Постанова

від 24.11.2021 по справі 761/11593/13-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 761/11593/13-ц

провадження № 61-13689св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Яремка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач - перший заступник Київської місцевої прокуратури № 10,

відповідачі: Київська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Прокуратура міста Києва,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2013 року перший заступник Київської місцевої прокуратури № 10 звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Прокуратура міста Києва, про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу та договору дарування, відновлення становища, яке існувало до порушення.

На обґрунтування позову посилався на таке. Пунктом 1 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд затверджено проєкт відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на АДРЕСА_1 . На підставі зазначеного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га на АДРЕСА_1 . 31 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, а 17 грудня 2008 року ОСОБА_2 подарував земельну ділянку ОСОБА_3 .

Спірна земельна ділянка знаходиться на території Сирецького гаю , тобто відноситься до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною. Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення та відповідно до статті 51 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) охоплюється забороною та обмеженнями щодо її використання.

Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених вимог, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126862, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00795, виданий 26 жовтня 2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326/153; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 31 жовтня 2005 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 138838, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00842, виданий 23 листопада 2005 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 жовтня 2005 року № 3921; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої на АДРЕСА_1 , укладений 17 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану на АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав доказів належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення (території лісопарку Сирецький гай ), рішення про передачу земельної ділянки у власність прийнято з дотриманням вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства. Територіальна громада є окремим від держави суб`єктом права власності на землю, а тому порушення прав та законних інтересів територіальної громади на землю жодним чином не зачіпає будь-яких прав та інтересів держави. Крім того, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, встановлено, що Київська міська рада, приймаючи рішення від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд , діяла у порядку та у межах, передбачених Законом України Про місцеве самоврядування в Україні , ЗК України, рішенням IX сесії XXIII скликання Київської міської ради від 14 березня 2002 року № 313/1747 Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві .

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що доказів на підтвердження позовних вимог та доводів апеляційної скарги про знаходження спірної земельної ділянки в зеленій зоні, що відносило б її до категорії земель рекреаційного призначення на час її відведення для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд, позивач не надав та на наявність таких не вказав.

Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин, то до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Прокуратура не була стороною договорів купівлі-продажу та дарування і не була власником майна, про визнання недійсними договорів, укладених особою, яка, на його думку, не мала права відчужувати вказане у договорах майно. У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України, оскільки прокурор не був стороною оспорених правочинів. Відчужене за договорами майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України. Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не здійснили об`єктивної перевірки обґрунтованості заяви про застосування позовної давності та пояснень прокурора щодо заявленого відповідачем спливу позовної давності, які не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, а вимога про застосування позовної давності є нормою матеріального права та відповідно матеріально-правовою вимогою, яка не була предметом розгляду судами попередніх інстанцій, тому судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що заявлені прокуратурою вимоги щодо незаконності ухваленого рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326/1536 в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га на АДРЕСА_1 , незаконності отримання нею на підставі цього рішення державного акта на земельну ділянку, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, є обґрунтованими та доведеними, проте прокурор звернувся до суду із зазначеним позовом у січні 2013 року після спливу позовної давності, визначеної статтею 257 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України), а тому з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності у задоволенні позову необхідно відмовити з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У вересні 2020 року заступник прокурора міста Києва звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновків щодо початку перебігу позовної давності суди дійшли внаслідок неправильного застосуванням норм матеріального права, а саме: неправильного тлумаченням статей 256-257, 261, 267 ЦК України, незастосування Закону України від 20 грудня 2011 року

№ 4176-VІ Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства та порушення норм процесуального права, зокрема статей 12, 76, 80-81, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 761/11593/13-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора міста Києвана підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 рокусправу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Суди встановили, що пунктом 1.1 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд затверджено проєкт відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 109-113).

На підставі зазначеного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_1 26 жовтня 2004 року виданий державний акт на право власності на земельну ділянку КВ № 126862, площею 0,10 га, на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 128).

31 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 129-130).

На підставі зазначеного договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 132).

17 грудня 2008 року ОСОБА_2 за договором дарування відчужив земельну ділянку на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 133).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила: 50. Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. 51 . У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. 52. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. 53. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав .

Висновки про те, що власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, викладені також Верховним Судом України у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження

№ 14-256цс18) .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що заявлені прокуратурою вимоги щодо незаконності ухваленого рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326/1536 в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га на АДРЕСА_1 , незаконності отримання нею на підставі цього рішення державного акта на земельну ділянку, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, є обґрунтованими та доведеними, проте прокурор звернувся до суду із вказаним позовом у січні 2013 року, тобто після спливу позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України , а тому з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України.

Зважаючи на наведене, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності .

З такими висновками Верховний Суд погодитися не може з огляду на таке.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. З огляду на викладене, враховуючи, що позивачі просили суд визнати незаконним та скасувати рішення міської ради Про внесення змін до рішення Про затвердження переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації про включення нежилого приміщення (підвалу), розташованого в багатоквартирному будинку, до переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації шляхом викупу, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення шляхом викупу, укладений між фізичною особою-підприємцем та Управлінням майна комунальної власності міської ради, та зобов`язати покупця усунути перешкоди у користуванні спірним допоміжним приміщенням загального користування шляхом його звільнення, колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21).

Водночас у цій справі позивач заявив вимоги про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, відновлення становища, що існувало до порушення, а отже, обраний спосіб захисту порушених прав у спірному випадку не є необхідним та ефективним, оскільки не призводить до їх поновлення.

Належним способом захисту є вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте позивач з такими вимогами до суду не звертався.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19).

Верховний Суд частково погоджується з такими доводами.

У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), пункті 81 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що позивачем заявлено негаторний позов, що унеможливлює застосування позовної давності, заслуговують на увагу.

Проте Верховний Суд констатує, що у цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним.

Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

У постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року, прийнятій у цій справі, суд звертав увагу на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.

На зазначене суди попередніх інстанцій не звернули уваги, а позивач не скористався правом на уточнення своїх позовних вимог.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій указаного до уваги не взяли, неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що до таких правовідносин необхідно застосувати наслідки спливу позовної давності , не звернули уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, що унеможливлює застосування наслідків спливу позовної давності як підстави для відмови у позові.

Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється у разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)).

Тому Верховний Суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц, є необґрунтованими з огляду на таке.

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), яка конкретизована постановою від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду необхідно встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

У справі № 663/2070/15-ц (провадження № 61-6927св18) Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд у зв`язку з тим, що суд апеляційної інстанції за відсутності правових підстав визначив заборгованість відповідача зі сплати процентів за користування кредитом, виходячи із розміру 51,2 відсотка річних, при цьому не визначив у межах позовної давності належний розмір заборгованості за процентами за користування кредитними коштами на рівні облікової ставки Національного банку України та відповідно до статті 625 ЦК України.

Отже, у зазначених справах та у справі, яка переглядається, судами встановлені різні фактичні обставини та зроблені різні за змістом висновки.

Оскільки у цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, то саме із вказаної підстави у задоволенні позову необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року скасувати.

У позові першого заступника Київської місцевої прокуратури № 10 до Київської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Прокуратура міста Києва, про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу та договору дарування, відновлення становища, яке існувало до порушення, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

О. М. Осіян