Постанова

від 20.01.2022 по справі 145/972/16-к

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

постанова

ІМЕНЕМ УКРАЇНи

20 січня 2022 року

м. Київ

справа № 145/972/16-к

провадження № 51-4276км18

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

засудженого ОСОБА_5 (у режимі відеоконференції),

третьої особи ОСОБА_6 ,

представника третьої особи ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

прокурорів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу адвоката ОСОБА_7 в інтересах третьої особи ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 01 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року в кримінальному провадженні №22015020000000049 за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт Тиврів Вінницької області та жителя м. Вінниці,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 01 червня 2017 року ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень і засуджено до покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 1 ст. 263 КК на строк 5 років;

- за ч. 3 ст. 307 КК на строк 10 років з конфіскацією майна.

Відповідно до ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10років з конфіскацією майна.

На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків ОСОБА_5 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців з конфіскацією майна.

Вирішено питання про стягнення процесуальних витрат та долю речових доказів.

Конфісковано серед іншого майна:

- ноутбук «Lenovo G500»;

- земельні ділянки площею 0,15 та 0,11 га розташовані на АДРЕСА_1 , належні ОСОБА_6 , ін НОМЕР_1 ;

Місцевий суд установив, що ОСОБА_5 у 2015році з метою збуту незаконно придбав у невстановлених осіб наркотичний засіб канабіс, загальною масою у перерахунку на висушену речовину 5682,22 г, та психотропну речовину амфетамін загальною масою 105,6954 г, які зберігав за місцем свого проживання та місцем проживання батьків в смт Тиврів.

Крім того, ОСОБА_5 у 2015 році незаконно придбав та зберігав у будинку за місцем свого проживання в смт Тиврів бойові припаси без передбаченого законом дозволу патрони різного калібру та гранати.

При перегляді вироку за апеляційною скаргою представника третьої особи ( ОСОБА_6 ) адвоката ОСОБА_7 в частині рішення про конфіскацію вказаних земельних ділянок та ноутбука Вінницький апеляційний суд ухвалою від 20 жовтня 2020 року залишив цей вирок без змін.

Вимоги касаційної скарги і наведені в ній узагальнені доводи

У касаційній скарзі адвокат ОСОБА_7 просить змінити оспорювані вирок та ухвалу в зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, виключити з вироку рішення про конфіскацію земельних ділянок та ноутбуку «Lenovo G500», які належать не засудженому ОСОБА_5 , а його брату ОСОБА_11 .

На думку адвоката, апеляційний суд не перевірив належним чином доводів його апеляційної скарги про належність конфіскованого майна останньому та безпідставно послався в ухвалі на те, що засуджений ОСОБА_5 умисно відчужив арештовані земельні ділянки з метою уникнення їх можливої конфіскації судом при розгляді кримінального провадження.

При цьому адвокат посилається на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 30 серпня 2019 року, якою за апеляційною скаргою ОСОБА_12 вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 було змінено та виключено з резолютивної частини вироку рішення про конфіскацію квартири АДРЕСА_2 . Вважає, що це судове рішення має преюдиційне значення у справі.

Також стверджує, що при розгляді справи в суді апеляційної інстанції було доведено належність конфіскованого ноутбука «Lenovo G500» ОСОБА_11 .

З урахуванням наведених обставин вважає, що вказані судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 374 та 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) і є незаконними.

Позиції учасників у суді касаційної інстанції

ОСОБА_6 та його представник адвокат ОСОБА_7 , а також засуджений ОСОБА_5 та його захисник адвокат ОСОБА_8 підтримали касаційну скаргу.

Прокурор вважав, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і просив залишити їх без зміни, а касаційну скаргу без задоволення.

Мотиви суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, наведені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, про таке.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 1ст. 438 КПКпідставами для скасування або зміни касаційним судом судового рішення є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Як убачається зі змісту касаційної скарги, у ній адвокат вказує на істотні порушення, допущені судами першої та апеляційної інстанцій при призначенні засудженому ОСОБА_5 додаткового покарання у виді конфіскації майна, а саме двох земельних ділянок, які на день ухвалення вироку вже належали брату засудженого ОСОБА_11 та ноутбуку останнього «Lenovo G500».

Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що суди першої та апеляційної інстанцій ретельно перевіряли ці доводи і обґрунтовано їх відхилили з наведенням відповідних мотивів. Наведені в цих судових рішеннях висновки ґрунтуються на зібраних і досліджених у судовому засіданні доказах, та є виваженими і правильними.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував на тому, що володіння майном повинно бути законним. Зокрема, у рішенні «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року ЄСПЛ зазначив, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) містить три окремі норми:

1) проголошує принцип мирного володіння майном;

2) стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам;

3) визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети.

Для з`ясування наявності порушення вказаної норми щодо позбавлення майна необхідно встановити, чи було забезпечено справедливу рівновагу між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом всієї Конвенції. Таке втручання повинно бути законним і не свавільним (рішення у справах «Фрізен проти Російської Федерації» від 24 березня 2005 року, «Бакланов проти Російської Федерації» від 09 червня 2005 року, «Коновалов проти Російської Федерації» від 24 травня 2007 року).

З матеріалів провадження вбачається, що 17 лютого 2016 року ОСОБА_5 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК, санкція якої передбачає обов`язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Того ж дня, з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання в кримінальному провадженні, слідчий подав до Вінницького міського суду Вінницької області клопотання про арешт майна ОСОБА_5 , у тому числі двох земельних ділянок про які ведеться в касаційній скарзі адвоката.

Розгляд клопотання в суді розпочався 18 лютого 2016 року, однак у цей день судове засідання було перенесено на 10:00 наступного дня для виклику свідків за клопотанням ОСОБА_5

19 лютого 2016 року в судове засідання з`явилися мати засудженого ОСОБА_13 та брат ОСОБА_6 , сам ОСОБА_5 у судове засідання не з`явився.

Ухвалою слідчого судді від 19 лютого 2016 року клопотання слідчого було задоволено та накладено арешт на майно ОСОБА_5 (у тому числі і вказані земельні ділянки) з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання в кримінальному провадженні. При цьому, можливість відчуження цих земельних ділянок засудженим судом було заборонено.

Однак після прийняття рішення слідчим суддею, незважаючи на таку заборону ОСОБА_5 в той же день відчужив вказані земельні ділянки на користь свого батька ОСОБА_14 , а той 25 лютого 2016 року на підставі договору дарування відчужив їх на користь молодшого сина ОСОБА_15 .

Через кілька днів слідчий звернувся за виконанням ухвали слідчого судді для накладення обтяження на це майно у відповідний державний орган, однак у державній реєстрації обтяження було відмовлено в зв`язку зі зміною права власності на це майно за новим правонабувачем. У зв`язку з цим слідчий повторно звернувся до слідчого судді з клопотання про накладення арешту на вказані земельні ділянки, власником яких на той час вже був зареєстрований ОСОБА_6 .

Ухвалою слідчого судді від 12 березня 2016 року клопотання було задоволено та повторно накладено арешт на ці земельні ділянки. Вказане рішення ніким з учасників, у тому числі і самим ОСОБА_16 , в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Сукупність вказаних обставин, а саме обізнаність засудженого ОСОБА_5 та його близьких родичів, на чию користь вчинялися угоди про перехід права власності на земельні ділянки, про підозру останнього у вчиненні кримінального правопорушення за яке передбачено обов`язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна, а також про розгляд слідчим суддею клопотання слідчого про накладення арешту на це майно свідчить про те, що вказані земельні ділянки були відчужені ОСОБА_5 саме з метою уникнення їх конфіскації. Тобто згідно практики ЄСПЛ перехід права власності на земельні ділянки від останнього до його батька, а потім до його брата ОСОБА_15 не був законним.

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України та ч. 2 ст. 21 КПК судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов`язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України. Цей принцип обов`язковості судових рішень поширюється також і на ухвалу слідчого судді про накладення арешту на майно в кримінальному провадженні.

Метою накладення арешту на майно підозрюваного чи третіх осіб у кримінальному провадженні є забезпечення його спеціальної конфіскації чи конфіскації майна як виду покарання з метою запобігти його реалізації цими особами та забезпечення виконання судового рішення у разі застосування судом таких заходів.

Апеляційний суд, встановивши факт обізнаності самого ОСОБА_5 , та членів його родини про накладення арешту на земельні ділянки на час укладання договору дарування і, відповідно, заборону суду на їх відчуження з метою забезпечення їх можливої конфіскації у майбутньому, та намір останнього подарувати ці земельні ділянки третій особі (батьку) з метою унеможливити їх конфіскацію у зв`язку із ухваленням слідчим суддею рішення про накладення арешту, дійшов вірного висновку про те, що унаслідок таких незаконних дій було порушено публічний порядок.

Зроблений апеляційним судом в ухвалі висновок про обізнаність ОСОБА_5 про накладення арешту на земельні ділянки та намір останнього відчужити їх на користь третіх осіб з метою унеможливити конфіскацію цього майна адвокатом в касаційній скарзі не спростований.

Після накладення судом арешту на об`єкт нерухомого майна, цей об`єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. У випадку, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин є недійсним і таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту на майно не була зареєстрована відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Вказана обставина не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що підозрюваний (третя особа) має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати це майно йому було достеменно відомо.

При цьому посилання адвоката в доводах на преюдиціальне значення у справі ухвали Вінницького апеляційного суду від 30 серпня 2019 року не є прийнятним, оскільки на відміну від цієї справи у справі в якій було ухвалено це рішення, особа, яка придбала майно, не знала, що на нього було накладено арешт і була добросовісним набувачем.

Також колегія суддів погоджується і з висновком апеляційного суду про те, що ОСОБА_6 не надав суду доказів того, що конфіскований ноутбук «Lenovo G500» належить йому.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказаний ноутбук було виявлено та вилучено працівниками правоохоронних органів під час проведення обшуку в будинку за місцем проживання засудженого ОСОБА_5 17 лютого 2016 року.

Як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду кримінального провадження ОСОБА_17 не заявляв про своє право власності на це майно.

Доказів про те, що саме ним було придбано ноутбук ОСОБА_6 суду не надав. Жодних даних, які би вказували на приналежність ноутбука останньому матеріали провадження не містять, а одні лише його усні твердження про це не є достатніми, щоб визнати факт його права власності на це майно.

За таких обставин ставити під сумнів правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій викладених в оскаржуваних судових рішеннях підстав немає.

Порушень норм матеріального чи процесуального права, які можуть тягнути за собою зміну чи скасування судових рішень при перевірці матеріалів кримінального провадження судом касаційної інстанції не виявлено.

Вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду в частині, яка стосується доводів касаційної скарги, є належно обґрунтованими та вмотивованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК.

З огляду на викладене, підстав для задоволення касаційної скарги адвоката ОСОБА_7 колегія суддів не вбачає.

Керуючисьстаттями434,436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_15 залишити без задоволення, а вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 01 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_5 без зміни.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3