Постанова

від 16.11.2021 по справі 916/3312/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 916/3312/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - Танасейчук Г. М.,

відповідача - Прущак В. Є.,

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 (судді: Разюк Г. П. - головуючий, Головей В. М., Колоколов С. І.) та рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2021 (суддя Демешин О. А.) у справі

за позовом Одеської міської ради

до Приватної організації „Міжнародний гуманітарний університет",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

про стягнення 1 269 982, 03 грн

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У листопаді 2020 року Одеська міська рада звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватної організації „Міжнародний гуманітарний університет" (далі - Університет) про стягнення грошових коштів у сумі 1 269 982,03 грн, з яких: заборгованість зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою у період з 01.01.2018 по 30.09.2020 у сумі 1 136 775,34 грн, інфляційні втрати у сумі 65 427,48 грн, 3 % річних у сумі 46 522,57 грн та пеня в сумі 21 256,64 грн.

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення статей 96, 120, 206 Земельного кодексу України, статей 377, 525, 526, 610, 611, 625, 626, 628 Цивільного кодексу України та статей 7, 21, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" обґрунтовані тим, що Університет з 06.12.2016, оформивши право приватної власності на нерухоме майно - загальноосвітню церковно-приходську школу за адресою: м. Одеса, вул. Піонерська, 30, став землекористувачем земельної ділянки кадастровий номер 5110137500:51:003:0379, на якій розміщено зазначене нерухоме майно.

Так, до Університету з часу реєстрації приватної власності на нерухоме майно перейшли права та обов`язки орендаря земельної ділянки, на якій таке майно розміщено, встановлені договором оренди землі від 10.02.2014, укладеним із попереднім власником майна - Благодійним фондом "Студентська церква".

Проте Університет як власник об`єкта нерухомого майна здійснює безоплатне фактичне користування земельною ділянкою, у зв`язку з чим фінансовим відділом департаменту комунальної власності Одеської міської ради нараховано відповідачеві за період з 01.01.2018 по 30.09.2020 заборгованість за договором оренди землі від 10.02.2014 у сумі 1 136 775,34 грн, а також 3 % річних, інфляційні втрати та пеню.

1.3. У відзиві на позовну заяву Університет наголошував на відсутності спору в частині стягнення заборгованості за договором оренди у сумі 1 136 775,34 грн у зв`язку зі сплатою Університетом грошових коштів згідно з платіжним дорученням від 26.11.2020 № 865.

У задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені Університет просив відмовити у зв`язку із необґрунтованістю вимог в цій частині.

1.4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.12.2020 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору , на стороні позивача - департамент комунальної власності Одеської міської ради, який підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

1.5. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.03.2021 закрито провадження у справі в частині позовних вимог Одеської міської ради про стягнення з Університету заборгованості зі сплати орендної плати у сумі 1 136 775,34 грн на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із відсутністю предмета спору через сплату відповідачем заборгованості.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1 . Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.03.2021, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021, позов задоволено частково, стягнуто з Університету на користь Одеської міської ради 3% річних у сумі 32 281,39 грн та інфляційних втрат у сумі 44 978,75 грн. У решті позовних вимог відмовлено.

2.2. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що Одеською міською радою неправомірно здійснено розрахунок заборгованості зі сплати орендної плати на підставі витягу з технічної документації від 13.10.2017 № 5367 про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за відсутності внесення відповідних змін до договору оренди землі від 10.02.2010, як в частині розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, так і в частині розміру орендної плати, в залежності від періодів для будівництва та експлуатації об`єкта.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що розмір заборгованості відповідача становить 788 688,48 грн, а не 1 136 775,34 грн, як заявлено позивачем, а тому, здійснивши перерахунок інфляційних та 3% річних, суди дійшли висновку про стягнення з відповідача 32 281,39 грн 3% річних та 44 978,75 грн інфляційних втрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, суди дійшли висновку про безпідставність вимог в цій частині, оскільки договором оренди землі від 10.02.2014 не встановлено розміру пені у разі прострочення сплати орендної плати, а посилання, яке міститься в договорі, на Податковий кодекс України носить узагальнений характер і зазначений Кодекс не регулює питання відповідальності за порушення строків сплати орендної плати у правовідносинах між суб`єктами господарювання.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 та рішенням Господарського суду Одеської області від 16.03.2021, Одеська міська рада у касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, а саме стягнути з Університету інфляційні втрати у сумі 65 427,48 грн, 3 % річних у сумі 46 522,57 грн та пеню у сумі 21 256,64 грн, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із неврахуванням висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а також відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Так, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень у справі на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Одеська міська рада звертає увагу на неправильному застосуванні судами положень статті 188 Господарського кодексу України, статей 651, 654 Цивільного кодексу України та неврахуванні висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 916/596/18 та від 13.12.2018 у справі № 916/235/18 стосовно того, що наявність у договорі пункту, який передбачає можливість орендодавця змінити розмір орендної плати у випадку зміни нормативної грошової оцінки земель міста, є підставою для автоматичного нарахування орендарем нового розміру орендної плати без укладення додаткової угоди.

Проте суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки умовам договору оренди землі, які стосуються автоматичної зміни розміру орендної плати у разі зміни нормативної грошової оцінки земельної ділянки, у той час, як у пункті 4.5 договору оренди землі сторони узгодили виключення в частині зміни умов договору у письмовій формі шляхом укладення додаткових угод та передбачили, що у разі зміни нормативної грошової оцінки земель міста Одеси, орендодавцем самостійно без внесення змін до договору оренди землі розраховується орендна плата відповідно до нового витягу.

Скаржник зазначає, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для автоматичного перегляду розміру орендної плати, про що зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17).

Отже, Одеська міська рада вважає, що суд апеляційної інстанції проігнорував посилання заявника апеляційної скарги на висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 06.12.2018 у справі № 916/596/18 та від 13.12.2018 у справі № 916/235/18, які стосуються саме наявності у договорі оренди землі типового застереження про самостійну зміну орендодавцем розміру орендної плати у разі зміни розміру нормативної грошової оцінки землі.

Заявник касаційної скарги, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України зазначає, що судом першої інстанції всупереч власним висновкам, викладеним в ухвалі про закриття провадження у справі, зроблено висновки по суті вимог Одеської міської ради стосовно стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати.

Так, суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з орендної плати у сумі 1 136 775,34 грн, встановив, що в цій частині між сторонами відсутній спір, що зумовлено фактичним виконанням відповідачем таких вимог шляхом сплати відповідної заборгованості, що унеможливлює подальший розгляд судом вимог в цій частині та зумовлює необхідність закриття провадження.

Проте, незважаючи на власні висновки суд першої інстанції розглянув питання щодо розміру заборгованості з орендної плати та зазначив, що розмір орендної плати становив 788 688348 грн. Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув.

Одеська міська рада зазначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме наслідків закриття провадження судом на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Крім того скаржник зазначає, що у постановах Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 914/1126/14, від 23.05.2018 у справі № 910/15492/17, від 30.01.2018 у справі № 910/10224/14 вказано про неправомірність висновків судів про відмову у задоволенні позову в частині стягнення пені, з посиланням на те, що яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

З огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, заявник касаційної скарги зазначає, що не погоджуючись з розміром пені, розрахованим позивачем, суди мали надати власний розрахунок штрафних санкцій.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу Університет просить відмовити в її задоволенні, акцентуючи увагу, зокрема, на тому, що посилання скаржника на постанови Верховного Суду у справах № 916/596/18 та № 916/235/18 у цьому випадку є нерелевантними, оскільки у зазначених справах залишено без змін судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради, а у справі № 916/596/18 визнано бездіяльність Одеської міської ради та зволіканням зі зміною розміру орендної плати зловживанням правами.

Університет також зазначає, що суди попередніх інстанцій правильно установили, що за умовами пунктів 2.3 та 4.1 договору оренди землі були встановлені розміри нормативної грошової оцінки землі та розмір орендної плати в залежності від того, чи знаходиться об`єкт нерухомого майна (загальноосвітня церковно-приходська школа) в стадії будівництва, чи в період експлуатації, а тому відсутні підстави для нарахування орендної плати за період експлуатації, передбачені умовами пункту 4.1 договору.

Доводи заявника касаційної скарги про здійснення судом першої інстанції безпідставного розгляду питання щодо розміру заборгованості з орендної плати після закриття провадження в цій частині, Університет вважає безпідставними, оскільки вимоги про стягнення 3 % річних, інфляційних та пені є похідними від вимоги про стягнення заборгованості та вірне визначення розміру заборгованості є необхідним. При цьому, відповідач звертає увагу, що ним було сплачено суму більшу, ніж заявлено Одеською міською радою до стягнення, а саме 1 278 872,25 грн з яких орендна плата за попередній період та на майбутнє, що відповідає вимогам законодавства та умовам договору.

Крім того, одночасно з відзивом на касаційну скаргу відповідач подав клопотання про повернення касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 4 статті 292 Господарського процесуального кодексу України, вважаючи, що касаційну скаргу підписано особою, яка не має права її підписувати. Зазначене клопотання слід залишити без задоволення оскільки ураховуючи положення чинного процесуального законодавства колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відкриття касаційного провадження у справі.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

4.2. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

4.3. Суди попередніх інстанцій установили, що 10.02.2014 між Одеською міською радою та Благодійним фондом "Студентська церква" укладено договір оренди земельної ділянки площею 13 064 м 2 , кадастровий номер 5110137500:51:003:0379, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Піонерська, 30 (на цей час вул. Академічна, 30), терміном на 49 років для будівництва, експлуатації та обслуговування загальноосвітньої церковно-приходської школи. Договір 10.02.2014 посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калгановою М.В. за № 200 та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису 4627816 (далі - договір оренди землі).

За умовами пункту 2.2 договору оренди землі на земельній ділянці розташована загальноосвітня церковно-приходська школа, що належить благодійному фонду "Студентська церква", право власності на яку зареєстроване 29.11.2013 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 227397651101, номер запису про право власності 3617254.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 06.12.2016 власником загальноосвітньої церковно- приходської школи за адресою: м. Одеса, вул. Піонерська, буд. 30 є Університет (Приватна організація "Міжнародний гуманітарний університет") на підставі підписаного між благодійним фондом "Студентська церква" та Університетом акта приймання-передачі від 06.12.2016.

Отже, суди попередніх інстанцій установили, що з 06.12.2016 користувачем земельної ділянки площею 13 064 м 2 , кадастровий номер 5110137500:51:003:0379, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Піонерська, 30, є Університет.

4.4. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога Одеської міської ради про стягнення з Університету грошових коштів у сумі 1 269 982,03 грн, з яких: заборгованість зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою у період з 01.01.2018 по 30.09.2020 у сумі 1 136 775,34 грн, інфляційні втрати у сумі 65 427,48 грн, 3 % річних у сумі 46 522,57 грн та пеня в сумі 21 256,64 грн.

4.5. Як свідчать матеріали справи та було встановлено судом першої інстанції, про що зазначено в ухвалі від 16.03.2021, Університет згідно з платіжним дорученням від 26.11.2020 № 865 здійснив оплату 1 278 872,25 грн з призначенням платежу "орендна плата з юридичних осіб за землю за 2018-2020 роки, кадастровий номер земельної ділянки 5110137500:51:003:0379" (том 1, а. с. 195).

4.6. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми Господарського процесуального кодексу України можливе у разі, коли предмет спору існував на момент виникнення спору та припинив існування в процесі розгляду справи.

Отже, відсутність предмета спору означає відсутність спірного матеріального правовідношення між сторонами, а припинення провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

4.7. Одеська міська рада, оскаржуючи судові рішення у справі в касаційному порядку на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме наслідків закриття провадження судом на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю предмета спору та надання судом в рішенні оцінки розміру заборгованості після закриття провадження в цій частині.

4.8. Системний аналіз положень Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку з посиланням на відповідний пункт (пункти) частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Приписами частини 3 статті 311 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).

З огляду на зміст вимог процесуального закону, при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Водночас, касаційна скарга Одеської міської ради обмежується фактично незгодою із оскаржуваними судовими рішеннями про часткове задоволення позову Одеської міської ради, однак не містить належної аргументації застосування норми права (у цьому випадку статті 231 Господарського процесуального кодексу України) до конкретних правовідносин, а також обґрунтування необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми.

Отже, оскільки формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини, колегія суддів вважає відсутніми підстави для формування висновку Верховного Суду з питання, заявленого заявником касаційної скарги.

4.9. Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, суди, здійснюючи розгляд справи за позовними вимогами Одеської міської ради про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних та пені та частково задовольняючи вимоги Одеської міської ради установили, що Одеською міською радою неправильно визначено розмір заборгованості з орендної плати, на яку розраховано заявлені до стягнення інфляційні втрати, 3 % річних та пеня, без визначення якого (розміру заборгованості) неможливо встановити правильність розміру інших заявлених до стягнення сум.

4.10. Звертаючись з касаційною скаргою, Одеська міська рада також обґрунтовувала підстави для касаційного оскарження посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України з зв`язку з неправильним застосуванням судами положень статті 188 Господарського кодексу України та статей 651, 654 Цивільного кодексу України та неврахуванні висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 916/596/18 та від 13.12.2018 у справі № 916/235/18 стосовно того, що наявність у договорі пункту, який передбачає можливість орендодавця змінити розмір орендної плати у випадку зміни нормативної грошової оцінки земель міста, є підставою для автоматичного нарахування орендарем нового розміру орендної плати без укладення додаткової угоди.

4.11. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

4.12. Так, у справі № 916/596/18 Верховний Суд постановою від 06.12.2018 залишив без змін судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про стягнення з Підприємства "Томатекс" у вигляді ТОВ грошових коштів (заборгованості з орендної плати, інфляційних втрат, 3 % річних та пені), зазначивши, що умовами укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки, зокрема пунктом 4.4, не передбачено, яким саме чином та у який спосіб мають вноситися зміни до договору у випадку коригування грошової оцінки земель міста Одеси. Натомість, Одеська міська рада повідомила відповідача про зміну нормативної грошової оцінки орендованої земельної ділянки, у зв`язку з чим останній здійснив розрахунок орендної плати, яку Одеська міська рада отримувала без будь-яких зауважень. Отже суд касаційної інстанції визнав правильним висновок судів попередніх інстанцій стосовно того, що таким чином сторонами було досягнуто згоди щодо внесення змін до договору оренди земельної ділянки в частині розміру орендної плати.

Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення у справі № 916/596/18 про відмову у задоволенні позову Одеській міській раді про стягнення з Підприємства "Томатекс" у вигляді ТОВ заборгованості з орендної плати, 3 % річних, інфляційних втрат та пені, виходячи із встановлених ними обставин, визнав правильними висновки судів, стосовно того, що у цьому випадку внаслідок бездіяльності позивача (Од еської міської ради) та зволіканням зі зміною розміру орендної плати, підприємство самостійно з 01.01.2017 обчислено суму орендної плати виходячи з нормативної грошової оцінки землі, технічна документація, щодо якої затверджена рішенням Одеської міської ради від 29.06.2016 № 756-VII, та протягом всього 2017 підприємством здійснювалася сплата орендної плати саме в такому розмірі. Виходячи з наведеного, суд зазначив, що метою заявленого міськрадою позову не є захист порушених законних прав, а навпаки нездійснення існуючого обов`язку щодо зміни розміру орендної плати відповідно до положень договору та діючого законодавства. Такі дії з боку міськради свідчать про зловживання ним своїми правами в розумінні статті 13 Цивільного кодексу України, що є недопустимим.

Висновки у справі № 916/235/18 (постанова Верховного Суду від 13.12.2018), на яку також посилається у касаційній скарзі Одеська міська рада, є аналогічними висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 916/596/18.

Так, у справі 916/235/15 Верховний Суд залишив без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову Одеської міської ради про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Укрелеваторпром" заборгованості з орендної плати, 3 % річних, інфляційних втрат та пені, з посиланням на встановлення судами попередніх інстанцій обставин стосовно того, що у цьому випадку внаслідок бездіяльності Одеської міської ради та зволіканням зі зміною розміру орендної плати відповідачем самостійно з 01.01.2017 обчислено суму орендної плати, виходячи з нормативної грошової оцінки землі, технічна документація, щодо якої затверджена рішенням Одеської міської ради від 29.06.2016 № 756-VII, та протягом всього 2017 здійснювалася сплата орендної плати саме в такому розмірі. Виходячи з наведеного суд зазначив, що метою заявленого міською радою позову не є захист порушених законних прав, а навпаки нездійснення існуючого обов`язку щодо зміни розміру орендної плати відповідно до положень договору та діючого законодавства. Такі дії з боку міськради свідчать про зловживання ним своїми правами в розумінні статті 13 Цивільного кодексу України України, що є недопустимим. У зазначеній постанові у справі № 916/235/15 Верховний Суд посилався на аналогічну позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 916/596/18.

Водночас у справі, що розглядається, суди досліджували питання наявності правових підстав для стягнення з Університету грошових коштів, нарахованих Одеською міською радою за період з 01.01.2018 по 30.09.2020 та установили обставини щодо наявності підстав для часткового задоволення таких вимог, дійшовши висновку про нарахування позивачем суми заборгованості з орендної плати, яка є основою для розрахунку інфляційних втрат, 3 % та пені, без урахування умов договору оренди землі щодо розміру орендної палати з урахуванням періодів, а саме періоду на час будівництва об`єкта та на період експлуатації об`єкта.

Отже, обставини, встановлені судами у справах, на які посилався заявник касаційної скарги та у справі, що розглядаються не є подібними.

4.13. Щодо посилань заявника касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, оскільки, як зазначає заявник касаційної скарги, не погоджуючись з розміром пені, розрахованим позивачем, суди мали надати власний розрахунок штрафних санкцій, колегія суддів зазначає таке.

Так, у справі № 916/190/18 (постанова від 04.06.2019) Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, зазначила, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної правової оцінки як залишку заборгованості відповідача перед позивачем з урахуванням її часткового погашення, так і періоду, протягом якого мало місце невиконання відповідачем грошового зобов`язання.

Великою Палатою Верховного Суду у справі № 916/190/18 зроблено висновки щодо застосування норм права та зазначено, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання відповідача, а тому не звільняє його від наслідків порушення відповідного зобов`язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (пункти 64, 65 постанови).

Отже, підставами для скасування судових рішень та направлення справи № 916/190/18 було недослідження та ненадання судами належної правової оцінки всім обставинам справи (залишку заборгованості відповідача перед позивачем з урахуванням її часткового погашення, періоду, протягом якого мало місце невиконання відповідачем грошового зобов`язання).

У той час, як у справі, що розглядається, суди установили обставини щодо неправильного визначення позивачем, без урахування умов договору, суми заборгованості, яка є підставою для здійснення розрахунку штрафних санкцій, що свідчить про неподібність правовідносин у справі № 916/3312/20 та справі № 916/190/18.

Крім того, доводи заявника касаційної скарги про ненаведення судами попередніх інстанцій власного розрахунку штрафних санкцій не беруться до уваги, оскільки є такими, що не відповідають положенням чинного законодавства, оскільки за змістом статті 86 суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

4.14. Зважаючи на викладене колегія суддів зазначає, що правовідносини наведених заявником касаційної скарги справах не є подібними, а судові рішення у справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі та у справі, що розглядається, ухвалені за різних встановлених обставин справи. Отже оскільки наведена скаржником підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 та рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2021 у справі № 916/3312/20 з підстави касаційного оскарження, встановленої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження за касаційною скаргою Одеської міської ради у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судом апеляційної інстанції порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи відміни оскаржуваної постанови у касаційного суду немає.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування судових рішень, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 та рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2021 у справі № 916/3312/20, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Одеської міської ради залишити без задоволення.

3. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 та рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2021 у справі № 916/3312/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак