Рішення

від 01.12.2021 по справі 914/2123/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.12.2021 Справа № 914/2123/21

Господарський суд Львівської області у складі судді Петрашка М.М. розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Заступника керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція

за участю у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова

про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

за участю представників:

від прокуратури Бучко Р.В.

від позивача Гудима В.О.

від відповідача Москаль Л.В.

від третьої особи Улинець О.М.

Суть спору: Позов заявлено Заступником керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція за участю у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. Зокрема прокурор у позовній заяві просить:

- визнати за державою в особі Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022) право власності на нерухоме майно військового містечка №9, а саме: технічну будівлю «А» площею 92,8 кв.м., агрегатну «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., які розташовані на земельній ділянці, площею 3,98 га за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область;

- витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-виробничої компанії «Традиція» (код ЄДРПОУ 38370132) нерухоме майно військового містечка №9, а саме: технічну будівлю «А» площею 92,8 кв.м., агрегатну «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., що знаходяться за адресою: вул.Ясна, буд.1 та зобов`язати останнє звільнити та передати вказане нерухоме майно державі в особі Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022).

Хід розгляду справи викладено в ухвалах суду та відображено у протоколах судового засідання.

Прокурор позовні вимоги підтримав повністю, позов просив задовольнити з підстав, що наведені у позовній заяві та у відповіді на відзив.

Позивач позовні вимоги Заступника керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону підтримав повністю, позов просив задовольнити з підстав, що наведені прокурором у позовній заяві, а також у поданій Міністерством оборони України відповіді на відзив.

Представник відповідача проти позову заперечив, у задоволенні позовних вимог просив відмовити з підстав, що наведені у відзиві на позовну заяву та поясненнях (запереченнях) на позовну заяву.

Представник третьої особи надав усні пояснення щодо предмета спору, позовні вимоги Заступника керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону підтримав повністю, позов просив задовольнити з підстав, що викладені у поданих поясненнях щодо предмета спору.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, заслухавши представників прокуратури, позивача, відповідача та третьої особи, суд встановив таке.

Як зазначено у позовній заяві, відповідно до розпорядження Ради Міністрів УРСР №362 від 02.07.1983р. Міністерству оборони України передано у постійне користування земельну ділянку військового містечка №9, площею 3,98 га, що розташована за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Чаниж (Боложинів) Буського району Львівської області.

01.12.1994р. Луцькій КЕЧ (військовій частині 54766) на зазначену земельну ділянку, площею 3,98 га, Буською районною Радою народних депутатів видано Державний акт на право постійного користування серії ЛВ5, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №33.

01.08.2005р. згідно Директиви Міністерства оборони України №Д-322/1/03 від 20.01.2005р. та на підставі акту приймання-передачі військового майна військового містечка №9 (Львівська обл., Буський р-н, біля с.Чаниж (Боложинів), з балансу Луцької КЕЧ району на баланс та облік КЕВ м.Львова передано нерухоме майно (будівлі та споруди) військового містечка №9, а саме технічну будівлю, агрегатну, склад та свинарник, які розташовані за адресою: с.Чаниж, Буського району Львівської області.

При цьому, як зазначає прокурор у позовній заяві, з цього часу вказані приміщення знаходяться на обліку КЕВ м.Львова, а рішення про передачу чи відмову від земельної ділянки та нерухомого майна військового містечка №9 Міністерством оборони України не приймалось.

21.02.2007р. виконавчим комітетом Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області прийнято рішення №10 «Про оформлення та реєстрацію права власності на нерухоме майно», яким вирішено оформити та видати свідоцтво про право власності за Буською районною радою на вказані будівлі.

03.07.2007р. Боложинівською сільською радою Буського району Львівської області видано Буській районній раді свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: технічну будівлю, літера А, площею 92,8 кв.м., агрегатну, літера Б, площею 55,1 кв.м., склад, літера В, площею 806,1 кв. м. та свинарник, літера Г, площею 61,3 кв.м., які розташовані за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область. Вказане свідоцтво зареєстровано в ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» за реєстраційним номером 19419457, про що видано Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №15099889.

07.09.2007р. між Фондом комунального майна Буської районної ради та TOB ТВК «Львівхолод» укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна військового містечка №9.

На момент прийняття вищевказаного рішення Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області, видачі Буській районній раді свідоцтва про право власності нерухоме майно та укладання договору купівлі- продажу, нерухоме майно військового містечка №9 перебувало на балансі Міністерства оборони України в особі КЕВ м.Львова, Міністерство оборони України було його балансоутримувачем.

Як зазначає прокурор, нерухоме майно військового містечка №9 вибуло із володіння Міністерства оборони України поза його волею, у зв`язку з чим у 2009 році Військовою прокуратурою Львівського гарнізону в інтересах держави Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова подано позовну заяву до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідача-1 Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області та до відповідача-2 Буської районної ради Львівської області, третя особа ТзОВ ТВК "Львівхолод" про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. та свідоцтва про право власності №19419457 від 03.07.2007р.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 24.09.2009р. у справі №19/125 позовні вимоги задоволено повністю, визнано недійсним рішення виконавчого комітету Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. "Про оформлення та реєстрацію права власності на нерухоме майно", а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03.07.2007р. за реєстраційним №19419457.

Однак, як зазначено у позовній заяві, незважаючи на те, що позов у справі №19/125 було задоволено, вищевказане нерухоме майно у власності держави в особі Міністерства оборони України на даний час не перебуває.

Як вказує прокурор, 05.06.2020 року КЕВ м.Львова виявлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на даний час технічна будівля «А» площею 92,8 кв.м., агрегатна «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м. та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., які розташовані за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область, перебувають у власності Товариства з обмеженою відповідальністю ТВК «Традиція».

Тобто, як вказує прокурор, право власності на нерухоме майно оспорюється та не визнається відповідачем у справі.

При цьому за твердженням прокурора, титульним володільцем зазначеного нерухомого майна, яке перебуває на обліку у КЕВ м.Львова, являється Міністерство оборони України, що підтверджується письмовими доказами, доданими до позовної заяви, зокрема актом приймання-передачі військового майна військового містечка №9 від 01.08.2005р. з додатком, інвентаризаційною відомістю №1 від 19.11.2019, витягом з інвентарної книги станом на 01.07.2020р., витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна №10-15/14182 від 17.07.2020.

Як вказав прокурор, факт належності вищевказаного нерухомого майна Міністерству оборони України, як органу управління, та перебування його на балансі Міністерства оборони України в особі КЕВ м. Львова, встановлено рішенням господарського суду Львівської області від 24.09.2009 у справі №19/125, яке набрало законної сили, є чинним та нескасованим на даний час.

Земельна ділянка військового містечка №9, площею 3,98 га, на якій розташоване спірне нерухоме майно, перебуває у постійному користуванні та на обліку структурного підрозділу Міністерства оборони України - КЕВ м.Львова, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії ВЛ5 від 01.12.1994.

Спірне нерухоме майно, за твердженням прокурора, вибуло з власності держави поза межами волі органу управління майном - Міністерства оборони України, на підставі визнаного недійсним у судовому порядку рішення Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. «Про оформлення та реєстрацію права власності на нерухоме майно».

Враховуючи наведене, Заступник керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України подав до Господарського суду Львівської області позовну заяву із позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція за участю у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова про:

- визнання за державою в особі Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022) право власності на нерухоме майно військового містечка №9, а саме: технічну будівлю «А» площею 92,8 кв.м., агрегатну «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., які розташовані на земельній ділянці, площею 3,98 га за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область;

- витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-виробничої компанії «Традиція» (код ЄДРПОУ 38370132) нерухоме майно військового містечка №9, а саме: технічну будівлю «А» площею 92,8 кв.м., агрегатну «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., що знаходяться за адресою: вул.Ясна, буд.1 та зобов`язати останнє звільнити та передати вказане нерухоме майно державі в особі Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022).

Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова позовні вимоги прокурора підтримали повністю, позов просили задовольнити з підстав, що наведені у відповіді на відзив, а також у поданих поясненнях щодо предмета спору

Відповідач проти позову заперечив, подавши відзив на позовну заяву, в якому Товариство з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція зазначає, що за змістом статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред`явлено якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою або якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Тобто, як зазначає відповідач, у розумінні наведених положень позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України, пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання наявного права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Як вказано у відзиві на позовну заяву, позивач у позові про визнання права власності особа, яка вже є власником, а відповідач будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Однак, як вказано у відзиві на позовну заяву, ні прокурором, ні позивачем не подано жодних правовстановлюючих документів, які б могли підтвердити право власності позивача на нерухоме майно (будівлі і споруди), а також не подано жодних документів у відповідності до вимог статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на підтвердження факту реєстрації за позивачем права власності на такі об`єкти, з огляду на що, на думку відповідача, позовна вимога про визнання права власності не підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідач зазначає, що звертаючись з віндикаційним позовом, потрібно враховувати такі умови:

- відсутність правочину, укладеного між позивачем та відповідачем (володільцем майна);

- відсутність судових спорів, предметом розгляду яких є оскарження титулу власника позивача;

- необхідність доведення позивачем наявності титулу власника майна;

- необхідність доведення позивачем вибуття майна із власності поза його волею;

- необхідність доведення позивачем володіння відповідачем майном;

- необхідність доведення позивачем обізнаності відповідача про незаконність володіння майном;

- майно, що є предметом витребування, повинно відповідати індивідуальним ознакам, якими воно було наділене в період володіння позивачем.

Як зазначено у відзиві на позовну заяву, умовами задоволення віндикаційного позову можуть бути лише обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

При цьому, як вказує відповідач, договір купівлі-продажу від 07.09.2007р., реєстр. №1245, що укладений між Фондом комунального майна Буської районної ради Львівської області (продавець) та ТзОВ ТВК «Львівхолод» (покупець) на момент розгляду справи є чинним, завірений нотаріально, судом не був визнаний недійсним, а отже на думку відповідача у суду відсутні підстави вважати його недійсним.

Тобто, за твердженням відповідача, дана обставина, включно з правонаступництвом ТОВ ТВК «Традиція» за активами, правами та обов`язками ТзОВ ТВК «Львівхолод», виключає правові підстави витребування майна від добросовісного набувача за змістом частини 3 статті 388 ЦК України.

Разом з тим, як вказано у відзиві на позовну заяву, в матеріалах справи відсутні докази щодо неправомірного набуття права власності відповідачем, недобросовісності (обізнаності) відповідача про незаконність володіння майном, а також відсутнє рішення суду, яким встановлена така незаконність.

Отже, як зазначено у відзиві на позовну заяву, позивачем належними засобами доказування не доведено факт належності йому права власності на спірне майно, не доведено наявність майна у незаконному володінні відповідача та не доведено відсутність у відповідача правових підстав для володіння ним, з огляду на що, на думку відповідача, позовна вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння також не підлягає задоволенню.

Крім того, у відзиві на позовну заяву Товариством з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція заявлено про застосування трирічного строку позовної давності.

При цьому, посилаючись на рішення Господарського суду Львівської області від 24.09.2009 р. у справі №19/125, яким позовні вимоги військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м.Львова задоволено повністю, відповідач зазначає, що починаючи з 24.09.2009р., відповідний державний орган (Міністерство Оборони України та КЕВ м.Львова) достеменно могли знати про порушення своїх прав та про особу, яка їх порушила, оскільки вони брали участь в розгляді вказаної справи №19/125.

Також у відзиві вказано, що ТзОВ ТВК «Традиція», будучи у відповідній частині правонаступником ТзОВ ТВК «Львівхолод», відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в 2015 році здійснило за собою реєстрацію права власності на нерухоме майно, а відтак, починаючи з 08.04.2015р., відповідний державний орган (Міністерство Оборони України та КЕВ м.Львова) знову ж таки мали об`єктивну можливість знати про ці обставини та достеменно могли знати про порушення своїх прав та про особу, яка їх порушила.

Тобто, як зазначає відповідач, Спеціалізована прокуратура у ВОС ЗР подавши в липні 2020р. позовну заяву у справі 914/2123/21, пропустила трирічний строк позовної давності, що зазначений у статті 257 Цивільного кодексу України, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, заслухавши представників прокуратури, позивача, відповідача та третьої особи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з таких підстав.

Заступник керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону з метою захисту порушених інтересів держави звернувся до суду з позовними вимогами у даній справі в особі Міністерства оборони України як органу, уповноваженому здійснювати функції у спірних правовідносинах, оскільки Міністерством оборони України з метою захисту порушених інтересів держави позов до суду по спору не заявлений.

Згідно із частинами 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частинами 1 та 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 статті 134 Господарського кодексу України, суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Як встановлено судом, нерухоме майно, а саме: технічна будівля, літера А, площею 92,8 кв.м., агрегатна, літера Б, площею 55,1 кв.м., склад, літера В, площею 806,1 кв. м. та свинарник, літера Г, площею 61,3 кв.м., які розташовані за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область, згідно Директиви Міністерства оборони України №Д-322/1/03 від 20.01.2005р. та на підставі акту приймання-передачі військового майна військового містечка №9 (Львівська обл., Буський р-н, біля с.Чаниж (Боложинів)), починаючи з 01.08.2005р. перебували на балансі та обліку КЕВ м.Львова.

При цьому в матеріалах справи відсутні докази того, що Міністерством оборони України приймалось рішення про передачу чи відмову від земельної ділянки та вищезазначеного нерухомого майна військового містечка №9.

Як також встановлено судом, рішенням Господарського суду Львівської області від 24.09.2009р. у справі №19/125 за позовом Військової прокуратури Львівського гарнізону в інтересах держави Міністерства оборони України в особі: Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова до відповідача-1 Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області та до відповідача-2 Буської районної ради Львівської області, третя особа: ТзОВ ТВК "Львівхолод" про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. та свідоцтва про право власності №19419457 від 03.07.2007р., позовні вимоги задоволено повністю, визнано недійсним рішення виконавчого комітету Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. "Про оформлення та реєстрацію права власності на нерухоме майно", а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03.07.2007р. за реєстраційним №19419457.

Вказаним рішенням суду від 24.09.2009р. у справі №19/125 встановлено, що сторонами не надано суду відповідно правовстановлюючі документи відповідно до переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об`єкти нерухомого майна, зазначеного в додатку №1 до Тимчасового положення та підтверджували право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на будівлі військового містечка №9 в с.Воложинів Буського району Львівської області.

Однак, як також встановлено рішенням суду у справі №19/125, спірне майно перебувало на балансі Міністерства оборони України в особі КЕВ м.Львова і Міністерство оборони України було балансоутримувачем цього майна.

Крім того, як встановлено судом у справі №19/125, органом управління спірного нерухомого майна є Міністерство оборони України, що підтверджується відомістю про окреме нерухоме державне майно Фонду державного майна України станом на 01.01.2009р.

Правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном передбачено Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

У статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» зазначено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (Частина 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції від 01.01.2007р. і надалі), військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 137 Господарського кодексу України, правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб`єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб`єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Згідно статті 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції від 01.01.2007р. і надалі) відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Отже, як вбачається із матеріалів справи та з положень Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», право державної власності хоч і не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак вказане спірне майно фактично належало державі в особі Міністерства оборони України (як титульного володільця).

Крім того, факт того, що титульним володільцем зазначеного нерухомого майна, яке перебуває на обліку у КЕВ м. Львова, є Міністерство оборони України, підтверджується письмовими доказами, доданими до позовної заяви, саме актом приймання-передачі військового майна військового містечка №9 від 01.08.2005р. з додатком, інвентаризаційною відомістю №1 від 19.11.2019р., витягом з інвентарної книги станом на 01.07.2020р., витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна №10-15/14182 від 17.07.2020р.

При цьому слід зазначити, як вбачається з відзиву на позовну заяву, право власності на нерухоме майно оспорюється та не визнається відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція.

Так, 07.09.2007р. між Фондом комунального майна Буської районної ради Львівської області (продавець) та ТзОВ ТВК «Львівхолод» (покупець) укладено відплатний договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна військового містечка № 9. За набувачем (ТзОВ ТВК «Львівхолод») зареєстровано право власності на таке нерухоме майно, що підтверджується вказаним договором, реєстровий номер 1245, актом передачі нежитлових будівель від 10.09.2007р. та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27.09.2007р.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до протоколу №12 загальних зборів учасників ТзОВ ТВК «Львівхолод» від 23.08.2012р., яким затверджено показники розподільчого балансу, відповідач у справі - ТзОВ ТВК «Традиція» є правонаступником ТзОВ ТВК «Львівхолод» в частині активів, прав та обов`язків, які передані з балансу ТзОВ ТВК «Львівхолод» на баланс ТзОВ ТВК «Традиція» в результаті реорганізації ТзОВ ТВК «Львівхолод» шляхом виділу з нього ТзОВ ТВК «Традиція».

З огляду на вказане правонаступництво у відповідній частині, ТзОВ ТВК «Традиція» відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в 2015 році отримало Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 08.04.2015р., індексний номер 36094321 та здійснило за собою реєстрацію такого нерухомого майна, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.04.2015р., індексний номер витягу 36094717.

Підставою для задоволення позовних вимог про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області та свідоцтва про право власності відповідно до рішення суду у справі №19/125 стало порушення Боложинівською сільською радою Буського району Львівської області законодавства, яким передбачено певний порядок оформлення права власності на безхазяйне нерухоме майно при прийнятті Рішення №10 від 21.02.2007р.

З урахуванням того, що оспорюване рішення Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007 «Про оформлення та реєстрацію права власності на нерухоме майно», на підставі якого спірне нерухоме майно вибуло з державної власності, визнане недійсним у судовому порядку, відтак таке рішення сільської ради не може створювати юридичних наслідків.

Однак, на даний час спірне нерухоме майно зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція.

Водночас, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п.1 ч.1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).

Тобто, сама державна реєстрація речових прав на нерухоме майно не породжує права власності, і відповідно до закону, реєстрація речових прав на нерухоме майно є лише офіційним визнанням і підтвердженням державою факту набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 1 статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Зазначену правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17 та від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.

У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи (пункти 77-79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).

Враховуючи наведені норми законодавства та встановлені судом обставини, позовна вимога про визнання за державою в особі Міністерства оборони України (як титульного володільця, за яким майно закріплено державою на праві оперативного управління) права власності на нерухоме майно військового містечка №9, а саме: технічну будівлю «А» площею 92,8 кв.м., агрегатну «Б» площею 55,1 кв.м., склад «В» площею 806,1 кв.м та свинарник «Г» площею 61,3 кв.м., які розташовані на земельній ділянці, площею 3,98 га за адресою: вул.Ясна, буд.1, с.Боложинів, Буський район, Львівська область, підтверджується матеріалами справи та є обгрунтованою.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності (стаття 137 ГК України).

Щодо позовної вимоги про витребування майна з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-виробничої компанії «Традиція» суд зазначає таке.

Статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту, захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Предмет доказування у таких справах становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-от: факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України. У такому випадку діюче законодавство не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договором права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна відчужувана за першим договором у ланцюгу договорів.

Слід зазначити, що у провадженні Господарського суду Львівської області перебувала справа №6/32 за позовом Фонду комунального майна Буської районної ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробнича компанія Львівхолод про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинків військового містечка, укладеного 07.09.2007р. між Фондом комунального майна Буської районної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробнича компанія Львівхолод та зобов`язання повернути Буській районній раді будинки військового містечка.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 16.03.2010р. у справі №6/32 у задоволенні позовних вимог Фонду комунального майна Буської районної ради відмовлено.

Як встановлено вказаним рішенням суду у справі №6/32, станом на момент вчинення (укладення) договору купівлі-продажу №1245 від 07.08.2007р. сторони володіли повним обсягом цивільної дієздатності, а договір купівлі-продажу №1245 від 07.08.2007р. відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України.

Враховуючи наведене, у зв`язку з тим, що рішенням суду у справі №6/32 встановлено, що сторони володіли повним обсягом цивільної дієздатності, а договір купівлі-продажу №1245 від 07.08.2007р. відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України, суд у даній справі №914/2123/21 дійшов висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробнича компанія Львівхолод, правонаступником якого щодо спірного майна є Товариство з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція, є добросовісним набувачем.

Проте, зважаючи на те, що спірне майно, речове право на яке належить державі в особі Міністерства оборони України (особа, якій держава передала майно у володіння) вибуло з володіння власника, тобто держави в особі Міністерства оборони України (як титульного володільця), поза його волею, в силу положень пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України позовна вимога про витребування спірного майна у відповідача є обгрунтованою.

Однак, як вже зазначалося судом, відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про застосування строку позовної давності та у зв`язку з пропущенням цього строку просить відмовити у задоволенні позову.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із частиною 2 статті 259 Цивільного кодексу України, позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Статтею 260 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (постанова Верховного Суду України у складі судових палат у цивільних та господарських справах у справі №6-152цс14 від 29.10.2014р.).

Для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори.

При цьому, правило частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Аналогічні правові позиції Верховного Суду України викладені у справах №6-2469цс16 від 16.11.2016 року, №6-832цс15 від 28.09.2016 року, №6-2165цс15 від 14.09.2016 року, №6-152цс14 від 29.10.2014 року, №6-1503цс16 від 21.12.2016 року, №6-3029цс16 від 8.06.2016 року.

При цьому, за загальним правилом не має значення для початку перебігу позовної давності момент, коли власне представник позивача дізнався про порушення прав останнього.

У постанові від 17.02.2016р. у справі №6-2407цс15 Верховний суд зазначив, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.»

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018р. у справі №469/1203/15-ц зазначає, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У Постанові від 05.12.2018р. у справі №522/2202/15-ц Великою Палатою Верховного суду вказано, що позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу). І в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.

Як встановлено судом, у позовній заяві прокурор посилається на те, що рішенням Господарського суду Львівської області від 24.09.2009 р. у справі №19/125 позовні вимоги задоволено повністю, визнано недійсним рішення Боложинівської сільської ради Буського району Львівської області №10 від 21.02.2007р. та свідоцтво про реєстрацію права власності №19419457 за Буською районною радою Львівської області.

При цьому, як вбачається із рішення суду від 24.09.2009 р. у справі №19/125, учасниками цієї справи були Військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу та третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору ТзОВ ТВК «Львівхолод».

Враховуючи наведене, відповідний державний орган (Міністерство Оборони України та КЕВ м.Львова) достеменно могли знати про порушення своїх прав та про особу, яка їх порушила, оскільки вони, як і ТзОВ ТВК «Львівхолод», брали участь у розгляді справи №19/125.

Слід зазначити, що право власності за ТзОВ ТВК «Львівхолод» на придбане нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 07.09.2007р., укладеним з Фондом комунального майна Буської районної ради Львівської області було зареєстроване 27.09.2007р.

В свою чергу, ТзОВ ТВК «Традиція», будучи у відповідній частині правонаступником ТзОВ ТВК «Львівхолод», відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в 2015 році здійснило за собою реєстрацію нерухомого майна, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.04.2015 р., індексний номер витягу 36094717, що також свідчить про те, що починаючи з 08.04.2015р., відповідний державний орган (Міністерство Оборони України та КЕВ м.Львова) мав об`єктивну можливість знати про ці обставини та достеменно міг знати про порушення своїх прав та про особу, яка їх порушила.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи, 24.06.2015р. начальник КЕВ м.Львова звертався до Військового прокурора Львівського гарнізону з листом №3752, а також до начальника Західного територіального КЕУ з листом №3753, зі змісту яких вбачається, що відправник цих листів повідомляє адресатів про те, що 07.09.2007р. між Фондом комунального майна Буської районної ради та ТзОВ ТВК «Львівхолод» був укладений договір купівлі-продажу будинків військового містечка №9.

Окрім цього, у листі №3752 від 24.06.2015р. начальник КЕВ м.Львова звертався до Військового прокурора Львівського гарнізону з проханням внести запит до реєстраційної служби щодо можливої реєстрації вказаного майна за сторонніми особами. А у листі №3753 від 24.06.2015р. начальник КЕВ м.Львова повідомив начальника Західного територіального КЕУ, що на підставі листа начальника Західного територіального КЕУ № 303/23/1/2213/783 від 18.06.2015р. військовому прокурору Львівського гарнізону направлено клопотання про внесення запиту до реєстраційної служби щодо можливої реєстрації вказаного майна за сторонніми особами. Після надходження витягу з реєстраційної служби буде прийнято рішення щодо подальшої позовної роботи.

Отже, як вбачається із матеріалів справи та враховуючи встановлені судом обставин, прокурор, як і позивач, пропустив трирічний строк позовної давності, адже позовна заява до Господарського суду Львівської області подана ним 14.07.2021р. (відмітка канцелярії суду на позовній заяві).

Згідно із частинами 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, зважаючи на те, що прокурор пропустив трирічний строк позовної давності і відповідачем заявлено про застосування цього строку, суд дійшов висновку, що у відповідності до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України у задоволенні позову у даній справі слід відмовити.

Щодо сплаченого прокуратурою судового збору та розподілу витрат по сплаті судового збору слід зазначити, що відповідно до частин 1 та 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно із підпунктом 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір», розмір ставки судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до пункту 3 статті 162 Господарського кодексу України, позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України, у позовах про визнання права власності на майно або його витребування ціна позову визначається вартістю майна.

Як вбачається із позовної заяви, прокурором визначено, що ціною позову, виходячи із вартості майна, є 88879,85 грн. При цьому, як вбачається із матеріалів справи, при зверненні до суду із позовною заявою прокурором було сплачено судовий збір в розмірі 2270,00 грн., що стосується позовних вимог майнового характеру. Сплата прокурором судового збору в розмірі 2270,00 грн. підтверджується платіжним дорученням №838 від 09.07.2021р. на суму 2270,00 грн.

Однак, як встановлено судом, прокурор у своєму позові заявив позовні вимоги як майнового, так і немайнового характеру. Так, із прохальної частини позовної заяви вбачається, що прокурор серед іншого також просить зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Торгівельно-виробничої компанії Традиція звільнити та передати нерухоме майно державі в особі Міністерства оборони України.

Частиною 3 статті 6 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Згідно із підпунктом 2 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір», розмір ставки судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

При цьому, як вбачається із матеріалів справи, за вказану позовну вимогу немайнового характеру про зобов`язання звільнити та передати майно державі судовий збір в Державний бюджет України прокуратурою не сплачено.

Таким чином враховуючи те, що в даному випадку у задоволенні позову у даній справі слід відмовити, у зв`язку з чим згідно із статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору слід покласти на прокурора, а також зважаючи на те, що прокуратурою за подання позовної заяви до господарського суду сплачено лише 2270,00 грн. судового збору, суд дійшов висновку, що за позовну вимогу немайнового характеру з прокуратури в дохід Державного бюджету України слід стягнути 2270,00 грн. судового збору.

Крім того, слід зазначити, що представник відповідача до закінчення судових дебатів зробив заяву про вирішення питання щодо судових витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення.

Так, відповідно до статті 221 Господарського процесуального кодексу України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Відповідно до частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з пунктом 5 частини 6 статті 238 Господарського процесуального кодексу України, у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дата, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру, понесених нею судових витрат.

Керуючись статтями 2, 13, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 123, 126, 129, 221, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Стягнути з Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (79007, місто Львів, вулиця Клепарівська, будинок 20, ідентифікаційний код 38326057) в дохід Державного бюджету України 2270,00 грн. судового збору.

3. Призначити судове засідання для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу на 14.12.2021р. на 12:15 год.

4. Встановити відповідачу строк до 08.12.2021р. для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку у строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 13.12.2021р.

Суддя Петрашко М.М.