Постанова

від 08.02.2022 по справі 216/1947/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 216/1947/20-ц

провадження № 61-16364св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач).,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач приватне акціонерне товариство «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року в складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

Встановив:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» (далі ПрАТ «Полтавський ГЗК») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку і моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Наказом відповідача від 03 березня 2020 року № 170 к його було звільнено з посади майстра з ремонту технологічного устаткування дільниці виконання ремонтів електричного обладнання Цеху виробництва окатків, проте він вважав цей наказ протизаконним у зв`язку із тим, що 27 лютого 2010 року його змусили написати заяву про звільнення з роботи на підставі пункту першого статті 36 КЗпП України, а він мав намір влаштуватись на військову службу з метою захисту інтересів держави Україна.

Оскільки заяву про звільнення він писав під тиском керівника і в стані сильного хвилювання, він звернувся до адвоката, який пояснив йому, що законодавчо встановлені гарантії не дозволяють роботодавцю звільнювати робітника з роботи, доки працівник проходить військову службу.

Тому 02 березня 2020 року він написав і направив до ПрАТ «Полтавський ГЗК» заяву, в якій відмовився від раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням. До заяви про відмову від звільнення позивач додав повідомлення Військового комісару Новокодацького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 02 березня 2010 року, в якому відповідача повідомили, що він був призваний на дійсну військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України з 02 березня 2020 року.

Як слідує з листа відповідача від 10 березня 2020 року, цю заяву було отримано відповідачем 06 березня 2020 року, а 03 березня 2020 року відповідач видав оскаржуваний наказ про звільнення, в якому зазначив дату звільнення позивача з 10 березня 2020 року.

Позивач вважав, що на момент подання заяви про звільнення за угодою сторін, так і видачі відповідного наказу про звільнення не було його волевиявлення на звільнення за угодою сторін, а волевиявлення відповідача як роботодавця, мало лише одну форму - видачу письмового наказу від 03 березня 2020 року, однак на момент волевиявлення працівника вже не існувало внаслідок анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін, що свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.

Посилаючись на наведене вище, позивач просив суд скасувати Наказ ПрАТ «Полтавський ГЗК» від 03 березня 2020 року № 170 к, яким звільнено позивача з посади майстра з ремонту технологічного устаткування дільниці виконання ремонтів електричного обладнання Цеху виробництва окатків; стягнути з ПрАТ «Полтавський ГЗК» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу на користь позивача та стягнути з ПрАТ «Полтавський ГЗК» моральну шкоду в розмірі 150000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з доведеності існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін, при тому, що анулювання такої домовленості може мати місце виключно при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника, та враховуючи відсутність належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача ПрАТ «Полтавський ГЗК», вважав, що звільнення позивача ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог КЗпП України та є обґрунтованим, а наступна зміна власного рішення позивача ОСОБА_1 не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем без згоди ПрАТ «Полтавський ГЗК» на таку зміну.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 , задоволено.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано Наказ ПрАТ «Полтавський ГЗК» від 03 березня 2020 року № 170 к про звільнення на підставі пункту першого статті 36 КЗпП України з 10 березня 2020 року ОСОБА_1 з посади майстра з ремонту технологічного устаткування дільниці виконання ремонтів електричного обладнання ЦВО Цеху виробництва окатків ПрАТ «Полтавський ГЗК».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді майстра з ремонту технологічного устаткування дільниці виконання ремонтів електричного обладнання ЦВО Цеху виробництва окатків ПрАТ «Полтавський ГЗК» з 10 березня 2020 року.

Стягнуто з ПрАТ «Полтавський ГЗК» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 березня 2020 року по 28 липня 2021 року в сумі 265670,79 грн.

Стягнуто з ПрАТ «Полтавський ГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1000,00 грн.

У іншій частині в задоволені позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що на момент видачі відповідного наказу про звільнення позивача за угодою сторін, не було волевиявлення позивача на звільнення за угодою сторін, а волевиявлення відповідача як роботодавця, мало лише одну форму - видачу письмового наказу від 03 березня 2020 року, однак на момент звільнення 10 березня 2020 року, волевиявлення працівника вже не існувало внаслідок анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін, що свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.

На підставі наведеного апеляційний суд дійшов висновку, що заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, суд першої інстанції керувався припущеннями про те, що домовленість сторін трудового договору про його припинення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України не може бути анульована за заявою працівника,.

За таких обставин апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що звільнення позивача ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог КЗпП України та є обґрунтованим, а наступна зміна власного рішення позивача ОСОБА_1 не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем без згоди ПрАТ «Полтавський ГЗК» на таку зміну, оскільки на момент звільнення позивача із займаної посади його волевиявлення на таке звільнення вже не існувало внаслідок анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін, що свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення та що стало підставою для поновлення позивача на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому, апеляційний суд вважав, що є доведеною позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди, яку визначив в розмірі 1000,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року ПрАТ «Полтавський ГЗК»подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2019 року в справі № 759/11508/16-ц, постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року в справі № 404/6236/19, постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року в справі № 733/498/17, постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року в справі № 359/5905/18, постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 305/891/19, постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 591/2547/19, постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 758/11224/18

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зокрема, у касаційній скарзі заявник зазначає, що постанова апеляційного суду суперечить вищезазначеним висновкам Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Встановлені обставини справи

27 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до голови правління ПрАТ «Полтавський ГЗК» із заявою про звільнення його за угодою сторін з 10 березня 2020 року.

02 березня 2020 року ОСОБА_1 написав та направив поштою заяву з проханням вважати недійсною написану ним заяву про звільнення за власним бажанням з 10 березня 2020 року, а також повідомив, що він був призваний на дійсну військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України з 02 березня 2020 року та після закінчення строку дії контракту має намір повернутися працювати на ПрАТ «Полтавський ГЗК», до якої додав повідомлення військового комісару Новокодацького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 02 березня 2020 року (а.с. 11,12).

03 березня 2020 року на підставі заяви ОСОБА_1 від 27 лютого 2020 року було видано наказ про припинення трудового договору (контракту) та звільнення 10 березня 2020 року ОСОБА_1 з посади майстра з ремонту технологічного устаткування цеху виробництва окатків ПрАТ «Полтавського ГЗК» за угодою сторін на підставі частини першої статті 36 КЗпП України (а.с.13).

10 березня 2020 року рекомендованим листом з повідомленням ОСОБА_1 було повідомлено про звільнення та направлено копію наказу про звільнення від 03 березня 2020 року (а.с.14).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Отже, чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору. Така угода була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення 10 березня 2020 року та згоди відповідача на його звільнення шляхом видачі відповідного наказу.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Отже, анулювання домовленості про звільнення за згодою сторін може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16 та у постановах Верховного Суду: від 01 жовтня 2018 року у справі № 306/1425/17 (провадження № 61-31292св18) та від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

Саме з таких висновків виходив і суд першої інстанції приймаючи рішення у справі.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування згоди відповідача на анулювання домовленості про звільнення позивача за угодою сторін, а подана позивачем 02 березня 2020 року заява про відкликання попередньої заяви про звільнення не може вважатися спільним волевиявленням працівника та роботодавця на анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін.

Отже, відкликання позивачем в односторонньому порядку своєї заяви про звільнення за угодою сторін не може бути підставою для його поновлення на роботі.

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Отже, суд першої інстанції, встановивши існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін, визначеного конкретною датою 10 березня 2020 року, при тому, що анулювання такої домовленості може мати місце виключно при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника, а враховуючи відсутність належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача ПрАТ «Полтавський ГЗК», дійшов правильного висновку, що звільнення позивача ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог КЗпП України та є обґрунтованим, а наступна зміна власного рішення позивача ОСОБА_1 не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем без згоди ПрАТ «Полтавський ГЗК» на таку зміну.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Постановив:

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року скасувати, рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун