Постанова

від 26.11.2021 по справі 907/582/20

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" листопада 2021 р. Справа №907/582/20

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Желік М.Б.

судді Орищин Г.В.

Галушко Н.А.

за участю секретаря судового засідання Гуньки О.П.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бульвар» №111/01 від 29.07.2021 (вх. ЗАГС №01-05/2617/21 від 02.08.2021)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2021 (повний текст складено 08.07.2021, суддя Пригара Л.І.)

у справі №907/582/20

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бульвар» , м. Берегово

до відповідача: Берегівської міської ради, м. Берегово

про встановлення земельного сервітуту

за участю представників : не з`явились

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2021 у справі №907/582/20 в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Бульвар» до Берегівської міської ради про встановлення земельного сервітуту відмовлено. Судові витрати покладено на позивача.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, скаржник звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2021 у справі №907/582/20 та ухвалити нове рішення, яким встановити на належній відповідачу земельній ділянці під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, площею 0,5000 га, яка знаходиться на території Берегівської міської ради за адресою: м. Берегово, вул. Мужайського, б/н та з цільовим призначенням для комерційного використання, безстроковий, безоплатний сервітут на право позивача на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); на будівництво та розміщення об`єктів водовидобування; прокладати до свого об`єкта нерухомості водопровід через земельну ділянку; права розміщення (переміщення, пересування) об`єктів інженерної, логістичної інфраструктури; встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; безперешкодного, цілодобового проїзду та перебування на території.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.08.2021 справу №907/582/20 передано до розгляду колегії суддів у наступному складі: Желік М.Б. - головуючий суддя (суддя-доповідач), члени колегії - Орищин Г.В., Галушко Н.А.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 09.08.2021 апеляційну скаргу ТзОВ «Бульвар» залишено без руху для усунення встановлених недоліків, а саме для надання заяви (клопотання) про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 27.09.2021, враховуючи усунення недоліків, скаржнику поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2021 у справі №907/582/20, зупинено дію оскарженого рішення, відкрито апеляційне провадження, справу призначено до розгляду на 27.10.2021, встановлено строк на подання відзиву на апеляційну скаргу до 22.10.2021.

22.10.2021 на адресу суду від Берегівської міської ради Закарпатської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржене рішення без змін.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 розгляд справи було відкладено на 17.11.2021.

17.11.2021 в судове засідання учасники справи явки повноважених представників не забезпечили, причин неявки не повідомили, хоча були належним чином та завчасно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень, долученими до матеріалів справи.

Колегія суддів зазначає, що у відповідності до ч.12 ст.270 ГПК України неявка в судове засідання сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Врахувавши те, що явка сторін в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою, відповідач у встановлений судом строк подав відзив на апеляційну скаргу, клопотань про відкладення розгляду справи на адресу суду не находило, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за наявними матеріалами за відсутності учасників справи.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, взявши до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, а відтак оскаржуване рішення слід залишити без змін, з огляду на наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бульвар» звернулось до Господарського суду Закарпатської області із позовом до Берегівської міської ради про встановлення земельного сервітуту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТзОВ «Бульвар» на праві власності належить нежитлове приміщення площею 519,8 кв.м., яке знаходиться в м. Берегово, вул. Мужайська, 119, на підставі свідоцтва про право власності №9357885 від 13.09.2013, яке використовується у господарській діяльності товариством як магазин, однак, відповідач безпідставно відмовив позивачу у встановленні земельного сервітуту на земельній ділянці, що прилягає до місця розташування об`єкта нерухомості позивача і є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, а саме, під`їзду вантажного, спеціального та автомобільного транспорту, тимчасового вивантаження і завантаження товару, паркування обслуговуючого магазин транспорту, паркування транспорту споживачів, забезпечення доступу до магазину спеціальної будівельної і ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я, тимчасового складування будматеріалів, майданчику обслуговування магазину.

Позивач вказував, що саме через розташування впритул та через необхідність обслуговування магазину і створення обслуговуючого магазин майданчика у 2010 році, у відповідь на звернення ТзОВ Бульвар Берегівською міською радою 31.07.2009 було прийнято рішення №1186 про надання земельної ділянки, на яку він просить встановити сервітут, у оренду позивача для комерційного використання. Однак, всупереч прийнятому рішенню, вказана земельна ділянка так і не була передана у фактичне користування позивачу, а судовий спір у справі №297/1462/18, ініційований позивачем для захисту свого права на оренду землі, необхідної для обслуговування магазину, не відновив порушеного права з формальних підстав. Так само, з формальних підстав, залишена без задоволення вимога до органу місцевого самоврядування про продовження строку дії договору оренди землі від 03.02.2010 у зв`язку із не передачею предмета оренди у оренду.

Як наголошує позивач, зважаючи на відмову відповідача передати спірну землю у оренду та через неможливість у інший спосіб забезпечити оптимальний режим роботи магазину, товариство змушене використовувати цю земельну ділянку стихійно і ситуаційно по мірі необхідності та із елементами, що межують із порушенням.

Відповідач, заперечуючи позовні вимоги, стверджував, що реальною потребою позивача є не задоволення потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання абсолютного права володіння та користування земельною ділянкою для розташування на ній також і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, водночас, правова природа договору сервітуту виключає таку можливість, а тому, встановлення позивачу безоплатного особистого строкового сервітуту відносно спірної земельної ділянки, зокрема, з метою провадження підприємницької діяльності, а саме, укладення договорів з отримання комунальних послуг (водопостачання, водовідведення, енергопостачання) задля обслуговування групи тимчасових споруд, суперечить самій правовій природі сервітуту та меті його надання.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржене рішення, дійшов висновку про те, що позивач доказів на підтвердження викладених ним обставин суду не надав, аргументи позову не знайшли свого підтвердження у матеріалах даної справи та положеннях законодавства, а відтак у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що незважаючи на реальну і доведену необхідність та правову обґрунтованість вимоги про встановлення земельного сервітуту, місцевий господарський суд виніс оскаржене рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Скаржник не погоджується з висновком суду про те, що позивач не дотримався процедури, яка визначена ч.11 ст.186 ЗК України як передумови для отримання права користування чужою земельною ділянкою, та зазначає, що на момент винесення оскарженого рішення редакція ч.11 ст.186 ЗК України не існувала та не могла бути застосована при вирішенні спору. Окрім того, стаття 186 ЗК України є невиправданою у спірній ситуації, оскільки унормовує питання погодження і затвердження документації із землеустрою, яка у цьому випадку вже була затверджена власником землі, зокрема, наявність технічної земельної документації підтверджується наявністю кадастрового номера та не заперечується сторонами.

Із врахуванням норм ст. 92, ст.98, ст.100 ЗК України, ч.2 ст.402 ЦК України, а також тієї обставини, що у спірній ситуації відповідач є власником, а не постійним користувачем земельної ділянки, технічна документація якої вже ним розроблена і затверджена з метою передачі речових прав на цю землю користувачам, слід визнати помилковим посилання суду на практику, що сформована у постанові Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №910/1487/20.

Відтак, апелянт стверджує, що позаяк майно позивача знаходиться поруч із земельною ділянкою, яка не використовується Берегівською сільською радою, її активно не використовує жоден суб`єкт господарювання, на ній не передбачено і не ведеться будівництво, водночас доступ до комерційного об`єкта позивача ускладнений до припинення внаслідок відсутності доступу до нього з будь-якого боку, що може мати негативні наслідки для товариства у вигляді збитків, перешкод у діяльності та унеможливлення використання комерційного майна, а також для забезпечення нормального обслуговування магазину як комерційного об`єкта і будівлі одночасно апелянт вимагає в судовому порядку встановлення на належній відповідачу земельній ділянці найменш обтяжливого для нього сервітуту.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач не погоджується з доводами апелянта, зазначає, що в апеляційній скарзі апелянт не наводить жодних належних доказів, які спростовують факти викладені судом в оскаржуваному рішенні, а лише повторює правову позицію наведену ним в суді першої інстанції, зазначає, що спірна земельна ділянка, на яку позивач просить встановити сервітут не прилягає до об`єкту нерухомого майна, а знаходиться в іншому місці, а тому суд першої інстанції вірно зазначив, що позивачем не доведено факту неможливості ефективного використання належного йому майна у інший спосіб, ніж через обтяження сервітутом.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження обґрунтованості обставин, на які позивач покликається як на підставу своїх позовних вимог, позивачем було надано наступні докази:

вимогу про встановлення земельного сервітуту за вих. №73/01 від 25.06.2020, адресовану Берегівській міській раді з доданим проектом договору особистого земельного сервітуту з доказами надсилання міській раді;

видруківку з Публічної кадастрової карти України з нанесеним вручну позначенням земельної ділянки з кадастровим номером 2110200000:01:028:0005 та магазину ТзОВ Бульвар , з якої вбачається, що позначений позивачем об`єкт як магазин ТзОВ Бульвар не прилягає до позначеної позивачем земельної ділянки з кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, не межує з цією земельною ділянкою та знаходиться на протилежному боці вулиці відносно вказаної земельної ділянки;

копію дублікату договору оренди земельної ділянки від 03.02.2010, укладеного між Берегівською сільською радою та ТзОВ Бульвар про оренду земельної ділянки за адресою м.Берегово, вул. Мужайська, б/н, для комерційного використання, площею під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, площею 0,5000 га строком на п`ять років (дублікат договору посвідчено приватним нотаріусом Берегівського районного нотаріального округу Мирончук О.В. та видано 22.11.2017 представнику ТзОВ Бульвар замість втраченого, зареєстровано в реєстрі за №536);

копію заяви позивача від 26.02.2018 №22, адресованої міському голові м.Берегово п.Бабяку З.А. про укладення договору оренди земельної ділянки на новий термін відповідно до п.10,20 договору оренди; у заяві також зазначено, що земельну ділянку за договором оренди від 03.02.2010 не було передано за актом приймання-передачі, державна реєстрація права оренди не проводилась, відтак не було законних підстав для сплати орендної плати;

копію ухвали Берегівського районного суду від 03.04.2019 у справі №297/1462/18 про залишення без розгляду (у зв`язку з повторною неявкою позивача) позову ТзОВ Бульвар до Берегівської міської ради та державного реєстратора Берегівської міської ради при Центрі надання адміністративних послуг про визнання договору оренди земельної ділянки площею 0,500 га від 03.02.2010 між Берегівською міською радою (орендодавцем) та ТОВ Бульвар (орендарем) укладеним та зобов`язання державного реєстратора Берегівської міської ради при Центрі надання адміністративних послуг зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід`ємними частинами у встановленому порядку.

З наданих доказів слідує, що Берегівській міській раді належить земельна ділянка під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, площею 0,5000 га, яка знаходиться на території Берегівської міської ради за адресою: м. Берегово, вул. Мужайського, б/н, із цільовим призначенням для комерційного використання. Вказана обставина не заперечується сторонами.

Позивач стверджує, що на підставі свідоцтва про право власності № 9357885 від 13.09.2013 Товариству з обмеженою відповідальністю Бульвар на праві власності належить нежитлове приміщення площею 519,8 кв.м., яке знаходиться в м. Берегово, по вул. Мужайська, 119, і яке використовується у господарській діяльності товариством як магазин. Доказів на підтвердження вказаної обставини матеріали справи не містять, однак, відповідачем факт належності позивачу вказаного об`єкту нерухомого майна не заперечується.

Із покликанням на той факт, що належна відповідачу земельна ділянка знаходяться поруч з комерційним об`єктом нерухомості позивача (прилягає до нього) і є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, листом від 25.06.2020 № 73/01 позивач звернувся з вимогою до відповідача про встановлення земельного сервітуту у зв`язку з тим, що захистити свої майнові права у інший спосіб можливим не видається.

У додаток до цієї заяви позивач надіслав відповідачеві примірник договору особистого земельного сервітуту від 25.06.2020, за змістом якого розпорядник (відповідач у справі) встановлює на користь сервітуарія (позивача у справі) особистий земельний сервітут щодо земельної ділянки під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, яка знаходиться на території Берегівської міської ради, а сервітуарій звільняється від сплати на користь розпорядника плати за таке обмежене користування.

Сервітут передбачає право позивача на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); будівництво та розміщення об`єктів водовидобування; прокладати до свого об`єкта нерухомості водопровід через земельну ділянку; право розміщення (переміщення, пересування) об`єктів інженерної, логістичної інфраструктури; встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; право безперешкодного, цілодобового проїзду та перебування на території.

Залишення Берегівською міською радою (відповідачем у справі) вказаної заяви позивача без відповіді та задоволення стало підставою звернення позивача до суду із позовом в даній справі, який за переконанням позивача, у відповідності до положень ст. ст. 98, 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України має бути вирішений у судовому порядку.

У відповідності до ч.1 ст.122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо (ч.1 ст.404 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Таким чином, визначальними ознаками правової природи земельного сервітуту є мета його встановлення, що полягає у задоволенні потреб власника, землекористувача земельної ділянки або іншої заінтересованої особи для ефективного використання земельної ділянки, а також наявність обов`язкової обмежувальної умови - неможливості задоволити такі потреби в інший спосіб.

Закріплене у цивільному та земельному законодавстві України речове право у вигляді сервітуту дає змогу власникові повною мірою реалізувати надані йому правомочності щодо належного цій особі майна і забезпечити його ефективне використання, а також передбачає право на задоволення немайнових інтересів інших осіб, речове право яких на чужу річ не пов`язане зі здійсненням майнових прав.

Стаття 99 Земельного кодексу України визначає види права земельних сервітутів. Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в -1 ) право на будівництво та розміщення об`єктів нафтогазовидобування; в -2 ) право на розміщення об`єктів трубопровідного транспорту; в -3 ) право на користування земельною ділянкою для потреб дослідно-промислової розробки родовищ бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення та/або видобування бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу; в -4 ) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; г -1 ) право розміщення (переміщення, пересування) об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; ж -1 ) право на будівництво та проходження інженерних, кабельних, трубопровідних мереж, необхідних для повноцінного функціонування індустріальних парків; з) інші земельні сервітути.

Частиною 11 ст. 186 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача із заявою про встановлення земельного сервітуту до відповідача та на час звернення з даним позовом до суду, визначено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, погоджується землевласником та землекористувачем і затверджується особою, яка набуває право суборенди або сервітуту.

Колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю доводи апелянта щодо того, що у спірній ситуації не може застосовуватись ч.11 ст.186 ЗК України в редакції, що втратила чинність на момент винесення оскарженого рішення, оскільки наведена вище редакція була чинною на час звернення позивача із заявою про встановлення земельного сервітуту до відповідача та на час звернення з даним позовом до суду.

Також слід звернути увагу, що правова норма ч.11 ст.186 ЗК України у вказаній редакції містила вимогу щодо погодження меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, а не лише несформованої земельної ділянки як стверджує апелянт.

Суд першої інстанції в оскарженому рішенні зазначив, що із поданої позивачем заяви неможливо встановити, яка частина земельної ділянки необхідна позивачу для встановлення сервітуту, тому з огляду вимогу ч.4 ст.98 ЗК України, відповідно до якої земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, застосування до спірних правовідносин практики, сформованої у постанові Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №910/1487/20, не є таким, що підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення як помилкове, як вказує апелянт.

Водночас, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що позивачем не доведено неможливості обслуговування та використання належного йому майна у інший спосіб без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, в даному випадку, земельної ділянки відповідача.

Так, відповідно до ст. 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

Положення Земельного кодексу передбачають можливість, а не обов`язок встановлення земельного сервітуту, та вимагають такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови, спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Однією з основних ознак сервітуту, який має бути встановлено за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів особи у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягти згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо.

Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту.

Позивач, обґрунтовуючи необхідність обтяження земельної ділянки відповідача сервітутом, покликається на неможливість здійснення ним задоволення своїх потреб як власника нерухомого майна для ефективного його використання шляхом забезпечення права: під`їзду вантажного, спеціального та автомобільного транспорту; тимчасового вивантаження/завантаження товару; паркування обслуговуючого магазин транспорту; паркування транспорту споживачів; забезпечення доступу до магазину спеціальної будівельної/ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я; тимчасового складування будматеріалів, майданчику обслуговування магазину; спорудження тимчасових споруд та малих архітектурних форм із спеціальним статусом обслуговування магазину.

При цьому, на підтвердження факту неможливості ефективного використання належного йому майна у інший спосіб, ніж через обтяження земельним сервітутом належної відповідачеві земельної ділянки, позивач до матеріалів справи не долучає жодних підтверджуючих документів.

Позовна заява у даній справі містить лише твердження позивача про таку неможливість ефективного використання належного йому нерухомого майна та видруківку з Публічної кадастрової карти України, на якій позивачем відмічено місцезнаходження об`єкту нерухомого майна позивача та належної відповідачу земельної ділянки, і яка спростовує факту прилягання об`єкту нерухомого майна до спірної земельної ділянки (об`єкти розділені дорогою).

Відомостей про те, на якій земельній ділянці і якою площею розміщене належне йому майно, та чому позивач не може задоволити свої потреби власника в обслуговуванні належного йому майна безпосередньо на земельній ділянці, на якій розміщений сам об`єкт нерухомості, позовна заява та матеріали справи не містять.

Не зазначає позивач і відомостей щодо інших суміжних землекористувачів, а відомості про те, що належна відповідачу земельна ділянка є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, не доведені документально, оскільки не підтверджені будь-яким технічним чи то експертним обґрунтуванням.

Крім цього, позивач, вимагаючи встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку відповідача, не зазначає площі частини земельної ділянки відповідача, яка необхідна для здійснення прав, передбачених пропонованим договором сервітуту, натомість, вимагає встановлення земельного сервітуту на всю належну відповідачеві земельну ділянку під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005. При цьому, позивачем жодним чином не доводиться та не обґрунтовується необхідність встановлення земельного сервітуту на всю належну відповідачу земельну ділянку.

Враховуючи наведене, позивачем документально не доведено неможливості обслуговування та використання належного йому майна у інший спосіб без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, в даному випадку, земельної ділянки відповідача.

Слід наголосити, що сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає в обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Колегія суддів апеляційної інстанції також зазначає, що правова природа сервітуту не передбачає мети здійснення підприємницької діяльності на земельній ділянці, якою ця особа користується, за відсутності взаємозв`язку із неможливістю іншим способом задоволити потребу ефективного використання належного їй майна.

Аргументи позивача про те, що відповідачем визнавалася потреба позивача в отриманні у користування спірної земельної ділянки відповідача, оскільки між сторонами спору тривали відносини щодо оформлення такої земельної ділянки в орендне користування позивача, у взаємозв`язку з обраними видами права сервітуту (розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), будівництво та розміщення об`єктів водовидобування, прокладання до свого об`єкта нерухомості водопроводу, розміщення (переміщення, пересування) об`єктів інженерної, логістичної інфраструктури, встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, безперешкодного, цілодобового проїзду та перебування на території) підтверджують намір використання позивача спірної земельної ділянки з метою здійснення саме підприємницької діяльності.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Відповідно до чинного законодавства рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Оскаржуване рішення вказаним вимогам відповідає.

Враховуючи встановлені обставини справи, межі перегляду оскаржуваного рішення, доводи сторін, суд апеляційної інстанції доходить висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають до задоволення, відтак оскаржуване рішення слід залишити без змін.

В порядку положень ст. 129 ГПК України сплачений скаржником за подання апеляційної скарги судовий збір слід покласти на скаржника.

Враховуючи те, що учасники апеляційного провадження в судове засідання не з`явились, у відповідності до положень ч.5 ст. 240 ГПК України датою прийняття постанови у цій справі є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 269, 270, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. У задоволенні вимог апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Бульвар» №111/01 від 29.07.2021 (вх. ЗАГС №01-05/2617/21 від 02.08.2021) - відмовити.

2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2021 у справі №907/582/20 - залишити без змін.

3. Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги - покласти на скаржника.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст. 287, 288 ГПК України протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови складено 26.11.2021.

Головуючий суддя Желік М.Б.

суддя Орищин Г.В.

суддя Галушко Н.А.