Постанова

від 01.12.2021 по справі 720/2410/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

1 грудня 2021 року

м. Чернівці

справа № 720/2410/19

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Лисака І.Н., Перепелюк І.Б.

секретар Герман Я.І.

позивач ОСОБА_1

відповідачі: Магальська об`єднана територіальна громада Новоселицького району Чернівецької області, ОСОБА_2

апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 22 вересня 2021 року,

головуючий в суді першої інстанції суддя Вівчар Г.А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом.

Просила:

- визнати за позивачкою в порядку спадкування після смерті її матері ОСОБА_3 право власності на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 , з належними до нього господарськими будівлями і спорудами;

- визнати заповіт від 17 лютого 2009 року, складений на користь ОСОБА_2 недійсним;

- скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом №143 від 24 березня 2014 року та запис про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Магальської об`єднаної територіальної громади;

- визнати за позивачкою в порядку спадкування після смерті її матері ОСОБА_3 право власності на вказану вище земельну ділянку.

Посилалася на те, що вона є донькою ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті матері вона своєчасно прийняла спадщину.

Спадщина, яка відкрилася після смерті матері складається з житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,50 га, яка перебувала в користуванні спадкодавця, та земельного паю, площею 1,6999 га.

За життя мати позивачки склала на користь ОСОБА_1 заповіт, посвідчений 8 грудня 2016 року. Згідно з вказаним заповітом ОСОБА_3 заповіла доньці майно, яке знаходиться по АДРЕСА_1 .

При оформленні спадщини було встановлено відсутність правовстановлюючих документів на житловий будинок, а тому виникла необхідність звернення до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування.

Також зазначала, що її покійна мати нікому окрім неї не заповідала своє майно. Заповіт, який складений на користь відповідача ОСОБА_2 є недійсним, оскільки підпис у вказаному заповіті вчинено не її матір`ю, оскільки остання не вміла писати. Відомості про неможливість підпису заповіту, відмітка про підпис за заповідача іншою особою в тексті оспорюваного заповіту відсутні. Заповіт укладався без присутності позивачки без дотримання порядку і форми його укладення.

На підставі недійсного заповіту, який складений на користь відповідача ОСОБА_2 , нотаріусом було оформлено його право власності на земельну ділянку площею 1,6999 га та вчинено запис в державному реєстрі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 22 вересня 2021 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок літера А , літню кухню літера Б , вбиральню літера В , огорожу №1-2, які розташовані по АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 .

Визнано недійсним заповіт від 17 лютого 2009 року, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 .

Скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом №143 від 24 березня 2018 року та запис про право ОСОБА_2 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,6999 га, яка розташована на території Магальської об`єднаної територіальної громади.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 1,6999 га, яка розташована на території Магальської об`єднаної територіальної громади.

Суд виходив з того, що ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після своєї матері ОСОБА_3 .

Суд враховуючи те, що право власності на житловий будинок не було визначено, такий житловий будинок був зареєстрований органом місцевого самоврядування, земельна ділянка на якій розташований вказаний будинок була виділена для його будівництва та обслуговування, вважав, що є всі правові підстави визнати за позивачем право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 на час складання заповіту на користь ОСОБА_2 не могла читати та писати, а тому не могла сама прочитати заповіт. В даному випадку заповіт мав би бути посвідчений у присутності не менш як двох свідків, явка яких є обов`язковою.

Заповіт від 17 лютого 2009 року, складений на користь ОСОБА_2 з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, що вказує на нікчемність такого правочину, а тому суд застосував наслідки недійсності нікчемного правочину.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та запису про право на земельну ділянку, визнання за позивачкою в порядку спадкування права власності на земельну ділянку скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині, яка оскаржується, з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначав, що судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_3 за життя мала намір заповісти відповідачу земельну ділянку.

Суд першої інстанції не призначив у справі судово-психіатричну експертизу, а отже не сприяв всебічному і повному зв`язуванню обставин справи.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не подавали.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 15 грудня 1976 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є донькою ОСОБА_4 (а.с.6 т.1).

Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 від 2 серпня 1992 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 та обрала після укладення шлюбу прізвище ОСОБА_6 (а.с.6 т.1).

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 23 березня 2021 року встановлено юридичний факт про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 була донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до свідоцтва про смерть від 20 грудня 2016 року серії НОМЕР_3 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.15 т.1).

З довідки Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області від 20 грудня 1016 року, №1358 вбачається, що ОСОБА_1 померла ОСОБА_3 вели спільне господарство (а.с.7 т.1).

З листа Новоселицького комунального бюро технічної інвентаризації від 12 жовтня 2017 року №1668/02-14 вбачається, що право власності на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 , станом на 29 грудня 2012 року, за ОСОБА_3 не зареєстровано (а.с.9 т.1).

З технічного паспорта на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 вбачається, що до складу господарства входить житловий будинок літера А , літня кухня літера Б , вбиральня літера В , огорожа №1-2 (а.с.16-20 т.1).

З державного акту про право власності на земельну ділянку від 13 квітня 2005 року вбачається, що ОСОБА_3 належала на праві власності земельна ділянка, площею 1,7 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області (а.с.55 т.1).

8 грудня 2016 року ОСОБА_3 склала заповіт, згідно з яким заповіла майно, яке розташоване по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 (а.с.50 т.1).

17 лютого 2009 року був складений заповіт, який посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області. З вказаного заповіту вбачається, що ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,70 га, яка знаходиться на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, яка їй належить на підставі державного акту серії ЧВ №099396, який виданий Новоселицькою районною державною адміністрацією Чернівецької області 13 квітня 2005 року. У заповіті зазначено, що він підписаний ОСОБА_3 в присутності секретаря виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л.М. (а.с.48-49 т.1).

26 січня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 (а.с.44 т.1).

7 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 (а.с.49 т.1).

24 березня 2018 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину, яким підтверджується його право на земельну ділянку, площею 1,6999 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, яка належала ОСОБА_3 (а.с.71 т.1).

З інформаційної довідки №154859918 від 2 лютого 2019 року вбачається, що право власності на земельну ділянку, площею 1,6999 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с.11 т.1).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним заповіту

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до правил статей 2, 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі Афанасьєв проти України від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії ЄСПЛ зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Такий висновок узгоджується з правою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем.

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 335/5977/17 (провадження № 61-13350св20) вказано, що відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину .

Отже, позовна вимога про визнання заповіту недійсним не є належним способом захисту прав і в задоволенні позову слід відмовити з цієї підстави.

Разом з тим колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, викладений в мотивувальній частині про те, що оспорюваний заповіт є нікчемним.

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Згідно з статтею 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частин 1, 3, 5, 6 статті 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Судом першої інстанції правильно встановлено на підставі належних та допустимих доказів те, що ОСОБА_3 не вміла читати та писати, однак вміла розписуватися в документах. Отже, ОСОБА_3 не могла написати заповіт від 17 лютого 2009 року власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Згідно з абзацом 3 пункту 157 розділу 17 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року, N 20/5 (чинний, на день посвідчення заповіту) (далі - Інструкції) нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом.

Свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в своїх показаннях зазначають, що секретар виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л.М. особисто прочитала заповіт вголос в присутності ОСОБА_8 .

З заповіту від 17 лютого 2009 року вбачається, що він складений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л.М. зі слів заповідача. Також зазначено, що він прочитаний заповідачем вголос, що не відповідає дійсності з огляду встановлені вище обставини та суперечить показанням свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Згідно з абзацами 1, 2 пункту 158 розділу 17 Інструкції на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках. Присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою.

В своїх показання свідок ОСОБА_8 зазначає, що ОСОБА_3 виявила бажання посвідчити заповіт від 17 лютого 2009 року при свідку, про що вона повідомила останню.

Згідно з абзацами 4, 5 пункту 157 розділу 17 Інструкції текст заповіту має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім`я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

В порушення пункту 157 розділу 17 Інструкції секретар виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л.М. посвідчуючи заповіт не зазначила в його тексті відомості про особу свідка, а саме: прізвище, ім`я, по батькові, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Також в заповіті відсутній підпис свідка ОСОБА_8 та текст такого заповіту не був прочитаний останнім вголос.

Крім того, як правильно встановлено судом першої інстанції, секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Адамович Л.М. не дотримано положення абзаців 1, 2 пункту 158 розділу 17 Інструкції, оскільки при посвідченні заповіту від 17 лютого 2009 року не були присутні два свідки.

Згідно з частиною 1 статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, заповіт від 17 лютого 2009 року складений з порушенням вимог щодо його посвідчення, а тому є нікчемним.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постанові від 30 серпня 2021 року у справі № 400/690/19.

Щодо позовної вимоги про скасування свідоцтва про право на спадщину

У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16 викладено правовий висновок про те, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України) .

Отже, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість оформити права на цю спадщину, але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

З позовної заяви вбачається, що позивач просив скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, що фактично зводиться до визнання його недійсним, що є правильним відповідно до норм матеріального права.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку щодо нікчемності заповіту, складеного на користь ОСОБА_2 , свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яке було видане на його ім`я підлягає визнанню недійсним.

Щодо позовної вимоги про скасування запису про право на земельну ділянку

У постановах Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 755/7423/17 висловлено позицію про те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію.

Проте згідно із Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству , який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом а пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом а пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Отже, вимоги позивача про скасування запису про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку є неефективним способом захисту та не підлягає задоволенню.

Такий висновок узгоджується з правою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19 та правою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 3 серпня 2021 року у справі №295/6177/19-ц.

Щодо позовної вимоги про визнання права власності на спадкове майно

З урахуванням положень статей 1296-1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Крім того, відповідно до статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

Установивши, що ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті матері ОСОБА_3 , у встановленому законом порядку та строк прийняла спадщину, а також нікчемність заповіту, який був складений на користь відповідача ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку площею 1,6999 га.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 10 листопада 2021 року у справі №645/4020/18.

Щодо аргументів апеляційної скарги

Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не призначив у справі судово-психіатричну експертизу, а отже не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно встановив обставини справи на підставі доказів, які були подані сторонами в ході розгляду справи.

З матеріалів справи не вбачається, що сторони зверталися до суду першої інстанції з клопотанням про призначення судових експертиз, а тому в вказаний аргумент ОСОБА_2 є безпідставним.

Крім того, згідно з пунктом 10 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 8 травня 2018 року № 865 10 предметом СПЕ є психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу. Психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу визначається з метою надання відповіді на запитання, поставлені особою або органом, яка (який) залучила(в) експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

З позовної заяви вбачається, що позивач не обґрунтовував її тією обставиною, що на момент складення заповіту від 17 лютого 2009 року ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а тому відсутні підстави для призначення у справі судово-психіатричної експертизи.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено в частині визнання недійсним заповіту, скасування запису про право власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Також з порушенням норм матеріального та процесуального права ухвалено рішення про скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а тому його слід в цій частині змінити та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 24 березня 2018 року, яке видане державним нотаріусом Хотинської державної нотаріальної контори Чернівецької області та посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1,6999 га, яка розташована на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області з кадастровим номером 7323086300:02:015:0088 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

В решті рішення в частині, яка оскаржується, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін.

Щодо судових витрат

У відповідності до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З мотивувальної частини судового рішення апеляційного суду та рішення суду першої інстанції вбачається, що суди прийшли до висновку про задоволення позову до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

В позові до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту та скасування запису про право власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав відмовлено.

З квитанцій від 12 березня 2019 року №138, 143 вбачається, що ОСОБА_1 за подання до суду позову про визнання права на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом сплатила судовий збір в сумі 1536 гривень 8 копійок (а.с.1 т.1).

З квитанції від 6 листопада 2021 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатив за подання до суду апеляційної скарги в частині оскарження рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним заповіту судовий збір в сумі 1152 гривні 60 копійок.

Вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та скасування запису про право власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав пов`язані між собою, а тому їх суд враховує як одну вимогу немайнового характеру. Судовий збір, сплачений за подання вказаної вимоги немайнового характеру, слід відшкодувати ОСОБА_1 , оскільки таку вимогу задоволено.

Отже, ОСОБА_1 слід відшкодувати судові витрати, понесені на оплату судового збору за подання до суду позовної заяви про визнання права власності на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що складає 1536 гривень 80 копійок.

ОСОБА_2 слід відшкодувати судові витрати, понесені на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги в частині оскарження судового рішення про визнання недійсним заповіту, що складає 1152 гривні 60 копійок.

Згідно з частиною 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 384 гривні 20 копійок в рахунок відшкодування судових витрат (1536,80-1152,6=384,2).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 22 вересня 2021 року в частині визнання недійсним заповіту, скасування запису про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, скасування запису про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відмовити.

Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 22 вересня 2021 року в частині скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом змінити.

Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 24 березня 2018 року, яке видане державним нотаріусом Хотинської державної нотаріальної контори Чернівецької області та посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1,6999 га, яка розташована на території Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області з кадастровим номером 7323086300:02:015:0088 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

В решті рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін.

Змінити розподіл судових втрат.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 20 копійок в рахунок відшкодування судових витрат.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 2 грудня 2021 року.

Головуючий О.О. Одинак

Судді І.Н. Лисак

І.Б. Перепелюк