Постанова

від 01.12.2021 по справі 910/8760/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/8760/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора України - Берестка Б.П.,

Київської обласної державної адміністрації - не з`явився,

Управління агропромислового розвитку Київської обласної державної адміністрації - не з`явився,

Комунального підприємства Київської обласної ради "Київська обласна сільськогосподарська брокерсько-комерційна фірма "Обрій" - Козира С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 (у складі колегії суддів: Куксов В.В. (головуючий), Тищенко О.В., Яковлєв М.Л.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 (суддя Марченко О.В.)

у справі № 910/8760/20

за позовом Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Управління агропромислового розвитку Київської обласної державної адміністрації

до Комунального підприємства Київської обласної ради "Київська обласна сільськогосподарська брокерсько-комерційна фірма "Обрій"

про визнання відсутнім права користування адміністративним приміщенням і зобов`язання повернути майно,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року Прокуратура Київської області (на даний час Київська обласна прокуратура) (далі - Прокуратура, скаржник) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА, Позивач-1) та Департаменту агропромислового розвитку Київської обласної державної адміністрації (далі - Департамент, Позивач-2, (правонаступником якого є Управління агропромислового розвитку Київської обласної державної адміністрації)) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства Київської обласної ради "Київська обласна сільськогосподарська брокерсько-комерційна фірма "Обрій" (далі - КП "Обрій", Відповідач) про визнання відсутнім у Відповідача права користування адміністративним приміщенням площею 1 900 кв. м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 13/1, та зобов`язання повернути вказане адміністративне приміщення державі в особі Департаменту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між Управлінням агропромислового комплексу Київської обласної державної адміністрації (правонаступником якого став Департамент, Орендодавець) та Київською обласною сільськогосподарською брокерсько-комерційною фірмою "Обрій" (правонаступником якого є Відповідач, Орендар) Договір оренди №1 від 20.03.2000 припинив свою дію з 01.01.2019 внаслідок закінчення строку дії Договору, проте Відповідач не звільнив орендовані приміщення і не повернув Орендодавцеві об`єкт оренди згідно з актом приймання-передачі відповідно до умов Договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.03.2021, відмовлено у задоволенні позову.

Рішення мотивовано тим, що у пункті 2.1 Договору оренди сторони погодили, що Орендар вступає в тимчасове володіння і користування майном одночасно з підписанням сторонами Договору та акта приймання-передачі вказаного майна. Однак в матеріалах справи відповідний акт відсутній. З огляду на зазначене факт передання спірного майна Відповідачу на підставі Договору оренди №1 належними та допустимими доказами не підтверджено. Будь-яких інших договорів, на підставі яких адміністративне приміщення площею 1 900 кв. м, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 13/1, було передане у користування Відповідачу, суду не подано.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 залишено без змін.

Постанову мотивовано тим, що надіслані Департаментом листи на адресу Відповідача не свідчать про заперечення Орендодавця проти пролонгації договору, а є пропозицією про дострокове розірвання договору. Проте суду не надано доказів як розірвання цього Договору за згодою сторін, так і за рішенням суду, тому Договір є чинним та підлягає виконанню сторонами в силу приписів статті 629 Цивільного кодексу України.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021, і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі; також, просить покласти судові витрати на Відповідача.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.09.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/8760/20 за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.11.2021; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 27.10.2021.

27.10.2021 КП "Обрій" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому заперечило доводи, викладені у скарзі, просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

30.11.2021 Управляння агропромислового розвитку Київської ОДА подало до Верховного Суду пояснення, у яких підтримало доводи касаційної скарги, просило її задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

10.11.2021 від представника КП "Обрій" адвоката Козиря С.В. до Верховного Суду засобами електронного зв`язку надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке не підписано представником кваліфікованим електронним підписом, що відповідно до статей 7, 18 Закону України "Про електронні довірчі послуги" унеможливлює ідентифікацію особи, яка подала зазначене клопотання, а тому виходячи з положень частин 2 та 4 статті 170 ГПК України, Суд залишив вказане клопотання без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.11.2021 у судовому засіданні оголошено перерву до 01.12.2021 об 11:00 год.

10.11.2021, після судового засідання, від КП "Обрій" надійшло клопотання про відкладення розгляду справи призначеної на 10.11.2021 об 11:00 год., з огляду на те, що таке клопотання надійшло до суду касаційної інстанції після судового засідання та оголошення перерви у розгляді справи, відповідно до частини 2 статті 118 ГПК України зазначене клопотання слід залишити без розгляду.

01.12.2021 Київська ОДА та Управління агропромислового розвитку Київської ОДА в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотаннями про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК України не зверталися.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора України та КП "Обрій", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та доводи поданих до суду відзивів на неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Фондом комунального майна міста Києва на підставі розпорядження Представника Президента України від 15.07.1992 №653 "Про передачу Управлінню сільського господарства Київської ОДА адміністративного будинку по вул. Червоноармійська, 13" (далі - Розпорядження) та згідно з переліком державного майна України, що передане до власності адміністративно-територіальних одиниць/комунальної власності/по м. Києву, в частині нежитлового фонду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, передано безоплатно у власність Управлінню сільського господарства та продовольства Київської ОДА адміністративний будинок на вул. Червоноармійській, 13 у м. Києві.

10.07.1992 складено акт приймання-передавання вказаних основних засобів.

20.03.2000 Управлінням агропромислового комплексу Київської ОДА (яке було правонаступником Управління сільського господарства та продовольства Київської ОДА, Орендодавець) та Київською обласною сільськогосподарською брокерсько-комерційною фірмою "Обрій" (правонаступник - КП "Обрій", Орендар) укладено Договір оренди №1 (далі - Договір), за умовами якого:

- Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне володіння і користування адміністративну будівлю на вул. Червоноармійській, 13, площею 1 900 кв. м, власником якого є Орендодавець (пункт 1.1 Договору);

- вступ Орендаря у тимчасове володіння і користування майном настає одночасно з підписанням сторонами Договору та акта приймання-передачі вказаного майна (пункт 2.1 Договору);

- майно вважається повернутим Орендодавцю з моменту підписання сторонами акта прийому-передачі (пункт 2.4 Договору);

- у випадку припинення Договору Орендар зобов`язується повернути Орендодавцю орендоване майно у належному стані з урахуванням фізичного зносу (пункт 5.4 Договору);

- Договір діє з 01.01.2000 до 31.12.2002 (строком на 2 роки) (пункт 9.1 Договору);

- у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або внесення змін до Договору після закінчення його строку протягом одного місяця він вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах, які були передбачені Договором (пункт 9.5 Договору);

- дія Договору припиняється у випадку: закінчення строку, на який його укладено; загибелі об`єкта оренди; достроково за згодою сторін або за рішенням арбітражного суду; банкрутства Орендатора (пункт 9.7 Договору).

15.07.2009 сторонами укладено Додаткову угоду № 1 про внесення змін до Договору оренди №1 від 20.03.2000, якою викладено в новій редакції пункти 3.1 та 6.1 Договору, а пункти 3.2, 3.3 та 3.5 Договору виключено.

Відповідно до листа Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 01.10.2009 № 41867 та на підставі рішень господарських судів у справах № 21/52 та 33/376 судами встановлено, що адміністративний будинок, переданий у власність Управлінню сільського господарства та продовольства Київської ОДА на підставі вказаного вище Розпорядження, фактично знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 13/1.

Рішенням Київської міської ради від 13.11.2014 № 373/373 вулицю Червоноармійську (стара назва) перейменовано на вулицю Велику Васильківську (нова назва).

Отже, адміністративна будівля, яка є предметом Договору оренди, знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 13/1.

Після закінчення строку дії Договору оренди № 1 від 20.03.2000 з урахуванням Додаткової угоди № 1, Відповідач не звільнив орендоване приміщення та не повернув Орендодавцеві об`єкт оренди за актом приймання-передачі.

Зазначені обставини стали підставою для звернення Прокурора з даним позовом до суду в інтересах держави з посиланням на те, що Київською ОДА та Департаментом агропромислового розвитку Київської ОДА як органами, уповноваженими здійснювати функції у спірних відносинах, покладених на них законом обов`язків належним чином не виконують та не вживають заходи із захисту державних інтересів щодо повернення орендованого майна.

Суд апеляційної інстанції вказав на те, що звертаючись до суду з даним позовом прокурором Київської області дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України щодо умов такого звернення.

При цьому суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання відсутнім у КП "Обрій" права користування адміністративним приміщенням і зобов`язання повернути вказане адміністративне приміщення Орендодавцю, встановивши відсутність заперечень Орендодавця проти пролонгації договору як на час закінчення строку дії Договору оренди № 1 від 20.03.2000, так і протягом місяця після закінчення строку цього Договору.

При цьому надавши оцінку наданим сторонами доказам, суди встановили, що до спливу строку зазначеного Договору оренди, 17.12.2018 та 22.12.2018 Департамент (Орендодавець) звертався до Відповідача (Орендаря) з пропозицією дострокового розірвання Договору оренди, проте цей Договір не було розірвано сторонами ні в добровільному порядку, ні за рішенням суду.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що строк дії Договору оренди № 1 від 20.03.2000 укладеного на 2 роки, неодноразово продовжувався на кожні два роки включно до 31.12.2018.

Разом з тим, на час ухвалення оспорюваних у справі № 910/8760/20 судових рішень строк пролонгації цього Договору (до 31.12.2020), який є спірним у справі, закінчився, а КП "Обрій" фактично користувався орендованим приміщенням у зазначений термін.

У поданій касаційній скарзі заступник керівника Київської обласної прокуратури, посилаючись на наявність підстав оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема, статей 759, 763, 764, 785, 795 Цивільного кодексу України, статті 291 Господарського кодексу України, статті 17, частини 2 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02.07.2019 у справах № 906/742/18, № 906/743/18, № 906/746/18, від 08.07.2019 у справі № 906/739/18, від 16.07.2019 у справі № 906/744/17, від 13.08.2019 у справі № 906/740/18, від 20.01.2021 у справі № 922/1957/19, від 07.07.2021 у справі № 910/8465/19, від 28.07.2021 у справі № 910/4440/20.

Скаржник також зазначає, що судом апеляційної інстанції не вирішено питання про повернення обласній прокуратурі надмірно сплаченого судового збору, чим порушено норми процесуального права, а саме, статей 129, 194, 221, 233, пункту 2 частини 1 статті 163, частини 3 статті 255, статей 236, 282 ГПК України.

Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Колегія суддів Касаційного господарського суду, проаналізувавши оскаржувані судові рішення та судові рішення Верховного Суду, висновки яких, на думку скаржника, не було враховано судами попередніх інстанції при ухваленні оскаржуваних судових рішень, зазначає таке.

У справах № 906/742/18 (постанова від 02.07.2019), № 906/743/18 (постанова від 02.07.2019), № 906/746/18 (постанова від 02.07.2019), № 906/739/18 (постанова від 08.07.2019), № 906/744/17 (постанова від 16.07.2019), № 906/740/18 (постанова від 13.08.2019), № 910/8465/19 (постанова від 07.07.2021), № 910/4440/20 (постанова від 28.07.2021) Верховний Суд виклав правову позицію про те, що орендодавець не обмежений у праві заявляти про припинення договору оренди нерухомого майна як протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, так і в будь-який час протягом усього строку дії договору. При цьому заява орендодавця про припинення договору оренди може бути подана у будь-якій формі, а істотне значення має зміст такої заяви.

У зазначених справах, у яких вирішувались позовні вимоги про повернення орендованого нерухомого майна, Верховний Суд скасував постановлені судові рішення, а справи направив на новий розгляд, оскільки суди не надали правової оцінки листам орендодавця.

У справі № 922/1957/19 (постанова від 20.01.2021), Верховний Суд навів аналогічну правову позицію та погодився з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог про повернення нежитлового приміщення за встановлених обставин виконання орендодавцем свого обов`язку щодо повідомлення орендаря про припинення дії договору оренди.

Висновки оскарженої постанови суду апеляційної інстанції не суперечать правовій позиції у наведених постановах Верховного Суду, оскільки у справі № 910/8760/20, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановив відсутність заперечень Орендодавця проти пролонгації договору на час закінчення строку дії Договору та протягом місяця після його закінчення, тому відмовив у задоволенні заявлених позовних вимог.

З урахуванням викладеного посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у справах № 906/742/18, № 906/743/18, № 906/746/18, № 906/739/18, № 906/744/17, № 906/740/18, № 922/1957/19, № 910/8465/19, № 910/4440/20, є необґрунтованим, оскільки судові рішення у цих справах, ухвалено за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів), ніж у цій справі № 910/8760/20, що розглядається, тобто, зазначені справи і справа, судові рішення у якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

За таких обставин наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, у зв`язку з чим касаційне провадження у цій частині необхідно закрити на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Інші доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не досліджено належним чином зібрані у справі докази, колегією суддів відхиляються, оскільки не знайшли свого підтвердження підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме це, відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, є передумовою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Крім того, Суд враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, як це передбачено статтями 76, 77, 78, 79, 86, 300 ГПК України, при цьому оцінка доказів, з урахуванням наведених скаржником норм матеріального права, зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Також слід зазначити, що Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

У касаційній скарзі скаржник фактично порушує питання щодо переоцінки доказів та встановлених судами обставин у справі, однак Верховний Суд зауважує, що відповідно до приписів частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції, якою змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, залишити без змін.

Разом з тим, у поданій касаційній скарзі Прокурор також зазначає, що судом першої інстанції ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.04.2021 безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання Київської обласної прокуратури від 09.04.2021 № 15/4-201вих-21 про повернення надмірно сплаченого судового збору у сумі 149 248,00 грн.

Відповідно до частини 3 статті 255 ГПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду (якою є ухвала Господарського суду міста Києва від 20.04.2021), включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

З огляду на зазначене, доводи щодо незаконності ухвали суду першої інстанції від 20.04.2021 прокуратурою Київської області було включено до апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021.

Зазначена апеляційна скарга була предметом розгляду Північного апеляційного господарського суду, який при ухваленні постанови від 06.07.2021 стосовно цих вимог не ухвалив рішення, що є підставою для ухвалення додаткової постанови відповідно до положень статті 244, частини 1 статті 270 ГПК України.

При цьому суду апеляційної інстанції слід врахувати висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 905/105/20 щодо ставок судового збору за вимогами про зобов`язання повернути власне майно, що перебуває в тимчасовому користуванні інших осіб, а також положення пункту 2 частини 1 статті 163 ГПК України, яким визначено, що вартістю майна визначається ціна позову тільки у позовах про визнання права власності на майно або його витребування. Такі способи захисту передбачені, зокрема, статтями 344, 387, 388, 389, 392, 396, 400, 1212 Цивільного кодексу України.

Крім того, слід врахувати, що відповідно до положень статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Предмет позовних вимог Прокурора у цій справі складають дві позовні вимоги немайнового характеру, а саме: визнання відсутнім у Відповідача права користування адміністративним приміщенням державної форми власності та усунення перешкод в належному управлінні й користуванні цим майном дійсним його власником - державою в особі Управління агропромислового розвитку Київської ОДА - шляхом зобов`язання Відповідача повернути таке майно.

Враховуючи викладене, положення підпункту 2.2 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", ставка судового збору за подання вищевказаного позову до Господарського суду міста Києва складала 2 101,00 грн* 2 = 4 204,00 грн.

Проте Прокуратурою Київської області при зверненні до суду з позовом у даній справі сплачено судовий збір у розмірі 153 452,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1214 від 28.05.2020.

Разом з тим, доводи апеляційної скарги щодо необхідності вирішення питання про повернення обласній прокуратурі надмірно сплаченого судового збору за подання позову в порушення вимог статей 236, 282 ГПК України так і залишились не вирішеними.

Отже, зазначене вище є підставою для направлення даної справи до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання щодо повернення надмірно сплаченого прокуратурою Київської області судового збору при зверненні до господарського суду з позовною заявою.

Оскільки суд залишає без змін оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, відповідно до статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 910/8760/20 за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 у справі № 910/8760/20 залишити без змін.

4. Справу № 910/8760/20 повернути до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання щодо повернення надмірно сплаченого прокуратурою Київської області судового збору при зверненні до господарського суду з позовною заявою.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко