Постанова

від 09.12.2021 по справі 175/4402/16-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1896/21 Справа № 175/4402/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Ребров С. О. Суддя у 2-й інстанції - Деркач Н. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2021 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - Деркач Н.М.,

суддів - Городничої В.С., Лаченкової О.В.,

за участю секретаря - Усик А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2

на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до територіальної громади Слобожанської (Ювілейної) селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку , -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до територіальної громади Слобожанської (Ювілейної) селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що 31 жовтня 2006 року між нею та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г.О., за реєстровим номером 2812 та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за номером 1680050.

На підставі рішення виконавчого комітету Ювілейної селищної ради народних депутатів за № 48 від 04 квітня 1996 року ОСОБА_6 було безкоштовно передано в приватну власність земельну ділянку площею 0,1200 га з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому зазначеній земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 1221455800-02-017-0598.

Відповідно до договору, ОСОБА_6 володів зазначеною земельною ділянку на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, виданого Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області 17 травня 1996 року. В акті зазначено, що він видавався на підставі рішення виконкому Ювілейної селищної ради № 48 від 04 квітня 1996 року, а також був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 6187.

В 2013 році вона звернулась до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Чаладзе Г.О., де вони з попереднім власником, ОСОБА_6 , уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, та отримала усну інформацію, що спірна земельна ділянка належить іншим власникам, про що свідчить інформація в реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зазначала, що відповідач ОСОБА_4 , користуючись державним актом на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091207 від 28 грудня 2002 року, який був виданий йому Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області та був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 5994. У цьому акті містились відомості про договір купівлі-продажу, котрий ніколи не укладався та був посвідчений нотаріусом: Лозою Валентиною Леонідівною, приватна нотаріальна діяльність якої не реєструвалась, що підтверджується відповіддю-листом Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 18 серпня 2015 року № 38341/06-57/3854.

Позивач зазначала, що державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДП Дн № 005887, виданий на ім`я ОСОБА_6 , є дійсним, а державний акт на приватну власність на земельну ділянку серії І-ДП № 091207, виданий 28 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_4 , є підробленим.

Ураховуючи викладене, позивачка просила суд визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії І-ДП № 091207, виданий 28 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_4 .

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , серії І-ДП № 091207, виданий 28 грудня 2002 року на ім`я ОСОБА_4 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційні скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.

Відзиви на апеляційні скарги учасниками справи подано не було.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції установлено, що 31 жовтня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г.О., за реєстровим номером 2812 та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за номером 1680050.

На підставі рішення виконавчого комітету Ювілейної селищної ради народних депутатів за № 48 від 04 квітня 1996 року ОСОБА_6 було безкоштовно передано в приватну власність земельну ділянку площею 0,1200 га з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому зазначеній земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 1221455800-02-017-0598.

Відповідно до договору, ОСОБА_6 володів зазначеною земельною ділянку на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, виданого Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області 17 травня 1996 року. В акті зазначено, що він видавався на підставі рішення виконкому Ювілейної селищної ради № 48 від 04 квітня 1996 року, а також був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 6187.

У 2013 році ОСОБА_3 звернулась до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Чаладзе Г.О., де вони з попереднім власником, ОСОБА_6 , уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, та отримала усну інформацію, що спірна земельна ділянка належить іншим власникам, про що свідчить інформація в реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зазначала, що відповідач ОСОБА_4 , користуючись державним актом на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091207 від 28 грудня 2002 року, який був виданий йому Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області та був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 5994. У цьому акті містились відомості про договір купівлі-продажу, котрий ніколи не укладався та був посвідчений нотаріусом: Лозою Валентиною Леонідівною, приватна нотаріальна діяльність якої не реєструвалась, що підтверджується відповіддю-листом Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 18 серпня 2015 року № 38341/06-57/3854.

Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_4 на підставі недійсного державного акту уклав 18 травня 2010 року з третьою особою ОСОБА_5 договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В., за реєстровим номером 671.

ОСОБА_5 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А., за реєстровим номером 1267, та яка почала самочинне будівництво та збудувала житловий будинок на спірній земельній ділянці.

Згідно листа архівного відділу Дніпропетровської райдержадміністрації від 07 лютого 2014 року № 66, за протоколами сесій та засідань виконкому Ювілейної селищної ради народних депутатів інших рішень про передачу у приватну власність земельної ділянки, розташованої на території АДРЕСА_1 за період з 1993 року по 04 квітня 1996 року ОСОБА_4 , а також іншим громадянам немає.

Листом архівного відділу Дніпропетровської райдержадміністрації від 10 жовтня 2016 року № 382-2016 надано архівний витяг рішення виконавчого комітету Ювілейної селищної ради народних депутатів Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 04 квітня 1996 року № 48 Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування , де вирішено передати у безкоштовну приватну власність і постійне користування земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд громадянину ОСОБА_6 по АДРЕСА_1 .

Згідно інформації, наданої архівним відділом, державний акт на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, виданий 17 травня 1996 року ОСОБА_6 Ювілейною селищною радою Дніпропетровського району Дніпропетровської області, є дійсним.

Рішенням виконкому Ювілейної селищної ради № 48 від 04 квітня 1996 року було видано ОСОБА_6 державний акт на право приватної власності на землю серії ДП Дн № 005887, після цього відповідно до інформації, наданої архівним відділом Дніпропетровської райдержадміністрації, державних актів на цю земельну ділянку не видавалося.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з факту незаконного вибуття земельної ділянки з власності позивачки, прийшовши до висновку, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я ОСОБА_4 , є недійсним, оскільки такий ніколи не видавався.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами першою-четвертою статті 203 ЦК Україні в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Державний акт на право власності на земельну ділянку не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, а є лише документом, що видається державою в особі уповноважених органів на посвідчення та підтвердження права особи на земельну ділянку, а тому не може бути визнаний недійсним на підставі статей 203, 229 ЦК України.

Предметом спору в цій справі є неправомірність вибуття земельної ділянки поза волею її власника.

Згідно із частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Згідно зі статтею 19 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України).

Зазначені норми встановлювали нерозривний зв`язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим одержанням її власником державного акту, який посвідчував його право власності.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності, у спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15).

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 372/1441/16-ц.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційних скарг про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду, про застосування якого третьою особою було заявлено в суді першої інстанції, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні.

У відповідності зі статтями 256, 257, частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

За правилами, встановленими частиною першою статті 254 ЦК України, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частин третьої і четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як установлено судом апеляційної інстанції, з цим позовом позивачка звернулася у листопаді 2016 року, тобто в межах строку позовної давності.

Приведені в апеляційних скаргах доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення Проніна проти України № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 року, п.1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційні скарги залишені без задоволення.

Керуючись ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий Н.М. Деркач

Судді: В.С. Городнича

О.В. Лаченкова