Рішення

від 08.02.2022 по справі 446/2789/21

КАМ'ЯНКА-БУЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 446/2789/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.02.2022 м. Кам`янка-Бузька

Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області у складі

головуючого-судді Котормус Т.І.;

за участі секретаря судового засідання Новосад І.В.;

Справа № 446/2789/21

учасники справи:

позивачка ОСОБА_1 ;

представник позивачки ОСОБА_2 ;

відповідач Комунальний заклад Центр дитячої

та юнацької творчості

Кам`янка-Бузької міської ради ;

представник відповідача Сікорська Зоряна Ярославівна;

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального закладу "Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради" про визнання протиправними та скасування наказу про відсторонення від роботи та виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

09.12.2021 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального закладу Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради в якому просила суд: 1. Визнати протиправним дії відповідача щодо відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати; 2. Скасувати наказ про відсторонення її від роботи та допустити її до роботи; 3. Виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що починаючи з 01.09.2001 вона працює на посаді методиста у Комунальному закладі Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради . 01.11.2021 вона повідомила керівника про відсутність на робочому місці через погіршення стану здоров`я доньки, а також про наявність у члена сім`ї позитивного ПЛР-тесту і необхідність самоізоляції, однак їй у відповідь було вказано про необхідність виходу на роботу. Коли вона вийшла, то їй вручили повідомлення про обов`язкову вакцинацію від COVID-19. Згодом, 09.11.2021 вона отримала поштовим зв`язком наказ від 05.11.2021 про її відсторонення від роботи.

Позивачка вважала такий наказ про відсторонення протиправним, з огляду на те, що повідомлення про обов`язкове щеплення не дає підстав для відсторонення працівника, а норми законодавства на які посилається роботодавець не дають йому права на таке відсторонення.

Так, позивачка вважала, що КЗпП забороняє дискримінацію працівників за станом здоров`я, а його стаття 46 не передбачає такої підстави для відсторонення як вимога керівника. Також, вказала, що відмова від вакцинації не є порушенням трудової дисципліни, а наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.11.2021 не є законодавством і не може бути підставою для відсторонення працівника, до того ж таке щеплення відсутнє у календарі щеплень як обов`язкове.

Одночасно, позивачка просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу виходячи з її середньоденного заробітку, який становить 965,27 грн.

Ухвалою судді від 14.12.2021 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження та з викликом сторін.

30.12.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву у якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову повністю, посилаючись на те, що позивачка була повідомлена про необхідність вакцинації, проте відмовилася від такої. Не зважаючи на те, що перебувала на самоізоляції, брала участь у акціях протесту щодо необхідності щеплення та реєструвала відповідні звернення у міській раді. На думку представника відповідача, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.11.2021 є обов`язковим до виконання так як є частиною законодавства. Такий наказ є підставою для відсторонення працівника, який не надав документів про вакцинацію або про наявність протипоказів. Крім того вказує на існуючу практику ЄСПЛ та Верховного Суду.

10.01.2022 позивачка надала відповідь на відзив, де вказала, що жоден нормативний акт не дає права відповідачу вимагати щеплення позивача, а тим паче зобов`язувати надавати інформацію про стан здоров`я.

У судовому засіданні позивачка та її представник підтримали заявлені позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві, а також додали, що наказ про відсторонення виданий раніше дати, до якої необхідно було подати документи і під час її тимчасової непрацездатності. Також позивачка зазначила, що вона вже хворіла COVID-19, а тому вважає, що її імунітет є достатнім для боротьби з хворобою і тому вона відмовляється. Також вважає, що вимога такої вакцинації є незаконною та такою, що порушує її право на працю.

Представник відповідача у судовому засіданні просила суд відмовити у задоволенні позову посилаючись на викладені у відзиві мотиви.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали цивільної справи у їх сукупності та взаємозв`язку, суд встановив наступні обставини справи та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що Комунальний заклад Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради є неприбутковим навчальним закладом і одним з учасників освітнього процесу в якому є методист (п.1.7, 4.1. Статуту). (а.с. 29-44).

ОСОБА_1 працює на посаді методиста Комунального закладу Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради відповідно до наказу від 30.08.2001 №3-01/368 (а.с. 16).

Відповідно до посадової інструкції методиста КЗ Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради ОСОБА_1 , вона зокрема здійснює методичне керівництво виховною, освітньою діяльністю колективу позашкільного закладу, забезпечує умови для ефективного педагогічного та корекційного процесу фізичного та психічного розвитку дітей (а.с. 64-65).

Листом директора КЗ Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради від 01.11.2021 №15 методисту ОСОБА_1 повідомлено про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19. Зазначено про необхідність у строк до 05.11.2021 надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання. У повідомленні вказано, що у випадку не надання одного з таких документів, 08.11.2021 її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати. З цим повідомленням ОСОБА_1 ознайомлена 01.11.2021 де поставила свій підпис та власноручно написала Не надала, оскільки це суперечить законодавству України (а.с. 12).

Наказом директора КЗ Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради №1-21/26 від 05.11.2021 методиста ОСОБА_1 відсторонено від роботи, без збереження заробітної плати з часу закінчення тимчасової непрацездатності (а.с. 13).

Заявами від 15.11.2021 адресованим директору КЗ Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради Осіпчук Л.В. вказала про відмову від щепленні проти коронавірусної хвороби COVID-19 посилаючись на те, що така вимога є неправомірною (а.с. 102-110).

Як видно з Інформаційної довідки з електронної системи охорони здоров`я, ОСОБА_1 у період з 01.11.2021 по 14.11.2021 перебувала на лікуванні по причині самоізоляції, обсервації під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню гострої распіраторної хвороби COVID-19 (а.с. 17-18).

Також, як видно з свідоцтва про народження від 10.06.2011, ОСОБА_1 має дочку ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю і 01.11.2021 вона була на огляді у лікаря 01.11.2021, а з 03.11.2021 по 08.11.2021 перебувала на стаціонарному лікуванні (а.с. 19-24).

Даний спір виник між сторонами через різне ставлення до процесу вакцинації та відсторонення працівника, який не надав підтвердження того, що він здійснив щеплення. Так, позивачка та її представник вважають, що роботодавцем - відповідачем у справі, порушено право позивачки на працю у зв`язку з відстороненням від роботи.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позову вказував на те, що такі заходи щодо відсторонення працівника були вжиті на підставі закону та з метою забезпечення права інших працівників на безпечні умови праці.

Відтак, вирішуючи даний спір суду належить встановити чи мало місце порушення права на працю позивача у даних, конкретних обставинах справи.

І. Щодо права на працю

Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, зокрема відповідно до Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), де проголошено право на працю і захист від безробіття, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), де гарантовано право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та інших міжнародних правових актів, в яких закріплено права людини на працю.

Так, статтею 43 Конституції України закріплено право громадян України на працю. Цією нормою Основного закону визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право людини на працю, проголошене Конституцією України, набуває подальшої конкретизації у галузевому законодавстві, яке становить систему юридичних норм і утворюють окрему галузь права, - трудове право. Ці норми, окрім закріпленого права на працю громадянина, також передбачають певні обов`язки при здійсненні цього права і покладають певні обов`язки не лише на державу, а також і на роботодавця та на самого працівника.

Зокрема, держава встановлює мінімальний розмір оплати праці, створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації (ст. 2 КЗпП). Роботодавець зобов`язаний створити безпечні та нешкідливі умови праці (ст. 153 КЗпП), а працівник зобов`язаний проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних та нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров`ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або посадову особу (у ст. 159 КЗпП).

Тобто, право громадянина на працю гарантовано міжнародним та національним законодавством, проте воно реалізується громадянином шляхом дотримання та виконання певних умов та правил, які створені державою, з метою забезпечення дотримання прав та інтересів держави, роботодавця, інших працівників та суспільства загалом.

На цьому також наголошував Конституційний Суд України у Рішенні від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007, де у п. 3 мотивувальної частини зазначив, що право на працю означає не гарантування державою працевлаштування кожній особі, а забезпечення саме рівних можливостей для реалізації цього права.

Іншими словами, реалізація громадянами гарантованого державною права на працю відбувається з дотриманням певних умов та правил, які є однаковими для всіх працівників і наявність визначених законодавством умов (вимог) до працівника не свідчить про порушення його конституційного права на працю, а лише вказує на спеціальний порядок його реалізації та збереження.

ІІ. Щодо права на охорону здоров`я

Одним з гарантованих людині та громадянину Конституцією України прав, є право на охорону здоров`я.

Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А у статті 49 вказано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Водночас, статтею 27 Основного закону визначено обов`язок держави - захищати життя людини.

Право людини на здоров`я належить до групи невід`ємних прав і природньо, що законодавець приділив увагу його конституційному забезпеченню вже у перших статтях розділу Конституції.

Право на життя захищається також статтею 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. При цьому згідно зі сталою практикою ЄСПЛ це право вважається порушеним не тільки у разі позбавлення життя, але і при серйозних пошкодженнях організму людини, які не спричинили його смерть, але представляли серйозну загрозу його життю. Держава повинна не тільки утримуватися від умисного позбавлення людини життя, але і дотримуватися позитивного зобов`язання захищати життя людини від посягань третіх осіб або від ризику хвороби, яка може спричинити смерть.

Зокрема у рішенні Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампеану проти Румунії (§ 130) ЄСПЛ вказав, що покладене статтею 2 на державу позитивне зобов`язання вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, застосовується у рамках будь-якої діяльності, незалежно від того, чи є вона публічною, якщо вона може стосуватись права на життя.

Також ЄСПЛ у цьому рішенні наголошує, що це особливо стосується випадків, коли здатність пацієнта доглядати за собою обмежена; стосовно шкільного керівництва, яке зобов`язане захищати здоров`я і добробут учнів, особливо маленьких дітей, які є особливо уразливими і перебувають виключно під його контролем, або ж, подібним чином, стосовно медичного догляду і допомоги, які надаються маленьким дітям, котрі постійно перебувають у державних закладах.

Більше того, Європейська соціальна хартія, яка ратифікована Законом України № 137-V від 14.09.2006 у статті 11 передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров`я Сторони зобов`язуються самостійно або у спiвробiтництвi з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб, серед іншого запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.

Аналіз вищенаведеного свідчить, що на державу покладено позитивний обов`язок щодо захисту права на охорону здоров`я, який реалізується зокрема через прийняття належного законодавства, яке повинно бути не формальним, а ефективним для захисту права людини на охорону здоров`я, в тому числі й щодо запобігання епідемічним захворюванням.

Причому, міжнародне законодавство не містить ані заборони на вакцинацію, ані обов`язку її проведення. А держав, які приєдналися до відповідних міжнародних актів самостійно повинні вирішувати питання обов`язковості чи необов`язковості вакцинації і тому, у різних країнах є різні підходи до вакцинації громадян.

Так, у деяких європейських країнах (Австрія, Німеччина, Іспанія, Великобританія тощо) немає обов`язку робити вакцинацію. В інших країнах є обов`язок вакцинуватися (Бельгія, Латвія). Однак, як правило, для більшості європейських країн характерно використання комбінованого підходу до вакцинації, тобто вакцинація рекомендована для всього населення, але для деяких його категорій є обов`язковою.

Такий комбінований підхід запроваджено і в Україні, яка з метою виконання свого позитивного зобов`язання прийняла ряд нормативно-правових актів, які деталізують відповідні статті Конституції України і міжнародного права та забезпечують захист права людини і громадянина на охорону здоров`я. Такими, зокрема, є Закони України Основи законодавства України про охорону здоров`я , Про захист населення від інфекційних хвороб , Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення , деякі підзаконні нормативно-правові акти.

Так, у ст. 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я визначено, що громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення. А у статті 30 цього закону передбачено, що, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

Обов`язок громадян України робити щеплення у передбачених законодавством випадках міститься і у ст. 5 Закону України Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення . А стаття 27 цього закону визначає, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Законом України Про захист населення від інфекційних хвороб у статті 12 визначено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями, а у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Відтак, держава Україна, виконуючи своє позитивне зобов`язання щодо забезпечення захисту життя людини від ризику хвороби, яка може спричинити смерть, визначила як обов`язкову вакцинацію для певного кола осіб у певних випадках та від певних захворювань. Таким випадком зокрема є окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Таким чином, право на охорону здоров`я та право на працю є взаємопов`язаними, і право на охорону здоров`я виступає основою при реалізації права на працю, а суб`єктивне право громадянина на працю реалізується з дотриманням права на охорону здоров`я інших громадян. І виконання державою свого позитивного обов`язку щодо захисту права громадян на охорону здоров`я не призводить до порушення права на працю окремих громадян.

Не становить будь-якого обмеження чи втручання у право позивача на працю вимога вакцинації і відсторонення його від роботи через її відсутність з метою запобігання захворюванню, оскільки щеплення працівника, у визначених законом випадках, є умовою реалізації ним права на працю. Водночас відсторонення від роботи працівника, який відмовився від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку визначеному законом є правомірним заходом, який гарантує забезпечення права на охорону здоров`я та безпечні умови праці інших працівників і до порушення права на працю не призводить.

ІІІ. Щодо права на повагу до приватного життя.

Приймаючи рішення у даній справі суду неможливо оминути оцінку права на повагу до приватного життя позивача, яке закріплене у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де вказано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, примусова вакцинація - як примусове медичне лікування - означає втручання в право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (див. Сальветті проти Італії, № 42197/98, 9 липня 2002 р., та Маттер проти Словаччини, № 31534/96, 5 липня 1999 р.)

Водночас, Європейський суд з прав людини висловлював думку, що порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання (параграф 33, 36 рішення у справі "Соломахін проти України" від 15 березня 2012 року).

Верховний Суд у своїй Постанові від 17.04.2019 № 682/1692/17 вказав, що не лише вакцинація, а й вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Верховний Суд вказав, що в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

З огляду на зазначене правове регулювання та судову практику національного касаційного суду та ЄСПЛ, при розгляді даної справи суд вказує, що вимога відносно позивача щодо необхідності вакцинації від коронавірусної хвороби (COVID-19) є втручанням у її приватне життя.

Однак, у ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Щодо втручання у право здійсненого згідно із законом

З`ясовуючи питання про те, чи було втручання у право позивача передбачено національним законом, суд встановив, що обов`язкова вакцинація для певних категорій працівників чітко передбачена національним законом, а саме ст. 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я , ст. 5 та ст. 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення , ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб .

Крім того, 30.03.2020 до Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб були внесені зміни та доповнено його Прикінцеві положення, де у п. 2-3 законодавець зокрема вказав, що тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.

В подальшому, відповідно до ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , де вказано, що перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, Міністерство охорони здоров`я України видало Наказ від 04.10.2021 № 2153, яким було затверджено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

До цього переліку увійшли зокрема працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Таким чином, обов`язок позивача, як особи, яка працює у освітній сфері, пройти профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, був чітко передбачений національним законом.

Суд вважає неспроможними посилання позивача та її представника на незаконність вимоги вакцинації проти COVID-19 в частині того, що така вакцинація відсутня у календарі щеплення, який затверджений Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 № 595.

Як вже зазначалося вище, у ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб вказано, що перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким є Міністерство охорони здоров`я України.

Дійсно, Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 № 595 Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів було затверджено Календар профілактичних щеплень в Україні, Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень.

Однак такий наказ не регулює правовідносини, що виникли у сфері профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, оскільки стосується лише щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, про що чітко вказано у п. 1 цього Календаря профілактичних щеплень в Україні.

Причому у п. 2 цього Календаря вказано, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Відтак, спеціальним, підзаконним нормативним актом для спірних правовідносин, який виданий у межах компетенції Міністерством охорони здоров`я України є не Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 № 595, а Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153.

Тому, доводи позивача та представника позивача у цій частині є безпідставні, а вимога вакцинації відносно позивача була чітко передбачена національним законодавством і суд не знаходить підстав для іншого висновку.

Щодо того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві

Поширення у світі та Україні коронавірусної хвороби (COVID-19) є загальновідомим явищем, яке швидко поширювалося серед населення і призвело до тяжких наслідків для суспільства. Так, станом на момент винесення рішення у цій справі в Україні померло більше 100 тис. людей, а у світі більше 5,5 млн. людей.

Вакцинація населення та обов`язкова вакцинація працівників у сфері освіти відбувалася з метою саме недопущення поширення інфекційного захворювання серед населення, а в першу чергу серед дітей. Така вакцинація відбувалася у відповідності до рекомендацій ВООЗ, метою яких є колективний імунітет.

Тому, таке втручання у право позивача було необхідним у демократичному суспільстві і в даному випадку превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими інтересами та правами позивача.

Також суд відзначає, що у спірних правовідносинах не мало місця щеплення позивача, а лише вимога такого щеплення. Причому, законодавство надавало право позивачу відмовитися від вакцинації при умові наявності медичних протипоказань.

Однак, позивачем не доведено даної обставини ані роботодавцю, ані суду. Більше того, позивач наголошує, що це її власна позиція, яка ґрунтується на тому, що обов`язкова вакцинація є неправомірною.

Щодо того, чи сприяє втручання законній меті

У частині 2 статті 8 Конвенції перелічено законні випадки, які можуть виправдовувати порушення прав: "в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

На думку суду, втручання у право позивача спряло законній меті, а саме захисту здоров`я позивача та захисту прав і свобод інших осіб. Тому, вимога про необхідність вакцинації сприяла законній меті, яка визначена у статті 8 Конвенції.

За таких умов, суд вважає, що вимога про обов`язкову вакцинацію відносно позивачка хоч і містить втручання у право на повагу до приватного життя, проте з огляду на викладене, не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

IV. Щодо права роботодавця відсторонити працівника

У своїй позовній заяві позивач посилається на те, що у відповідача, як роботодавця, не було правових підстав для відсторонення її від роботи.

Суд вважає такі доводи безпідставні.

Так, відповідно до ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Дана норма права передбачає випадки відсторонення працівника від роботи, а також відсилає до законодавства, яке може передбачати інші випадки, коли працівник може бути відстороненим.

Таким випадком є зокрема Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб де у статті 12 визначено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями, а у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Крім того, вжитий у ст. 46 КЗпП України термін законодавством , охоплює не лише закони, а й підзаконні нормативно-правові акти, у яких визначені підстави для відсторонення працівника.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року №12-рп/98 розтлумачено термін "законодавство", що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Таким чином, в розумінні статті 46 КЗпП України, випадки для відсторонення працівника від роботи можуть бути визначені також і постановами Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 у п. 41-6 зобов`язано керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити зокрема відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Відтак, з огляду на відмову позивача здійснити профілактичне щеплення проти COVID-19 у роботодавця навіть не було права приймати рішення про відсторонення чи не відсторонення такого працівника, позаяк роботодавець був зобов`язаний вжити заходів щодо відсторонення такого працівника.

Тому, доводи позивача у цій частині є безпідставні.

Інші доводи позивача та представника позивача також не дають підстав для висновку про порушене право позивача, а відповідно і необхідність його захисту і суд відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України не вважає за доцільне наводити щодо них мотиви, оскільки такі є явно необґрунтовані та неприйнятні з огляду на законодавство і усталену судову практику.

V. Щодо вимоги про виплату середнього заробітку

Вимога про стягнення середнього заробітку також не може бути задоволена, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Так як під час відсторонення працівник тимчасово не виконує роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується.

Висновки

Оскільки позовні вимоги є безпідставні, то у задоволенні позовних вимог позивачки необхідно відмовити повністю, одночасно поклавши на позивачку здійснені нею витрати зі сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального закладу "Центр дитячої та юнацької творчості Кам`янка-Бузької міської ради" про визнання протиправними та скасування наказу про відсторонення від роботи та виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу- відмовити повністю.

Судові витрати у справі покласти на позивачку ОСОБА_1 .

Повний текст рішення складено 14 лютого 2022 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до Львівського апеляційного суду, який обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Суддя Т.І. Котормус