Постанова

від 14.12.2021 по справі 686/6902/16-ц

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 686/6902/16-ц

Провадження № 22-ц/4820/1480/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2021 року м. Хмельницький

Хмельницький апеляційний суд у складі колегії

суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Купельського А.В., Янчук Т.О.,

секретар судового засідання Шевчук Ю.Г.,

з участю представниці позивача Виговської А.В.,

представниці третьої особи Кульбій-Кухар Ю.В.,

представниці відповідачки ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом Приватного підприємства Оскар-Д , третя особа - Акціонерне товариство Мегабанк , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року,

встановив:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року Акціонерне товариство Мегабанк (далі - АТ Мегабанк , банк ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області (далі - Управління міграційної служби), про виселення.

АТ Мегабанк зазначило, що за Генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 12 вересня 2008 року №ГД-04/2008 банк надав Товариству з обмеженою відповідальністю Ельбрус (далі - ТОВ Ельбрус ) кредит. У забезпечення виконання зобов`язання ТОВ Ельбрус за кредитним договором ОСОБА_2 згідно іпотечного договору від 12 вересня 2008 року №ГД-07/2008-з1, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г.Г. (реєстраційний номер 5282), передала позивачеві в іпотеку житловий будинок по АДРЕСА_1 . ТОВ Ельбрус не виконало свої зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим банк звернув стягнення та набув право власності на предмет іпотеки. Наразі відповідачі зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку і відмовляються звільнити його.

За таких обставин АТ Мегабанк просило суд виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з житлового будинку по АДРЕСА_1 .

В ході судового розгляду АТ Мегабанк змінило свої вимоги та просить визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що відповідачі втратили це право внаслідок переходу права власності на будинок до іншої особи.

Судові рішення щодо заявлених вимог і процесуальні дії суду

Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь АТ Мегабанк 344 грн 50 коп. судового збору з кожного.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зареєстровані, але не проживають у спірному будинку, тому банк позбавлений можливості розпоряджатися своїм майном, а відповідачі втратили право користування жилим приміщенням. При цьому суд зробив висновок про те, що порушене право АТ Мегабанк як нового власника спірного будинку підлягає захисту на підставі статей 317, 391 ЦК України та статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні .

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 липня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в позові посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що АТ Мегабанк набуло право власності на житловий будинок у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню як положення статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року №898-IV Про іпотеку (далі - Закон №898-IV), так і норми статті 109 ЖК Української РСР. Оскільки житловий будинок придбаний не за рахунок кредиту, то відповідачі можуть бути виселені з нього лише з наданням іншого жилого приміщення. Колишні власники та особи, які проживають в іпотечному житлі, мають право користуватися цим приміщенням (навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки) до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. З огляду на те, що спірний житловий будинок був придбаний ОСОБА_2 не за рахунок отриманих кредитних коштів, то відповідачі не можуть бути визнані такими, що втратили право користування житловим приміщенням, без надання їм іншого житла.

Процесуальні дії суду апеляційної інстанції

В порядку ч. 1 ст. 365 ЦПК України суд апеляційної інстанції ухвалою від 31 серпня 2021 року залучив Приватне підприємство Оскар-Д (далі - ПП Оскар-Д ) до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.

У подальшому Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 14 грудня 2021 року залучив ПП Оскар-Д до участі у справі як правонаступника позивача (ст. 55 ЦПК України), а АТ Мегабанк - як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (п. 1 ч. 1 ст. 365 ЦПК України).

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

АТ Мегабанк і ПП Оскар-Д подали відзив на апеляційну скаргу, в якому просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, указуючи на його законність та обґрунтованість.

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та Управління міграційної служби не висловили своєї позиції щодо апеляційної скарги.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а тому згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України в апеляційному порядку в цій частині рішення суду не переглядається.

2.Мотивувальна частина

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до пункту 9 розділу ХІІІ Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України, нова редакція якого набрала чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У зв`язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України.

Частинами 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає.

Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги, не застосував норми Конвенції, статей 9, 109 ЖК Української РСР, неправильно витлумачив положення статей 317, 391 ЦК України та статті 10 ЦПК України.

У зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права рішення суду першої інстанції про визнання ОСОБА_2 такою, що витратила право користування житловим приміщенням, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині вимог нового судового рішення.

Також суд апеляційної інстанції має змінити розподіл судових витрат.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини

12 вересня 2008 року АТ Мегабанк і ТОВ Ельбрус уклали Генеральний договір №ГД-07/2008 на здійснення кредитних операцій.

У рамках цього договору того ж дня АТ Мегабанк і ТОВ Ельбрус уклали кредитні договори №05-НЛЮ/2008 і №06-ВЛЮ/2008, за умовами яких банк надав ТОВ Ельбрус відповідно кредити у розмірі 2 500 000 грн і 250 000 грн під 22% річних.

В забезпечення виконання ТОВ Ельбрус зобов`язань за названими кредитними договорами ОСОБА_2 за іпотечним договором №ГД-07/2008-з1 від 12 вересня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Твердохліб Г.Г. (реєстраційний №5282), передала АТ Мегабанк в іпотеку житловий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 473,1 кв.м, житловою площею 158,6 кв.м, і земельну ділянку за вказаною адресою площею 0,1000 га, призначену для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації Слобожанська Перспектива від 15 березня 2010 року стягнено солідарно з ТОВ Ельбрус і ОСОБА_2 на користь АТ Мегабанк заборгованість за кредитним договором №06-ВЛЮ/2008 від 12 вересня 2008 року в сумі 347 250 грн і заборгованість за кредитним договором №05-НЛЮ/2008 від 12 вересня 2008 року в сумі 3 658 704 грн 40 коп. Стягнено з ТОВ Ельбрус на користь ПАТ Мегабанк заборгованість за договором застави рухомого майна №ГД-07/2008-з2 від 15 вересня 2008 року в сумі 225 045 грн. Звернено стягнення на предмети забезпечувального обтяження за договором застави рухомого майна №ГД-07/2008-з2 від 15 вересня 2008 року на суму 1 500 300 грн. Стягнено з ОСОБА_2 на користь АТ Мегабанк заборгованість за іпотечним договором №ГД-07/2008-з1 від 12 вересня 2008 року в сумі 686 941 грн.

На підставі цього рішення Київський районний суд м. Харкова ухвалою від 19 жовтня 2010 року видав виконавчий лист про стягнення з ТОВ Ельбрус і ОСОБА_2 на користь АТ Мегабанк вказаної заборгованості на суму 4 917 940 грн 40 коп. і звернення стягнення на предмет іпотеки.

В порядку примусового виконання виконавчого листа Київського районного суду м. Харкова №6-247/10/09 від 13 січня 2012 року державний виконавець звернув стягнення на предмет іпотеки - належні ОСОБА_2 житловий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1 .

Оскільки прилюдні торги з реалізації нерухомого майна не відбулися у зв`язку з відсутністю покупців, а банк виявив бажання придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна, то 28 листопада 2013 року державний виконавець склав акт про реалізацію предмета іпотеки, на підставі якого 23 грудня 2013 року приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Пруняк В.І. видав свідоцтво про право власності АТ Мегабанк на житловий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1 .

За договорами купівлі-продажу від 30 липня 2019 року, посвідченими приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Богданович А.О. (реєстраційні №№494, 497), АТ Мегабанк продало ПП Оскар-Д житловий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1 .

У спірному житловому будинку зареєстрована, але не проживає, колишня власниця, ОСОБА_2 .

Застосовані норми та джерела права

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За змістом ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

В силу ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Положення цього конституційного принципу кореспондуються з приписами ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР, згідно яких ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Аналогічні положення закріплені у ч. 4 ст. 311 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Із положень ст. 109 ЖК Української РСР слідує, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як передбачено ч. 1 ст. 40 Закону №898-IV, звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Одними з засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

За змістом ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-ІV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (п. 1). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (п. 2).

Суд у справі Садов`як проти України (Sadovyak v. Ukraine, заява №17365/14, п. 27 рішення від 17 травня 2018 року) вказав на те, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Як зазначив Суд у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03, п.п. 40, 41 рішення від 2 грудня 2010 року) згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У п. 44 вказаного рішення у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03) Суд зауважив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

В силу ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з рішенням Суду від 23 вересня 1982 року в справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, заяви №№7151/75, 7152/75) положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Суд керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Суду від 20 жовтня 2011 року у справі Рисовський проти України (Rysovskyy v. Ukraine , заява № 29979/04), від 16 лютого 2017 року у справі Кривенький проти України ( Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

У справі Ятрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece, заява №31107/96, рішення від 25 березня 1999 року, п. 54) Суд вказав на те, що концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві. Як і матеріальні речі, певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як майнові права , а відтак і як майно за змістом цього положення.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпоряджання майном. Таке право є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Власник (титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Таке право забезпечується йому за допомогою негаторного позову.

До негаторних позовів віднесені позадоговірні вимоги власників, які володіють річчю, до третіх осіб про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування та розпоряджання майном.

Суб`єктивне право фізичної особи на житло - це можливість людини і громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом та вимагати від інших осіб або держави забезпечення реалізації цього права.

Однією з гарантій реалізації права фізичної особи на житло є законодавче закріплення недоторканості та неможливості протиправного позбавлення житла. Фізична особа не може бути позбавлена займаного жилого приміщення або обмежена у праві користування лише на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Дії учасників цивільних відносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно принципів застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у вищевказаних рішеннях Суду, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Вимога про позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

При цьому під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону №898-ІV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Саме такі висновки висловлені Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року (справа № 6-1731цс16).

Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що колишні власники, які проживають у житлі, придбаному за їхні кошти та переданому в іпотеку, навіть після звернення стягнення на таке майно, в силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування цим житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.

Вимога про визнання колишніх власників іпотечного житла такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, за аналогією з виселенням має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_2 є колишньою власницею житлового будинку по АДРЕСА_1 , який був придбаний за її особисті кошти та переданий АТ Мегабанк в іпотеку. ОСОБА_2 проживала та була зареєстрована у цьому будинку на законних підставах. Спочатку АТ Мегабанк , а в подальшому ПП Оскар-Д набули право власності на спірний житловий будинок унаслідок звернення стягнення на нього як предмет іпотеки. При цьому відсутні дані про те, що ОСОБА_2 чинить їм перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

Визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , без надання їй іншого житла, призведе до непропорційного втручання в її право на повагу до приватного життя та право на житло, не є виправданим і покладає надмірний тягар на відповідачку.

Зазначені обставини та норми закону не були враховані судом першої інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов ПП Оскар-Д у частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , не підлягає задоволенню.

3. Висновки суду апеляційної інстанції та межі розгляду справи

Суд першої інстанції не врахував усі обставини справи, не застосував правильно норми чинного законодавства та зробив необґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 втратила право користування спірним житловим будинком. У зв`язку з цим ухвалене ним рішення не може залишатися в силі.

Щодо судових витрат

Вирішуючи питання про зміну розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції враховує положення ст. 141 ЦПК України, згідно якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в позові ПП Оскар-Д до ОСОБА_2 відмовлено, то на останню не можуть бути покладені витрати зі сплати судового збору за подання позову. Водночас ПП Оскар-Д повинно відшкодувати ОСОБА_2 понесені нею витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2 067 грн.

Керуючись ст.ст. 141, 374, 376, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням і стягнення з неї судового збору скасувати та в цій частині вимог ухвалити нове судове рішення.

В позові Приватного підприємства Оскар-Д до ОСОБА_2 про визнання такою, що витратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , відмовити.

Стягнути з Приватного підприємства Оскар-Д (місцезнаходження - 61002, місто Харків, вулиця Маршала Бажанова, 21/23; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України - 39220960) на користь ОСОБА_2 (місце проживання - АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) 2 067 гривень судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 16 грудня 2021 року.

Судді: О.І. Ярмолюк

А.В. Купельський

Т.О. Янчук

Головуючий у першій інстанції - Продан Б.Г.

Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 43