Постанова

від 15.12.2021 по справі 522/3885/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 522/3885/19

провадження № 61-10952св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , Обслуговуючий кооператив Граніт ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Архіпова Олександра Юрійовича на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 грудня 2020 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Обслуговуючого кооперативу Граніт (далі - ОК Граніт , Кооператив) про визнання недійсним договору, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, витребування майна, посилаючись на те, що 09 січня 2006 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю Берег-Будгруп (далі - ТОВ Берег-Будгруп , Товариство) було укладено договір № 615 Про дольову участь у будівництві житла (далі - Договір), за яким Товариство зобов`язалося здійснити будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , а він - прийняти пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_2 загальною площею 88,28 кв. м, розташованої на 13-му поверсі секції Ж вказаного будинку. За змістом пунктів 4.1, 4.3 Договору загальна вартість площі (88,28 кв. м) спірної квартири становить 356 651,20 грн, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на 09 січня 2006 року еквівалентно 70 624 доларам США; всі грошові кошти перераховуються в касу ТОВ Берег-Будгруп або за реквізитами, зазначеними в договорі, до здачі будинку в експлуатацію. 08 травня 2008 року він сплатив Товариству повну вартість квартири в розмірі 356 651,20 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера № 83 та довідкою ТОВ Берег-Будгруп від 09 травня 2008 року № 9/05-15 про оплату Договору в повному обсязі. Таким чином, виконавши свої грошові зобов`язання, він вчинив необхідні дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для отримання права вимоги щодо переходу права власності на інвестований об`єкт будівництва, оскільки ще 08 травня 2008 року набув майнові права на квартиру. Згідно з пунктом 6.2 Договору ТОВ Берег-Будгруп зобов`язалося протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати пайовику квартиру за умови виконання пайовиком своїх зобов`язань щодо внесення грошових коштів у повному обсязі. Втім, йому стало відомо, що закінчення будівництва вищевказаного житлового будинку та введення його в експлуатацію вже здійснювалося іншою особою - ОК Граніт . Прийняття будинку в експлуатацію відбулося ще у березні 2016 року шляхом реєстрації 03 березня 2016 року Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області поданої замовником (ОК Граніт ) Декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Таким чином, Кооператив став правонаступником прав та обов`язків ТОВ Берег-Будгруп як забудовника житлового будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі й за укладеним з ним Договором. Дізнавшись про вищевказані обставини, 23 січня 2017 року він звернувся до ОК Граніт з листом, в якому просив підтвердити обізнаність Кооперативу про належність йому майнових (інвестиційних) прав на спірну квартиру та надати необхідний пакет документів для самостійного оформлення права власності на придбану квартиру згідно з умовами Договору. Проте будь-якої відповіді від ОК Граніт він так і не отримав. Разом з тим йому також стало відомо, що в житловому будинку, якому на підставі розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 06 грудня 2017 року № 540 було присвоєно адресу: АДРЕСА_3 , вже тривалий час здійснюється реєстрація прав власності на квартири. Зокрема, незважаючи на те, що з 08 травня 2008 року майнові права на квартиру АДРЕСА_2 у вищезгаданому будинку належали виключно йому, 15 лютого 2017 року право власності на цю квартиру було зареєстроване за іншою особою - ОСОБА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 лютого 2019 року. При цьому підставою для такої реєстрації слугували: договір про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, укладений між ОК Граніт та ОСОБА_3 ; видані Кооперативом свідоцтво та довідка про сплату грошових коштів від 12 травня 2015 року № 14; акт приймання-передачі спірної квартири від 08 лютого 2017 року № 14. Вважає, що за наявності в нього майнових прав на проінвестований об`єкт ОК Граніт не мав права без його згоди укладати з ОСОБА_3 договір про порядок викупу паю та в подальшому відчужувати на її користь спірну квартиру. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив: визнати недійсним договір про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, укладений між ОК Граніт та ОСОБА_3 ; скасувати рішення від 17 лютого 2017 року, індексний номер 33905106, про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_4 ; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_4 ; витребувати у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_4 шляхом виселення її із вказаної квартири.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 18 грудня 2019 року клопотання сторони позивача про залучення правонаступника задоволено. Замінено позивача ОСОБА_2 на належного позивача, а саме - ОСОБА_1 .

Ухвала місцевого суду мотивована тим, що 28 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення прав вимоги, за яким права вимоги за Договором, в тому числі права учасника судових проваджень, які пов`язані з правовідносинами, що виникли на підставі вказаного Договору, відступлені ОСОБА_1 . У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 17 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на виконання договірних зобов`язань щодо пайової участі в будівництві житла ОСОБА_2 сплатив ТОВ Берег-Будгруп грошові кошти в розмірі 356 651,20 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 08 травня 2008 року № 83 та довідкою Товариства від 09 травня 2008 року про оплату Договору в повному обсязі. Разом з тим 20 лютого 2012 року між ТОВ Берег-Будгруп (замовник) та ОК Граніт (забудовник-генпідрядник) було укладено договір, предметом якого є виконання будівельно-монтажних робіт по завершенню будівництва другої черги житлового комплексу Акапулько-2 , що складається з п`яти секцій житлового будинку з підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_1 . Пунктами 16.1, 16.2 вказаного договору передбачено, що розподіл між сторонами житлових і нежитлових приміщень, а також машиномісць в підземному паркінгу, здійснюється у відповідності до Протоколу розподілу, який є невід`ємною частиною цього договору, зокрема, замовник передає забудовнику-генпідряднику майнові права на житлові приміщення загальною площею 4 191,45 кв. м, а на нежитлові приміщення - площею 1 049,95 кв. м; залишкова загальна площа приміщень і решта машиномісць залишаються в розпорядженні замовника. Житловий будинок було введено в експлуатацію в березні 2016 року на підставі Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, згідно з якою загальна площа будівлі становить 46 549,3 кв. м. Таким чином, ОК Граніт не може вважатися правонаступником прав та обов`язків ТОВ Берег-Будгруп , оскільки у вигляді винагороди до Кооперативу перейшли майнові права лише на частину приміщень в будинку площею в 5 241,4 кв. м із загальної площі будівлі в 46 549,3 кв. м. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження виникнення в ОК Граніт з будь-яких підстав договірних зобов`язань перед ОСОБА_2 28 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення прав вимоги, за яким право вимоги за Договором відступлено ОСОБА_1 . За умовами Договору пайовик мав право передати свої права та обов`язки за цим Договором лише за згодою Товариства. Однак доказів про наявність такої згоди не надано. З огляду на викладене ОК Граніт є неналежним відповідачем в цій справі, оскільки, набувши майнові права на частину приміщень в будинку, цей Кооператив не став правонаступником ТОВ Берег-Будгруп . Отже, відсутні підстави для визнання недійсним договору про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Застосування такого способу захисту прав як звернення з позовом про визнання права на речові права можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов`язальних відносинах. Водночас права, в тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. Порядок виникнення права власності у ОСОБА_2 (його правонаступника ОСОБА_1 ) визначений пунктами 2.2, 6.3, 6.4 Договору, при цьому в пунктах 8.1, 8.2.1, 8.2.3 передбачена відповідальність Товариства за порушення договірних зобов`язань. Оскільки інші заявлені в цій справі позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання правочину недійсним, то позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Архіпова О. Ю. залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 грудня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що позивач як власник спірної квартири має право витребувати своє майно від відповідача, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави, не заслуговують на увагу, оскільки стороною позивача не доведено належним чином вказаних обставин. Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. Позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Уклавши 12 травня 2015 року договір про порядок викупу паю, ОСОБА_3 отримала майнові права на спірну квартиру і після введення будинку в експлуатацію набула право власності на це майно. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. За таких обставин в даному випадку вимоги позивача про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрація права власності на спірну квартиру, не підлягають задоволенню. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Разом з тим конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. У справі, яка переглядається, позивачем не доведено належним чином факту вибуття спірного майна поза її волею і не спростовано добросовісність набуття цього майна відповідачем. Тому, беручи до уваги обставини цієї справи, колегія суддів дійшла висновку, що задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у відповідача, яка є добросовісним набувачем, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки позивачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів сторін, а саме, що позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів товариства є більш важливими, ніж дотримання прав ОСОБА_3 , яка правомірно набула у власність спірну квартиру.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Архіпов О. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-104цс13. ОСОБА_2 проінвестував будівництво спірної квартири, повністю оплативши її вартість, раніше, ніж ОСОБА_3 уклала з ОК Граніт договір про порядок викупу паю. Виконавши свої грошові зобов`язання, ОСОБА_2 вчинив необхідні дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для отримання права вимоги щодо переходу права власності на інвестований об`єкт будівництва. Таким чином, право власності на спірну квартиру, майнові права на яку належали ОСОБА_2 , було протиправно зареєстроване за іншою особою - ОСОБА_3 . Крім того, зазначаючи, що ОК Граніт не може вважатися правонаступником прав та обов`язків ТОВ Берег-Будгруп , суди залишили поза увагою те, що до Кооперативу перейшли майнові права на частину будинку, в якій знаходиться спірна квартира.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.

10 вересня 2021 року справа № 522/3885/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що 09 січня 2006 року між ТОВ Берег-Будгруп та ОСОБА_2 було укладено Договір, за умовами якого Товариство зобов`язалося здійснити будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 - прийняти пайову участь у будівництві трикімнатної квартири АДРЕСА_2 загальною площею 88,28 кв. м, розташованої на 13-му поверсі секції Ж вказаного будинку.

Пунктами 4.1, 4.3 Договору передбачено, що загальна вартість площі (88,28 кв. м) вищезгаданої квартири становить 356 651,20 грн, що за курсом НБУ на 09 січня 2006 року еквівалентно 70 624 доларам США. Грошові кошти перераховуються в касу ТОВ Берег-Будгруп або за реквізитами, зазначеними в договорі, до здачі будинку в експлуатацію.

Згідно з підпунктом 5.3.3 пункту 5.3 Договору свої права та обов`язки за цим договором пайовик має право передавати третім особам лише за згодою Товариства в порядку, визначеному пунктом 9.2 договору.

Пунктами 6.2, 6.3, 6.4 Договору передбачено, що Товариство зобов`язується передати пайовику квартиру протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію Державною приймальною комісією, однак за умови виконання пайовиком свого обов`язку щодо внесення грошових коштів у повному обсязі. Передання квартири пайовику оформляється шляхом підписання акта прийому-передачі. Оформлення права власності на квартиру здійснюється пайовиком самостійно шляхом отримання свідоцтва про право власності на це майно на підставі цього Договору, акта прийому-передачі квартири та відповідного рішення місцевих органів влади про затвердження акта (декларації) про готовність об`єкта до експлуатації.

Розділом 8 Договору передбачена відповідальність сторін за неналежне виконання своїх зобов`язань і наслідки розірвання Договору.

08 травня 2008 року ОСОБА_2 сплатив на користь ТОВ Берег-Будгруп повну вартість квартири АДРЕСА_5 , в розмірі 356 651,20 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 08 травня 2008 року № 83 та довідкою ТОВ Берег-Будгруп від 09 травня 2008 року № 9/05-15 про оплату Договору в повному обсязі.

20 лютого 2012 року між ТОВ Берег-Будгруп (Замовник) та ОК Граніт (Забудовник-генпідрядник) було укладено договір про будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , предметом якого є виконання будівельно-монтажних робіт по завершенню будівництва другої черги житлового комплексу Акапулько-2 , що складається з п`яти секцій житлового будинку з підземним паркінгом за вищевказаною адресою.

Пунктом 2.2 договору від 20 лютого 2012 року передбачено, що виконання робіт для завершення будівництва об`єкта здійснюється за винагороду у вигляді передачі Замовником на користь Забудовника-генпідрядника майнових прав на житло та нежитлові приміщення в будинку, а також машиномісць в підземному паркінгу згідно з додатком № 3 до цього договору.

У пункті 8.4 договору від 20 лютого 2012 року зазначено, що підписання акта прийому-передачі виконаних робіт після завершення будівництва слугує підставою для проведення кінцевих розрахунків між сторонами, передбачених пунктами 16.1, 16.2 цього договору.

Згідно з пунктами 16.1, 16.2 договору від 20 лютого 2012 року розподіл між сторонами житлових і нежитлових приміщень, а також машиномісць в підземному паркінгу здійснюється у відповідності до Протоколу розподілу, який є невід`ємною частиною цього договору (Додаток № 3). Розподіл загальної площі житлових і нежитлових приміщень проводиться таким чином: Замовник передає Забудовнику-генпідряднику майнові права на житлові приміщення загальною площею 4 191,45 кв. м, а на нежитлові приміщення - площею 1 049,95 кв. м. а також - машиномісця в підземному паркінгу в кількості 120 штук, за Додатком № 3.

Житловий будинок по АДРЕСА_1 був введений в експлуатацію 03 березня 2016 року шляхом реєстрації Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області поданої замовником ОК Граніт Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, згідно з якою загальна площа будинку становить 46 549,3 кв. м.

За інформацією, яка міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 05 листопада 2018 року до цього реєстру було внесено запис № 15561170014001779 про припинення ТОВ Берег-Будгруп як юридичної особи у зв`язку з визнанням її банкрутом на підставі судового рішення Господарського суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року у справі № 916/1582/16.

28 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення прав вимоги, за яким право вимоги за Договором, укладеним 09 січня 2006 року між ТОВ Берег-Будгруп та ОСОБА_2 , в тому числі права учасника судових проваджень, які пов`язані з правовідносинами, що виникли на підставі цього Договору, відступлені ОСОБА_1 .

Судами також встановлено, що 12 травня 2015 року між ОК Граніт та ОСОБА_3 було укладено договір про порядок викупу паю № 14, предметом якого є спірна квартира АДРЕСА_4 .

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 лютого 2019 року № 156811114 підтверджується, що 15 лютого 2017 року право власності на вищезгадану квартиру було зареєстроване за ОСОБА_3 . Підстава: договір про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, укладений між ОК Граніт та ОСОБА_3 ; видані 12 травня 2015 року Кооперативом свідоцтво та довідка про повну оплату договору; акт приймання-передачі квартири від 08 лютого 2017 року № 14.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України Про інвестиційну діяльність об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

Частиною третьою статті 4 Закону України Про інвестиційну діяльність закріплено порядок інвестування та фінансування об`єктів житлового будівництва, зокрема з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва.

Відповідно до частин першої, третьої, шостої статті 7 Закону України Про інвестиційну діяльність всі суб`єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об`єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід`ємним правом інвестора і охороняється законом. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном (стаття 2 Закону України Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю ).

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема сукупність речей, а також майнові права та обов`язки, при цьому майнові права визнаються речовими правами.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За правилом статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з пунктом 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, прийняття в експлуатацію об`єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності, та об`єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Пунктом 63 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (в редакції, яка була чинною на час реєстрації Декларації про готовність житлового будинку до експлуатації), для державної реєстрації прав на окремий індивідуально визначений об`єкт нерухомого майна (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб або у результаті діяльності житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, подаються: 1) документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо), або довідка житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу про членство в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі. У разі участі у фонді фінансування будівництва документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є видана управителем такого фонду довідка про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування. У разі придбання безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром є одиниця нерухомості, документами, що підтверджують набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є договір купівлі-продажу облігацій та за наявності документ, згідно з яким здійснилося закріплення відповідного об`єкта інвестування за власником облігацій (договір резервування, бронювання тощо). У разі придбання майнових прав на об`єкт нерухомості документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є договір купівлі-продажу майнових прав; 2) довідка (виписка) з переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва, видана особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, про участь особи, державна реєстрація права власності якої проводиться, в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва (крім випадків, коли перелік фізичних та юридичних осіб, кошти яких залучалися на інвестування (фінансування) об`єкта будівництва, подано особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, відповідно до пункту 62 цього Порядку, або копію такого переліку подано відповідно до підпункту 4 цього пункту); 3) технічний паспорт на окремий індивідуально визначений об`єкт нерухомого майна; 4) завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, відповідним кооперативом копії документів, передбачених пунктом 62 цього Порядку (у разі, коли такі документи не подано особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, відповідним кооперативом).

Зазначеними нормами встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб.

Таким чином, саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з якою був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію.

Згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребовувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребовувати своє майно, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).

Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.

Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що підвищений формалізм у позиції судів у питаннях виникнення прав власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі рішення суду є достатньо виправданим з огляду на характерні особливості інвестування в будівництво об`єктів нерухомості. Такі конкретні випадки поступово виробляються судовою практикою. Отже, ухвалюючи рішення у справі про набуття права власності на спірний об`єкт інвестування та правові наслідки цього, доцільно ретельно досліджувати обставини набуття інвестором майнових прав та здійснення будівництва об`єкта нерухомості.

Висновки щодо неможливості визнання за інвестором права власності на об`єкт інвестування висловлювалися Верховним Судом України у справі № 367/2220/13-ц (провадження № 6-1858цс15), однак у тій справі суди встановили, що інший інвестор проінвестував будівництво спірної квартири раніше, ніж позивач уклав договір купівлі-продажу майнових прав, тому відповідно до статті 7 Закону України Про інвестиційну діяльність саме той інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України, оскільки об`єкти та результати інвестицій є власністю інвестора. Відтак немає необхідності відступати від висновків Верховного Суду України у тій справі.

Разом з тим у постанові від 24 червня 2015 року в справі № 367/5136/13-ц(провадження № 6-318цс15) Верховний Суд України дійшов висновку про необхідність позивача захищати свої майнові права, а не право власності, яке ще не виникло. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на проінвестовані об`єкти нерухомості та зобов`язання забудовника передати позивачу технічну документацію (технічні паспорти) на об`єкти інвестування. За обставинами справи позивач виконав свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва. Однак, на думку Верховного Суду України, в позивача не виникло право власності на спірні квартири. За змістом договорів купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Відтак Верховний Суд України залишив в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність частково відступити від вказаного висновку Верховного Суду України, оскільки, на переконання Великої Палати Верховного Суду, у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (пункт 55) та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (пункт 6.31)).

Оскільки слід вважати, що у позивача виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то вона має право на його витребування.

Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Такий висновок сформульований, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80).

Разом із цим Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Так, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Відтак, встановивши, що оспорювані позивачем правочини спрямовані на незаконне заволодіння належним позивачу об`єктом інвестування, суди повинні були дійти висновку про нікчемний характер таких правочинів.

У постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин недійсний у силу закону.

Як Велика Палата Верховного Суду нагадувала неодноразово, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту.

Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об`єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акта пред`явлення пакета облігацій до погашення, акта про погашення пакета облігацій, акта приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають.

Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов`язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об`єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи.

Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (статті 392, 388 ЦК України). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (стаття 228 ЦК України).

Наведені правові висновки щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), тобто після подання касаційної скарги в цій справі.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), яка також ухвалена після подання касаційної скарги в цій справі, зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення у цивільній справі , у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОК Граніт не може вважатися правонаступником прав та обов`язків ТОВ Берег-Будгруп , оскільки у вигляді винагороди до Кооперативу перейшли майнові права лише на частину приміщень в будинку площею 5 241,4 кв. м із загальної площі будівлі в 46 549,3 кв. м. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження виникнення в ОК Граніт з будь-яких підстав договірних зобов`язань перед ОСОБА_2 . Отже, ОК Граніт є неналежним відповідачем в цій справі. Порядок набуття ОСОБА_2 (його правонаступником ОСОБА_1 ) права власності визначений пунктами 2.2, 6.3, 6.4 Договору, при цьому в пунктах 8.1, 8.2.1, 8.2.3 передбачена відповідальність ТОВ Берег-Будгруп за порушення договірних зобов`язань. За обставинами справи відсутні підстави для визнання недійсним договору про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Оскільки інші заявлені в цій справі позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання правочину недійсним, то позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Однак в порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили та не дали будь-якої оцінки наявним в матеріалах справи:

- Додатку № 3 до договору від 20 лютого 2012 року про будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , укладеного між ТОВ Берег-Будгруп та ОК Граніт , в якому міститься перелік переданих Замовником на користь Забудовника-генпідрядника житлових приміщень, зокрема із зазначенням місця їх розташування в будинку (секції, поверху, номерів квартир) (том 1, а. с. 76-77);

- Додатковій угоді від 25 липня 2017 року № 2 до договору від 20 лютого 2012 року про будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , укладеного між ТОВ Берег-Будгруп та ОК Граніт , якою сторони доповнили пункт 4.1 Обов`язки Забудовника-генпідрядника Розділу 4 Права та обов`язки сторін новими підпунктами 4.1.10, 4.1.11, 4.1.12, за змістом яких ОК Граніт зобов`язався за власний рахунок врегульовувати будь-які претензії, вимоги майнового характеру, які можуть виникати з боку пайовиків у випадку відмови в реєстрації за ними права власності на об`єкти нерухомості на підставі договорів, укладених між пайовиками і ТОВ Берег-Будгруп (том 1, а. с. 78-79).

Не з`ясувавши належним чином змісту правовідносин, які виникли між ТОВ Берег-Будгруп та ОК Граніт за вищевказаним договором, зокрема щодо їх прав та обов`язків у частині виконання укладених з пайовиками інвестиційних договорів (договорів про пайову участь, купівлі-продажу майнових прав тощо), суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що Кооператив є неналежним відповідачем в цій справі.

При цьому колегія суддів зауважує, що під час розгляду справи за позовною вимогою, яка стосується належного способу захисту (за позовом, в якому серед інших заявлена вимога про витребування майна), відмова судами в позові з тих мотивів, що укладений між ТОВ Берег-Будгруп та ОК Граніт договір від 20 лютого 2012 року про будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 не оскаржений, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

Тому у випадку встановлення факту передання ТОВ Берег-Будгруп на користь ОК Граніт майнових прав на спірну квартиру згідно з вищезгаданим Додатком № 3, суди повинні дати оцінку правомірності таких дій сторін правочину з огляду на те, що ОСОБА_2 виконав свої грошові зобов`язання за Договором, повністю оплативши ТОВ Берег-Будгруп вартість спірної квартири до укладення названими юридичними особами договору від 20 лютого 2012 року про будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Крім того, у справі, яка переглядається, зазначивши, що ОК Граніт не може вважатися правонаступником прав та обов`язків ТОВ Берег-Будгруп , оскільки у вигляді винагороди до Кооперативу перейшли майнові права лише на частину приміщень в будинку площею 5 241,4 кв. м із загальної площі будівлі в 46 549,3 кв. м, суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки правомірності отримання ОСОБА_3 майнових прав на спірну квартиру та подальшого набуття нею права власності на це майно з урахування того, що інша особа ( ОСОБА_2 ) проінвестувала будівництво квартири раніше, ніж ОСОБА_3 уклала з ОК Граніт договір про порядок викупу паю, і не з`ясували, чи не спрямований такий правочин на незаконне заволодіння належним ОСОБА_2 об`єктом інвестування, що, у свою чергу, може свідчити про його нікчемність.

Погоджуючись з висновком місцевого суду щодо відсутності підстав для визнання недійсним укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору про порядок викупу паю від 12 травня 2015 року № 14, а також з тим, що інші заявлені в цій справі позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання правочину недійсним, та водночас правильно вказуючи на те, що в даному випадку вимоги позивача про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру не підлягають задоволенню, оскільки вони спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, а отже, є неефективними, суд апеляційної інстанції в силу положень частини другої статті 376 ЦПК України повинен був змінити мотивувальну частину рішення місцевого суду, виклавши її в редакції своєї постанови, а не залишити таке судове рішення в означеній частині без змін.

Крім того, вказуючи на те, що задоволення позовних вимог про витребування квартири у відповідача, яка є добросовісним набувачем, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 щодо того ж об`єкта інвестування також захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Тому при розгляді справи по суті суду апеляційної інстанції необхідно було дослідити питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом права ОСОБА_2 (його правонаступника) вимагати повернення проінвестованого ним раніше за ОСОБА_3 спірного об`єкта нерухомості та правом ОСОБА_3 володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції через неналежне дослідження зібраних доказів не встановив з достатньою повнотою фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін.

Верховний Суд вважає за необхідне нагадати, що в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, як-то визнання правочину, рішення, акта, свідоцтва про право власності недійсними, є неефективними і в разі їх задоволення не призведе до поновлення майнової сфери позивача.

Разом з тим аналіз змісту позовних вимог та встановлених обставин справи дає підстави для висновку про те, що позивач, вважаючи себе володільцем спірної квартири, прагне витребувати своє майно, тобто звернувся до суду з віндикаційним позовом. Водночас некоректне формулювання позовної вимоги як прохання витребувати майно шляхом виселення відповідача, замість - витребувати майно, не може бути підставою для відмови в позові повністю.

Посилання представника заявника в касаційній скарзі на неврахування судами правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-104цс13, не заслуговують на увагу, оскільки предметом розгляду вказаної справи був спір, який стосувався майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва у відносинах щодо поділу майна, яке набуло статусу спільної часткової власності внаслідок спільної діяльності у вигляді простого товариства. При цьому Верховний Суд України не вирішив питання щодо суті спору, а направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові Верховного Суду України , на яку послався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі № 6-104цс13.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Разом з тим, згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги .

За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні ЄСПЛ у справі Кузнєцов та інші проти Російської Федерації зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах Серявін та інші проти України , Проніна проти України ) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані , тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах Мала проти України ; Суомінен проти Фінляндії ).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальних законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Архіпова Олександра Юрійовича задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук