Постанова

від 07.12.2021 по справі 500/87/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

07 грудня 2021 року

місто Київ

справа № 500/87/18

провадження № 61-3477св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Міністерство інфраструктури України,

відповідач - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Державне підприємство Адміністрація морських портів України , Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради, орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку Вереск , Державне підприємство Ізмаїльський морський торговельний порт , Приватне підприємство Будівельно-монтажне управління № 20 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства Адміністрація морських портів України на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 листопада 2019 року у складі судді Пащенко Т. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Міністерство інфраструктури України (далі - міністерство) у серпні 2018 року звернулося до суду із позовом, у якому просило скасувати свідоцтво про право власності від 17 лютого 2010 року НОМЕР_2, видане Ізмаїльською міською радою (далі - ІМР) на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та рішення виконавчого комітету ІМР від 11 лютого 2010 року № 156р; визнати за державою Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, - міністерство, право власності на двокімнатну житлову квартиру АДРЕСА_1 , що закріплена за Державним підприємством Адміністрація морських портів України (далі - ДП АМПУ ) на праві господарського відання.

В обґрунтування позову посилалося на те, що Державне підприємство Ізмаїльський морський торговельний порт (далі - ДП ІМТП ) згідно з актом приймання-передачі від 01 лютого 1996 року № 2 на підставі договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 вересня 1995 року між фірмою Оліма та Ізмаїльським морським торгівельним портом, отримало чотири квартири, в тому числі й квартиру АДРЕСА_1 .

13 червня 2013 року утворено ДП АМПУ на базі майна реорганізованих підприємств галузі, в тому числі на базі майна ДП ІМТП , зокрема у частині майна, прав та обов`язків відповідно до розподільчих балансів та актів приймання-передачі. Розподільчий баланс та акт приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань між ДП ІМТП та ДП АМПУ підписані 13 червня 2013 року та затверджені міністерством. Згідно з наведеними документами у господарське відання ДП АМПУ , серед іншого майна, було передано й спірне майно, житлову квартиру АДРЕСА_1 .

Однак, як стало відомо, спірну квартиру на підставі рішення виконавчого комітету ІМР від 11 лютого 2010 року № 156р приватизовано та видано свідоцтво про право власності від 17 лютого 2010 року за НОМЕР_2 на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Будь-яких доказів, що підтверджують факт передачі нерухомого майно у комунальну власність ІМР, надано не було, проте зазначено, що власником квартири є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 17 лютого 2010 року НОМЕР_2, виданого ІМР. Позивач вважає, що перехід права власності на об`єкт нерухомості з державної до комунальної власності не відбувся, а перехід у приватну власність у відповідачів шляхом приватизації житла відбувся з порушенням норм чинного законодавства України.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого потрібно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивач не довів, що йому належало право власності на спірну квартиру. Суд зазначив, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Проте, наданий позивачем акт приймання-передачі від 01 лютого 1996 року не підтверджує факт набуття ДП ІМТП права власності на квартиру, а лише підтверджує факт приймання-передачі майна. При цьому, позивачем не було надано копії договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 вересня 1995 року між фірмою Оліма та ДП ІМТП .

Взявши до уваги те, що у зв`язку з тим, що відповідачами отримано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право власності від 17 лютого 2010 року НОМЕР_2, виданим на підставі рішення Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 11 лютого 2010 року за № 156 у встановленому законом порядку, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок щодо неможливості позбавити відповідачів права вільно володіти своїм майном.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ДП АМПУ 01 березня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: статей 2, 8 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду , статті 128 ЦК Української РСР, статей 328, 331, 392 ЦК України, статей 1, 3, 9 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ;

- під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не враховано відсутність доказів на підтвердження передачі державного житлового фонду (спірної квартири) до комунальної власності територіальної громади м. Ізмаїла, відповідно перехід у приватну власність відповідачів спірної квартири відбувся із порушенням закону.

Отже, серед підстав касаційного оскарження заявником рішень судів першої та апеляційної інстанцій зазначена підстава, яка згадана у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Міністерство надало до суду пояснення, у яких просило касаційну скаргу задовольнити.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із актом приймання-передачі від 01 лютого 1996 року на виконання договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 жовтня 1995 року з фірмою Оліма , ДП ІМТП отримало чотири квартири, серед яких є й квартиру АДРЕСА_1 .

Встановлено, що рішенням виконавчого комітету ІМР від 11 лютого 2010 року № 156 про передачу у власність було вирішено передати у спільну власність шляхом приватизації житла ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Додатково встановлено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 спірна квартира належить на підставі свідоцтва про право власності від 17 лютого 2010 року НОМЕР_2, виданого на підставі рішення виконавчого комітету ІМР від 11 лютого 2010 року за № 156.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, серії НОМЕР_1 , виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Ізмаїл Ізмаїльського міськрайонного управління юстиції Одеської області 08 лютого 2011 року.

Відповідно до матеріалів спадкової справи ОСОБА_1 звернулася до Ізмаїльської державної нотаріальної контори Одеської області про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до акта приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня 2013 року, у господарське відання ДП АМПУ , серед іншого майна, передано, зокрема, чотири трикімнатні квартири під в„–в„– 24 , 40 , 57 , 60, які розташовані на АДРЕСА_1 , двокімнатні квартири під в„–в„– 3 , 55 та трикімнатні квартири під в„–в„– 4 , 21 , 25, які розташовані на АДРЕСА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певні матеріальні або нематеріальні блага з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створенням об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, ефективним засобом (способом) потрібно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положеннями статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Зі змісту наведених норм законодавства випливає, що у контексті спірних правовідносин позивач на обґрунтування своїх вимог має конкретно зазначити, які саме його права порушені внаслідок прийняття спірних рішень.

Обґрунтовуючи позов про визнання рішення виконавчого комітету ІМР від 11 лютого 2010 року № 156р та визнання права власності на спірну квартиру, міністерство посилалося на те, що зазначене майно належить йому згідно із актом приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня 2013 року, відповідно до якого у господарське відання ДП АМПУ перейшло право на спірну квартиру.

Відповідно до статті 128 ЦК Української РСР (чинного на момент складення між фірмою Оліма та ДП ІМТП акта приймання-передачі від 01 лютого 1996 року квартири АДРЕСА_1 ) право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Водночас, як обґрунтовано зазначили суди першої та апеляційної інстанцій, наданий позивачем акт приймання-передачі від 01 лютого 1996 року не підтверджує факт набуття ДП ІМТП права власності на квартиру, а лише підтверджує фактичне приймання-передачу спірного майна.

При цьому позивачем не було надано судові договору купівлі-продажу квартир, укладеного 28 вересня 1995 року між фірмою Оліма та ДП ІМТП , який міг бути єдиною та належною підставою набуття ДП ІМТП права власності на спірну квартиру.

З урахуванням наведеного, позивач так само не набув прав на квартиру АДРЕСА_1 на підставі акта приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань від 13 червня 2013 року, оскільки ДП ІМТП не могло передати права на квартиру ДП АМПУ , які йому не належали.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не надали документів, на підставі яких спірне майно перейшло до комунальної власності ІМР і надалі було приватизовано фізичними особами, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки первісно позивач зобов`язаний був довести належність йому спірного майна, однак відповідні докази судам надані не були, отже позивач не може оспорювати права на майно, що йому не належать.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що у позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не наведено, в чому саме полягало порушення безпосередньо його прав та інтересів, дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для відмови у позові.

Верховний Суд виходить із того, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правовому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.

Доводи касаційної скарги у цілому зводяться до переоцінки доказів у справі щодо належності позивачу спірної квартири, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Отже, Верховний Суд дійшов переконання, що позивач у розумінні положень статей 12, 81 ЦПК України не довів належним чином обставин справи, на які він посилався як на підставу позову, а суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України , від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Державного підприємства Адміністрація морських портів України залишити без задоволення.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак