Постанова

від 29.11.2021 по справі 400/4355/20

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/4355/20

Головуючий І інстанції Лісовська Н.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу Вознесенської міської ради Миколаївської області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення 03.02.2021р. ) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вознесенської міської ради Миколаївської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

06.10.2020р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Вознесенської міської ради Миколаївської області, в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язати міськраду розглянути його заяву від 27.08.2020р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 1,219 га за рахунок земельної ділянки, кадастровий номер 4810200000:01:001:0017, розташованої по АДРЕСА_1 , в порядку ст.118 ЗК України та з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 09.09.2020р. він, як фізична особа та голова фермерського господарства, звернувся до міськради із письмовою заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства, в якій просив також розглянути питання і про зміну цільового призначення цієї земельної ділянки. До своєї заяви, як зазначає позивач, він надав усі необхідні документи, однак Виконавчий комітет Вознесенської міської ради своїм листом від 22.09.2020р. повідомив його про неможливість передачі бажаної земельної ділянки у власність позивача. Вказаний лист виконкому позивач не вважає належним рішенням органу місцевого самоврядування за результатом розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, однак оскільки останній фактично містить немотивовану відмову у наданні такого дозволу, він вирішив оскаржити його до суду.

Представник відповідача 30.10.2020р. надав письмовий відзив на позов, в якому не визнав позовні вимоги та, в свою чергу, відзначив, що на звернення позивача від 09.09.2020р. надав вичерпну відповідь, оформлену листом від 22.09.2020р., в якій, окрім іншого, роз`яснив заявнику право на звернення до міськради із клопотанням від імені фермерського господарства про надання земельної ділянки в оренду. Крім того, відповідач у своєму відзиві зазначив і про те, що на його думку, даний спір має приватноправовий характер, а тому, відповідно, дану справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

23.11.2020р. на вказаний вище відзив відповідача позивач надав свою письмову відповідь, в якій вказав, що він звертався до міськради із заявою як фізичної особи, яка є головою фермерського господарства, а його вимога надати згоду на розробку проекту землеустрою мотивувалася саме тим, що він очолює це фермерське господарство.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року адміністративний позов ФОП ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Вознесенської міської ради Миколаївської області, що полягає у неприйнятті рішення за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 від 27.08.2020р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 1,219 га за рахунок земельної ділянки кадастровий номер 4810200000:01:001:0017, розташованої по АДРЕСА_1 . Зобов`язано Вознесенську міську раду Миколаївської області розглянути заяву ОСОБА_1 від 27.08.2020р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 1,219 га за рахунок земельної ділянки кадастровий номер 4810200000:01:001:0017, розташованої по АДРЕСА_1 , в порядку ст.118 Земельного кодексу України та з урахуванням правової оцінки, наданої судом. Стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Вознесенської міської ради Миколаївської області судовий збір у сумі 840,80 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 8000,00 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, представник Вознесенської міської ради Миколаївської області 10.03.2021р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.02.2021р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог в повному обсязі.

09.04.2021 року матеріали даної справи, разом із апеляційною скаргою відповідача, надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.05.2021 року відрито апеляційне провадження по даній справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

Згідно приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом 1-ї інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), згідно із витягом з Єдиного державного реєстру ЮО, ФОП та ГФ, - є головою Фермерського господарства Агросокіл , яке, в свою чергу, є власником свинарника з кормоцехом, розташованих по АДРЕСА_1 .

Спірна земельна ділянка, кадастровий номер 4810200000:01:001:0017, що розташована по АДРЕСА_1 , перебуває в комунальній власності міськради, категорія земель: землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення ; цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі .

27.08.2020р. позивач звернувся до Вознесенської міської ради Миколаївської області із письмовою заявою про надання згоди на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства площею 1,219 га за рахунок земельної ділянки, кадастровий номер 4810200000:01:001:0017 та розглянути питання про зміну цільового призначення зазначеної земельної ділянки - на землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства. До даної заяви позивач додав графічні матеріали, виписку з ЄДРПОУ, статут ФГ Агросокіл , інформацію про нерухоме майно, та документи про досвід роботи у сільському господарстві.

Вказана заява позивача 27.08.2020р. була зареєстрована у міськраді 09.09.2020р. за вх.№ Б-195.

Однак, вже 22.09.2020р. Виконавчий комітет Вознесенської міської ради своїм листом 27.08.2020р. №Б-195 повідомив заявника, що оскільки право власності на нерухоме майно на бажаній земельній ділянці зареєстровано за ФГ Агросокіл , то відповідно, передати саме заявнику (як фізичній особі ) у приватну власність вказану земельну ділянку не видається можливим. З метою впорядкування права користування земельною ділянкою позивачу було рекомендовано звернутися із клопотанням про надання земельної ділянки в оренду. По суті зазначеного у заяві питання щодо зміни цільового призначення цієї земельної ділянки відповіді надано не було.

Не погоджуючись з вказаною бездіяльністю та листом-відмовою відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості і доведеності позовних вимог та, відповідно, з неправомірності дій та спірних відмов відповідача.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, в цілому погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України та ст.24 Закону України Про місцеве самоврядування встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до змісту ст.ст.1,78 Земельного кодексу України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній і державній власності та є, в свою чергу, основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною Держави.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із приписами ст.ст.3,4 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, Законами України Про землеустрій і Про оренду землі , а також прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.

Як передбачено ст.7 Закону України "Про фермерське господарство", надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Відповідно до вимог ст.31 ЗК України, землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю ).

Порядок же безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України чітко визначено у ст.118 ЗК України.

Так, у відповідності до положень ч.6 ст.118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки ), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб ) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства ). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів АР Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів АР Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Далі, згідно із ч.7 ст.118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, розглядає клопотання у 1 місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою ж для відмови у наданні такого дозволу може бути виключно лише тільки невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Крім того, слід звернути увагу на той факт, що у цій же частині 7 ст.118 ЗК України також наведено 2 (два) альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Перелік документів, які повинен подати заявник, визначений законом. Вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені законом, забороняється. Підстави відмови у наданні дозволу є вичерпними. Відтак, будь-які дії, спрямовані на отримання від особи, яка звернулася за дозволом, додаткових матеріалів, в тому числі їх уточнення, прямо суперечать закону та є протиправними.

У свою чергу, такі дії (у разі їх вчинення ) не є законним способом поведінки органу, є проміжними відповідями на звернення, не містять чіткого та однозначного рішення про відмову, а отже не можуть вважатися "відмовою у наданні дозволу" у розумінні ч. 7 ст. 118 ЗК України.

Дозвіл або відмова у його наданні є змістом відповідного індивідуального правового акту.

Вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин п.34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" відноситься до виключної компетенції пленарних засідань сільської, селищної, міської ради.

Так, відповідно до ч.1 ст.59 вказаного Закону, рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Таким чином, рішення про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки оформляється розпорядчим індивідуальним правовим актом - рішенням відповідного органу місцевого самоврядування.

Відсутність належним чином оформленого рішення відповідача про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки після спливу встановленого законом місячного строку розгляду клопотання особи свідчить про те, що орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен ухвалити за законом. Отже, має місце протиправна бездіяльність.

Як встановлено приписами п.4 ч.1 ст.5 КАС України, способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, т.б. дії, які він повинен вчинити за законом.

Оскільки протиправна бездіяльність відповідача, в даному випадку, полягає у неприйнятті ним жодного з тих рішень, які передбачені у ч.6 ст.118 ЗК України, у визначений законом місячний строк, то відповідно, належним способом захисту прав позивача є саме зобов`язання відповідача прийняти відповідне рішення, т.б. рішення про надання або рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

У разі ж неприйняття такого рішення у належній формі упродовж встановленого законом строку, т.б. у разі протиправної бездіяльності відповідача, особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (абз.3 ч.7 ст.118 ЗКУ ).

Як визначено ч.10 ст.118 ЗК України, відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Отже, ненадання відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні у встановлений строк не перешкоджає розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки особа має право замовити розробку такого проекту самостійно. Таким чином, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є рішенням, без якого не може бути реалізоване право на отримання земельної ділянки у власність.

При цьому, слід зазначити. що аналогічний правовий висновок з цього спірного питання вже неодноразово висловлював і Верховний Суд, зокрема, у постановах від 31.01.2018р. у справі №814/741/16 та від 14.03.2018р. у справі №804/3703/16.

Закон не забороняє діяти так само і у разі прийняття відповідним органом у належній формі рішення про відмову у наданні дозволу з підстав, які особа вважає незаконними.

Судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, одночасно звертає увагу, що відповідно до ст. 22 Закону України "Про землеустрій", землеустрій здійснюється на підставі: а) рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою; б) укладених договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами ) та розробниками документації із землеустрою; в) судових рішень.

Таким чином, підставою для розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, окрім рішення про надання дозволу, може бути договір або судове рішення.

Крім того, апеляційний суд також вважає за необхідне підкреслити, що надання дозволу зовсім не гарантує особі прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у власність. Дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є лише стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.08.2019р. по справі №240/5288/18.

Отже, приймаючи до уваги вищевикладені обставини, враховуючи, що відповідачем, в даному випадку, не прийняло жодного передбаченого законом рішення за наслідками розгляду заяви позивача від 27.08.2020р., судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, до міськрада (відповідач ), у цьому випадку допустила протиправну бездіяльність.

Що ж стосується зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, яке бажав змінити заявник в своїй заяві, то судова колегія виходить з того, що ст.20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється виключно на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

До того ж, зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Зміна ж цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності взагалі провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу.

Разом з тим, як свідчать матеріали справи, відповідач щодо питання про зміну цільового призначення земельної ділянки взагалі не надав ніякої відповіді позивачу.

Таким чином, вищевказані встановлені судами обох інстанцій обставини і є належною і достатньою підставою для задоволення даного позову.

Стосовно ж вимог позивача щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання відповідача подати в установлений судом термін звіт про виконання судового рішення, то судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, не вбачає достатніх підстав для їх задоволення.

Так, дійсно, як встановлено ч.1 ст.382 КАС України, суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Однак, разом з тим, оскільки вказаною статтею передбачено саме право, а не обов`язок суду зобов`язати суб`єкт владних повноважень подати у встановлений судом строк звіт про виконання рішення, то відповідно, судова колегія вважає, що, в силу обов`язковості рішення суду, відсутні підстави вважати, що відповідач його не виконає.

Що ж стосується інших позовних вимог щодо стягнення з відповідача судових витрат, пов`язаних з наданням позивачу професійної правничої допомоги в сумі 8000 грн., то судова колегія з цього приводу вважає зазначити наступне.

Так, розглядаючи додані позивачем до свого позову докази понесення ним витрат на правову допомогу, їх співмірність із складністю даної справи, обсягом наданих до суду та досліджених матеріалів, а також обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг ), витраченим адвокатом на підготовку процесуальних документів, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення цієї заяви позивача та стягнення із відповідача за рахунок бюджетних асигнувань судових витрат на правничу допомогу у загальному розмірі - 8000 грн.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд вважає такі висновки суду першої інстанції обгрунованими, з огляду на наступне.

Так, статтею 16 КАС України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

За приписами ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст.134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в т.ч. гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в т.ч. впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч.ч.1,7 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в т.ч. чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим ) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, кількість витраченого адвокатом часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або ) значенню справи.

Колегія суддів наголошує, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність же документального підтвердження витрат на професійну правничу допомогу є окремою підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у своїй постанові від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16 та, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.09.2019р. у справі №810/3806/18.

Так, як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем було надано до суду 1-ї інстанції усі належні докази (документи ), а саме: копію угоди про надання адвокатської допомоги від 12.02.2020р. №12/02, акт надання правничих послуг від 01.10.2020 р. з детальним описом видів робіт, кількості витраченого часу та вартості, копію ордеру на ім`я адвоката Брагара А.А. та квитанцію від 01.10.2020р. №28/20 про сплату позивачем витрат на адвоката в сумі 8000 грн. (а.с.35-39,42).

При цьому, одночасно слід вказати, що згідно із ч.ч.6, 7 ст.134 КАС України, у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок же доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як встановлено з матеріалів справи, відповідач у своєму письмовому відзиві на позов жодним чином не заперечував проти заявленої позивачем до відшкодування суми витрат на правничу допомогу, будь-яких клопотань про зменшення цих витрат не заявляв та не довів неспівмірність цих витрат.

Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, судова колегія приходить до аналогічного, що і суд 1-ї інстанції висновку по те, що надані позивачем докази належним чином підтверджують фактичне понесення ним витрат на правничу допомогу у заявленій сумі, що, в свою чергу, є підставою для її стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

До того ж, також ще необхідно вказати й про те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, що, в свою чергу, в даному випадку, не було зроблено представниками відповідача при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.134,139,308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Вознесенської міської ради Миколаївської області - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено 29.11.2021р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: І.П. Косцова

В.О. Скрипченко