно розробленого проекту землеустрою з присвоєнням вказаному об`єкту нерухомого майна кадастрового номеру та внесенням відомостей про дану земельну ділянку (площі, цільового призначення цільового призначення, форми власності тощо) до Державного земельного кадастру України. Вказані обставини підтверджуються відміткою Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області на проекті землеустрою чоловіка Позивачки про внесення електронного документа щодо вищевказаних земельних ділянок до Державного земельного кадастру та витягом з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки від 30.08.2018 р.

Відповідно до ст. 117 ЗК України та розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 року №60-р управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області було передано вказану земельну ділянку сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 з державної в комунальну власність Миколаївської сільської ради як об`єднаної територіальної громади.

Приймання-передача вказаної земельної ділянки здійснено на підставі Акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної власності у комунальну №б/н від 27.09.2018 року.

Право комунальної власності на земельну ділянку кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 відповідач набув після державної реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з 16.11.2018 року.

11.03.2019 року проект землеустрою разом з відповідною заявою ОСОБА_2 надано до Миколаївської сільської ради для затвердження та прийняття рішення про передачу земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 у приватну власність.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, внаслідок чого не встигнув завершити процес приватизації вищевказаної земельної ділянки.

Рішенням Миколаївської сільської ради 26 сесії 7 скликання від 12 квітня 2019 року №704 ОСОБА_2 відмовлено в затвердженні розробленого проекту землеустрою. У тексті вказаних рішень немає посилання на причину такої відмови та відсутнє посилання на конкретну частину (пункт, абзац) статей законодавства на обґрунтування прийнятого рішення.

Крім того, Миколаївською сільською радою, окрім вказаного рішення від 12.04.2019 р., на адресу ОСОБА_2 надано письмову відповідь у формі листа №1061 від 17.04.2019 р., в якому відповідач зазначає, що причиною відмови в затвердженні проекту землеустрою є "відповідно до розпорядження КМУ №60-р від 31.01.2018 року відсутність його погодження з Миколаївською об`єднаною територіальною громадою".

Заява про затвердження проекту землеустрою була подана безпосередньо до Миколаївської сільської ради ОСОБА_2 11.03.2019, тобто вже після передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність та реєстрації за відповідачем права комунальної власності на вказану земельну ділянку.

Спадщину після смерті ОСОБА_2 прийняла спадкоємець - дружина ОСОБА_1 (позивач) шляхом подання заяви про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Петропавлівського районного нотаріального округу Свириденко Л.В. Крім того, позивачка була зареєстрована на день смерті разом зі спадкодавцем за однією адресою, що підтверджується довідкою про склад сім`ї померлого на дату смерті.

Спадкодавець за життя заповіту не посвідчував, що підтверджується постановою про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.

23.01.2020 року позивач звернулася до приватного нотаріуса Свириденко Л.В., з питання отримання свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно. Проте нотаріус своєю постановою від 23.01.2020 р., відмовив позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказане спадкове майно у зв`язку з ненаданням оригіналу правовстановлюючого документа.

11.02.2020 р., позивачка як спадкоємець усіх прав та обов`язків, що належали спадкодавцю на день смерті, з метою завершення процедури приватизації земельної ділянки, звернулася до Відповідача - Миколаївської сільської ради з заявою про затвердження вищевказаного проекту землеустрою та передачу їй вказаної земельної ділянки у приватну власність.

Відповідач жодного рішення з приводу вказаної заяви позивачки на сесії сільської ради не прийняв, про результат її розгляду від свого імені не повідомив. Натомість 21.02.2020 року позивачкою отримано листа від Виконавчого комітету Миколаївської сільської ради, про відмову у затвердженні проекту землеустрою з мотивів відсутності економічної вигоди для громади.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Миколаївської сільської ради з позовною вимогою про визнання за Позивачкою права на завершення приватизації земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 у порядку спадкування.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22.07.2020 року по цивільній справі №188/439/20 (яке 20.01.2021 року набрало законної сили після його перегляду та залишенням без змін Дніпровським апеляційним судом) за ОСОБА_1 визнано у порядку спадкування за законом право на завершення приватизації земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 площею 1,9800га., з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області.

05.03.2021 року ОСОБА_1 , як особа, за якою судом визнано в порядку спадкування за законом право на завершення приватизації вищевказаної земельної ділянки, разом з копією судового рішення від 22.07.2020 р., по справі №188/439/20 подала до Миколаївської сільської ради заяву про затвердження проекту землеустрою та передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087.

Миколаївська сільська рада щодо заяви позивачки від 05.03.2021 р., прийняла рішення у формі протоколу засідання комісії з питань земельних відносин №6 від 18.03.2021 року, згідно з яким вирішено не виносити на розгляд сесії дану заяву, оскільки 21.09.2018 р., на сесії вже було прийнято рішення відмовити ОСОБА_2 у затвердженні проекту землеустрою та передачі земельної ділянки кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 у приватну власність.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статті 3 ЗК України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Положеннями частини третьої статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об`єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства; ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.

Згідно з частиною першою статті 33 ЗК України громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

За змістом частин першої - третьої та п`ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Згідно з частиною першою статті 117 ЗК України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

Відповідно до пункту б частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі №360/2334/17.

Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Відповідно до частин восьмої-дев`ятої статті 118 ЗК України (частину восьму статті 118 виключено на підставі Закону № 1423-IX від 28 квітня 2021 року, однак вказана норма була чинна на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах попередніх інстанцій) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Згідно зі статтею 25 Закону України Про землеустрій документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 30 Закону України Про землеустрій передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

У свою чергу, частиною першою статті 186-1 ЗК України (статтю 186-1 виключено на підставі Закону № 1423-IX від 28 квітня 2021 року, однак вказана стаття була чинна на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах попередніх інстанцій) передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

У відповідності до частини четвертої статті 186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

Частиною п`ятою статті 186-1 ЗК України передбачено, що органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

Згідно з частиною шостою статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Відповідно до частини дев`ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Тобто, єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Результат розгляду з питань затвердження проекту землеустрою оформлюється відповідним органом у формі рішення, що прямо передбачено частиною 9 статті 118 ЗК України.

Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України норми цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі №818/1903/17 та від 16 листопада 2020 року справа №640/5615/19.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області відмовлено в затвердженні погодженого проекту землеустрою ОСОБА_2 у зв`язку із відсутністю погодження з Миколаївською сільською радою.

Однак, суд вважає, що така підстава відмови у затвердженні погодженого проекту землеустрою не ґрунтується на вимогах законів, виходячи із наступного.

Згідно з частиною шостою статті 186 ЗК України, яка регулює погодження і затвердження документації із землеустрою, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

У свою чергу, статтею 186-1 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та визначено, що такими органами є територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (частина перша статті 186-1 ЗК України).

Натомість, частиною шістнадцятою статті 186 ЗК України встановлено, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, інші суб`єкти, визначені цією статтею, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання документації із землеустрою безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про її погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Строк дії цих висновків є необмеженим.

Слід зауважити, що тлумачення частини шостої статті 186 ЗК України повинно відбуватись у системному взаємозв`язку з іншими нормами цієї статті. Тобто, погодження проектів землеустрою органами місцевого самоврядування відбувається не у всіх без винятку випадках, а лише у разі, коли це прямо передбачено статтею 186 ЗК України.

Водночас, враховуючи вимоги частини шостої статті 186 ЗК України, яка в частині погодження проектів землеустрою відсилає до статті 186-1 ЗК України, для проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок погодження органами місцевого самоврядування не вимагається. Як було зазначено вище, відповідно до частини першої статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відноси. Такими органами є територіальні управління Держгеокадастру. Тому, висновок відповідача, викладений у спірному рішенні про відмову у затвердженні проекту землеустрою, щодо необхідності погодження проекту землеустрою, поданогоОСОБА_2 , Миколаївською сільською радою Петропавлівського району Дніпропетровської області є безпідставними.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30вересня 2019 року у справі №815/6124/17.

При цьому матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 вимоги статті 118 ЗК України дотримані.

На час подачі ОСОБА_2 документів, необхідних для одержання безоплатно у власність земельних ділянок із земель державної власності для особистого селянського господарства на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, як того вимагають положення статті 118 ЗК України, та отримання дозволів на розроблення документації із землеустрою ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, тобто органу, наділеного повноваженнями передавати земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності з урахуванням положень статті 122 ЗК України, спірні земельні ділянки відносились до державної форми власності, а відповідно, Миколаївська сільська рада не була розпорядником цих земель.

Проект землеустрою на спірну земельну ділянки у порядку, визначеному статтею 186-1 ЗК України, погоджений уповноваженими органами - управліннями Держгеокадастру, що на час надання висновків про погодження проектів землеустрою відповідало вимогам чинного земельного законодавства, оскільки передача цієї земельноїділянки з державної у комунальну власність ще не відбулась.

Таким чином, суд вважає, що погоджений проект землеустрою відповідав вимогам земельного законодавства, а відповідно, включавусі необхідні документи, в тому числі згоду землевласника в особі держави.

З позовної заяви вбачається, що спірним у даній справі є рішення відповідача щодо відмови ОСОБА_2 у затвердженні проекту землеустрою, в той же час, дослідження питання чи є Миколаївська сільська рада Петропавлівського району Дніпропетровської області правонаступником Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області буде необґрунтованим виходом за межі позовних вимог та може вплинути на права суб`єктів, які не є учасниками цієї справи. Крім того, позивач не ставить під сумнів повноваження відповідача щодо розпорядження землями сільського призначення, які передані з державної власності в комунальну, водночас наполягає, що відповідач протиправно відмовив у затвердженні погодженого проекту землеустрою.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад" від 31 січня 2018 року № 60-р (далі - Розпорядження № 60-р) державній службі з питань геодезії, картографії та кадастру починаючи з 1 лютого 2018 року забезпечити:

- формування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах, визначених перспективним планом формування територій громад, шляхом проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності з подальшою передачею зазначених земельних ділянок у комунальну власність відповідних об`єднаних територіальних громад згідно із статтею 117 Земельного кодексу України;

- передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, включених до переліку земельних ділянок державної власності, права на які виставлені на земельні торги, в комунальну власність об`єднаних територіальних громад після оприлюднення результатів земельних торгів та укладення договорів оренди таких земельних ділянок;

- здійснення до передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності під час передачі в користування (виключно шляхом проведення аукціонів) або у власність за погодженням з об`єднаними територіальними громадами (шляхом прийняття відповідною радою рішення згідно із статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Водночас, слід зазначити, що Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області не приймалося рішення про передачу спірної земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність позивачу, як до передачі земельних ділянок відповідно до Розпорядження № 60-р у комунальну власність, так і після такої передачі згідно з актом, а тому посилання відповідача щодо необхідності погодження проекту землеустрою з Миколаївською сільською радою Петропавлівського району Дніпропетровської області є безпідставними.

Суд також враховує, що відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Згідно з частинами першою-третьою статті 49 Закону України Про Кабінет Міністрів України від 27 лютого 2014 року № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Таким чином, Розпорядження № 60-р є актом ненормативного характеру і не регулює правовідносини між суб`єктами приватного права та суб`єктами владних повноважень.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначається правовий режим власності.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України лише забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Суд зазначає, що на позивача у цій справі поширюється конституційний принцип для особи приватного права дозволено все, що не заборонено законом (принцип свободи дій ), який закріплений в частині першій статті 19 Конституції України: правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Така позиція сформульована у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 804/6992/15 та уточнена у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 484/813/17.

Суд також враховує положення частини третьої статті 8 та частини першої статті 41 Основного Закону України, які гарантують, що норми Конституції України є нормами прямої дії; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Тобто, для вчинення стосовно своєї власності будь-яких дій, незаборонених законом, власнику жодним чином не потрібно доводити наявність правової підстави таких дій; у свою чергу, суб`єкт владних повноважень діятиме протиправно, якщо перешкоджатиме у реалізації таких правомочностей власника.

Відповідно до Указу Президента України "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин" від 15 жовтня 2020 року № 449/2020 (далі - Указ № 449/2020) з метою забезпечення подальшого здійснення реформ у сфері земельних відносин та створення умов для реалізації прав громадян України і територіальних громад у цій сфері Кабінету Міністрів України постановлено:

1) активізувати діяльність із передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в комунальну власність;

2) опрацювати питання щодо стимулювання оформлення територіальними громадами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, передані з державної власності;

3) вжити в установленому порядку заходів щодо врегулювання питання забезпечення набуття гарантованого права громадян на землю під час передачі у комунальну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, щодо яких громадянам надано дозволи на розроблення документації із землеустрою;

4) забезпечити супроводження законопроектів щодо фінансової підтримки фермерських господарств, удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин, встановлення прозорого процесу проведення електронних земельних аукціонів;

5) вжити в установленому порядку заходів щодо прискорення створення, функціонування та розвитку національної інфраструктури геопросторових даних України.

З метою забезпечення виконання Указу Президента України від 15 жовтня 2020 року №449 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин" Кабінетом Міністрів України прийнято постанову Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин від 16 листопада 2020 року № 1113 (далі - Постанова № 1113), якою постановлено:

1. Державній службі з питань геодезії, картографії та кадастру забезпечити:

1) прискорення проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності;

2) передачу з 17 листопада 2020 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність відповідно до статті 117 Земельного кодексу України;

3) передачу у комунальну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, включених до переліків земельних ділянок, права на які виставляються на земельні торги, після оприлюднення результатів земельних торгів та укладення договорів оренди (емфітевзису) таких земельних ділянок відповідно до статті 117 Земельного кодексу України;

4) передачу у комунальну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, щодо яких надано дозволи на розроблення документації із землеустрою, у разі, коли до 15 грудня 2020 документацію із землеустрою не подано на затвердження до територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру відповідно до статті 117 Земельного кодексу України;

5) у разі відмови органів місцевого самоврядування від підписання акта приймання-передачі земельних ділянок, зазначених у підпункті 1 цього пункту, вжиття заходів до включення відповідних земельних ділянок до переліку земельних ділянок, права на які виставляються на земельні торги з урахуванням вимог Земельного кодексу України.

Зі змісту Указу № 449/2020 та Постанови № 1113 вбачається, що вони стосуються порядку передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в комунальну власність, водночас вказаними актами не врегульовано питання стосовно процедури відведення земельних ділянок у власність, щодо яких зацікавленим особам органами Держгеокадастру надано дозволи на розроблення документації із землеустрою та щодо яких розроблено і погоджено проекти землеустрою відповідно до Закону України Про землеустрій та статті 186-1 ЗК України.

При цьому, суд зазначає, що Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності від 6 вересня 2012 року № 5245-VI (далі - Закон № 5245-VI), який набрав чинності з 1 січня 2013 року, було внесено зміни до ЗК України, зокрема до статті 122, де розпорядником земель сільськогосподарського призначення державної власності визначено відповідні управління Держземагентства (в подальшому Управління Держгеокадастру).

З урахуванням змін до ЗК України, внесених Законом № 5245-VI, з 1 січня 2013 року Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області було розпорядником земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Дніпропетровської області до моменту передачі цих земель об`єднанням територіальних громад.

Водночас, як було зазначено вище, відповідно до Розпорядження №60-р розпочалась передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність.

З набранням чинності вказаними змінами законодавства та делегуванням повноважень з управління землями сільськогосподарського призначення органам місцевого самоврядування, законодавством не зобов`язано зацікавлених осіб повторно отримувати дозволи на розроблення проектів землеустрою та не визначено, що раніше видані дозволи є нечинними. Також не передбачено, що проекти землеустрою, розроблені на підставі отриманих раніше дозволів та погоджені відповідно до законодавства, чинного на момент, коли розпорядником земель сільськогосподарського призначення були управлінні Держгеокадастру, не можуть бути затвердженні органом місцевого самоврядування, який став розпорядником земель сільськогосподарського призначення.

При цьому суд звертає увагу на те, що з передачею земель сільськогосподарського призначення з державної власності в комунальну не відбулася зміна цільового призначення вказаних земель, а також на момент передачі спірних земельних ділянок у розпорядження органів місцевого самоврядування не змінився порядок розробки та погодження проектів землеустрою.

Отже, звертаючись до відповідача із заявою про затвердження проекту землеустрою, ОСОБА_2 було подано проект землеустрою, розроблений на підставі дозволів Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області та погоджений у порядку, визначеному Законом України Про землеустрій та ЗК України.

Дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих за межами населеного пункту на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, були видані Головним управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області в межах повноважень та є чинними.

Окремо суд зауважує, що приписи статті 117 ЗК України, як і інші нормативно-правові акти, якими регулюються земельні відносини відповідної категорії, не містять застережень щодо нечинності усіх попередньо виданих дозвільних документів, необхідних для одержання безоплатно у власність земельних ділянок, переданих з державної у комунальну власність, на час вчинення такої передачі.

Тобто, ОСОБА_2 та позивач, до якого в порядку спадкування перейшли права та обов`язки спадкодавця, обґрунтовано розраховували на позитивне рішення у питанні передачі земельної ділянки у власність з огляду на дотримання ними визначених законодавством процедур. Отже, відмовляючи у затвердженні проекту землеустрою, відповідачем порушено справедливий баланс інтересів сторін.

Суд також враховує, що порушення органом місцевого самоврядуванням процедури передачі земельних ділянок у власність, з огляду на дотримання позивачем та його спадкодавцем визначених законодавством вимог, є порушенням конституційного принципу належного урядування, що знайшов закріплення, зокрема у статті 6 (органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України), статті 8 (в Україні визнається і діє принцип верховенства права), статті 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) Конституції України.

Крім того, згідно зі статтями 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16 вересня 2014 року) зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.

В рішенні у справі Рисовський проти України ЄСПЛ вказав на те, що принцип належного урядування , зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах Армазова проти Республіки Молдова (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), Ґаші проти Хорватії (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), Графов проти України (заява № 4809/10), Чакаревич проти Хорватії (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі №П/811/1015/16 наголошено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

Суд у цій справі також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади правової процедури , яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

До вищевказаного правового висновку дійшов Верховний суд України в постанові від 16.05.2019 р., по справі №821/925/18 (адміністративне провадження №К/9901/845/19).

Також суд зазначає, що у сталій практиці ЄСПЛ принцип легітимних очікувань пов`язаний з розширеним тлумаченням поняття майно . Зокрема, ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що поняття майно має автономне значення, яке є незалежним від офіційної класифікації у національному законодавстві і не обмежується правом власності на фізичні товари; деякі інші права та інтереси, які складають активи, також можуть розглядатися як права на майно , і таким чином, як майно ; питання, яке необхідно розглянути в кожному випадку, полягає в тому, чи обставини справи, якщо їх розглядати в цілому, надавали заявникові право власності на матеріально-правові інтереси, захищені статтею 1 Першого протоколу.

Так, у справі Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium (заява № 17849/91, п. 31) ЄСПЛ зазначив, що поняття майно (possessions) може означати існуюче майно (existing possessions) або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні законне сподівання на отримання можливості ефективно здійснити майнове право.

У рішенні у справі Kopecку v. Slovakia (заява № 44912/98, п. 52) ЄСПЛ узагальнив висновок про належне правове підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування у наступний спосіб: якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має легітимне очікування , якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. також рішення у справах: Vilho Eskelinen and Others v. Finland , п. 94, заява № 63235/00 [25]; Haupt v. Austria , п. 47, заява № 9816/82 [26]; Radomilja and Others v. Croatia , п. 142, заява № 25376/06 [27]; Draon. France , п. 65, заяви № 1513/03, №11810/03 [28] та ін.).

Правова позиці ЄСПЛ щодо наявності достатнього правового підґрунтя для виникнення в особи легітимних очікувань неодноразово була застосована у національній судовій практиці.

Наприклад, у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 Велика палата Верховного Суду зауважила, що особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має легітимне очікування успішної реалізації її права вимоги у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Враховуючи вищезазначене, суд погоджується з позивачем з приводу того, що відповідач неправомірно відмовив ОСОБА_2 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з посиланням на відсутність погодження Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області.

Аналогічний підхід у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 808/2337/16.

Виходячи з аналізу статті 118 ЗК України, вбачається, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок, а надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття в подальшому суб`єктом владних повноважень позитивного рішення щодо відведення земельної ділянки у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17, від 10 липня 2018 року у справі №806/3095/17, від 26 лютого 2019 року у справі №826/5737/16, від 26 лютого 2019 року у справі №802/721/18-а, від 5 березня 2019 року у справі №2040/6320/18, від 5 березня 2019 року у справі №360/2334/17, від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17, від 7 червня 2019 року у справі №826/17196/17, від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17, від 30 вересня 2019 року у справі №818/1760/17, від 28 січня 2020 року у справі №2240/2962/18 та від 28 лютого 2020 року у справі №806/3304/18.

Водночас, суд звертає увагу на те, що повноваження Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області в частині затвердження погодженого відповідно до статті 186-1 ЗК України проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не є дискреційними, оскільки, враховуючи положення частини шостої статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Таким чином, рішення відповідача не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, вимогам статті 19 Конституції України, ЗК України та інших законів, а тому суд погоджується з доводами позивача про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вищевказана правова позиція повністю узгоджується з позицією Верховного суду, викладеного у Постанові від 26.10.2021 р., по справі №160/5982/19.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд, згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Приймаючи до уваги викладене вище, суд дійшов висновку, що доводи позивача, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, знайшли своє підтвердження під час судового розгляду справи.

Відповідно до ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Таким чином, з урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

З приводу розподілу судових витрат суд зазначає, що судовий збір, сплачений позивачем при зверненні з адміністративним позовом до суду, слід стягнути на його користь з відповідача.

Керуючись ст. ст. 9, 72-77, 242-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області (52744, Дніпропетровська область, с. Миколаївка, вул. Першотравнева, 182, код ЄДРПОУ: 04339066) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати рішення 26 сесії 7 скликання Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області від 12 квітня 2019 року №704 Про відмову в затвердженні проекту землеустрою ОСОБА_2 .

Зобов`язати Миколаївську сільську раду Синельниківського району Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 04339066) прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства кадастровий номер 1223882500:05:001:0087 площею 1,9800 га., та передачу вказаної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).

Стягнути з Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 04339066) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 1816,00 грн., - понесених витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Захарчук-Борисенко