Рішення

від 26.01.2022 по справі 147/1165/21

ТРОСТЯНЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 147/1165/21

Провадження № 2/147/66/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2022 року смт.Тростянець

Тростянецький районний суд Вінницької області у складі:

головуючого судді Натальчук О.А.,

із секретарем Подолян Т.І.,

за участю:

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача, адвоката Дудіна Л.В.,

представника відповідача Сліденко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні Тростянецького районного суду Вінницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2021 року до Тростянецького районного суду Вінницької області від ОСОБА_1 надійшла позовна заява до Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та моральної шкоди.

Ухвалою суду від 16.11.2021 р. позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачу строк на усунення указаних в ухвалі недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії ухвали.

24.11.2021 р. на виконання вимог ухвали суду від 16.11.2021 р. позивачем подано до суду квитанцію про сплату судового збору та позовну заяву у новій редакції.

Позовні вимоги в редакції 24.11.2021 р. ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 08.11.2021 року прийшовши на роботу до опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньо освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області позивач отримала наказ від 08.11.2021 №73-вн Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , яким її було відсторонено від роботи вчительки молодших класів з 08.11.2021 у з`язку із ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення від COVІD-19 на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого КМУ. Також вищевказаним наказом їй було призупинено виплату заробітної плати. ОСОБА_1 зазначила, що оскаржуваним наказом було грубо порушено її конституційні права на працю з боку відповідача, а тому позивач змушена звернутися до суду. Наказ про відсторонення її від роботи мотивований лише посиланням на наказ МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням від 04.10.2021 р. Також, позивач звертала увагу, що ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між нею та відповідачем, зобов`язання щодо щеплення від COVІD-19 з боку працівника немає, так само як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення її від роботи з підстав відсутності такого щеплення. Вважає цей наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки її відсторонення від улюбленої роботи порушує її конституційні права та позбавляє засобів для існування саму позивачку та її родину, де ОСОБА_1 є єдиною годувальницею, оскільки її чоловік втратив роботу раніше. Позивачка вказує, що вакцинація від COVІD-19 не є обов`язковою і ніхто не має права здійснювати політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тих, хто сам цього не бажає. Тобто вакцинація є абсолютно добровільною і ніхто не може бути примушений до участі у клінічних випробуваннях. Зазначає, що законодавством не передбачено правової можливості відсторонення працівника від роботи із підстав відсутності у нього щеплення від COVІD-19, а тому такий наказ є незаконним та підлягає скасуванню в судовому порядку.

Також вказала, що незаконним відстороненням ОСОБА_1 від роботи відповідач завдав їй моральну шкоду, яку вона оцінює в 90000 грн., оскільки відповідач залишив її без улюбленої роботи та єдиного джерела існування. Окрім того, вона скористалася професійною правничою допомогою адвоката Дудіна Л.В. та сплатила йому за вказані послуги 20000 грн.

Враховуючи вищевикладене ОСОБА_1 просить суд: визнати незаконним та скасувати наказ від 08.11.2021 №73-вн Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 та поновити її на роботі на посаді учителя молодших класів опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області ; стягнути з відповідача заробітну плату за період відсторонення від роботи з 08.11.2021 по день ухвалення рішення суду; стягнути з відповідача 90000 грн. завданої моральної шкоди та 20000 грн. за надання професійної правничої допомоги адвокатом. Також просила допустити рішення в частині поновлення позивача на роботі та стягнення заробітної плати за весь час незаконного відсторонення від роботи до негайного виконання в порядку ч. 1 та ч. 2 ст. 430 ЦПК України (а.с.26-37).

Ухвалою суду від 25.11.2021 р. позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження, призначено судове засідання для розгляду справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Зобов`язано Опорний заклад освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області надати до суду відповідь на поставлені позивачем у прохальній частині позовної заяви питання. Витребувано від відповідача наступні документи: належним чином засвідчену копію наказу про призначення на посаду вчителя ОСОБА_1 , належним чином засвідчену копію трудової книжки ОСОБА_1 , довідку про середню заробітну плату ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 р. по даний час та довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за вересень та жовтень 2021 року.

Цією ж ухвалою запропоновано учасникам справи подати до суду процесуальні заяви по суті справі (відзив на позовну заяву, відповідь на відзив і заперечення).

10.12.2021 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Відзив обґрунтований тим, що у зв`язку з набуттям чинності п.41 Про внесення змін до постанови КМУ від 09 грудня 2020 року №1236 позивача було відсторонено від роботи, оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVІD-19, як така, що не має абсолютного протипоказання до проведення щеплення. Позивач є вчителем початкової школи та згідно з Наказом МОЗ №2153 від 04.10.2021 Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням працівники закладів освіти всіх рівнів, незалежно від типу та форми власності, мають обов`язково отримати щеплення проти COVІD-19. Відповідач зазначає, що в повній мірі дотрималася вимог чинного законодавства щодо відсторонення ОСОБА_1 від займаної посади, та можна дійти висновку, що позивач фактично оспорює правомірність урядових рішень про запровадження обов`язкової вакцинації певної категорії громадян, спрямованої на захист населення від COVІD-19. Зазначає, що інші співробітники закладу були своєчасно вакциновані, адже відсутність щеплення порушує права усіх учасників освітнього процесу. Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час незаконного вимушеного прогулу, то за змістом приписів КЗпП та ЗУ Про оплату праці , це є спеціальним видом відповідальності роботодавця та не входить до структури заробітної плати. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання ним трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівнику така заробітна плата в період відсторонення не виплачується. Окрім того зазначили, що Держпраці звертало увагу на те, що законодавцем не передбачається обов`язок роботодавця зберігати за працівником заробітну плату на період відсторонення від роботи через відмову робити щеплення проти СOVID-19. Відповідач звертав увагу суду на те, що позивач не була звільнена з місця роботи та може повернутися до неї одразу після проходження курсу вакцинації від СOVID-19, від якого вона добровільно відмовилася, чим фактично сама завдала собі моральної шкоди. Окрім того, ОСОБА_1 не надала жодних доказів, що свідчили б про завдану їй моральну шкоду, як то медичні довідки, висновки експертів та інше, що підтверджують обставини, які мають значення для доказування факту заподіяння моральної шкоди. Враховуючи даний відзив, просили відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі (а.с.49-52).

20.12.2021 р. від Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи та додаткові пояснення про неспівмірність витрат на правничу допомогу, в яких зазначено, що сума, яку просить стягнути позивач є занадто завищеною, необґрунтованою і неспівмірною з витраченим часом, оскільки дана справа не є складною, що прямо зазначено в ухвалі про відкриття провадження, відповідно і незначним є обсяг наданих адвокатом послуг (а.с.61-72).

У судовому засіданні представник позивача, адвокат Дудін Л.В., позов підтримав в повному обсязі, просив його задовольнити. Додатково зазначив, що 08.11.2021 р. позивача було відсторонено від роботи через відсутність вакцинації проти COVІD-19. Підставою відсторонення зазначено наказ МОЗ, яким не встановлено ніякого обов`язку відсторонювати від зайнятої посади особу, яка відмовилася від щеплення. Будь-якого іншого нормативно - правового акту чи закону, який передбачав би законне відсторонення від роботи, у спірному наказі не вказано. Відсторонення ОСОБА_1 від роботи є незаконним, оскільки вакцинація від COVІD-19 не є обов`язковою та таке щеплення не внесено до Календаря профілактичних щеплень. Вся вакцина є експериментальною, а людина не може коритися незаконним вимогам, адже має вибір - вакцинуватися чи ні. Вважає, що права позивача порушені і підлягають захисту в судовому порядку.

Позивач в судовому засіданні підтримала позицію свого представника. Суду пояснила, що директор закладу освіти під час розмови зазначила, що вона може принести довідку, в якій би зазначалося, що ОСОБА_1 має протипоказання до щеплення проти COVІD-19. Раніше під час однієї із вакцинацій від інших хвороб вона мала вкрай негативні наслідки, однак сімейний лікар такої довідки їй не видав, оскільки її хвороба не зазначена в переліку. Окрім того, позивачка має бажання приступити до виконання своїх посадових обов`язків, оскільки робота є єдиним джерелом існування всієї її родини.

Щодо моральної шкоди не вказала про обставини, які вказують на її існування.

Представник відповідача, директор Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області Сліденко А.М. в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала. Суду пояснила, що оскаржуваний наказ виданий на реалізацію положень статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб і наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням. Позивачка відмовилася від щеплення, хоча інші працівники школи були своєчасно вакциновані та дії ОСОБА_1 порушують права усіх учасників освітнього процесу. Представник відповідача зазначила, що діяла в межах законодавства, тому що не могла ставити під загрозу життя та здоров`я 100 працівників та 591 учня школи, оскільки вона, як директор опорного закладу освіти в першу чергу повинна виконувати вимоги НПА КМ України і не мала права не виконувати їх свідомо і тим самим порушувати свої посадові обов`язки, визначені посадовою інструкцією. З приводу обґрунтованості суми витрат на правничу допомогу адвоката зазначила, що сума, яку просить стягнути позивач є занадто завищеною, необґрунтованою і неспівмірною з витраченим часом, оскільки дана справа не є складною, що прямо зазначено в ухвалі про відкриття провадження, відповідно і незначним є обсяг наданих адвокатом послуг. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просила відмовити у повному обсязі.

Свої пояснення з додатками також надала у письмовому вигляді.

Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази у справі, дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є невід`ємною частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. У пункті 35 рішення від 12 березня 2009 року у справі Плахтєєва та Плахтєєв проти України (заява № 20347/03; рішення від 12 березня 2009 року) Європейський суд з прав людини вкотре наголосив на гарантованому кожній особі праві на звернення до суду з позовом щодо її прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебуває з відповідачем - Опорним закладом освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області в трудових відносинах, а саме працює на посаді вчителя початкових класів з 01.09.2021 р. (а.с. 38, 53-55).

03.11.2021 р. директором Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області було видано наказ № 85-к про попередження щодо відсторонення працівників закладу освіти. Зі змісту даного наказу вбачається, що директор, керуючись ст.46 КЗпП, ч.2 ст.12 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб , наказом МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням від 04.10.2021 №2153, пунктом 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 №1236, наказом по управлінню освіти, культури, туризму, молоді та спорту Тростянецької селищної ради від 01.11.2021 №384, наказав допустити до роботи з 08.11.2021 р. працівників ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст. №1 , які мають щеплення проти COVID-19. Працівників ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст. №1 , які не мають підтверджуючих документів щеплення проти COVID-19 відсторонити від роботи з 08.11.2021 р. на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

З вищезазначеним наказом позивач була ознайомлена, однак зазначила про незгоду з ним (а.с.64).

Разом з тим, суд звертає увагу, що у наказі №85-к від 03.11.2021 р. відсутня дата ознайомлення працівників ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст.№1 з ним, що прямо передбачено Правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженими Наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 р. №1000/15.

05.11.2021 р. на ім`я директора від медичної сестри ОСОБА_3 надійшла доповідна записка про те, що починаючи з кінця березня місяця регулярно проводяться бесіди про необхідність вакцинації проти COVID-19 та перелік наявних вакцин (а.с.65).

Окрім того, 08.11.2021 р. на ім`я директора ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст. №1 від медичної сестри було написано доповідну записку, зі змісту якої вбачається, що учитель початкових класів ОСОБА_1 заповнила інформаційну згоду, затверджену Наказом МОЗ України від 31.12.2009 р. №1086, форма первинної облікової документації №063-2/0, в якій вказала, що не дає згоди на будь-яке щеплення, тому що не довіряє жодній з вакцин. Також не надала жодного підтверджуючого документу щодо протипоказань або відтермінування щеплення (а.с. 67).

Цього ж дня, методистом ОСОБА_4 , медичною сестрою ОСОБА_5 та старшим інспектором з кадрів ОСОБА_6 було складено акт про те, що станом на 8-45 год. 08.11.2021 р. працівники закладу освіти ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 не надали підтверджуючих документів про проведення щеплення проти COVID-19 або медичних висновків про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданих закладом охорони здоров`я (а.с.66).

Суд звертає увагу, що вищезазначений акт було складено за відсутності осіб, які не надали підтверджуючих документів про проведення щеплення, а також відсутня відмітка про ознайомлення останніх з даним актом.

Крім того, інформаційна згода ОСОБА_1 датована 31.03.2021 року (а.с.63), а наказ з приводу попередження про майбутнє відсторонення від 05.11.2021 року, тобто від 05.11.2021 року до 08.11.2021 року інформаційна згода не відбиралась.

Самі ж доповідні записки не містять даних про реєстрацію їх надходження.

08.11.2021 року директором Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області було видано наказ №73-вн, яким відсторонено ГОРБАНЬ Г.М. , учителя молодших класів, від роботи з 08.11.2021 року у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Бухгалтерам, на період відсторонення працівника, призупинити виплату заробітної плати. Підстава: наказ МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням від 04.10.2021 №2153 (а.с. 68).

Позивачка з цим наказом не погодилася і оскаржила його в судовому порядку.

Як визначено в ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

В силу ст. 129 Основного Закону України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Трудовий спір, який у даному цивільному процесі розглядається судом, стосується встановлення законності наказу про відсторонення від роботи працівника закладу загальної середньої освіти й правомірності невиплати відповідному працівнику заробітної плати.

Суд, вирішуючи питання щодо вимоги позивача про визнання незаконним та скасування Наказу від 08.11.2021 р. №73 - вн про відсторонення її від роботи, виходить із наступних норм права та мотивів їх застосування.

Трудові відносини в Україні врегульовані КЗпП України.

Статтею 46 Кодексу встановлено, що відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Статтею 10 Закону України Про Основи законодавства України про охорону здоров`я встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких зокрема передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Згідно з ч.1, 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб (далі - Закон), на яку відповідач посилається у відзиві на позов, як на підставу відсторонення позивачки від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, ст. 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Так, ч.3, 4 ст. 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153, відповідно до статті 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я , статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Згідно Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням до вказаного переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу, передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу , крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Тобто, така редакція Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 набрала чинності 08.11.2021 р., а саме в день фактичного винесення оскаржуваного наказу про відсторонення позивача.

У своїх поясненнях представник позивача звертає увагу на ту обставину, що відповідач під час винесення оскаржуваного наказу, як на підставу відсторонення позивача, посилається лише на наказ МОЗ Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівників яких підлягають обов`язковим щепленням від 04.10.2021 №2153.

Дана обставина була встановлена під час дослідження в судовому засіданні наказу №73-вн від 08.11.2021 р.

Суд звертає увагу, що сам наказ МОЗ України від 04.10.2021 №2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Тобто фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначено, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.

За ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією.

Зокрема, пунктом 1 ст. 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 ст. 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 76 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами 2, 3, 6 ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд дійшов висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Варто зазначити, що положення п.5 ч. 1 ст. 7 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Враховуючи відсутність в оспорюваному наказі посилання, як на підставу його винесення, подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи, він є незаконним та підлягає скасуванню. Крім того, законодавство передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. В той же час МОЗ України не затверджувало на даний час переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи.

Відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене Наказом Міністерства охорони здоров`я України 16.09.2011 №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 11.08.2014 року №551 щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.08.2014 року №551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені.

Варто зазначити, що за результатами 5-го засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи, на якому було заслухано звіт Комітету з соціальних питань, охорони здоров`я та сталого розвитку, і прийнято Резолюцію №2361 (2021) Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування , основними тезами якої стало:

п.7.3.1 забезпечити, щоб громадяни були поінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не зазнає політичного, соціального чи іншого тиску на вакцинацію, якщо вони цього не хочуть.

п. 7.3.2 забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації у зв`язку з тим, що він/вона не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися;

п.7.5.2 використовувати свідоцтва про вакцинацію виключно за призначенням для моніторингу ефективності вакцини, потенціальних побічних ефектів та небажаних явищ.

В демократичному суспільстві імунізація має бути доступною, але не примусовою, оскільки найвищою цінністю є здоров`я та захист прав учасників освітнього процесу.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватися з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019).

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Разом з тим, Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.

Суд погоджується, що обов`язковість щеплень, які належним чином не закріплені в законодавстві, є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Проте, таке право не є абсолютним.

Для визначення законності втручань Європейський суд з прав людини вказує на те, що аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим відповідно до закону і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони виправданими в демократичному суспільстві .

ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки вказує, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії.

За таких обставин, вимоги позивачки про визнання незаконним і скасування наказу відповідача від 08.11.2021 № 73-вн про відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати, підлягають задоволенню.

Судом критично оцінено посадову інструкцію вчителя ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст. №1 від 01.09.2021 р. №4 та посадову інструкцію чергового вчителя ОЗО Тростянецький ЗЗСО І-ІІІ ст. №1 від 01.09.2021 р. №26 (а.с.8-10), оскільки у ній відсутні посилання на обов`язковість будь-яких щеплень.

Варто зазначити, що лист Міністерства економіки України від 03.11.20212 р. №4706-06/52950-03 стосовно алгоритму дій роботодавця відносно осіб, які підлягають відстороненню від роботи, лист Державної служби України з питань праці від 28.10.2021 № 7366/1/4.1-21, лист Міністерства охорони здоров`я України від 26.10.2021 р., лист голови Верховного Суду від 24.12.2021 р., які додані представником відповідача в судовому засіданні на підтвердження своєї позиції, не є нормативно-правовими актами, а містять лише певні рекомендації з приводу того чи іншого питання та не встановлюють правових норм.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача виплатити їй невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №761/12073/18 (провадження №61-13444св19) зазначено, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відповідно до статей 21 та 22 Закону України від 24 березня 1995 року № 08/95-ВР Про оплату праці працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

У частині третій статті 15 зазначеного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 24 грудня 1999 року №13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Судом було встановлено, що в період з 08.11.2021 - дня відсторонення від роботи позивача, ОСОБА_1 було призупинено виплату заробітної плати.

Позивач просить стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за період відсторонення від роботи з 08.11.2021 р. по день ухвалення рішення суду, з розрахунку 16000 грн. за один місяць.

Оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 08.11.2021 №73-вн про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, а тому в даному випадку ефективним способом порушеного права буде зобов`язання відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи по день фактичного допущення до роботи, а тому вимога ОСОБА_1 в цій частині підлягає до задоволення.

Разом з тим, суд критично оцінює довідки про доходи позивача (а.с.39,40, 57, 58), скільки у них містяться розбіжності з розрахунковим листом (а.с.58) стосовно нарахованої ОСОБА_1 заробітної плати за вересень 2021 р.. Тобто судом неможливо правильно визначити середню заробітну плату позивача за два попередні місяці, що передували відстороненню.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині стягнення заробітної плати за весь час незаконного відсторонення від роботи, підлягає до задоволення вимога про допуск рішення до негайного виконання в порядку п.2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, а саме в частині виплати працівникові заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Крім того, суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги про поновлення позивача на роботі, оскільки при відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються. Хоча працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків, а в правовідносинах, що склалися між сторонами, не йдеться про звільнення з роботи.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь моральної шкоди, яку оцінено в 90 000 грн. суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України, гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування, зокрема моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч.1-2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я та у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

За змістом частин 3, 4 статті 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

На підтвердження своїх вимог позивач посилається на обставини заподіяння її моральної шкоди внаслідок залишення позивача без улюбленої роботи та єдиного джерела існування, що призводить до моральних страждань, втрати життєвих зв`язків, оскільки працювала у відповідача 22 роки та була безпідставно відсторонена від роботи, що у свою чергу вимагає від ОСОБА_1 додаткових зусиль для організації свого життя та пошуків якихось інших тимчасових заробітків, що доволі тяжко в її віці.

За загальним правилом, зобов`язання відшкодувати моральну шкоду виникає з вини відповідача. Водночас до встановлених законом випадків відшкодування моральної шкоди незалежно від вини відноситься випадок її заподіяння внаслідок, зокрема, неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК) або дій їх посадових чи службових осіб (стаття 1174 ЦК).

Разом із тим, виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

За змістом частини 4 статті 23 ЦК при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З огляду на те, що розумність і справедливість є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань, така позиція знайшла своє відображення в Постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року по справі №580/1617/19.

Враховуючи наведені вище положення чинного законодавства, якими урегульовано питання відшкодування моральної шкоди та підстави такого відшкодування, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, а тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Європейський суд з прав людини вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Враховуючи, що позивач при подачі позову, в силу п.13 ч.2 ст.3 ЗУ Про судовий збір та п.1 ч.1 ст. 5 ЗУ Про судовий збір була звільнена від сплати судового збору за позовні вимоги про скасування наказу та стягнення заробітної плати, а тому витрати по сплаті судового збору слід стягнути з відповідача на користь держави в сумі 1816 грн.

Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 908 грн. за позовну вимогу про стягнення моральної шкоди, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову в цій частині, слід залишити за ОСОБА_1 .

Щодо стягнення із відповідача витрат за надання професійної правничої допомоги в сумі 20 000 грн. суд зазначає наступне.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).

Відповідно до частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з частинами першою четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність ).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Позивач ОСОБА_1 , подавши до Тростянецького районного суду Вінницької області позовну заяву, у мотивувальній частині вказала, що нею понесено витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн.

На підтвердження судових витрат у вказаному вище розмірі до суду подано: договір про надання професійної правничої (правової) допомоги від 12.11.2021 р., акт приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 12.11.2021 р., квитанцію до прибуткового касового ордера від 12.11.2021 р. та копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до п. 2.1 Договору, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Дудіним Л.В. загальна вартість послуг становить 20 000 грн.

Пунктом 1.2 даного Договору адвокат зобов`язується надати ОСОБА_1 консультації, скласти адвокатські запити, підготувати позовну заяву, підготувати інші процесуальні документи та представляти інтереси клієнта в судах Вінницької області.

Посилаючись на зазначене, позивач вважає, що є підстави для вирішення питання про стягнення із відповідача суми її витрат на правничу допомогу у визначеному розмірі.

Однак суд не повною мірою погоджується з аргументами позивача.

Розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_1 на юридичну допомогу, суд дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування даних витрат в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19) та від31.07.2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19).

Відповідач у своїх письмових поясненнях взагалі ставить під сумнів розмір зазначених витрат, оскільки дана справам не є складною, про що зазначено в ухвалі суду про відкриття провадження у справі, а обсяг адвокатських послуг не є значним.

Враховуючи характер виконаної адвокатом Дудіним Л.В. роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення їх розміру та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.

Доказів понесення відповідачем судових витрат, надано не було.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 81, 89, 133, 137, 141, 259, 263-265, 268, 272, 273, 430 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ №73-вн від 08.11.2021 року Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Стягнути з Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час відсторонення від роботи.

Стягнути з Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області на користь ОСОБА_1 витрати за надання професійної правничої допомоги в розмірі 3000 (три тисячі) гривень.

В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Опорного закладу освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області на користь Держави судові витрати у вигляді судового збору, в розмірі 1816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) грн. 00 коп.

Рішення суду в частині виплати заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання, відповідно до вимог п.2 ч.1 ст.430 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Вінницького апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів із дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Тростянецьким РВ УМВС України у Вінницькій області 04.02.2005 р., місце проживання якої зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Опорний заклад освіти Тростянецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Тростянецької селищної ради Вінницької області , місцезнаходження якого за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, смт Тростянець, вулиця Шкільна, будинок 10, код ЄДРПОУ 24903149.

Повний текст рішення виготовлено 28.01.2022 року.

Суддя О.А. Натальчук