Рішення

від 08.03.2022 по справі 420/21826/21

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/21826/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Слободянюка К.С., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю Ліко (місцезнаходження: 65048, м. Одеса, вул. Успенська, буд. 39, оф. 18; код ЄДРПОУ 22472159) до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради (місцезнаходження: 65082, м. Одеса, вул. Гоголя, 10; код ЄДРПОУ 02498820), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державної авіаційної служби України (місцезнаходження: 01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14; код ЄДРПОУ 37536026) про визнання протиправними дії щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю Ліко (місцезнаходження: 65048, м. Одеса, вул. Успенська, буд. 39, оф. 18; код ЄДРПОУ 22472159) до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради (місцезнаходження: 65082, м. Одеса, вул. Гоголя, 10; код ЄДРПОУ 02498820), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державної авіаційної служби України (місцезнаходження: 01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14; код ЄДРПОУ 37536026), в якій позивач просить:

визнати протиправними дії Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки «Нове будівництво двох 24-поверхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Корольова академіка, 5а»;

зобов`язати Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради надати Товариству з обмеженою відповідальністю «Ліко» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки «Нове будівництво двох 24-поверхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Корольова академіка, 5а».

Ухвалою від 15.11.2021р. Одеським окружним адміністративним судом вказану позовну заяву було залишено без руху.

На виконання ухвали 18.11.2021р. (вх. № 64564/21) позивачем до канцелярії суду подано заяву про усунення недоліків, чим усунув зазначені судом недоліки.

Ухвалою від 23.11.2021 р. відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

28.12.2021 року (вх. № 74347/21) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою від 30.12.2021 року у задоволенні клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження відмовлено.

06.01.2022 року (вх. № 908/22) представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про відвід судді.

06.01.2022 року (вх. № 998/22) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про залишення заяви про відвід судді без розгляду.

Ухвалою від 10.01.2022 року заяву представника відповідача про відвід судді повернуто заявнику без розгляду.

Ухвалою від 11.01.2022 року розгляд справи продовжено в порядку загального позовного провадження.

06.01.2022 року (вх. № 909/22) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.

27.01.2022 року (вх. № 5752/22) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.

27.01.2022 року (вх. № 5753/22) представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.

14.06.2021 року усною ухвалою суду, занесеної до протоколу судового засідання, судом залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державну авіаційну службу України.

03.02.2022 року (вх. № ЕП/3905/22) представником третьої особи до канцелярії суду подано клопотання про участь у судовому засідання в режимі відеоконференції.

Ухвалою від 07.02.2022 року клопотання про участь у судовому засідання в режимі відеоконференції задоволено.

02.02.2022 року (вх. № ЕП/3516/22) представником відповідача до канцелярії суду подані письмові докази.

08.02.2022 року (вх. № 8340/22) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

08.02.2022 року (вх. № 8235/22) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про зупинення провадження у справі.

03.02.2022 року (вх. № 7109/22) приставником позивача до канцелярії суду подано заяву про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.

08.02.2022 року (вх. № 8138/22) представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.

Ухвалою від 09.02.2022 року відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою від 09.02.2022 року закрито підготовче провадження у справі і призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 09.03.2022 року розгляд справи продовжено в порядку письмового провадження.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач 15.09.2021 року та 29.09.2021 року на виконання ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», з метою здійснення забудови земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 5а, кадастровий номер земельної ділянки 5110136900:16:008:0008, яка належить Товариству на праві приватної власності. Однак, відповідачем було надано відмову в наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, яка знаходиться у власності позивача, що було оформлено листом №01-06/107 від 29.09.2021 року та повторну відмову було оформлено листом № 01-06/107 від 28.10.2021 року. Позивач вважає вказані відмови протиправними та такими, що підлягають скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв`язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Відповідно до ч.9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про можливість розглянути позовну заяву в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю Ліко Одеському окружному адміністративному суду.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Як вбачається з позовної заяви, Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко», має намір забудови земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 5а, кадастровий номер земельної ділянки 5110136900:16:008:0008, яка належить позивачу на праві приватної власності.

15.09.2021 року та 29.09.2021 року на виконання ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», з метою здійснення забудови земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 5а, кадастровий номер земельної ділянки 5110136900:16:008:0008, яка належить Товариству на праві приватної власності, у зв`язку з чим було скеровано звернення з пакетом документів до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради з проханням надати містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.

Однак, відповідачем було надано відмову в наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, яка знаходиться у власності позивача, що було оформлено листом №01-06/107 від 29.09.2021 року та повторну відмову було оформлено листом № 01-06/107 від 28.10.2021 року.

В обґрунтування вказаних відмов в наданні містобудівних умов та обмежень, відповідач посилається, зокрема на те, що наміри забудови нове будівництво 24-поверхового 2-секційного житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Ак. Корольова, 5а, не відповідають положенням діючого містобудівної документації на місцевому рівні.

Не погоджуючись з такою відмовою позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які склалися між сторонами, суд зазначає таке.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлено Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

Замовник - фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Статтею 26 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва.

Суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів.

Виконавчий орган сільської, селищної, міської ради вживає заходів щодо організації комплексної забудови територій відповідно до вимог цього Закону.

Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

За змістом частини 1 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

У відповідності до частини 2 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів - районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва.

Згідно частини 3 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника, до якої додаються: 1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію; 2) копія документа, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації); 3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000; 4) витяг із Державного земельного кадастру.

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об`єкта будівництва.

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Витяг з містобудівного кадастру для формування містобудівних умов та обмежень до документів замовника додає служба містобудівного кадастру (у разі її утворення).

Перелік об`єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Частина 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлює, що підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є: 1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень; 2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці; 3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Згідно частини 5 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівні умови та обмеження містять: 1) назву об`єкта будівництва, що повинна відображати вид будівництва та місце розташування об`єкта; 2) інформацію про замовника; 3) відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні; 4) гранично допустиму висотність будинків, будівель та споруд у метрах; 5) максимально допустимий відсоток забудови земельної ділянки; 6) максимально допустиму щільність населення в межах житлової забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону); 7) мінімально допустимі відстані від об`єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд; 8) планувальні обмеження (охоронні зони пам`яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об`єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони); 9) охоронні зони об`єктів транспорту, зв`язку, інженерних комунікацій, відстані від об`єкта, що проектується, до існуючих інженерних мереж. Перелік зазначених умов є вичерпним.

Надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу (частина 6 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Отже, частина 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлює вичерпний перелік підстав для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень.

Суд звертає увагу сторін на ту обставину, що частиною 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не визначено такої підстави для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень як «невідповідність намірів забудови до виду використання земельної ділянки вказаному у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку та умовам використання земельної ділянки вказаним у договорі оренди землі».

Більше того, відповідач не наділений повноваженнями щодо перевірки відповідності намірів забудови вимогам землевпорядної документації, перевірки виду використання чи умовам використання згідно договору оренди землі.

Водночас, оскаржуваною відмовою відповідач не встановив жодної з підстав для відмови в наданні містобудівних умов та обмежень, передбачених частиною 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Таким чином, відповідачем протиправно відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Ліко» містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкту будівництва на земельній ділянці кадастровий номер 5110136900:16:008:0008 за відсутності законодавчо визначених підстав.

При цьому, відповідно до порушеного відповідачем питання про невідповідність цільового призначення земельної ділянки, суд зазначає, що ч. 4 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні містобудівних умовах та обмежень, до якого порушене питання відповідачем не входить.

Крім того, надаючи правову оцінку вказаним вище відмовам у видачі містобудівних умов та обмежень суд, відповідно до частин 1, 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення ЄСПЛ в справі "East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04) згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

В пункті 167 вказаного рішення зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява № 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Відповідно до пункту 168 зазначеного рішення ЄСПЛ будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Як вказано у пункті 60 рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" "…заборони на будівництво, безперечно, обмежували право заявників на користування своїм майном".

Суд також визнав (пункт 72 наведеного рішення), що "система, яка допускає спричинення власникам майна шкоди внаслідок тривалої дії заборон, не може існувати в державі, що керується верховенством права".

Таким чином, ненадання відповідачем позивачу містобудівних умов та обмежень є порушенням права позивача на мирне володіння його власністю (яким у розумінні статті 1 Першого протоколу є і право користування), що полягає у перешкоджанні цільовому використанню земельної ділянки.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За таких обставин суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання протиправними дії Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки «Нове будівництво двох 24-поверхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Корольова академіка, 5а».

Стосовно вимоги позивача щодо зобов`язання відповідача надати містобудівні умови та обмеження, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Повноваження суду при вирішенні справи визначені статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої, зокрема, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4 частина 2).

Отже, нормами Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може містити вимоги про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (частина 4 цієї статті).

Таким чином, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача прийняти рішення, і це прямо передбачено пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Зі змісту положень, закріплених у пункті 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що у випадку порушення прав позивача, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача, у тому числі шляхом зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, зокрема, прийняти рішення.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Суд враховує положення обов`язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі "Олссон проти Швеції" (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно пункту 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов`язаний відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 825/602/17.

Разом з тим, умови, за яких орган відмовляє у наданні містобудівних умов і обмежень, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати містобудівні умови і обмеження. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати або не надати (відмовити) містобудівні умов і обмеження. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.

Відтак, обрання такого способу захисту та відновлення прав позивача як зобов`язання надати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва на земельній ділянці не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки за відсутності передбачених законом підстав для відмови в наданні містобудівних умов та обмежень відповідач зобов`язаний надати позивачу містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва вказаної земельної ділянки.

Таким чином, оскільки інших підстав для відмови позивачу у наданні містобудівних умов та обмежень не вбачається, втручання у повноваження Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради, як суб`єкта владних повноважень, є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.

Водночас реалізацією відповідачем своїх дискреційних повноважень при наданні містобудівних умов та обмежень буде вважатися визначення управлінням змісту таких умов та обмежень.

Даний висновок суду узгоджується з позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року у справі № 522/6069/14-а.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, слід стягнути з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача суму сплаченого судового збору у розмірі 4540,00 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Ліко (місцезнаходження: 65048, м. Одеса, вул. Успенська, буд. 39, оф. 18; код ЄДРПОУ 22472159) до Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради (місцезнаходження: 65082, м. Одеса, вул. Гоголя, 10; код ЄДРПОУ 02498820), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державної авіаційної служби України (місцезнаходження: 01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14; код ЄДРПОУ 37536026) про визнання протиправними дії щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки «Нове будівництво двох 24-поверхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Корольова академіка, 5а».

Зобов`язати Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради надати Товариству з обмеженою відповідальністю «Ліко» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки «Нове будівництво двох 24-поверхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення і підземним паркінгом за адресою: м. Одеса, вул. Корольова академіка, 5а».

Стягнути з Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 02498820) за рахунок бюджетних асигнувань на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Ліко (місцезнаходження: 65048, м. Одеса, вул. Успенська, буд. 39, оф. 18; код ЄДРПОУ 22472159) судові витрати у розмірі 4540,00 грн. (чотири тисячі п`ятсот сорок грн. 00 коп.).

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Повний текст рішення складено та підписано 09.03.2022 р.

СуддяО.М. Тарасишина