Окрема думка

від 23.11.2021 по справі 359/3373/16-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка судді К. М. Пількова

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)

(детальне доктринальне обґрунтування позиції, висловленої у п. 1 цієї окремої думки, щодо способів захисту речових прав на землю та інше нерухоме майно, подано у статті Пільков К . Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика книжного володіння . Підприємництво, господарство і право . 2021. № 4. URL: ІНФОРМАЦІЯ_1)

Велика Палата Верховного Суду розглянула в порядку письмового провадження справу № 359/3373/16-ц за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - Прокурор), який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - Уряд) та Державного підприємства Бориспільське лісове господарство (далі - ДП), до Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області (далі - Рада), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю Березова роща (далі - ТОВ Березова роща ), Товариства з обмеженою відповідальністю Сілквей комунікейшн (далі - ТОВ Сілквей комунікейшн ), Товариства з обмеженою відповідальністю Зелена садиба (далі - ТОВ Зелена садиба ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , Реєстраційна служба Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі - Служба), Головне територіальне управління юстиції в Київській області (далі - Управління), приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна (далі - Нотаріус), про:

- визнання недійсними рішень Ради: від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV і № 153.77-16-XXIV - № 153.87?16?XXIV, від 27.05.2010 № 1052-35-V та від 21.03.2013 № 1604-24-VI - № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих: ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_5 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га; ТОВ Березова роща свідоцтва на право власності від 29.12.2015 серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29.12.2015 серії НОМЕР_2 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн свідоцтва на право власності від 04.01.2016 серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04.01.2016 серії НОМЕР_4 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень: Нотаріуса від 29.07.2013 № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Служби від 22.04.2013 № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22.04.2013 № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; рішень Управління від 28.12.2015 № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ Березова роща права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31.12.2015 № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ Сілквей комунікейшн права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договорів іпотеки: від 19.07.2016 № 1896, укладеного між ТОВ Сілквей комунікейшн та ТОВ Зелена Садиба , та від 19.07.2016 № 1894, укладеного між ТОВ Березова Роща та ТОВ Зелена Садиба ;

- витребування на користь держави в особі Уряду та ДП з незаконного володіння ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024; ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; ОСОБА_3 земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; ТОВ Березова роща земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015, із цільовим призначенням - землі лісогосподарського призначення загальною нормативною грошовою оцінкою 4 278 640,86 грн, які розташовані в с. Проліски Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області.

За результатами розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018, якими суди відмовили в задоволенні позову Прокурора, Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову від 23.11.2021, якою вирішила:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, задовольнити частково.

2. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 в частині позовних вимог, поданих в інтересах ДП, скасувати. Позов у цій частині залишити без розгляду.

3. У частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсним рішення Ради від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV;

- визнання недійсними рішень Ради від 21.03.2013 № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих: ТОВ Березова роща свідоцтв на право власності від 29.12.2015 серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29.12.2015 серії НОМЕР_2 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн свідоцтв на право власності від 04.01.2016 серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04.01.2016 серії НОМЕР_4 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень Управління від 28.12.2015 № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ Березова роща права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31.12.2015 № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ Сілквей комунікейшн права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договорів іпотеки: від 19.07.2016 № 1896, укладеного між ТОВ Сілквей комунікейшн та ТОВ Зелена Садиба , та від 19.07.2016 № 1894, укладеного між ТОВ Березова Роща та ТОВ Зелена Садиба ;

- витребування на користь держави з незаконного володіння: ТОВ Березова роща земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Провадження у справі в частині цих вимог закрити.

4. У частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Ради від 24.02.2004 № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнання недійсними виданих: ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_5 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнання недійсними: рішень Нотаріуса від 29.07.2013 № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Служби від 22.04.2013 № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22.04.2013 № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 змінити, виклавши мотивувальні частини цих судових рішень у редакції цієї постанови; в решті залишити без змін.

5. У частині позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння: ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення.

Витребувати на користь держави з володіння:

ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019;

ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

6. У частині позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024;

ОСОБА_3 земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020

постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Київської області.

7. Стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь Прокуратури Київської області по 10077 грн 37 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції, 11085 грн 11 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції та 20154 грн 74 коп. за здійснення касаційного перегляду.

Ухвалюючи постанову в цій справі, Велика Палата Верховного Суду підтримала підхід до застосування положень статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), за якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду врахувала свої попередні висновки, викладені в постанові від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, на яку посилався Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) у своїх постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (розділ 1.5.4).

Доходячи вищевказаного висновку, Велика Палата здійснила аналіз своїх попередніх висновків, зокрема про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані в постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц; від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97), від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46) та інші).

Водночас із посиланням на положення Лісового кодексу України (далі - ЛК України) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. А в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на висновки, сформульовані в її постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), що володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). А також, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації ( Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому, на думку Великої Палати, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладених у постановах від 04.02.2020 у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим, оскільки КГС ВС у наведених вище постановах помилково ототожнив заволодіння громадянами та юридичними особами землями та перехід до них права володіння цими землями. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, чи є він фактичним володільцем, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

Велика Палата також зазначила, що у вищевказаних постановах КГС ВС сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цього висновку, оскільки відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона вже викладала подібні за змістом висновки в підпункті 7.27 своєї постанови від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, а саме: Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок . Водночас Велика Палата вказала, що використання в першому реченні слів тимчасовим володільцем може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало б принципу реєстраційного посвідчення володіння, тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень), тому слово права в першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось, зокрема, і в її постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 39 якої зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

З мотивами ухваленої постанови від 23.11.2021 та результатами розгляду касаційної скарги не можу погодитись із таких підстав.

1. Щодо способів захисту речових прав на землю та інше нерухоме майно

Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія КЦС ВС в ухвалі від 23.12.2020 зазначила, що вимогу про витребування земельної ділянки лісового фонду на користь держави слід розглядати як віндикаційний позов, до якого можна застосувати позовну давність, а тому є підстави для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах КГС ВС від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, зокрема, що частина друга статті 56 ЗК України встановлює обмеження на безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств; незаконне зайняття земельної ділянки лісового призначення є порушенням права власності держави чи відповідної територіальної громади, яке не пов`язане з позбавленням володіння, а позовну вимогу про повернення такої ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду в цій справі постало питання визначення ефективного способу захисту речових прав, зокрема права власності на землі лісового фонду, а також пов`язане з ним питання застосування положень про позовну давність.

В усіх наведених постановах КГС ВС посилався на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у якій серед іншого вказано, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. При цьому з посиланням на специфіку речей в обороті стверджується, що володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном ( possessio ) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. пункти 39, 43, 89 вказаної постанови).

З такого розуміння специфіки обороту речей випливає, що володіння нерухомим майном може бути досягнуто без його фізичного утримання, як це властиво для рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно у встановленому законом порядку підтверджує фактичне володіння ним. При цьому володіння як право і володіння як фактичний стан не розмежовуються, що позбавляє цей стан самостійного значення. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна.

Цей підхід знайшов відображення також у висновках Великої Палати Верховного Суду стосовно обрання ефективного способу захисту речових прав, викладених у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). А також, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункти 142, 146 названої постанови).

Отже, підґрунтям для висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, що ефективним способом захисту у випадку порушення прав власника шляхом внесення запису про державну реєстрацію права власності за іншою особою визнається вимога про його витребування (віндикаційний позов), та висновків, викладених у постановах КГС ВС від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, що вимогу про повернення земельної ділянки лісового фонду слід розглядати як негаторний позов, слугували, зокрема, висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, за якими державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує володіння цим майном і як право, і як фактичний стан.

За такого підходу володіння як фактичний стан не має значення для обрання ефективного способу захисту права власності на нерухоме майно, а з внесенням запису до Реєстру про право власності іншої особи, ніж законний власник, нерухоме майно повністю вибуває з володіння законного власника, тому він може ефективно захистити своє право лише віндикаційним позовом незалежно від обставин фактичного заволодіння нерухомим майном.

Однак володіння як право і фактичне володіння необхідно розмежовувати.

Володіння можна розглядати як одне з трьох повноважень у межах права власності (володіння як право), передбачене, зокрема, частиною першою статті 317 ЦК України, а також як фактичне володіння (фізичний стан речей), яке не обов`язково спирається на будь-яку правову підставу (див. mutatis mutandis пункт 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17).

Також варто звернути увагу на те, що запис у Реєстрі, який за визначенням, викладеним у статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон), свідчить лише про офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру. Його не слід в однаковій мірі ототожнювати зі свідченням фактичного володіння.

Так, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (див., зокрема, підпункт 6.30 постанови від 02.07.2019 у справі № 48/340, абзац четвертий підпункту 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19), а також, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. підпункт 4. 17 постанови від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17).

Разом із цим у пункті 70 постанови Великої Палата Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц вказано, що наявність у Реєстрі відомостей про речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжне володіння).

Слід розмежовувати і не надавати однакового юридичного значення двом презумпціям, які для третіх осіб створює запис у Реєстрі, а саме презумпції наявності права власності цієї особи і презумпції фактичного володіння. Підхід до спростування цих презумпцій також неоднаковий.

Зазначені презумпції не є однопорядковими, оскільки перша презумпція є юридичною зі спеціальним, визначеним у Законі, способом спростування, а друга є фактичною, тобто припущенням про наявність чи відсутність певних фактів, які не закріплені в нормах права, але можуть застосовуватись у правозастосовчій практиці, зокрема у судовій.

Фактична презумпція стосовно особи, яка фактично володіє земельною ділянкою чи іншим нерухомим майном, спростовується поданням відповідних доказів. Однак за відсутності цих доказів або до їх подання є підстави для prima facie висновку про те, що фактично володіє майном та ж особа, яка зазначена в Реєстрі як власник.

Натомість юридична презумпція стосовно того, хто є власником нерухомого майна, для третьої особи не може бути спростована в зазначений вище спосіб. Її спростування для третіх осіб здійснюється в порядку, передбаченому Законом, зокрема, внесенням запису про право власності іншої особи на підставі рішення суду, яким таке право визнано (див. частина третя статті 26 та пункт 9 частини першої статті 27 Закону). Тобто Законом встановлено особливий механізм спростування цієї презумпції.

Підсумовуючи наведене, можна стверджувати про необхідність розглядати володіння нерухомим майном, по-перше, як одне з повноважень у межах права власності, щодо якого запис у Реєстрі створює спростовувану в передбаченому Законом порядку юридичну презумпцію існування в титульного власника цього права, по-друге, як фактичний стан, щодо якого запис у Реєстрі створює лише фактичну презумпцію, яка не має визначеного законами механізму спростування і за відсутності відповідних доказів є підставою для prima facie висновку, що титульний власник здійснює фактичне володіння нерухомим майном.

Фактичне володіння нерухомим майном як стан проявляється в можливості фактичного володільця усувати інших осіб від користування цим майном без своєї згоди, зокрема, шляхом встановлення обмежень будь-яким чином користуватись цим майном. Такі обмеження можуть бути безпосередніми (забудова ділянки, розміщення охорони, встановлення огорожі) або опосередкованими (надання іншим особам можливості встановлювати безпосередні обмеження). Якщо такі обмеження встановлюються протиправно, зокрема без достатньої правової підстави або проти волі дійсного власника, це може свідчити про незаконне фактичне заволодіння нерухомим майном.

При цьому варто звернути увагу, що саме лише користування нерухомим майном не завжди свідчить про фактичне володіння ним. Наприклад, сервітуарій, який має право проходу через земельну ділянку, користується нею без володіння, оскільки не може заборонити третім особам прохід, а також інше використання земельної ділянки, що узгоджується з положеннями частини першої і п`ятої статті 403 ЦК України, за змістом яких сервітут визначає обсяг прав лише щодо користування особою чужим майном та не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Натомість орендар володіє і користується ділянкою, оскільки має право заборонити іншим користуватись нею, у тому числі і власнику-орендодавцю у зобов`язальних відносинах за договором оренди, а положення статті 152 ЗК України та статті 27 Закону України Про оренду землі надають орендарю рівні з власником земельної ділянки можливості захисту його права на орендовану земельну ділянку, зокрема, шляхом визнання прав, витребування орендованої земельної ділянки з будь-якого незаконного володіння та користування або усунення перешкод у користуванні нею.

Таким чином, фактичне володіння нерухомим майном полягає в можливості особи здійснювати ексклюзивний контроль над цим майном, зокрема, шляхом встановлення для інших осіб обмежень будь-яким чином ним користуватись, а запис у Реєстрі про право власності на нерухоме майно за особою ідентифікує її як титульного власника для необмеженого кола третіх осіб та надає можливість у відносинах із зазначеними особами дозволяти або забороняти користуватись нерухомим майном.

Правові наслідки позбавлення законного власника кожної із цих двох правомочностей відрізняються, а тому для визначення ефективного способу захисту від таких порушень слід виходити з такого.

Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Указана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави та фактичну, що виявляється в заволодінні майном іншою особою (див. підпункт 9.34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 916/585/18).

При цьому однією з необхідних передумов для захисту права власності на нерухоме майно шляхом подання віндикаційного позову є підтвердження доказами права власності позивача на витребуване ним майно, а задоволення такого позову дозволяє законному власнику не лише повернути фактичний контроль над нерухомим майном, якого він був незаконно позбавлений, а і відновити для третіх осіб презумпцію свого права власності шляхом внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за ним права власності відповідно до приписів частини третьої статті 26 та пункту 9 частини першої статті 27 Закону.

Тому слід визнати, що віндикаційним позовом належить захищати права законного власника, якого одночасно позбавлено фактичного володіння та визнання права власності, тобто протиправно усунуто від фактичного володіння майном у сукупності з внесенням до Реєстру щодо цього майна запису про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід ураховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку в зазначений спосіб є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, та порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Подібні правові висновки викладені в пунктах 78, 79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.

Таким чином, наявність права власності або іншого речового права, як і для віндикаційного позову, складає предмет доказування за позовом про визнання права власності, однак цей спосіб захисту покликаний захистити права дійсного власника у разі, якщо фактичного незаконного заволодіння земельною ділянкою не відбулось, а має місце лише позбавлення його визнання державою права власності внесенням запису в Реєстр про право власності іншої особи.

Беручи до уваги наведене, слід дійти висновку, що для визначення ефективного способу захисту права власності або іншого речового права на нерухоме майно необхідно враховувати обставини фактичного володіння цим майном.

Віндикаційним позовом належить захищати права законного власника, якого одночасно протиправно усунуто від фактичного володіння майном, стосовно якого також внесено до Реєстру запис про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи. Якщо стосовно власника мало місце лише одне з наведених вище двох порушень, має застосовуватись інший спосіб захисту, зокрема, для ефективного захисту прав дійсного власника майна, стосовно якого до Реєстру внесено запис про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи, однак дійсного власника не усунуто від фактичного володіння нерухомим майном, має застосовуватись позов про визнання права власності.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23.11.2021 у цій справі повинна була відступити від висновків КГС ВС, викладених у постановах від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, що вимогу про повернення земельної ділянки лісового фонду слід розглядати як негаторний позов, саме з огляду на викладені вище аргументи, а розгляд касаційної скарги по суті мав здійснюватися виходячи з такого.

2. Щодо розгляду касаційної скарги по суті

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в чинній редакції (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення в цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. При цьому частина друга зазначеної статті передбачає, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Ураховуючи наведені положення ЦПК України, які визначають обов`язкові підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій незалежно від доводів касаційної скарги, слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність закриття провадження в частині вимог Прокурора про: визнання недійсними свідоцтв на право власності, виданих ТОВ Березова роща та ТОВ Сілквей комунікейшн ; визнання недійсними рішень Управління про державну реєстрацію за ТОВ Березова роща та ТОВ Сілквей комунікейшн права власності на земельні ділянки; визнання недійсними договору іпотеки, укладеного між ТОВ Сілквей комунікейшн та ТОВ Зелена Садиба , та договору іпотеки, укладеного між ТОВ Березова Роща та ТОВ Зелена Садиба ; витребування з незаконного володіння ТОВ Березова роща та ТОВ Сілквей комунікейшн земельних ділянок на користь держави, оскільки спір у цій справі в частині зазначених позовних вимог є спором про стверджуване порушення цивільного права та законного інтересу держави як власника землі з боку юридичних осіб, зокрема, щодо права власності на нерухоме майно, встановлення іншого речового права на таке майно (іпотеки), державної реєстрації таких прав. З огляду на суб`єктний склад сторін справа в частині цих позовних вимог належить до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

Також належить погодитись і з висновками Великої Палати стосовно необхідності закриття провадження в цій справі в частині вимог Прокурора, пред`явлених в інтересах держави в особі Уряду та ДП, про визнання недійсним рішення Ради від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV, яким припинено право ДП на користування земельною ділянкою площею 10,0 га, а також передано цю земельну ділянку до земель запасу Ради, оскільки спір у частині цієї вимоги, виходячи з суб`єктного складу сторін, також належить до господарської юрисдикції, що виключає його розгляд у порядку цивільного судочинства.

Однак варто зауважити, що обов`язкових підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій незалежно від доводів касаційної скарги в частині інших розглянутих ними позовних вимог встановлено не було, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду відповідно до приписів статті 400 ЦПК України мала здійснювати касаційний розгляд у цій частині в межах доводів та вимог касаційної скарги, зокрема, не вдаватись до аналізу наявності або відсутності повноважень Прокурора на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Уряду та ДП.

Відповідно до частин першої та другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою, зокрема, в особі Уряду відповідно до закону.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

Частиною першою статті 42 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Уряду, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК Уряд вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності, зокрема, багаторічних насаджень для несільськогосподарських потреб та лісів першої групи площею понад 10 гектарів, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Уряду. Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц.

Установивши, що площа земельної ділянки, на яку припинено право користування ДП, становила 10 га, суди попередніх інстанції дійшли висновку, що її вилучення належало до повноважень Уряду, а не Ради. Також суди констатували відсутність доказів, що Київське обласне управління лісового та мисливського господарства надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства. Ураховуючи наведене, суди дійшли висновку, що приватизація земельних ділянок ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_23 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_19 , ОСОБА_18 , ОСОБА_22 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 проведена з порушенням частини дев`ятої статті 149 ЗК України та частини другої 42 ЛК України.

У частині цих висновків рішення судів попередніх інстанцій не оскаржувались, а тому не мали переглядатись Великою Палатою Верховного Суду, з огляду на приписи статті 400 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги заступника прокурора Київської області зводились до безпідставності застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності з посиланням, зокрема, на недослідження істотних обставин справи та неврахування положень статей 330, 387, 658 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Разом із цим у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні правові висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019у справі № 911/3749/17 (підпункти 6.25, 6.26) та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що приватизація земельних ділянок проведена з порушенням частини дев`ятої статті 149 ЗК України та частини другої статті 42 ЛК України, однак Прокурор та позивачі пропустили строк позовної давності за відсутності обставин, які перешкоджали їм вчасно звернутись до суду, у зв`язку з чим вимоги про визнання недійсними рішень Ради від 24.02.2004 та від 27.05.2010, а також державних актів від 27.08.2010 не підлягають задоволенню. Ці висновки суди поклали в основу висновків, що набувачі земельних ділянок мали право розпоряджатися приватизованими ділянками, зокрема, відчужувати, вносити в статутні фонди юридичних осіб та укладати щодо них договори іпотеки, у зв`язку з чим суди відмовили в задоволенні вимог про визнання недійсними державник актів від 30.12.2011, свідоцтв про право власності та відповідних рішень про реєстрацію речових прав.

Також, посилаючись на приписи частини першої статті 387 ЦК України, суди зазначили, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, а держава в особі Уряду та ДП не є ані власником, ані володільцем спірних земельних ділянок, у зв`язку із чим дійшли висновку, що Прокурор не має права вимагати їх витребування з володіння відповідачів. Тобто, відмовляючи в задоволенні цих вимог, суди виходили з того, що обраний Прокурором спосіб захисту шляхом пред`явлення віндикаційного позову про витребування земельних ділянок з незаконного володіння відповідачів є ефективним, але він не підлягає задоволенню, оскільки підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки, зокрема, спірні договори та рішення Ради не визнані недійсними.

Однак цей висновок судів, що ефективним способом захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів є віндикаційний позов, зроблений без встановлення обставин фактичного заволодіння відповідачами спірними земельними ділянками.

Так, ухвалюючи судові рішення у справі, суди попередніх інстанцій не надали оцінки твердженням Прокурора про державну реєстрацію за відповідачами речових прав на спірні земельні ділянки, викладеним у позовній заяві (т. 1, а. с. 8-9, 23), зокрема, що 29.07.2013 Нотаріус ухвалив рішення № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; 22.04.2013 Служба ухвалила рішення № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019, а 22.04.2013 цей орган ухвалив рішення № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Більше того, суди взагалі не встановили обставин існування земельної ділянкиплощею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, яку Прокурор просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 , оскільки, встановлюючи обставини приватизації земельних ділянок трьома фізичними особами ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_11 ), суди зазначили лише дві земельні ділянки, а саме площами по 0,99 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0019 та 3220888000:03:001:0020.

Таким чином, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи судом касаційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не мала скасовувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у витребуванні від ОСОБА_5 та ОСОБА_4 земельних ділянок з ухваленням у цій частині нового рішення - про витребування на користь держави з володіння ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, оскільки суди попередніх інстанцій не встановлювали обставин заволодіння цими особами зазначеними земельними ділянками, зокрема, внесення в Реєстр відповідних записів, а також не встановили жодних обставин, які дозволяють стверджувати про існування земельної ділянки з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, у тексті судових рішень земельна ділянка із цим кадастровим номером відсутня.

Обставини, встановлені судами стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019, суперечливі, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях вказано, що три фізичні особи ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_11 ) приватизували дві земельні ділянки площею по 0,99 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0019 та 3220888000:03:001:0020, однак суди не встановили, якими конкретними земельними ділянками заволоділа кожна із цих осіб, зокрема, чи містяться в Реєстрі записи про право власності ОСОБА_4 та/або ОСОБА_5 на вказані земельні ділянки.

З огляду це Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно зробити висновок про те, чи заволоділи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 земельними ділянками, які просив витребувати в них Прокурор, у зв`язку з чим рішення судів попередніх інстанцій у цій частині підлягали скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для належного встановлення зазначених обставин.

Слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність направлення цієї справи на новий розгляд у частині вимог про витребування на користь держави земельних ділянок від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки суди попередніх інстанцій не встановили обставин набуття ними спірних земельних ділянок, а суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Таким чином, без встановлення обставин фактичного заволодіння відповідачами земельними ділянками суди дійшли передчасного висновку, що Прокурор обрав ефективний спосіб захисту шляхом подання віндикаційного позову, а також не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема про те, що для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав. У зв`язку із цим суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку, що задоволення віндикаційного позову Прокурора залежить від задоволення його позовних вимог про визнання недійсними рішень Ради та договорів щодо спірних земельних ділянок, у задоволенні яких відмовили через пропуск Прокурором та позивачами строку позовної давності.

Обмежившись цими хибними висновками, суди натомість залишили поза увагою наведені вище положення законодавства, які регулюють спірні правовідносини; оцінки спірним правовідносинам у контексті зазначених норм не надали; належним чином з дослідженням поданих сторонами доказів не з`ясували, чи відбулось фактичне заволодіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спірними земельними ділянками, що є необхідною умовою для визначенняефективного способу захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів та вирішення пов`язаного з цим питання застосування положень ЦК України про позовну давність, а також не дослідили та не зазначили, яке значення для цієї справи мають рішення про державну реєстрацію за цими відповідачами речових прав на спірні земельні ділянки, про існування яких зазначав Прокурор. При цьому суди взагалі не встановили обставин існування земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, про незаконне заволодіння якою стверджував Прокурор.

Разом із цим для правильного вирішення цієї справи необхідно було звернути увагу також на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях вказали, що в грудні 2014 року Прокурор вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_24 та ОСОБА_11 . Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14.04.2015 (т. 2, а. с. 197-199), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.08.2015 (т. 2, а. с. 200-206), у задоволенні позову відмовлено. За мотивувальною частиною цього судового рішення Прокурор мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року. Однак 15.04.2016 Прокурор повторно пред`явив аналогічний позов, у якому збільшив кількість відповідачів та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, та частково змінив юридичні підстави позову.

Суд першої інстанції вважав, що ці обставини свідчать про зловживання Прокурором правом на звернення до суду та є ще однією підставою для відмови в задоволенні позову. Проте суд апеляційної інстанції не підтримав ці доводи та виключив їх з мотивувальної частини рішення, оскільки, на його думку, це питання має вирішуватись в іншому порядку.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia ( суд знає закони ) під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84).

Однак суди суперечливо встановили обставини звернення Прокурора з позовом, за результатами розгляду якого Бориспільський міськрайонний суд постановив рішення від 14.04.2015, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.08.2015, оскільки одночасно вказали, що зазначений позов є аналогічним до позову, який розглядається в цій справі, а також, що юридичні підстави позовів частково відрізняються.

Суди в оскаржуваних рішеннях взагалі не вказали номера справи, предмета та підстав позову Прокурора, який розглядався в іншій справі, та мотивів, з яких виходили суди, розглядаючи цей спір, а також не робили пов`язаних встановленням таких обставин висновків, зокрема, про наявність спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно встановити вказані обставини з огляду на обмеження, передбачені статтею 400 ЦПК України, а тому з`ясування цих обставин також належало здійснити суду першої інстанції за результатами нового розгляду цієї справи.

Наведене стосується і тверджень Великої Палати Верховного Суду про преюдиціальний характер вищевказаного рішення в іншій справі в частині стверджуваного встановлення обставин, що в грудні 2010 року Бориспільська міжрайонна прокуратура Київської області листом від 07.12.2010 зверталась до Ради з вимогою надати в порядку статей 8, 20 Закону України Про прокуратуру копії всіх рішень сільради із земельних питань, які були прийняті протягом 2010 року, а Рада листом від 09.12.2010 № 02-09-1779 направила йому копії своїх рішень стосовно земельних питань, прийнятих у 2010 році, з додатком на 144 аркушах. Велика Палата Верховного Суду посилалась на ці обставини в постанові від 23.11.2021, однак в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 359/3373/16-ц суди ці обставини не встановлювали, а лише вказали, що за мотивувальною частиною судового рішення в іншій справі Прокурор мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року, що вочевидь не може вважатись преюдиціальним для цієї справи фактом.

Ураховуючи викладене, варто було частково погодитись із доводами заступника прокурора Київської області, викладеними у касаційній скарзі, що суди неправильно застосували норми статті 387 ЦК України та не встановили всіх фактичних обставин справи.

При цьому без належного з`ясування обставин фактичного заволодіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спірними земельними ділянками, що є необхідною умовою для визначення ефективного способу захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів та вирішення пов`язаного із цим питання застосування положень ЦК України про позовну давність, ухвалити законне та обґрунтоване рішення в частині позовних вимог Прокурора, пред`явлених до цих відповідачів, не видається за можливе.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду мала прийняти постанову, якою:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

2. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 у справі № 359/3373/16-ц скасувати.

3. У частині позовних вимог Прокурора в інтересах держави в особі Уряду та ДП, пред`явлених до ТОВ Березова роща , ТОВ Сілквей комунікейшн , ТОВ Зелена садиба , а також вимог, пред`явлених до Ради про визнання недійсним рішення від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV, провадження у справі закрити. В іншій частині позовних вимог справу № 359/3373/16-ц передати на новий розгляд до Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Суддя К. М. Пільков