Рішення

від 23.06.2021 по справі 907/582/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Закарпатської області

Адреса: 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а

e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Рішення

23.06.2021 р. м. Ужгород Справа № 907/582/20

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бульвар» , м. Берегово

до відповідача Берегівської міської ради, м. Берегово

про встановлення земельного сервітуту,

Суддя господарського суду - Пригара Л.І.

Секретар судового засідання - Багин Г.Ф.

представники :

Позивача - не з`явився

Відповідача - не з`явився

СУТЬ СПОРУ: Товариством з обмеженою відповідальністю «Бульвар» , м. Берегово

заявлено позов до відповідача Берегівської міської ради, м. Берегово про встановлення земельного сервітуту.

Позивач просить суд задоволити позов в повному обсязі, обґрунтовуючи позовні вимоги доданими до матеріалів справи документальними доказами, зокрема стверджує, що відповідач безпідставно відмовив позивачу у встановленні земельного сервітуту, незважаючи на те, що позивач має у власності об`єкт нерухомості та фактично використовує земельну ділянку без можливості оформлення права користування нею у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим права позивача є порушеними.

Зокрема, позивач зазначає, що йому на праві власності належить нежитлове приміщення площею 519,8 кв.м., яке знаходиться в м. Берегово, вул. Мужайська, 119, на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 13.09.2013 року, яке використовується у господарській діяльності товариством як магазин. За твердженням позивача, спірна земельна ділянка знаходяться поруч з комерційним об`єктом нерухомості позивача (прилягає до нього) і є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, а саме, під`їзду вантажного, спеціального та автомобільного транспорту, тимчасового вивантаження і завантаження товару, паркування обслуговуючого магазин транспорту, паркування транспорту споживачів, забезпечення доступу до магазину спеціальної будівельної і ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я, тимчасового складування будматеріалів, майданчику обслуговування магазину.

Позивач вважає, що саме через розташування впритул та через необхідність обслуговування магазину і створення обслуговуючого магазин майданчика у 2010 році, у відповідь на звернення ТОВ «Бульвар» Берегівською міською радою 31.07.2009 року було прийнято рішення № 1186 про надання наведеної вище земельної ділянки у оренду позивача для комерційного використання. Однак, всупереч прийнятого рішення, вказана земельна ділянка так і не була передана у фактичне користування позивачу, а судовий спір у справі № 297/1462/18, ініційований позивачем для захисту свого права на оренду землі, необхідної для обслуговування магазину, не відновив порушеного права з формальних підстав. Так само, з формальних підстав, залишена без задоволення вимога до органу місцевого самоврядування про продовження строку дії договору оренди землі від 03.02.2010 року у зв`язку із не передачею предмета оренди у оренду.

Як наголошує позивач, зважаючи на відмову відповідача передати спірну землю у оренду та через неможливість у інший спосіб забезпечити оптимальний режим роботи магазину, товариство змушене використовувати цю земельну ділянку стихійно і ситуаційно по мірі необхідності та із елементами, що межують із порушенням.

З врахуванням наведених обставин, позивач вважає, що позаяк об`єкт нерухомості, власником якого є позивач, перебуває безпосередньо поруч території, якою володіє відповідач, і яка не використовується за цільовим призначенням, легітимне користування цією ділянкою не можливо через відсутність згоди на це з боку землевласника.

У спірній ситуації, права позивача на легітимне користування своїм майном захищаються на законодавчому рівні, зокрема, через встановлення земельного сервітуту. Саме тому, зважаючи на неможливість задовольнити свої потреби в обслуговуванні свого магазину в інший спосіб, позивач і звернувся до відповідача із заявою, мета якої на договірній основі задовольнити свої потреби власника нерухомості для ефективного її використання шляхом забезпечення права: під`їзду вантажного, спеціального та автомобільного транспорту; тимчасового вивантаження/завантаження товару; паркування обслуговуючого магазин транспорту; паркування транспорту споживачів; забезпечення доступу до магазину спеціальної будівельної/ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я; тимчасового складування будматеріалів, майданчику обслуговування магазину; спорудження тимчасових споруд та малих архітектурних форм із спеціальним статусом обслуговування магазину.

Покликаючись на той факт, що позивачу та відповідачу не вдалося дійти згоди щодо співпраці стосовно використання земельної ділянки, з метою уникнення конфліктних ситуацій, збереження власності позивача, як одного із способів захисту прав та інтересів позивача, без заподіяння будь - кому шкоди, позивач стверджує на наявності у нього законного права на встановлення земельного сервітуту. При цьому,

позивач наполягає на встановленні сервітуту у вигляді цілорічного, постійного та безоплатного права на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), на будівництво та розміщення об`єктів водовидобування, прокладання до свого об`єкту нерухомості водопроводу через земельну ділянку, права розміщення (переміщення, пересування) об`єктів інженерної, логістичної інфраструктури, встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, безперешкодного, цілодобового проїзду, перебування на території.

Аналізуючи судову практику Європейського суду з прав людини, позивач просить суд при прийнятті рішення у даній справі прийняти до уваги те, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідач подав суду відзив на позов № 2276/03-17 від 25.11.2020 року, яким у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю з огляду на їх необґрунтованість та незаконність.

Зокрема, відповідач стверджує, що позивач у своїй позовній заяві просить суд встановити сервітут на безоплатній основі, однак, положення ст. 101 Земельного кодексу України надають власнику (землекористувачу) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, вимагати плату за його встановлення. Тобто, за переконанням відповідача, встановлення плати за сервітут повинно вирішуватися за згодою відповідача.

Відповідач наголошує, що однією з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів у будь - який інший спосіб у ситуації, коли власник та потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести в суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту. Закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що обслуговування та користування належним йому майном є неможливим без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Із покликанням на судову практику Верховного Суду в аналогічних спорах відповідач наполягає, що під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з`ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом визначено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача. У вирішенні спорів про встановлення сервітуту суд має враховувати, що обов`язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача.

З врахуванням наведених обставин відповідач вважає, що встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання, а умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб.

За переконанням відповідача, реальною потребою позивача є не задоволення потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання абсолютного права володіння та користування земельною ділянкою для розташування на ній також і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності. Водночас, правова природа договору сервітуту виключає таку можливість, а тому, встановлення позивачу особистого строкового сервітуту відносно спірної земельної ділянки, зокрема, з метою провадження підприємницької діяльності, а саме, укладення договорів з отримання комунальних послуг (водопостачання, водовідведення, енергопостачання) задля обслуговування групи тимчасових споруд, суперечить самій правовій природі сервітуту та меті його надання.

Спростовуючи твердження позивача щодо порушення відповідачем порядку розгляду заяви позивача про встановлення земельного сервітуту на пленарних засіданнях, відповідач покликається на відсутність факту звернення позивача до адміністративного суду з приводу таких дій (бездіяльності) відповідача або його посадових осіб, що не відноситься до компетенції господарського суду.

Позивач на спростування аргументів відповідача, наведених ним у поданому суду відзиві на позов, подав відповідь на відзив № 129/01 від 03.12.2020 року.

Вказаною відповіддю на відзив зазначає, що аргументи заперечень відповідача проти задоволення позову зводяться до тверджень про відсутність факту звернення позивача із позовом про незаконність дій Берегівської міської ради, як підстави, яка спростовує право позивача на сервітут; відсутність відомостей про площу, відносно якої вимагається сервітут, а також плану цієї земельної ділянки; про безоплатність сервітуту; відсутність причинного зв`язку між повноцінним користуванням майном і земельною ділянкою.

Позивач наполягає, що ним у поданому до суду позові у чіткій формі зазначено та документально підтверджено відомості про площу та план земельної ділянки, відносно якої він просить встановити сервітут, вказавши про те, що відповідачу належить земельна ділянка під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, площею 0,5000 га, яка знаходиться на території Берегівської міської ради за адресою: м. Берегово, вул. Мужайського, б/н та цільовим призначенням для комерційного використання, а тому, як для сторони спору, так і для суду позивач навів та довів план, площу та інші індивідуальні характеристики земельної ділянки, відсутність якої у позивача унеможливлює ведення господарської діяльності позивача.

За переконанням позивача, оскільки відповідач безпосередньо та самостійно визнавав факт суттєвої потреби (необхідності) позивача у цій земельній ділянці, позаяк З1.07.2009 року прийняв рішення № 1186 про надання наведеної вище земельної ділянки у оренду позивачу для комерційного використання, і лише внаслідок бездіяльності відповідача та всупереч прийнятого рішення, вказана земельна ділянка так і не була передана у фактичне користування позивачу, позивач довів як необхідність і законність вимоги про встановлення сервітуту на індивідуально визначену земельну ділянку, так і наявність спору, у якому відповідач діяв несумлінно та із порушенням прав позивача протягом 10-ти років.

Спростовуючи аргументи відповідача про безоплатність сервітуту позивач вказав, що позаяк сервітут є речовим правом на земельну ділянку, носій цього сервітуту є або платником за сервітут, або платником земельного податку, а тому, оскільки власником земельної ділянки є орган місцевого самоврядування, а земля перебуває у комунальній власності, то незалежно від того, чи то буде платіж за сервітут чи земельний податок, вони сплачуються в одному розмірі та одній і тій самій особі - відповідачу у справі, який не вправі отримувати подвійний платіж з огляду на норми Податкового кодексу України.

Також, позивач просить звернути увагу і на те, що відповідач не спростував тієї обставини, що позивач у інший спосіб і без спірної землі зможе задовольнити свої потреби у під`їзді вантажного, спеціального та автомобільного транспорту, тимчасовому вивантаженні/завантаженні товару, паркуванні обслуговуючого магазин транспорту, паркуванні транспорту споживачів, забезпеченні доступу до магазину спеціальної будівельної/ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я, тимчасовому складуванні будматеріалів, майданчику обслуговування магазину, спорудженні тимчасових споруд та малих архітектурних форм із спеціальним статусом обслуговування магазину, тощо.

На переконання позивача, не заслуговують на увагу покликання відповідача на неправильне визначення юрисдикції цього спору, оскільки спір у справі стосується права користування земельною ділянкою, тобто, цивільного права, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

Із покликанням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі N 676/3596/16-а (провадження N 11-187апп18) позивач наголошує, що відповідач, як орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 3емельного кодексу України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто, є рівноправним суб`єктом земельних правовідносин. У справі учасники спору не підпорядковані один одному, а отже, суб`єкт владних повноважень - орган місцевого самоврядування - владних управлінських функцій не здійснював.

Позивач у судове засідання 23.06.2021 року не з`явився, заявою від 22.06.2021 року просив розгляд справи здійснити без участі позивача та його уповноваженого представника за наявними у справі матеріалами.

Відповідач явку уповноваженого представника у судове засідання 23.06.2021 року не забезпечив, причин неявки суду не повідомив.

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Згідно приписів ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь - якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача та відповідача за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами спору.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи,

суд Встановив:

Як вбачається із матеріалів справи, Берегівській міській раді (відповідачу у справі) належить земельна ділянка під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, площею 0,5000 га, яка знаходиться на території Берегівської міської ради за адресою: м. Берегово, вул. Мужайського, б/н, із цільовим призначенням для комерційного використання.

Поряд з цим, на підставі свідоцтва про право власності № 9357885 від 13.09.2013 року Товариству з обмеженою відповідальністю «Бульвар» (позивачу у справі) на праві власності належить нежитлове приміщення площею 519,8 кв.м., яке знаходиться в м. Берегово, по вул. Мужайська, 119, і яке використовується у господарській діяльності товариством як магазин.

Із покликанням на той факт, що належна відповідачу земельна ділянка знаходяться поруч з комерційним об`єктом нерухомості позивача (прилягає до нього) і є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, листом від 25.06.2020 року № 73/01 позивач звернувся з вимогою до відповідача про встановлення земельного сервітуту у зв`язку з тим, що захистити свої майнові права у інший спосіб можливим не видається.

У додаток до цієї заяви позивач надіслав відповідачеві примірник договору особистого земельного сервітуту від 25.06.2020 року, за змістом якого розпорядник (відповідач у справі) встановлює на користь сервітуарія (позивача у справі) особистий земельний сервітут щодо земельної ділянки під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005, яка знаходиться на території Берегівської міської ради, а сервітуарій звільняється від сплати на користь розпорядника плати за таке обмежене користування.

Залишення Берегівською міською радою (відповідачем у справі) вказаної заяви позивача без відповіді та задоволення стало підставою звернення позивача до суду із позовом в даній справі, який за переконанням позивача, у відповідності до положень ст. ст. 98, 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України має бути вирішений у судовому порядку.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Пунктом "а" ст. 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад.

На підставі ст. 83 Земельного кодексу України, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

У відповідності до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Частиною 11 ст. 186 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача із заявою про встановлення земельного сервітуту до відповідача та на час звернення з даним позовом до суду, визначено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, погоджується землевласником та землекористувачем і затверджується особою, яка набуває право суборенди або сервітуту.

Як встановлюють приписи ст. 55-1 Закону України «Про землеустрій» , встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.

Статтею 98 Земельного кодексу України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Відповідно до ст. 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки (ч. 2 ст. 402 Цивільного кодексу України).

Таким чином, положення наведеного законодавства передбачають можливість, а не обов`язок встановлення земельного сервітуту, та вимагають такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови, спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Із встановлених судом обставин справи вбачається, що позивач не звертався до відповідача, як особи, яка є власником земельної ділянки та вправі нею розпоряджатися, щодо отримання дозволу для розробки технічної документації із землеустрою відносно частини земельної ділянки, тобто, не вбачається, що позивач дотримався процедури, яка визначена законодавством та є передумовою для отримання права користування чужою земельною ділянкою (сервітут).

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

В ході судового розгляду спору судом не встановлено, а позивачем не доведено у встановленому законом порядку, що позивач дотримався процедури, яка визначена вищевказаними положеннями законодавства (ч. 11 ст. 186 Земельного кодексу України) та є передумовою для отримання права користування чужою земельною ділянкою (сервітут).

Крім того, аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить, що метою сервітуту є задоволення потреб власника, землекористувача земельної ділянки або іншої заінтересованої особи для ефективного використання земельної ділянки; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. Отже, у рішенні суду має бути чітко визначено обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 04.02.2020 року у справі № 905/798/19, від 30.06.2021 року у справі № 910/1487/20.

Згідно ст. 401 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

За змістом ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

З врахуванням положень ст. 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до ч. 1 ст. 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

На підставі ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Отже, обов`язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб, а тому, під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту суду належить з`ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом встановлено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача.

Таким чином, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що обслуговування та користування його майном є неможливим без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Позивач, обґрунтовуючи необхідність обтяження земельної ділянки відповідача сервітутом, покликається на неможливість здійснення ним задоволення своїх потреб як власника нерухомого майна для ефективного його використання шляхом забезпечення права: під`їзду вантажного, спеціального та автомобільного транспорту; тимчасового вивантаження/завантаження товару; паркування обслуговуючого магазин транспорту; паркування транспорту споживачів; забезпечення доступу до магазину спеціальної будівельної/ремонтної техніки і транспорту, а також спеціального транспорту безпеки і охорони здоров`я; тимчасового складування будматеріалів, майданчику обслуговування магазину; спорудження тимчасових споруд та малих архітектурних форм із спеціальним статусом обслуговування магазину .

При цьому, на підтвердження факту неможливості ефективного використання належного йому майна у інший спосіб, ніж через обтяження земельним сервітутом належної відповідачеві земельної ділянки, позивач до матеріалів справи не долучає жодних підтверджуючих документів. Позовна заява у даній справі містить лише твердження позивача про таку неможливість ефективного використання належного йому нерухомого майна та витяг з публічної кадастрової карти України, на якій ним відмічено місцезнаходження об`єкту нерухомого майна позивача та належної відповідачу земельної ділянки.

Відомостей про те, на якій земельній ділянці і якою площею розміщене належне йому майно, та чому позивач не може задоволити свої потреби власника в обслуговуванні належного йому майна безпосередньо на земельній ділянці, на якій розміщений сам об`єкт нерухомості, позовна заява та матеріали справи не містять. Не зазначає позивач і відомостей щодо інших суміжних землекористувачів, а відомості про те, що належна відповідачу земельна ділянка є єдиним місцем, придатним та необхідним для його належного обслуговування, не доведені документально, оскільки не підтверджені будь - яким технічним чи то експертним обґрунтуванням.

Крім цього, судом встановлено, що позивач, вимагаючи встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку відповідача, не зазначає площі частини земельної ділянки відповідача, на яку ним вимагається встановлення сервітуту. Позивач у своїй відповіді на відзив вказує, що ним чітко зазначено площу належної відповідачу земельної ділянки - 0,5000 га, яка знаходиться на території Берегівської міської ради за адресою: м. Берегово, вул. Мужайського, б/н, із цільовим призначенням для комерційного використання. З врахуванням цієї обставини, можна повважати, що позивач вимагає встановлення земельного сервітуту на всю належну відповідачеві земельну ділянку під кадастровим номером 2110200000:01:028:0005. При цьому, позивачем жодним чином не доводиться та не обґрунтовується необхідність встановлення земельного сервітуту на всю належну відповідачу земельну ділянку.

Наведені обставини дають суду підстав дійти висновку про те, що позивачем документально не доведено неможливості обслуговування та використання належного йому майна у інший спосіб без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, в даному випадку, земельної ділянки відповідача.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача про встановлення земельного сервітуту на належну відповідачу земельну ділянку.

Такої ж позиції при вирішенні аналогічних спорів притримується і Верховний Суд у постановах № 607/12777/17 від 17.01.2019 року, № 133/305/17-ц від 13.11.2019 року, № 381/2514/17-ц від 22.05.2020 року.

Аргументи позивача про те, що відповідачем визнавалася потреба позивача в отриманні у користування спірної земельної ділянки відповідача, оскільки між сторонами спору тривали відносини щодо оформлення такої земельної ділянки в орендне користування позивача, не впливають на здійснені судом висновки щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у даній справі шляхом встановлення земельного сервітуту на спірну земельну ділянку.

При ухваленні рішення у даній справі суд також враховує те, що встановлення земельного сервітуту має на меті реальну необхідність, підкріплену доказами , неможливості користування майном, а не забезпечення позивачу певного рівня комфорту в користуванні належним йому майном та дохідності у здійсненні господарської діяльності.

Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В силу ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Позивач доказів на підтвердження викладених ним обставин суду не надав, аргументи позову не знайшли свого підтвердження у матеріалах даної справи та положеннях законодавства.

З врахуванням вищевикладеного в сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову повністю.

Судові витрати підлягають віднесенню на позивача у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

За приписами частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,

СУД УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

3. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

4. Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

У зв`язку з перебування головуючої судді Пригари Л.І. у відпустці з 05.07.2021 року по 07.07.2021 року повне судове рішення складено та підписано 08.07.2021 року.

Суддя Пригара Л.І.