Окрема думка

від 23.11.2021 по справі 359/3373/16-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Прокопенка О. Б.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)

за позовом першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства Бориспільське лісове господарство (далі - ДП Бориспільський лісгосп , ДП), до Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області (далі - Сільрада), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю Березова роща (далі - ТОВ Березова роща ), Товариства з обмеженою відповідальністю Сілквей комунікейшн (далі - ТОВ Сілквей комунікейшн , Товариства з обмеженою відповідальністю Зелена садиба (далі - ТОВ Зелена садиба ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , Реєстраційна служба Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі - Служба), Головне територіальне управління юстиції в Київській області (далі - Управління), приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна, про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року, ухвалене у складі судді Борця Є. О., та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Гуля В. В., Іванової І. В.

У квітні 2016 року перший заступник прокурора Київської області, діючи в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП Бориспільський лісгосп , звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому з урахуванням заяви від 07 грудня 2016 року, в якій прокурор сформулював остаточні позовні вимоги, просив:

- визнати недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV;

- визнати недійсними рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87- 16-XXIV;

- визнати недійсним рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V;

- визнати недійсними рішення Сільради від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнати недійсними видані: ОСОБА_3 державний акт серії ЯЛ № 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_4 державний акт серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_1 державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнати недійсними видані: ТОВ Березова роща свідоцтва на право власності від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125647 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125646 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн свідоцтва на право власності від 04 січня 2016 року серії СТВ № 125864 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04 січня 2016 року серії СТВ № 125863 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнати недійсними: рішення приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Мурги С. Г. від 29 липня 2013 року № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішення Служби від 22 квітня 2013 року № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22 квітня 2013 року № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021;

- визнати недійсними рішення Управління від 28 грудня 2015 року № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ Березова роща права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31 грудня 2015 року № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ Сілквей комунікейшн права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнати недійсними договори іпотеки від 19 липня 2016 року № 1896, укладений між ТОВ Сілквей комунікейшн і ТОВ Зелена Садиба , та № 1894, укладений між ТОВ Березова роща та ТОВ Зелена садиба ;

- витребувати на користь держави та ДП з незаконного володіння ОСОБА_1 - земельні ділянки площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; ОСОБА_2 - земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; ТОВ Березова роща - земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ Сілквей комунікейшн - земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015 та цільовим призначенням землі лісогосподарського призначення загальною нормативною грошовою оцінкою 4 278 640,86 грн, які розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

Позов мотивований тим, що рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV вилучено землі лісогосподарського призначення державної власності, а також змінено цільове призначення. У подальшому на підставі рішень Сільради передано у власність низку земельних ділянок, частина яких була згодом відчужена на користь інших фізичних та юридичних осіб. На думку прокурора, рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV прийняте всупереч законодавству, а тому і всі подальші рішення Сільради про передачу громадянам у власність земельних ділянок за рахунок земель лісогосподарського призначення державної власності є протиправними.

Позивач вважав, що власники земельних ділянок, які незаконно приватизували ці об`єкти нерухомого майна, не мали права відчужувати земельні ділянки та змінювати їх цільове призначення.

Також прокурор ставив під сумнів добросовісність відповідачів у справі, бо останні, на його думку, знаючи про наявність на земельних ділянках лісової (деревної) рослинності, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак спірних земель знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону.

21 листопада 2017 року рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що обставини, на які посилається прокурор як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого повного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, при цьому заперечення відповідачів ґрунтуються на законі та письмових доказах, у тому числі на чинних судових рішеннях.

Приватизація земельних ділянок ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 була проведена з порушенням частини дев`ятої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та частини другої статті 42 Лісового кодексу України в редакції, чинній на той час.

Водночас суд зробив висновок, що прокурором пропущено строк позовної давності в частині оскарження рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року. У частині визнання недійсними рішень Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року суд обґрунтував відмову в позові тим, що прокурор послався лише на їх прийняття внаслідок допущених порушень лісового та земельного законодавства при ухваленні рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року.

У частині витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів суд першої інстанції виснував, що прокурор не має права вимагати такого витребування у зв`язку з тим, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, а тому держава не є ані власником, ані володільцем спірних земельних ділянок.

Суд першої інстанції вказав, що в грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_23 та ОСОБА_10 . Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Цей позов, аналогічний до позову, поданого прокурором у грудні 2014 року, зі збільшенням кількості відповідачів та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, та частковою зміною його юридичних підстав свідчить про зловживання заступником прокурора Київської області правом на звернення до суду.

20 березня 2018 року постановою Апеляційного суду Київської області апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року - без змін.

Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував усі обставини справи, дав належну правову оцінку доказам, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування немає.

Водночас апеляційний суд вказав на необхідність виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на зловживання з боку першого заступника прокурора Київської області правом на звернення до суду з огляду на те, що вказане питання вирішується в іншому порядку.

У травні 2018 року перший заступник прокурора Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просив оскаржувані судові рішення скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

23 листопада 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, задоволено частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року в частині позовних вимог, заявлених в інтересах ДП, скасовано. Позов у цій частині залишено без розгляду.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасовано та закрито провадження в частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV; від 27 травня 2010 року № 1052-35-V; від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих ТОВ Березова роща свідоцтв на право власності від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125647 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125646 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також виданих ТОВ Сілквей комунікейшн свідоцтв на право власності від 04 січня 2016 серії СТВ № 125864 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04 січня 2016 року серії СТВ № 125863 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області від 28 грудня 2015 року № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ Березова роща права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31 грудня 2015 року № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ Сілквей комунікейшн права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договору іпотеки від 19 липня 2016 року № 1896, укладеного між ТОВ Сілквей комунікейшн та ТОВ Зелена Садиба , і договору іпотеки від 19 липня 2016 року № 1894, укладеного між ТОВ Березова роща та ТОВ Зелена садиба ;

- витребування на користь держави: з незаконного володіння ТОВ Березова роща - земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; з незаконного володіння ТОВ Сілквей комунікейшн - земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015, які розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року змінено в мотивувальній частині, викладено її в редакції цієї постанови та залишено без змін у резолютивній частині щодо вирішення позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87 - 16 -XXIV;

- визнання недійсними виданих: ОСОБА_3 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_1 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнання недійсними: рішень приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Мурги С. Г. від 29 липня 2013 року № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Служби від 22 квітня 2013 року № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22 квітня 2013 року № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

ОСОБА_3 - земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019,

ОСОБА_4 - земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Ухвалено в частині цих позовних вимог нове рішення. Витребувано на користь держави з володіння:

ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019;

ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

ОСОБА_1 - земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024;

ОСОБА_2 - земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020.

Справу в цій частині направлено на новий розгляд до Апеляційного суду Київської області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Визначаючи ефективний спосіб захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення, які вибули з володіння власника, Велика Палата Верховного Суду вказала, що такому способу відповідає вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Щодо позовних вимог в інтересах ДП Бориспільський лісгосп Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права. Не вбачала підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства та вказала, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів державного підприємства, а не держави, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог. У зв`язку із цим скасувала судові рішення в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП Бориспільський лісгосп , із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, від 21 березня 2013 року №1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI та закрила провадження в цій частині на підставі пункту 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), пославшись на те, що спір у справі в цій частині та спір у справі № 359/12541/14-ц є спорами між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. При цьому у справі № 359/12541/14-ц набрало законної сили рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року.

Також на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення та закрила провадження в частині позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року №153.12-16-XXIV, зробивши висновок про те, що спір у частині цієї позовної вимоги є земельним спором між державою та територіальною громадою, який виходячи із суб`єктного складу сторін належить до господарської юрисдикції, що унеможливлює її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду констатувала, що спір у частині позовних вимог до юридичних осіб з огляду на суб`єктний склад сторін віднесений до юрисдикції господарських судів, що унеможливлює його розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства , у зв`язку із чим скасувала оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі в цій частині закрила.

Виснувала, що позовні вимоги про: визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87- 16-XXIV; визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані фізичним особам; визнання недійсними рішень нотаріуса та Служби про державну реєстрацію за фізичними особами права власності на земельні ділянки, - не відповідають належному способу захисту, яким у таких випадках є витребування майна.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині зазначених позовних вимог, але з інших підстав, то мотивувальні частини судових рішень змінила, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в решті - залишила без змін.

Вирішуючи питання щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів - фізичних осіб, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що не допускається відмова в задоволенні віндикаційного позову з тих мотивів, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, а висновок, що зазначене свідчить про відсутність права власності позивача, є помилковим. Суди попередніх інстанцій зробили передчасний висновок про відсутність права власності позивача на спірні земельні ділянки.

Щодо наявності підстав для витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Велика Палата Верховного Суду вказала, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що Сільрада не мала повноважень на прийняття рішення від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV про припинення права ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою площею 10,0 га та залишення її в запасі земель сільської ради як зелені насадження, що тимчасово не надана у власність або користування громадянам чи юридичним особам, оскільки відповідно до статті 149 ЗК України в редакції, чинній на той час, повноваження щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, належали не органам місцевого самоврядування, а органам державної влади - районним державним адміністраціям, обласним державним адміністраціям, Київській, Севастопольській міським державним адміністраціям, Раді міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінету Міністрів України (частини п`ята - дев`ята зазначеної статті). З тих же причин Сільрада не вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками, зокрема передавати їх у власність приватним особам у порядку приватизації.

Крім того, суди встановили, що відсутні докази на підтвердження того, що Київське обласне управління лісового та мисливського господарства надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства.

Таким чином, Сільрада відчужила державне майно, не маючи на це права, а крім того, протиправно змінила цільове призначення земельних ділянок.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що особи, яким були відчужені земельні ділянки рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, проявивши розумну обачність, не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які були заліснені. Тому ці особи не можуть вважатися такими, що покладалися на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування.

Оскільки зазначені відповідачі не набули права власності на спірні земельні ділянки, які перебувають у державній власності, то підлягає застосуванню стаття 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Отже, суди помилково відмовили в позові в зазначеній частині до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Велика Палата Верховного Суду вважала, що до вимог про віндикацію земельних ділянок до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 267 ЦК України. Зазначила, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, тому, що суди не встановили обставин, які свідчать про сплив позовної давності. Зазначила, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у розділі 6 її постанови, спростовують аргументи про пропуск позовної давності, наведені у заявах відповідачів, у тому числі у заяві ОСОБА_2 від 06 червня 2016 року , яка стосується представництва ним інтересів відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Вказала, що повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів які полягають у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість суспільних інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Не вбачала порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Вважала, що недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що судові рішення в частині витребування від ОСОБА_4 та ОСОБА_3 спірних земельних ділянок підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення - про задоволення позову в зазначеній частині.

У частині вимог щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про необхідність відмови в задоволенні вказаних вимог є передчасними та не ґрунтуються на дослідженні усіх наданих учасниками справи доказів. Вказала, що під час нового розгляду суду необхідно дослідити докази, дати правову оцінку рішенню Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV, яким передбачено, зокрема, залишити земельну ділянку площею 10,0 га у запасі земель Сільради, та наступним рішенням Сільради, які стосуються спірних земельних ділянок, зробити висновки про законність чи незаконність приватизації земельних ділянок з наданням відповідної оцінки доводам позивача про відсутність повноважень Сільради на таку приватизацію та доводам інших учасників справи.

Погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що належним способом захисту порушених прав є звернення з віндикаційним позовом.

Проте з іншими висновками Великої Палати Верховного Суду ми не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.

Суди встановили, що 05 листопада 2003 року листом директора ДП Бориспільський лісгосп № 174 надано згоду на передачу земельної ділянки площею до 10 га до запасу Сільради.

У матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що Київське обласне управління лісового та мисливського господарства надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства

24 лютого 2004 року рішенням Сільради № 153.12-16-XXIV припинено право ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою площею 10,0 га, а також передано цю земельну ділянку до земель запасу Сільради.

24 лютого 2004 року Сільрада ухвалила рішення № 153.77-16-XXIV - № 153.87-16-XXIV, якими передала у власність ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 земельні ділянки площею по 0,25 га, а у власність ОСОБА_17 та ОСОБА_21 земельні ділянки площами 0,145 га та 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

21 квітня 2004 року зазначеним особам видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії КВ № 071981 - 071984 та № 111502 - 111508.

22 грудня 2004 року ОСОБА_25 , діючи від імені ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 , уклав з ОСОБА_5 договори купівлі-продажу, за якими відчужено у власність ОСОБА_5 земельні ділянки кожна площею по 0,25 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0007, 3220888000:03:001:0008, 3220888000:03:001:0010, 3220888000:03:001:0011, а також площами 0,145 га та 0,12 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0003 та 322888000:03:001:0009 та з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

22 та 29 грудня 2004 року ОСОБА_26 , діючи від імені ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 та ОСОБА_15 , уклав з ОСОБА_7 договори купівлі-продажу, за якими відчужено у власність ОСОБА_7 земельні ділянки кожна площею по 0,25 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0001, 3220888000:03:001:0002, 3220888000:03:001:0004-3220888000:03:001:0006 та з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

24 травня 2005 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯБ № 284109 та № 284110.

16 травня 2007 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 уклали з ОСОБА_6 договори купівлі-продажу, за якими вони відчужили у власність ОСОБА_6 вказані земельні ділянки.

25 червня 2007 року ОСОБА_6 видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯД № 781577, № 781578 та № 781580, а також серії ЯЕ № 613497.

Після цього ОСОБА_6 передав придбані ним земельні ділянки до статутних фондів ТОВ Березова роща , ТОВ Сілквей комунікейшн . Рішеннями Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області № 27581652 та № 27578999 від 28 грудня 2015 року, № 27737496 та № 27737520 від 31 грудня 2015 року за ТОВ Березова роща і ТОВ Сілквей комунікейшн було зареєстровано право власності на вказані земельні ділянки. Ці обставини підтверджуються інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 56825656, № 56825713, № 56825755 та № 56825802 від 06 квітня 2016 року.

19 липня 2016 року ТОВ Сілквей комунікейшн і ТОВ Березова роща уклали з ТОВ Зелена садиба договори іпотеки, за якими вони передали придбані ними земельні ділянки в іпотеку ТОВ Зелена садиба . Ця обставина підтверджується інформаційними довідками № 74996328, № 74996755, № 74996059, № 74994637 від 06 грудня 2016 року.

27 травня 2010 року рішенням Сільради № 1052-35-V затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

27 серпня 2010 року вказаним особам видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЛ № 008261 - 008264.

01 жовтня 2010 року ОСОБА_27 , діючи від імені ОСОБА_8 , уклав з ОСОБА_9 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу, за яким він відчужив у їх власність земельну ділянку площею 0,8210 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0018 та з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства , розташовану в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

30 грудня 2011 року ОСОБА_9 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 338371, а ОСОБА_1 - державні акти серії ЯМ № 338380 та № 338381 на право власності на земельні ділянки.

21 березня 2013 року рішеннями Сільради № 1604-24-VI - № 1607-24-VI були затверджені проекти землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, набутих у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_10 , з ведення особистого селянського господарства на під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту .

29 липня 2013 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 уклали з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу, за якими вони відчужили у власність ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020 та площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 га, відповідно, з цільовим призначенням під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту , розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

У грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_28 та ОСОБА_10

14 квітня 2015 року рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області у справі № 359/12541/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, у задоволенні позову було відмовлено.

Щодо позовних вимог в інтересах ДП Бориспільський лісгосп (повноваження прокурора)

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів державного підприємства, а не держави, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог.

Наведені висновки не враховують такого.

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Частина перша статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII Про прокуратуру (тут і далі - в редакції на час звернення позивача до суду) (далі - Закон № 1697-VII) визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, ключовим для застосування повноважень прокурора як субсидіарного представника є доведення ним порушення інтересів держави. У Рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08 квітня 1999 року зазначено, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що поняття інтереси держави є оціночним, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося або може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

З огляду на те, що поняття інтереси держави охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів держави, їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом в інтересах держави. Якщо інтереси держави збігаються з інтересами державного підприємства, якому державні органи передали частину своїх функцій, тоді прокурор не може бути позбавлений права звернення до суду.

В абзаці третьому частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII указано, що не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Тобто законодавець передбачив обмеження прав прокурора на представництво інтересів держави щодо певного кола осіб (державних компаній) та щодо певних правовідносин (пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань).

Зазначене обмеження звузило сферу, в якій прокурор може здійснювати представництво державних інтересів.

Стаття 23 Закону № 1697-VII містить процесуальні норми, які не підлягають розширеному тлумаченню.

Так, відповідно до абзацу третього частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII представництво прокурором інтересів держави в особі державних компаній заборонено.

Господарським кодексом України не визначено поняття державна компанія як окрема організаційно-правова форма господарювання.

Державний класифікатор України ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання (далі - КОПФГ), затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, містить визначення поняття державна акціонерна компанія (товариство) .

Згідно з положеннями КОПФГ (підпункт 3.2.1.3 пункту 3.2 розділу 3) державна акціонерна компанія (товариство) - акціонерне товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цієї компанії. При цьому державну акціонерну компанію (товариство) виділено як окрему організаційно-правову форму господарювання із присвоєнням коду 235.

Таким чином, державне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання.

Тому, якщо законодавцем виключено можливість представництва прокурором державних компаній, то така норма не може тлумачитися у спосіб розширення обсягу процесуальної заборони на інших суб`єктів господарювання державного сектору економіки (державні установи, організації, підприємства).

Висновки Великої Палати Верховного Суду про законодавче обмеження права прокурора на представництво інтересів держави виключно в особі суб`єктів владних повноважень з посиланням на приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VІІ вважаємо помилковими та такими, що звужують мету законодавця, з якою прокурору надано ці повноваження, - для захисту суспільного інтересу (інтересу держави), який є значно ширшим, ніж інтереси окремих суб`єктів владних повноважень, та може проявлятися не тільки у реалізації повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, а й у реалізації повноважень окремих державних установ, фондів, підприємств, приватних осіб, про що зазначено у Рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08 квітня 1999 року .

Сфера представництва прокурором інтересів держави не може звужуватися у спосіб тлумачення положень абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VІІ як такий, що дозволяє йому представництво тільки суб`єктів владних повноважень, оскільки частина державних інтересів, які залишаться поза сферою діяльності суб`єктів владних повноважень, залишаться поза межами їх можливого захисту прокурором.

Вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду не було правових підстав для залишення без розгляду позовних вимог прокурора в інтересах держави саме в особі ДП Бориспільський лісгосп , яке згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань та статутом за організаційно-правовою формою є саме державним підприємством і не є власником земель лісового фонду, оскільки таким власником є держава. Не враховано підстав для спільного представництва інтересів Кабінету Міністрів України та ДП Бориспільський лісгосп внаслідок вилучення земель лісогосподарського призначення та зміни їх цільового призначення уповноваженим державою органом місцевого самоврядування.

Висновки Великої Палати Верховного Суду про неможливість представництва прокурором інтересів держави в особі уповноваженого державного підприємства не відповідають і критеріям індивідуального підходуЄвропейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо можливості участі прокурора у захисті інтересів держави, які збігаються з інтересами державної організації (державного підприємства, наділеного певною компетенцією державним органом), та ставлять під сумнів правильність застосування статті 6 Конвенції , як зазначено у рішенні ЄСПЛ від 26 травня 2009 року у справі Бацаніна проти Російської Федерації .

Прокурор зазначав про порушення інтересів держави у розпорядженні державною власністю - землями лісового фонду, які були в користуванні ДП Бориспільський лісгосп .

Крім того, до 2008 року згоду на вилучення земель лісового фонду надавали саме лісгоспи у віданні яких такі землі перебували, і лише 10 квітня 2008 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 610-р Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення таких земельних ділянок, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення.

У контексті визначення саме такого складу осіб (позивачів), в інтересах яких звернувся прокурор, звертаємо увагу на складові права власності, визначені частиною першою статті 317 ЦК України (право володіння, користування та розпорядження майном). З огляду на складну систему управління державним майном та об`єктами права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють різні органи державної влади (у цьому випадку Кабінет Міністрів України), вони можуть передати окремі правомочності щодо об`єкта державної власності (у цьому випадку право користування спірними земельними ділянками було передано ДП Бориспільський лісгосп ). Отже, відбулося розщеплення правомочностей власника.

За таких обставин витребування на користь власника - держави без залучення особи (державного підприємства, у користування якого передано спірні земельні ділянки) та без зазначення з правом постійного користування ДП Бориспільський лісгосп вимагатиме вчинення додаткових розпорядчих дій з можливого повернення спірних ділянок їх належному користувачу та не відповідатиме критеріям ефективного способу захисту в суді.

Вважаємо, що відсутні підстави для залишення без розгляду позовних вимог прокурора в частині його позовних вимог в інтересах держави в особі державного підприємства.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року №153.12-16-XXIV та позовних вимог до юридичних осіб

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що в цій справі спір у частині позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV є земельним спором між державою та територіальною громадою, який виходячи з суб`єктного складу сторін належить до господарської юрисдикції, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

Також Велика Палата Верховного Суду констатувала, що спір у частині позовних вимог до юридичних осіб з огляду на суб`єктний склад сторін віднесений до юрисдикції господарських судів, що унеможливлює його розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства , у зв`язку із чим скасувала оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі в цій частині закрила.

При цьому Великою Палатою Верховного Суду при визначенні юрисдикційності вказаних вище вимог не враховано таке.

Статтею 19 ЦПК України в чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в чинній редакції юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України в чинній редакції господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім винятків, передбачених пунктом 1 цієї частини); справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.

Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.

У статті 30 ЦПК України в редакції на час звернення до суду з позовом вказано, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічна норма міститься в статті 48 ЦПК України в чинній редакції.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до участі у справі у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

У статті 30 ЦПК України в редакції на час звернення до суду з позовом вказано, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки. Аналогічна норма міститься в статті 50 ЦПК України в чинній редакції.

Відповідно до частини першої статті 188 ЦПК України в чинній редакції в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Установлено, що оспорюваним рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV припинено право ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою площею 10,0 га та залишено її в запасі земель сільської ради.

Після прийняття вказаного рішення в цей же день, 24 лютого 2004 року, Сільрада прийняла інші оскаржувані в цій справі рішення № 153.77-16-XXIV- № 153.87? 16 ?XXIV,якими передано у власність ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 земельні ділянки, кожна з яких площею по 0,25 га, а у власність ОСОБА_17 та ОСОБА_21 земельні ділянки площами 0,145 га та 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

У подальшому, 27 травня 2010 року, Сільрада прийняла рішення № 1052-35-V, яким був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_29 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

Тобто прийняте Сільрадою рішення від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV надало можливість у подальшому прийняти інші оскаржувані рішення, на підставі яких видано державні акти та вчинялися правочини щодо земельних ділянок.

Указане свідчить про те, що заявлені прокурором позовні вимоги до Сільради та фізичних і юридичних осіб пов`язані між собою та від вирішення основної вимоги - про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV залежить вирішення інших позовних вимог, які в цій справі мають похідний характер.

Вважаємо, що у разі, якщо рішення суб`єкта владних повноважень стало підставою для прийняття наступних рішень, за якими особи набули речові права на земельні ділянки, то вимога про визнання незаконним таких рішень та про їх скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

І саме від встановлення законності першого рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV залежить вирішення питання про наявність підстав для витребування земельних ділянок з володіння відповідачів - фізичних і юридичних осіб ТОВ Березова роща та ТОВ Сілквей комунікейшн , як останніх набувачів спірних земельних ділянок.

Крім того, вимоги до юридичних осіб є похідними і випливають також з вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV - № 153.87 -16-XXIV про передачу частини спірних земельних ділянок у власність фізичним особам, які ними в подальшому відчужені та останніми набувачами яких є ТОВ Березова роща та ТОВ Сілквей комунікейшн .

ЦПК України в редакції на час звернення до суду з позовом не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу, одним з яких є фізична особа.

Заявлені прокурором позовні вимоги, зокрема, вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року №153.12-16-XXIV та вимоги до юридичних осіб, взаємопов`язані і повинні розглядатися в одному провадженні.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 303/2408/16-ц та інших зроблено правовий висновок про те, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Розгляд справи в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності.

Тому, вирішення спору за правилами господарського судочинства в частині позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV та в частині позовних вимог до юридичних осіб, а за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

Помилковим є посилання Великої Палати Верховного Суду на її постанови від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21) та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) зі вказівкою на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово переглядала в порядку господарського судочинства справи, у яких фактичною стороною була держава та/або територіальна громада, що свідчить про усталену судову практику.

У наведених справах сторонами були виключно держава (позивач) та юридичні особи (відповідачі). Зокрема, у справі № 925/929/19 Перший заступник керівника Уманської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до Нагірнянської сільської ради Жашківського району Черкаської області, Фермерського господарства Тищук , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Баштечківської сільської ради (об`єднаної територіальної громади), про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору. У справі № 911/2169/20 прокурор Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Державного підприємства Київське лісове господарство звернувся з позовом до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю Хороше озеро , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Акціонерне товариство Райффайзен банк Аваль , про визнання недійсними розпоряджень та договорів оренди землі, зобов`язання повернути земельні ділянки.

У цій справі заступник прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП Бориспільський лісгосп ,звернувся з позовом до Сільради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ТОВ Березова роща , ТОВ Сілквей комунікейшн , ТОВ Зелена садиба про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Тобто у справі відповідачами, окрім юридичних осіб, зокрема Ради, є також фізичні особи, що вказує на різний суб`єктний склад учасників цієї справи і справ № 925/929/19, № 911/2169/20 та неможливість урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 01 червня 2021 року та від 06 липня 2021 року в наведених вище справах, які є нерелевантними стосовно цього спору.

Щодо позовних вимог про: визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV - № 153.87 -16-XXIV; визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, виданих фізичним особам; визнання недійсними рішень нотаріуса та Служби про державну реєстрацію за фізичними особами права власності на земельні ділянки

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про пропуск строку позовної давності в частині вимог про визнання недійсними рішень Ради № 153.77-16-XXIV-№153.87-16-XXIV від 24 лютого 2004 року.

Велика Палата Верховного Суду нагадала, що у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Тобто висновок про дотримання або пропущення позовної давності суд має робити щодо кожної позовної вимоги окремо.

Указала, що суди попередніх інстанцій не врахували, що якщо доведено, що про існування рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI прокурору було відомо у 2015 році (саме ці рішення оскаржувалися в іншій справі № 359/12541/14-ц), то це не свідчить про те, що прокурор знав або мав знати про рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV- № 153.87-16-XXIV, про видання державних актів, про прийняття рішень нотаріуса та Служби, про заволодіння земельними ділянками та про осіб, які таке заволодіння здійснили тощо.

Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначені вище позовні вимоги не відповідають належному способу захисту, яким у цьому випадку є витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація), а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

З цими висновками не погоджуємося з таких підстав.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України ).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України ).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України .

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тобто в основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одиничності) суб`єкта, чиї права порушено.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що у випадку, коли законодавець вживає вислови свої цивільні права , цивільні права особи , здійснення права , він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено в тексті відповідної норми.

Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження щодо захисту цього права, тобто прокурор.

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути і прокурор, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності частина перша статті 261 ЦК України не містить.

Відповідно до частини сьомої статті 261 ЦК України винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

У частинах третій - четвертій статті 23 Закону № 1697-VІІ визначено, що наявність обставин та підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Наведене свідчить, що прокурор не є особою, через яку держава або територіальна громада безпосередньо реалізує свої повноваження, визначені законом. Інтерес прокурора має виключно процесуальний характер. Тобто прокурор не є особою, права якої порушено.

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), відповідно до якої прокурор має процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею, довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Тобто як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, початок перебігу позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа (власник, володілець, користувач, розпорядник), довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Якщо в передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган, а не прокурор, оскільки Законом № 1697-VІІ не передбачено жодних виключень щодо застосування правила, передбаченого частиною першою статті 261 ЦК України . Не наведено й інших законів щодо можливості відліку позовної давності з моменту, коли прокурор дізнався про порушення прав держави.

Крім того, відповідно до пунктів 29, 34 Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів про Роль прокуратури за межами сфери кримінального права , прийнятого ССРЕ на 3-му пленарному засіданні (Страсбург, 15-17 жовтня 2008 року), сьогодні діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається насамперед потребою суспільства в належному захисті прав людини та державних інтересів. У демократичній державі прокурори можуть мати, а можуть і не мати повноваження за межами сфери кримінального права. ССРЕ закликає Держави-учасниці, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, забезпечити реалізацію цих функцій відповідно до таких принципів: b. дії прокурорів за межами сфери кримінального права мають також характеризуватися чесністю та неупередженістю; с. ці функції реалізуються від імені суспільства та у державних інтересах з метою забезпечення застосування права з дотриманням основних прав та свобод у межах компетенції, наданої прокурорам за законом, Конвенцією та прецедентним правом Суду; f. діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами і обов`язками, як будь-яка інша сторона, і не повинна мати привілейоване становище в ході судових проваджень (рівність сторін позову).

Тому надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, що не надається іншим представникам як позивача, так і інших учасників справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін, оскільки представник однієї зі сторін, яким є прокурор, має більш широкі права порівняно з іншими представниками, якими можуть бути адвокати, правники та інші особи, яким закон надає право здійснювати представницькі повноваження в судовому процесі.

Власником земельних ділянок є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству, тому вона не лише мала право, але і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства (Stabbingsandothers v . UnitedKingdom); пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Порівняльний аналіз словоформ довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України , дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Якщо відповідачів у справі більше одного, суд вправі відмовити в задоволенні позову за наявності згаданої заяви лише одного з них, оскільки позовну давність законом визначено саме для позивача у справі як строк, у межах якого він може звернутися до суду, та до усієї сукупності вимог, і лише у разі, якщо в заяві про застосування строку давності зазначена одна вимога і вказано, що на інші вимоги заява не поширюється, то в такому випадку висновки суду про строк можуть бути обмежені конкретною вимогою.

Отже, будь-який з відповідачів може звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності, і вона застосовується для позивача у справі як строк, у межах якого він може звернутися до суду, а не щодо кожного з відповідачів та кожної з позовних вимог.

У зв`язку із цим не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів і суд має зробити висновок про дотримання або пропущення позовної давності щодо кожної позовної вимоги окремо.

Інтереси сторін - відповідачів у справі, зокрема Сільради та відповідачів фізичних осіб, про визнання неправомірним і скасування рішень сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок є пов`язаними і залежними один від одного. А тому будь-який з відповідачів може звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності, що і було зроблено ОСОБА_2 в заявах від 08 грудня 2016 року та від 31 березня 2017 року (т. 2, а. с. 76, 196), однак не враховано Великою Палатою Верховного Суду.

Прокурор указував, що Сільрада незаконно розпорядилася земельною ділянкою поза волею її власника - Кабінету Міністрів України та з порушенням прав користувача земель лісогосподарського призначення ДП Бориспільський лісгосп . Про незаконність рішень Сільради та про порушення інтересів держави прокуратурі стало відомо з листів ДП від 16 жовтня 2014 року № 349, Сільради від 24 квітня 2014 року № 02-14-1199, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання Укрдержліспроект від 11 грудня 2015 року № 438 та документів, отриманих прокуратурою під час встановлення наявності підстав для представництва.

У статті 13 ЗК України закріплено повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин, до яких належить: а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель; в) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному законом; г) координація проведення земельної реформи; ґ) розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель; д) організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою; е) встановлення порядку проведення моніторингу земель; є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

На час виникнення спірних правовідносин у 2004 році центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, був Державний комітет України по земельних ресурсах (далі - Держкомзем), Положення про який затверджено Указом Президента України від 14 серпня 2000 року № 970/2000 .

Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями Держкомзему були:

- підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення її реалізації;

- координація проведення земельної реформи в Україні;

- здійснення державного контролю за використанням та охороною земель;

- організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою;

- розроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Згідно з підпунктом 7 пункту 4 Положення Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань здійснював у межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками земельних ділянок і землекористувачами.

ДП Бориспільський лісгосп підпорядковується Київському обласному управлінню лісового та мисливського господарства. Це управління є територіальним органом Держлісагентства, яке спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням компетенції кожного з органів державної влади у сфері земельних правовідносин Кабінет Міністрів України не лише міг бути обізнаний про порушення свого права, але і зобов`язаний був знати про стан власності, повноваження з розпорядження якою йому надані, оскільки мав доступ до земельного кадастру та зобов`язаний був співпрацювати з відповідними державними органами.

Також суди попередніх інстанцій зазначили, що зі змісту листа директора ДП Бориспільський лісгосп № 174 від 05 листопада 2003 року вбачається, що ДП Бориспільський лісгосп надало згоду на передачу земельної ділянки до земель запасу Сільради. Ця обставина свідчить про те, що з того часу ДП вже знало про порушення його права користування земельною ділянкою й, відповідно, Кабінет Міністрів України також мав об`єктивну можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП Бориспільський лісгосп на користування земельною ділянкою ще наприкінці 2003 року.

Крім того, у цих правовідносинах рішення Сільради ґрунтувалися на висновках управлінь Держкомзему та відповідно були внесені до Державного земельного кадастру при оформленні і видачі державних актів на право власності на земельні ділянки. У свою чергу, Держкомзем 23 березня 2007 року склав висновки № 4213, № 4214 про те, що відведення земельних ділянок з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0013, 3220888000:03:001:0012, загальною площею 1,2500 га ОСОБА_7 та земельних ділянок з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0003, 3220888000:03:001:0014, загальною площею 1,2650 га ОСОБА_5 із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку в с. Проліски Бориспільського району Київської області проведено за межами червоних ліній та відповідно до Класифікатора обмежень прав власності на землю та використання земельної ділянки встановлено такі види обмежень: екологічні обмеження (пункт 2); дотримання вимог екологічного зонування (підпункт 2.2), що також свідчить про обізнаність Держкомзему, підконтрольного Кабінету Міністрів України, з порушенням вимог земельного законодавства Сільрадою.

Оскільки фізичним особам передано у власність спірні земельні ділянки на підставі оскаржуваних рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV - № 153.87- 16-XXIV, які прийнято з урахуванням землевпорядної документації, виготовленої та погодженої з органом Держкомзему, то Кабінет Міністрів України та ДП Бориспільський лісгосп не могли не знати про факт розпорядження у 2004 році земельними ділянками Сільрадою.

Стосовно посилання прокурора, що про факт незаконної передачі спірної земельної ділянки прокуратурі стало відомо у 2014 році, то за приписами наведених норм матеріального права щодо початку перебігу строку давності він обчислюється з моменту коли саме особа, право якої порушене, а не прокурор, який звертається до суду в інтересах цієї особи, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Крім того, ці обставини щодо обізнаності прокурора з порушеннями законодавства лише у 2014 році свідчать про штучне збільшення позовної давності і не можуть враховуватися при визначенні такого строку.

Зважаючи на те, що як у Кабінету Міністрів України, так і в управлінь Держкомзему і Держлісагентства та ДП Бориспільський лісгосп була об`єктивна можливість знати про передачу спірних земельних ділянок ще у 2004 році - із часу виникнення спірних правовідносин, а до суду із цим позовом прокурор звернувся у 2016 році, тому до вимоги про визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV - № 153.87 -16-XXIV позовна давність Кабінетом Міністрів України та ДП Бориспільський лісгосп , від імені і в інтересах яких діє прокурор, пропущена.

При цьому незалежно від того, чи заявляли всі відповідачі про застосування позовної давності, позовна давність має бути застосована до всіх заявлених прокурором вимог.

Враховуючи що ми не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо закриття провадження в частині позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV, вважаємо, що позовна давність до вказаної вимоги також пропущена та погоджуємося з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в її задоволенні.

Також, оскільки підстави для задоволення основних вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV, № 153.77-16-XXIV - № 153.87- 16-XXIV відсутні у зв`язку з пропуском строку позовної давності, тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили в задоволенні похідних вимог заявлених до юридичних осіб, як останніх набувачів частини спірних земельних ділянок, про визнання недійсними свідоцтв про право власності, рішень Управління про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки, договорів іпотеки та про витребування земельних ділянок від ТОВ Березова роща , ТОВ Сілквей комунікейшн .

Щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок від ОСОБА_4 і ОСОБА_3 та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що Сільрада відчужила державне майно, не маючи на це права, та протиправно змінила цільове призначення земельних ділянок.

Вважала, що особи, яким були відчужені земельні ділянки рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, проявивши розумну обачність, не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які були заліснені. Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів які полягають у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість суспільних інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.Витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Наведені висновки, на наше переконання, не враховують такого.

Суди встановили, що в грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області звертався до суду в інтересах держави з позовом до Сільради, треті особи на стороні відповідача: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 . Просив суд визнати недійсним рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року, яким передано у власність ОСОБА_30 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 3,7910 га, та визнати недійсними рішення Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року про зміну цільового призначення земельних ділянок ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_10 (справа № 359/12541/14-ц).

14 квітня 2015 року рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, у задоволенні вказаного позову відмовлено.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України в чинній редакції (пункт 2 частини першої статті 205 цього Кодексу в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення у цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

На підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду закрила провадження в частині позовних вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI, оскільки спір в цій частині та спір у справі № 359/12541/14-ц є спорами між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

При цьому у справі № 359/12541/14-ц набрало законної сили рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року, яким відмовлено в задоволенні позову.

Відмова в позові обґрунтована тим, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами того, що на момент ухвалення рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року земельна ділянка загальною площею 3,7910 га відносилась у встановленому порядку саме до земель лісогосподарського призначення. Вказано, що прокурором пропущено строк позовної давності в частині оскарження цього рішення Сільради, оскільки про вказане рішення прокурор дізнався в грудні 2010 року, а з позовом звернувся лише у грудні 2014 року. У частині визнання недійсними рішень Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року суд обґрунтував відмову в позові тим, що прокурор послався лише на їх прийняття внаслідок допущених порушень лісового та земельного законодавства при ухваленні рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року, у визнанні недійсним якого відмовлено.

Отже, рішенням суду у справі № 359/12541/14-ц, яке набрало законної сили встановлено факт пропуску прокурором позовної давності до вимог про оскарження рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V та відмовлено в задоволенні цієї позовної вимоги та похідних вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI - № 1607-24-VI.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Частиною другою статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Також принцип обов`язковості судових рішень закріплений і в статті 18 ЦПК України у якій вказано, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що Сільрада незаконно відчужила державне майно та протиправно змінила цільове призначення земельних ділянок не враховує преюдиційне рішення суду у справі № 359/12541/14-ц, яким встановлена чинність рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V та від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI - № 1607-24-VI, порушує принцип обов`язковості судових рішень та принцип правової визначеності.

Вважаємо, що судове рішення у справі № 359/12541/14-ц, яке набрало законної сили, про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V та від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI - № 1607-24-VI має преюдиційне значення при розгляді цієї справи в частині позовних вимог пред`явлених до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зокрема, про визнання недійсними державних актів, рішень про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та про витребування на користь держави спірних земельних ділянок від вказаних фізичних осіб.

З урахуванням того, що рішенням суду, яке набрало законної сили, відмовлено у визнанні недійсними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V та від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI - № 1607-24-VI, тому вважаємо, що підстави для задоволення вказаних вище похідних вимог, зокрема, вимог про витребування частини спірних земельних ділянок від фізичних осіб - відсутні.

При цьому вважаємо за необхідне висловити свою думку щодо інших висновків Великої Палати Верховного Суду, зроблених при вирішенні питання про витребування земельних ділянок від фізичних осіб, які не враховують такого.

Прокурор просив витребувати земельні ділянки з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2

ОСОБА_3 і ОСОБА_4 набули земельні ділянки в порядку приватизації, ОСОБА_1 - за договором з ОСОБА_8 , який, своєю чергою, набув земельну ділянку в порядку приватизації, а ОСОБА_2 - за договорами з ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які, своєю чергою, набули земельну ділянку в порядку безоплатної приватизації згідно зі статтями 118 , 121 ЗК України .

У силу вимог статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, статтею 116 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35- V ) установлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами передбачений у статті 118 ЗК України .

Згідно із частинами шостою, сьомою зазначеної статті громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Отже, чинним земельним законодавством передбачено, що громадянин має право безоплатно отримати у власність земельну ділянку визначеної площі одного виду лише один раз. Це дає можливість зробити висновок, що держава таким чином надає частину загальнонаціональних природних багатств, які мають вартість, тому не можна вважати, що набуття є безоплатним, оскільки особа використовує своє право на частину природних багатств держави і відсутній механізм скасування такого використання свого права у разі вилучення, у цьому випадку, земельної ділянки.

Використовуючи своє право на приватизацію земельної ділянки, особа передбачає, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють правомірно, оскільки така поведінка є їхнім прямим обов`язком.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку особи перевіряти правомірність дій органу щодо надання останнім земельної ділянки в аспекті її реального цільового призначення та дотримання порядку розпорядження нею.

Тобто фактично у разі задоволення позову обов`язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства при вирішенні земельних питань перекладаються на фізичну особу.

Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України.

У статті 2 ЦПК України проголошено, що завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Вважаємо, що висновки про правомірність втручання в право особи на мирне володіння майном не відповідають як нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості, так і завданням цивільного судочинства, а також критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Однак касаційний суд не дослідив питання стосовно дотримання принципу пропорційності через призму справедливої рівноваги (балансу) між суспільними і приватними інтересами, яка включає необхідність з`ясування питання щодо понесення особою індивідуального і надмірного тягаря .

Вважаємо, що, витребовуючи від нинішнього власника спірну земельну ділянку і повертаючи її у державну власність, залишається нез`ясованим та недослідженим питання щодо законності такого висновку та індивідуального і надмірного тягаря цієї особи, яка набула спірне майно в законний спосіб - на підставі рішення сільської ради, реалізуючи своє право на приватизацію майна.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.

У справі Рисовський проти України (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу належного урядування , який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону , необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Перевіряючи дотримання справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі Кривенький проти України констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України , який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо захисту права власності.

Однак на вказані обставини касаційним судом не зважено в достатній мірі та у світлі вказаних висновків ЄСПЛ у справах щодо земельних спорів.

У цьому випадку земельні ділянки передані у власність осіб уповноваженим органом місцевого самоврядування, а потім частина вказаних ділянок набута іншими особами за цивільно-правовими угодами. Жодних самочинних дій фізичними особами щодо заволодіння спірними земельними ділянками не вчинялося.

Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування за умови тривалої і безпідставної бездіяльності прокуратури, не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України , так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами як органами державної влади та місцевого самоврядування, так і органами прокуратури, які вибірково звертаються з позовами до конкретних осіб, залишаючи поза увагою інших осіб, які у такий же спосіб, у той же час набули права власності на аналогічні земельні ділянки.

Крім того, при розгляді справ, стороною яких є фізичні особи та органи влади чи місцевого самоврядування, на захист прав яких виступає прокурор, який хоч і обґрунтовує своє звернення захистом прав держави чи певної спільноти, але фактичне розпорядження спірними матеріальними благами в кінцевому результаті отримують саме певні органи державної влади чи місцевого самоврядування, суд повинен забезпечити принцип рівності прав учасників. Таким забезпеченням і є вирішення питання щодо способу захисту як прав громади в особі ради, так і прав громадян, у яких фактично безоплатно вилучається майно для суспільних потреб, хоч порядок такого вилучення передбачений законом і провадиться на компенсаторній, оплатній основі.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. При цьому вказані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

Крім того, висновки Великої Палати Верховного Суду про задоволення позовних вимог у частині витребування земельних ділянок від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у власність держави при залишені чинними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, від 21 березня 2013 року № 1605-24-VI та № 1606-24-VI (закрито провадження в частині оскарження вказаних рішень, оскільки рішенням у справі № 359/12541/14-ц відмовлено в задоволенні вказаних вимог ), якими надано спірні земельні ділянки у власність, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, про визнання недійсними рішень про державну реєстрацію за фізичними особами права власності на земельні ділянки є суперечливими з таких підстав.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами,крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , отримавши державні акти на право власності на земельну ділянку та зареєструвавши їх у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, набули права власності на земельні ділянки.

А тому витребування спірних земельних ділянок у добросовісних набувачів без визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування порушить їх право власності, яке є чинним відповідно до ЗК України . ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зокрема, використали своє право на приватизацію земельних ділянок відповідного виду, що є втручанням у їх права на володіння землею.

Крім того, посилання, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації в цій справі переважає приватний інтерес фізичних осіб у збереженні права на земельну ділянку, а також що витребування таких земельних ділянок у відповідачів не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном не підтверджено будь-якими доказами. Разом з тим не враховано, що у діях, зокрема, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ні суд першої, ні суд апеляційної інстанцій не вбачав протиправних дій. Посилання на те, що за звичайної обачності відповідачі - фізичні особи могли зрозуміти, що вказані землі є землями лісового фонду, не підтверджені жодними доказами та відсутні будь-які нормативні документи, відповідно до яких пересічний громадянин може зробити висновок про віднесення земельної ділянки до земель лісів.

При розгляді справи та ухваленні рішення про витребування у фізичної особи земельної ділянки, отриманої за рішенням органу, який уособлює державу і яким у цьому випадку є сільська рада, відбувається позбавлення вказаної особи не лише права власності на земельну ділянку, але й унеможливлення реалізації нею свого права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки даного виду. Тобто виникає необхідність у вирішенні питання про призначення грошової компенсації за втрачене майно.

На наше переконання, підстави для витребування на користь держави спірних земельних ділянок від ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відсутні. Відповідно, вважаємо, що позовна вимога про витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також є необґрунтованою та підстав для направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не було.

Вважаємо, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року про відмову в задоволенні позову необхідно було залишити без змін.

Судді О. М. Ситнік

О. Б. Прокопенко